Герої російської демократії

Коли перший російський президент узяв у заложники всю країну, ЗМІ розсудливо мовчали, хоча щодня в країні вмирали тисячі ветеранів війни та праці. Вмирали від безробіття, від безвір'я в завтрашній день, від невміння нагодувати сім'ю. Не всі відгукнулися на заклик грабувати все, що попадеться під руку. Бомба уповільненої дії до цих пір лежить в надрах президентських реформ, але ніякої допомоги жертвам терористичних актів не виплачується, а телевізійні сатирики наче й не чують про щось подібне.
Зате останній теракт тряснув таки серця молоді. Телебачення, захлиналися від захвату, оспівуючи мужність терористів. Завзятий ватажок таксистів на курському вокзалі пропонував всім кавказцям негайний переїзд у заданий квадрат за мізерну плату в п'ятсот доларів. Коли, почухавши вуса, я заявив, що більше п'ятисот рублів не заплачу, він тут же покликав міліціонера і наказав перевірити, який вантаж лежить у моєму важкому наплічнику.
Капітан, поглянувши в моє слов'янське обличчя, вибачився і розповів як краще і з меншими витратами дістатися до аеропорту.
А на телеекранах літовища  Домодєдово вирували чималі пристрасті. Крупним планом показували головного терориста і його нашпигованих вибухівкою красунь у чорних спортивних мундирах. Вимушені найближчим часом померти, вони викликали співчуття. Кожна красуня носила на поясі чималий клунок з кульками, бо вмирати на самоті в боротьбі за незалежність своєї вітчизни, жодна з цих жіночок не хотіла.
Потім на екрані з'явився молодий чоловік з ореолом косичок навколо голови і ведуча програми з вкрадливою посмішкою задала йому питання:
- Як би ви поводилися, опинившись серед заручників із затис-нутою дверима косичкою?
- Це так, - похмуро протягнув скуйовджений хлопець. - Я кажу ... так ... вони ... так... всі там герої... так...
- Хто герої? - Не зрозуміла ведуча, - заручники або терористи?
- Герої ці самі заручники... так, але і серед терористів є… ці... так... які з Кавказу... так… 
З затиснутою дверима косичкою виявився ще одна зірка-філософ  на телеекрані, вона зблискувала оком кожного разу, як вимовляла своє «так». Але цю зірку змінила інша, потім третя, четверта… глядачі в залі очікування кривилися, плювалися, але телебачення, закусивши вудила, продовжувало розігрувати з трагедії комедійний спектакль, в надії таким чином застережити націоналістично налаштованих підлітків столиці.
Зірок на екрані змінювали особи бандитів, і оскільки зірки явно програвали в порівнянні з ними, мені раптом здалося, що телебачення співчуває нашпигованим вибухівкою смертникам.
- Країна дурнів, - плюнув в урну одягнений у польову форму офіцер.
- Так, створюється враження, що все це робиться на замовлення телевізійників, - відгукнувся дідок, що сидів поруч. - Цікаво хто кому платить.
- Ви що ж... хочете все це приховати від людей? За соціалізмом сумуєте! - Вигукнула молода пані, і мені здалося, що у неї під платтям прихований нашпигований кульками пояс.
У пані були блискучі від сліз очі, яскраво нафарбовані губи і підозріло гостро заточені кігтики.
Боячись опинитися заручником агресивної пані, офіцер, котрий щойно повертався з Чечні, поспішив відійти трохи осторонь. Я теж пішов, але ще довго чув позаду обурений жіночий голос:
- Все їм не подобається… телебачення, Путін, а самі-то... дивитися в очі правді не можуть.
-У кожного своя правда, - подумав офіцер вголос і на знак згоди я запропонував йому зайти в кафе, посидіти за чашкою чаю.
- Це тепер надовго, - сказав я, коли ми проходили повз натовп, що оточував віщаючий останні новини телевізор.
У кафе теж стояв телевізор, але там чарівна зірочка переконувала слухачів, що краще лишитися хвоста, ніж погодитися з домаганнями бандитів.
У цей час хтось переключив канали і ведучий «Російської рулетки» провалився, залишивши гравцеві мільйон виграшу.
- Чечня це та ж російська рулетка, - зітхнув офіцер. - Тільки виграші там обчислюються мільйонами доларів, а хлопці, що провалилися не оживають.
При огляді офіцера змусили роздягтися до пояса, бо сигнальна ракетка в руці миловидної дівчини ніяк не могла заспокоїтися.
- Ви щось ховаєте в шлунку? - наполягала вона.
- Ховаю уламок вибухівки під серцем, - показуючи пальцем на раковину шраму, сказав офіцер.
-А може у вас бомба в шлунку?
-А пульт управління на кінці, - злісно пожартував хтось.
На телеекрані події розгорталися як пописаному. Журналіст запитав у головного захисника Росії, яким чином стільки вибухівки потрапило в театр, але той спритно ухилився від питання.
- Бачите, - сказала дівчина офіцеру, котрий вже знаходився на межі нервового вибуху, - можливо, терористи вибухівку в шлунках пронесли. А заручникам тепер віддуватися.
Запрошений по телефону представник спецслужби аеропорту, потримавши ракетку на грудях офіцера, дозволив йому одягнутися і для заспокоєння нервів випити коньячку в місцевому кафе.
-А платити хто буде? - Поцікавився офіцер.
-У літаку - аерофлот, а кафе приватне...
У передпосадковім приміщенні телевізора не було, і пасажири починали нервувати.
- Ми тут сидимо, а театр можуть підірвати будь-якої хвилини.
- Хіба можна проґавити таку шляхетну подію!
Жінка з гостро заточеними кігтиками заявила, що відмовиться від польоту, якщо в салоні літака не поставлять телевізор.
- Бажаю бути учасницею шоу! - Кричала вона.
- Ви маєте можливість піти і запропонувати себе бандитам взамін якої-небудь дитини, - сказав я. - Отоді ви насправді опинитеся в самому центрі подій.
- Ах ти писок, - вигукнула жінка і повернулася так шпарко, що гострий каблучок під нею надломився, і вона усім тілом звалилася на ручку підкованої колесами валізи. Тисячі кульок, висипалися з її живота, і розбіглися вощеним паркетом.
- Ось тобі так, - почухав потилицю офіцер. - Мене з уламком криці біля серця не пропускали, а тут жінка нашпигована вибухівкою.
-У тому-то і всі дивності гри в російську рулетку, - зауважив хтось. - У кого є гроші той і замовляє музику. Треба б ще раз всіх нас перевірити на предмет вибухових кульок. І ніяких вам телевізорів у салон. Адже вона по телевізору сигнал до атаки передати хотіла. Щоб, значить, відразу і скрізь... На землі і в небі.
Офіцер підскочив, заломив жінці руки за спину.
- Обережно роздягайте дамочку, - звелів він мені, - дивіться тільки щоб дроти не порушити, краще розрізати зі спини одяг. Обгледимо жіночі приваби цієї цяці.
Жінка смикнулася було з рук офіцера, та тільки собі лиха наробила. Одна з її рук у лікті вийшла із суглоба. Так бідна заскавчала, наче її собаку машина переїхала.
- Та роздягай вже, - гримнув на мене офіцер. – Вона ще тут не таких коників навикидає, Інакше як порозуміти за яким бісом на смерть пішла.
Терористка викидатиме.
Спочатку я спідницю на жінці розірвав, потім шовкову кофтину, а далі вже полетіли з інтиму гудзики, що до трусів, знімати їх я засоро-мився. Знімати з жінки паса з вибухівкою припало фахівцям боротьби з тероризмом. Вони це зробили без зайвих зусиль. Коли офіцер почав було стягувати з жінки її останню одежину вона дала йому такого штурхана ногою, що він, бідний, з хвилину продихатися не міг.
Щоправда стриптизом нас довго не балували. На жінку абияк начепили спідницю, груди зав’язали розірваною кофтиною і впхнувши в службове приміщення щільно зачинили двері. Через пару хвилин туди вбігла медична сестра зі своїм лікарським набутком, а нас, пасажирів, негайно покликали на посадку.
Я чекав що візьмуть під білі рученьки жіночку, яка прискіпалася до офіцера, і не звернула уваги на терористку з вибухівкою, але про неї начебто забули. Можливо терористка не була терористкою, а однією з працівниць відділу боротьби з тероризмом. Можливо таким чином проводилися вчення, науковці тільки й бажали побачити реакцію пасажирів. А реакція, я вас скажу, була не абиякою. Ніякої вам паніки, хіба що надмірна зацікавленість мужиків жіночими чарами терористки.
В літаку тільки й розмови було про надзвичайний випадок на летовищі. Майже всі зійшлися на гадці що ми стали свідками завчасно спланованих учбових тренувань. Але залишалося питання: що сталося з заручниками в захопленому терористами театрі? Чи можливо й там проводилися оті самі завчасно сплановані? Якщо так, нікому й нічому в наший державі вірити неможна. Йде завчасно спланована гра в життя, бо комусь із державних урядовців не вистачає життєвого кейфу, чи як ото кажуть по-науковому - адреналіну в крові. Нічого дивного. Подивіться на президента, він тільки те й робить, що улаштовує перед кінокамерою усякі спортивні та театральні шоу. То він на лижах схилом гори мчить, то бойовим літаком керує, то, бачте, співає або грає музики. По закордонам на різні форуми та засідання літає. Думати про державу у нього не вистачає часу. Обіцяв, правда, терористів по клозетам мочити, але отих клозетів спочатку набудувати треба. Поки що люди нужду справляють поза кущами та стінами будинків.
За веселими розмовами сім годин польоту промайнули як одна година. Не встигли навіть як слід поїсти та здрімнути після обіду. З літака виходили як п’яні, кривили губи в усмішці: «ось як воно буває!» Доброю була подорож, якась жіночка, зітхнувши, побажала пілотам щоб такі шоу влаштовували як можна частіше. Бо діють вони на психіку оздоровче. Що у неї навіть тижнева мігрень пройшла.
Я помітив що весь час після того як ми вийшли з літака, офіцер тримається ближче до мене, засипає питаннями: де живу, працюю, чи не скажу в якому йому готелі краще поселитися. Це мені трохи зава-жало жити своєю уявою, я ще не встиг обміркувати все, свідками чого ми були останнім часом. Майже разом ми отримали свою поклажу.
Коли я не зовсім чемно поцікавився, якого біса йому від мене треба, офіцер повівся зовсім не так, як я думав.
- Ви дивна людина, - сказав він, - жаліли терористку, яка намагалася знищити літак разом з пасажирами. Я ж бачив, ви жаліли її, хіба не так?
- Жалів, бо людина ж… оббрехана, занедбана, майже божевільна… А скільки у нас сьогодні таких людей в країні, ви про таке думали? Ре-лігійна отрута заполонила ефір. Ми вже не люди, ми ляльки в руках ляльководів. А жіночка вона яка, ота терористка. Красуня ж… чи не так?
Офіцер похитав головою.
-Я про це не думав, я думав про людей, які могли загинути від вибуху. Я ненавидів терористку всіма фібрами своєї душі. Я ледь не запідозрив що ви її спільник.
- Саме так, братове, я співчуваю занедбаним імперською пропагандою людям. Все одне - жінки вони, чоловіки, чи введені в облуду підлітки. Їхні мозки запаморочені релігійною памороззю. Все розумне обсипалося пожовклим листячком, залишилися голі гілки. Владні побудови своєю пропагандою перетворюють у слухняних рабів навіть багатогранно розвинених фахівців. А що вже тут казати про недоуків. А що стосується терористів, я залишаюся прихильником їхньої боротьби за незалежність. Імперія поки ще ошкірює свої криваві пазурі, але довго так тривати не буде. Я бачу вам не подобаються мої речі, здається вам, що я підтримую клятих ворогів державного супокою. Але хто зробив їх ворогами? Чи не державні недоуки? Спочатку – хапайте свободу, а потім – гарматами по свободі. Ні, брате, поневоленим народам шинкою рота не умаслити. Життя по гуртожиткам не тільки обридло, воно приносить криваві плоди. Держави-завойовники розраховуються за гріхи минулого кров’ю своїх онуків. Так було завжди, так буде надалі, поки кожна родина не почуватиме себе незалежною…
Офіцер давно вже висмоктав свій чай, йому обридло слухати мої не зовсім приємні йому виклади, але він мовчав, скручуючи гвинтом держальце чайної ложечки. Таким чином він гасив своє обурення на співбесідника. Нарешті я зрозумів до чого може довести моє базікан-ня, і, покликавши, гарсона, заказав принести по чарці горілки та дещо зі смачної поживи.
Останнім часом я все частіше почав замислюватися, все, що трапляється в нашому житті, випадковість, чи закономірність? Зайти випити з офіцером по чашечці чаю, звичайна закономірність. Нам нікуди було поспішати, ми були ідейними супротивниками, так що бажання дізнатися чи знайдуться поміж нами точки зіткнення, чи так назавжди й залишимося ідейними супротивниками? Але щойно на порозі кав’ярні з’явилася постать Марії Сліпко, признати її появлення випадковим я вже не міг. Відразу в голові виникли рядки з поеми Маяковського: «Як в зажиріле вухо увіпхнути тихого слова, птаха жебрачить піснями, співає голодна й дзвінка, а я чоловік, Марія, вихаркнутий  сухотною ніччю в жалюгідну вулицю Прісні, Марія, бажаєш такого, судомою пальців я стисну залізну горлянку дзвінка!» Звичайно від такого вітання Марія  була в захопленні. Не знаю вже від чарки горілки чи від усмішки героїні мого на той час ще не написаного твору, Марії Сліпко, мого співрозмовника наче полум’ям опалило. Почервонів густіше радянського прапора, а очі спалахнули позолотою серпа та молота. Звичайно я запросив її до столу, замовив гарсонові пляшку вина, бо знав, що горілку Марія не питиме.
Тоді я вперше познайомився з офіцером, а він з Марією. Капітан назвався Віктором Байрачним, і поводився з тієї хвилини зовсім не так як поводяться напідпитку з жінками російські офіцери. По-перше, він не зводив очей з палаючого ластовинням лиця Марії, а по-друге у нього раптом виявилася заїкуватість, чого раніше я за ним не помічав.
Це була любов з першого погляду, але мені не в радість, бо у глибині душі я завжди плекав надію, що з часом наша дружба з Марією переросте в інтимні стосунки. Виникав правда сумнів, що у Марії з Віктором все буде гаразд, бо ідеологічно вона утримувалася моїх життєвих поглядів. Очевидячки це було вже відразу як Марія повідомила про останні новини із захопленого терористами театру.
- Все у нас в Росії не так як у людей. Затруїли людей газом, більшу кількість  громадян, ніж терористів. Мочимо вояк не в убиральнях, а в театрах…
- Теж мені вояки… проти жінок та дітей, - не втримався від репліки Байрачний.
- У Чечні… скільки жінок та діточок загинуло. Хіба не так?
-Але ж не ми почали перші!
Ластовиння на щоках Марії пожовтіло і ледь не пощезало зовсім.
- Треба досконаліше вивчати історію пане капітане, поневолені народи мають юридичне право на боротьбу за незалежність. Якими б їх байками не пригощали.
У мене з’являлася надія, що в наших стосунках з Марією ще не все втрачено.
А Марія тим часом викладала своє бачення моменту.
- Ті, що обстрілювали в Москві парламент, не соромлячись стрілятимуть у свій народ. Таке було при цараті, при Сталіні, тією ж стежкою крокують сучасні наші хвалені демократи. Пестують вони хіба що нових руських грабіжників. Їм все дозволено: грабуйте, вбивайте, живіться кров’ю шляхетних громадян…
Я чекав від Віктора відповідних випадів, я навіть бажав, щоб він негайно почав суперечити Марії. Але бажання сказати щось супроти він засмоктував ковточком вина, так що у Марії поки що не склалася повноцінна постава нового знайомця. За час спілкування Віктор з Марією обмінялися номерами телефонів, ми разом вийшли з кав’ярні, але як робила раніше, Марія не взяла мене під лікоть, а навіть трохи вагалася з ким далі йти, зі мною чи з Віктором. Перемогли старі добрі традиції: вона пішла зі мною.
Я поцікавився як живе, де працює Семен Сахно, чи не посварився ще з Макогоном? По усмішці, що майнула лицем жінки, я зрозумів, що вона не в захваті від свого сусіда. Але інформацію дала досте-менну.
- Для мене він знову Соняшників. Останнім часом тільки те й робить що підспівує авторитетові. Хату свою продав, купив квартиру в Хабаровську. Одружився за сестрою Макогона. Машина, дача, своя газета. Але читати її тоскно. У мене завжди була підозра, що Соняшників, як його друзяка соняшник, завжди керуватиме лицем до сонця. Була хвилина сумніву, коли вперше взнала що він Сахно, коли побачила його бібліотеку. Але коли він надто раптово погодився працювати на Макогона, коли прочитала його нові публікації, ожила давня зневіра до мужності його характеру.
Про капітана Віктора Байрачного вона мене не питала, але я був певен що вона першою подзвонить йому.
  

«Далекосхіжна хвиля» № 23. Січень 2012