ТРИ ЗУСТРІЧІ З КОБЗАРЕМ

                                                  Уявити собі Україну без Шевченка
                                   неможливо, так як і Шевченка без України

Кобзар… Мабуть, немає такого українця, якому це слово незнайоме ще з дитинства. І на різних континентах.
…В далекі  70-і роки вже минулого століття вчителька української мови і літератури Марія Іванівна Бедрик в одній із шкіл Ставищенського району, що на Київщині, немало цікавого розповідала нам, тодішнім школярам, про творчість українських поетів і письменників. Велика любов цієї простої сільської вчительки до нас, її учнів, своєї землі, до творів наших земляків, щоразу робила ці зустрічі справжніми святами, незабутніми спілкуваннями з прекрасним світом літератури. І особливе місце займала творчість Тараса Григоровича Шевченка, це були не просто шкільні програми, а  ретельно підготовлені розповіді про життя великого поета, який писав про рідну землю, про любов до свого народу, про ту красу природи, яка є тільки в Україні. Звичайно, ми були ще дітьми і багато чого тоді нам здавалося якимось далеким і не зрозумілим, але тільки тепер здогадуєшся, чому на тих уроках було завжди тихо, а всі ми уважно прислуховувалися до слів учителя,- бо то були уроки про життя, уроки добрих і світлих помислів і залишили вони чистий слід у наших дитячих серцях. Не забуваються і завжди з нами і «садок вишневий коло хати», «вітер з гаєм розмовляє», і багато - багато інших віршів. Згадуються ці рядки і вже в уяві стоїть те, що хотів передати народний поет, адже писав він про свій народ і для народу. В цьому – його заслуга, в цьому –  великий інтерес у людей всього світу до його творчості. Отак в шкільні роки мого дитинства відбулася перша зустріч з Великим Кобзарем.
…Приблизно років п:ятнадцять тому мені пощастило познай-омитись з моєю землячкою – Мариною Олексіївною, родом вона з Маньківського району що на Черкащині. Більше 60 літ проживала вона у Примор’ї і добру половину з них – у Владивостоці. За плечима у неї на той час – довга дорога довжино з життя. Не дивлячись на всій вік, була вона швидка на ходу, а в очах світились іскорки зацікавленого ставлення до всього, що її оточувало, і незважаючи на велику різницю в літах, мені з нею було легко і просто, за часи нашого спілкування мене завжди вражала мудрість цієї немолодої жінки, її правильне ставлення до життя, і досить часто я ловила себе на думці, що з цією бабусею мені набагато цікавіше, ніж зі своїми ровесниками. На жаль, наші зустрічі були не дуже часті, проте кожна з них залишила в моєму серці ніжність і добро, простоту і сердечне тепло – все те, чого так бракує нам у сьогоднішньому нашому житті. То були стосунки двох різних поколінь, двох поглядів на життя. Після шаленого ритму нашого портового міста я приходила до хати цієї чудової жінки: в печі тріскотіли дрова, вогонь весело витанцьовував свої дивні танці, зігріваючи н6ас своїм теплом, чай, заварений на приморських травах, запрошував до столу своїм неповторним запахом, і в такі хвили не існувало світових криз, газових проблем між Україною і Росією, - всі турботи відходили десь далеко чи зовсім зникали і тиха, ніжна колоритна українська мова наповнювала стареньку хатину. Хотілось слухати ті розповіді без кінця. Не було у Марини Олексіївни ніяких дипломів, ні, це мабуть буде невірно, бо все-таки була у неї найвища освіта – вона знала життя таким, яким воно є. А це багато варте.
В одну із таких зустрічей вона дістала згорток у вишитому рушнику. Мій здивований погляд видав мою зацікавленість. «Мабуть, якась сімейна таємниця чи реліквія»,- подумала я. Марина Олексіївна обережно дістала з рушника  книгу, довго мовчала, і про що вона думала у ці хвилини, знало тільки її серце. А згодом тихо промовила: «Це  тобі – найдорожча цінність моєї душі». І віддала мені. Я тримала в руках книгу – «Кобзар» українською мовою, 1960 року випуску. Так відбулася моя друга зустріч з Тарасом Шевченком, зустріч ніким не нав’язана, як дарунок долі. Відкрила я першу сторінку – «Причинна», і враз згадалось, як часто, протягом життя доводилось чути «Реве та стогне Дніпр широкий», і які хвилювання наповнюють серце від цих слів. Було видно, що книга читана-перечитана, на полях багатьох листків – відмітки олівцем, і  хто їх писав, я вже ніколи не взнаю, і для мене залишиться загадкою назавжди, чому саме мені  ця старенька українка, що прожила більшу частину свого життя на чужині, але зберегла найдорожче, як  справжню святиню, подарувала її мені, а не своїй дочці чи внучкам, яким також знайоме українське слово. Книга була старенька, але це мене зовсім не турбувало, навпаки, втішало – значить, її читали чимало разів. Довелось і мені не раз звертатись до цієї книги, і щоразу, коли перечитуєш її, відчуваєш себе українцем, де б не довелось бути.
150 років немає Шевченка з нами, українською нацією. Йому, народженому у кріпацтві, щороку несуть квіти до 600 пам’ятників по всьому світі, біля його імені гуртуються  українські громади у світі, навкруг яких вірші Великого Кобзаря лунають  мовами різних народів світу. Його геніальний талант, як і безмежна любов до простого люду – все це залог того, що Шевченко – душа народу, великий син України, якби не складалося його життя, він не тільки залишався вірним своїй нації, він став  творцем української нації. Його поезія для нас – найчистіше джерело мудрості, глибокої правди, а «Кобзар» - це книга народу.
… Дуже приємно, що й на березі Японського моря не забуте українське слово і пам’ятають українці про творчість свого великого земляка. Одного весняного дня мені пощастило побувати на концерті, присвяченому генію українського народу. Українська громада Владивостоку вшановувала пам:ять  Великого Кобзаря -150 –у річницю його пам’яті.  А для мене це була третя зустріч з великим поетом.
У прекрасному залі  школи мистецтв імені Сергія Прокофьєва  Владивостока зібралася українська громада, люди старші і чимало дітей. Уже другий рік силами Центру української культури Анатолія Кріля «ГОРЛИЦЯ» проводиться міський конкурс декламаторів серед школярів.  Напередодні концерту бібліотеці  Товариства вивчення Амурського краю пройшов заключний етап міського конкурсу читців поезії Тараса Шевченка – майже тридцять школярів владивостоць-ких шкіл підготували вірші українською мовою і прекрасно передали поезію Великого Кобзаря. Були тут також учасники конкурсу творів про великого сина України, про нашу далеку рідну землю нащадків українських переселенців. Багато дітей написали про історію своєї  родини,  у більшості з яких українські корені. Ось що написав п:ятикласник Григорій Силаєв «Дід Терентій виростив сад, але такі фрукти, як в Україні тут не росли і він згадував про це розповідав із сумом. Він був дуже талановитою людиною, сам зробив скрипочку і дудочку і грав на них…».  Як чудово, що діти не тільки доторкнулися до сторінок життя і творчості Кобзаря, але й  свого родоводу, до історії своєї сім:ї.
Тут  були  і творчі українські колективи – український хор імені Анатолія Кріля «Горлиця», вокальний ансамбль української народ-ної і авторської пісні «Надія», вокальний ансамбль «Берегиня» Центру української культури Анатолія  Кріля «ГОРЛИЦЯ»,  і зовсім юні учасники – тринадцятирічний  соліст Саша Лінник приїхав разом з мамою і своїм наставником з іншого міста, з Тавричанки, Олександра Кононенко – студентка Далекосхідного університету, родом з  Дальнєгорська, дізнавшись про цей концерт, сама запропонувала українську пісню і прекрасно її виконала.  Відгукну-лись на цей захід і вихованці школи мистецтв, де проходив концерт пам:яті – Всеволод Спіренков віртуозно виконав «Елегію» Миколи Лисенка.  Усім стало зрозуміло – ще одна річниця  пам’яті  Тараса Григоровича Шевченка незримо об’єднала нас з  українцями усього світу, бо де б ми не жили, традиційно  у цей весняний час звертаю-ться до постаті Тараса Григоровича Шевченка, до постаті, яка у своїй величі була, є і залишиться ні з чим незрівнянною, невичерпною для людського подиву й осягнення, якого воістину можемо сприй-мати як генія українського народу, як Пророка української нації. 
Про те, як святкували ювілеї пам’яті Т. Г. Шевченка у Владивос-тоці у різні часи  розповів історик кандидат історичних наук В’ячеслав Чорномаз, який сказав, що цьогорічний концерт особливий. Він продовжує більш як столітню традицію Шевченківських свят у Владивостоці і глибоко символічно, що продовжують його юні жителі нашого міста, нащадки українських переселенців.
Скільки віршів нам розповіли діти, скільки пісень на слова Тараса Шевченка прозвучало у цей день! Відкрила концерт ведуча,  голова Центру української культури Тетяна Ткаченко :  «Сьогоднішній наш концерт особливий. Він продовжує більш як столітню традицію Шевченківських свят у Владивостоці і глибоко символічно, що в ньому приймають активну участь юні жителі нашого міста і краю, нащадки українських переселенців. Відкриває концерт учениця школи №81  Наталя Аверіна з віршем Тараса Шевченка «Світає…»
А далі як яскравому калейдоскопі  діти змінювали картинки на сцені: Антон Козлов із школи мистецтв зі знанням фахівця –декламатора розказав вірш «Сонце заходить». Із середньої школи №25 імені героя Росії Олексія Рибака сестри Дудіни - Катерина  та Надія серед наймолодших школярів справилися найкраще з завданням – вони і вірші прекрасно розповідали, і  знання україн-ської мови показали прекрасне. Пісні у виконанні  вокального ансам-блю «Берегиня» центру української культури Анатолія Кріля «ГОРЛИЦЯ» «Плавай, плавай, лебедонько», «Бандуристе, орле сизий», «По діброві вітер виє» – тріо Надія – Богдан Слабик, Людмила Миколаєнко, Тетяна Савинова, «Тече вода із –за гаю» у виконанні сімейного дуету Тетяни та Анатолія Півень, «Вітре буйний», «Взяв би я бандуру» - у виконанні вокального ансамблю «Надія», «Така її доля» у виконанні Олени Ракової, «На високій дуже кручі»  у виконанні українського хору імені Анатолія Криля «Горлиця» продовжуються далі знову віршами, які читають діти з різних шкіл Владивостока.
Аліна Трегубова, Настя Асташенкова,  Анна Бессонова, Олена Вороніна і  всі, хто у цей день виходив на сцену школи мистецтв, несли у цей зал, усім, хто завітав на це свято, слова Тараса. І самі з великою зацікавленістю слухали все, що було у цей день сказано про нього. Час від часу ведуча концерту Тетяна Ткаченко повер-талася до сторінок біографії і творчого шляху великого сина України: « З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі  видатний український поет Іван Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим».
Згадали і про Шевченка-художника, і про його вплив на розвиток музичної культури, адже більш як тисяча музичних творів – хорів, кантат, ораторій, опер, симфоній були написані  завдяки його творчому генію, бо саме  надихнув сотні композиторів на створення музичних творів. Ще за життя Тараса Григоровича почала створюватися музична Шевченкіана, яку згодом доповнили не тільки відомі українські композитори на чолі з Миколою Лисенком, але й знаменитими представниками російської музичної школи – Сєровим, Мусоргським, Чайковським  і багатьма іншими.
У виконанні вихованця школи мистецтв імені Сергія Прокоф’єва прозвучала «Елегія» Миколи Лисенка.
Прозвучали вірші, присвячені Т. Шевченко і написані тут, на Далекому Сході – вірш Анатолія Криля «Пам’яті Т. Шевченко» прочитала Людмила Рибка, і цим твором, як і двома його авторськими піснями «Я до мами вертаюся знову у виконанні вокального ансамблю «Берегиня» та «Криниця»  – у виконанні вокального ансамблю української народної і авторської пісні «Надія» учасники концерту вшанували пам:ять великого ентузіаста української справи на Далекому Сході Анатолія Криля, бо концерт проходив напередодні семирічної дати його трагічної смерті.
Учасники концерту познайомилися з праправнучкою Тараса Григоровича Шевченка Валентиною Бурмак, яка  також була гостею цього пам’ятного концерту.
 «І мене в сім:ї великій, в сім:ї вольній, новій, не забудьте по:янути незлим, тихим словом», – писав у своєму Заповіті Тарас Григорович. І нащадки свято виконують його заповіт. По всьому світі нові й нові покоління приходять у ці дні на побачення з великим сином України, і відкривають для себе все нові й нові грані його неперевершеного таланту, його невмирущого генія. Україна для них, як і для Великого Кобзаря –далека земля їх предків, але найдорожча у світі Батьківщина. У цьому переконалися ми, учасники концерту, коли слухали Олександру Кононенко, студентку Далекосхідного університету, і Олександра Лінника, який співав пісню «Ти моя, Україно».
                Ти моя, Україно, і до тебе я лину, 
                 Бо моє тут коріння, бо моє тут ім’я…
Як тут не згадати невмирущі  слова Тараса Григоровича, з якими учасники цього концерту у його фіналі піднялися на сцену:              
                                Наша дума, наша пісня,
                                Не вмре, не загине,
                                От де, люди, наша слава,
                                Слава України,
                                Без золота, без каменю,
                                Без хитрої мови,
                                А голосна та правдива,
                                Як Господа слово.