ВІРШІ

***
Тарасе, батьку, скільки ще чекати
Тієї правди змученій землі?
Твоя Вкраїна, як скорботна мати,
До тебе шле тривоги і жалі…

Вже півтора століття виглядає,
Тараса із засніжених доріг,
Не вірить в те, що він вже спочиває
Під небом рідним, на крутій горі…

Вже пам`ять в сивині, а плаче мати,
Гукає у сльозах йому «вернись»…
Чи буде ще такого сина мати,
Як був Тарас? Чи втішиться колись?

Він – вічний в’язень, але серцем вільний,
Вигнанцем за свободу був Тарас,
Його життя – як доля України,
Що здатись не хотіла в смутний час.

Немов осиротіла Україна,
Занедбана осміяна земля…
В душі Тараса ця свята руїна –
Поет на неї дивиться здаля.

З небес високих гірко усміхнеться –
Поколота, розбита… ледь стоїть…
Чи про таку він мріяв усім серцем?
За що боровся у зловісну мить?
Чи були марні Тарасові думи?
Бо ж забувають вже усе добро,
Що ніс піснями на печальні струни,
І роблять із журби його порок…

Не заплямовуйте ім`я Тараса!
Не прославляйте цим ім`я своє,
Бо хто – не грішний? Не безлика маса
Ми, українці, в нас герої є!

Ми не раби, не маса ми безлика,
Не забуваймо світлих тих надій,
Бо МИ – є світло, ми народ великий,
Ми гідні жити на землі своїй!

Тарасе вічний, славний наш соколе,
Верни надію втрачену серцям,
Хай твоя мрія не помре ніколи,
А стане світлом і знаменом нам!


***
Нехай  весь  світ  –  це  лиш  безглуздий  бій…
Вінки  лаврові  і  чини  високі
Хай  роздає  нікчемності  самій  –
Йому  вітати  звично  лжепророків!

Хай  буде  так,  як  вирішив  сенат
Свавільної  і  дикої  природи,
Де  друг  –  не  друг,  і  брат  –  уже  не  брат,
Лиш  змови  мас  одні  страждання  родять…

Хай  буде  так,  як  цього  хоче  світ.
Хай  селять  кривду  в  золоті  покої,
І  обривають  голубам  політ,
Що  мир  несли  в  краї  кривавих  воєн.

Бо,  мабуть,  марно,  стільки  бід  було. 
Не  ціниться  ні  спокій,  ні  свобода,
І  бенкетує  безтурботно  зло,
А  правда  гола  попідтинню  бродить…

***
Чому  твої  слова  такі  жорстокі,
І  холод  невблаганний  аж  кипить?
Даруєш  ти  троянди,  але  руки
Мені  до  крові  колють  їх  шипи.

Чому  твій  голос,  як  осіння  злива  –
З  душі  останнє  листя  обрива?
Болото  плеще  на  печальних  нивах,
Де  так  недавно  ще  ішли  жнива.

Чому  твої  слова  так  ріжуть  серце,
Немов  меча  безжалісного  сталь?
В  твоїх  обіймах  –  ні  живе,  ні  мертве…
І  на  очах  моїх  -  гірка  вуаль…


Театр

Вже склали розклад для війни і миру,
Каміння розкидати час настав.
Вітає натовп нового кумира,
Когось ведуть на страту, хтось програв…

Співають королям хвалебні оди,
Скликають на бенкети вірних слуг,
Хтось, як і завжди, б’ється за свободу,
Комусь земних блукань замкнувся круг.

Хтось топить у вині свої невдачі,
Чекає з неба золотих дарів,
Хтось душу продає, а потім плаче,
Хтось на землі без пекла вже згорів…

А я втомилась п’єси ці дивитись,
Покинути я хочу душний бал,
І в вітру буревію попросити,
Щоб цей театр накрив дев`ятий вал.

Зберу думки, польоти і падіння,
Поразки й перемоги, сум і сміх,
Зірки й пітьму, наївність і прозріння,
Невинну святість і кульгавий гріх,

Зберу любов і нелюбов у скриню –
Усе в одну, закрию і піду…
І дерев`яний ключ спалю, щоб нині
Вже не зустріть ні радість, ні біду…

Щоб просто перейти у вимір інший,
Щоб зникнути в невіданих світах,
В тих, де немає кращих, ані гірших,
А вільний кожен, як небесних птах…


***
Я  бережу  твоїх  образ  кинджал  –
У  мене  він  лежить  в  старій  шухляді.
Іржею  вкрився  вже  його  метал,
А  ми  забули  все.  Тому  і  раді…
Та  я  тепер  дістала  знову  ніж,
Аби  на  нього  глянути  й  згадати, 
Як  світ  кричав  тобі  завзято  «Ріж!»,
А  в  небі…  плили  хмари,  наче  з  вати…

Та  враз  ударив  грім  і  дощ  полив,
Холодний  і  колючий,  наче  зрада!
І  ніжність,  що  із  губ  моїх  ти  пив,
Сконала  від  твого  каміння-граду.

Залишила  на  пам'ять  я  той  день,
І  слід  в  душі  від  гострого  кинджала,
Щоб  я,  в  даремну  цілячись  мішень,
Ніколи  знов  тебе  не  покохала!


***
Зрадлива музо, де ти зараз є?
В чиїсь садах безжурно так гуляєш?
З яких струмків прозоре срібло п’єш,
Кого п’янким натхненням окриляєш?

Колюча квітко, як тебе зірвать?
Ти то лікуєш, то лишаєш рани…
З тобою душі пізнають дива
І смак гіркий підступної омани…

Примхлива музо, ох жорстока ти!
У нагороду кидаєш монети,
Коли на самозречення іти
Повинні ради тебе всі поети…

Ти дика пташка, невловима мить –
Не приручити і не наздогнати…
Лиш прилітаєш, як душа болить,
Щоб втішити і знову покарати…

***
Не подавай мені пусті надії,
Не клич у небуття пожовклих снів,
Я спогади залишу в сніговії,
Ти осені здолати не зумів…

Залиш мене тепер, в снігах і кризі,
Коли весна душі тривожно спить.
Коли ж розтануть в небі хмари сизі,
Душа побачить новизни блакить,

І просвітліє, та уже без тебе…
І буйно зацвітуть чужі луги,
Заллє мою журбу весняний щебет,
І серце затріпоче від жаги.

Не повертай мене назад у осінь,
Ні часу не вернути, ані мрій…
Бліді вони були і безголосі…
Скінчився сон. І він уже не мій…

***
Твоя коханка – рима – горда пані,
Така капризна, але все ж твоя…
О, скільки ти провів ночей в неспанні,
Шукаючи із нею щастя шлях…

То сердиться на тебе, то сумує,
Забившись у куток душевних стін,
То на папері пристрасно танцює,
Але в житті давно немає змін…
В душі розлилась спогадів безодня,
Минулого й того, що не збулось.
І давня, вірна подруга – самотність
Теплиться під пораненим крилом.

А час іде… А час карає смутком,
А ти живеш в надуманих рядках.
Лиш чашка кави знов зігріє руки,
І мариться душі той синій птах…

***
Дозволь мені пливти за течією,
Якщо немає від журби рятунку,
Я в снах палких була лише твоєю,
Тепер боюся навіть поцілунку...

Дозволь оцю осмуту пережити,
Шукати з кимось втіхи од невдачі,
А може я зумію розлюбити
Тебе до того, коли знов побачу.

Та знову закрадається у душу
Безсоння і приреченість одчаю.
А небо плаче зорями і тужить,
Бо я тебе, лише тебе кохаю…

***
Не  маю  права  я  тебе  любити,
Бо  видав  хтось  неписаний  закон.
І  почуття  у  дзеркалах  розбитих
Не  перетнуть  бетонний  рубікон.

Я  склала  зброю  у  глибоку  яму...
Засипала  недопалками  мрій.
Хто  ж  змиє  із  душі  криваву  пляму,
Що  память  береже  про  марний  бій?

Не  маю  права  я  просити  слова,
Бо  вже  буремний  завершився  суд.
І  переклав  на  висміяну  мову
Слова  кохання  здичавілий  люд...

Не  маю  прав  про  тебе  памятати,
І  кликати  хоч  зрідка  в  сни  свої.
Любов  мою  вже  повели  на  страту.
В  саду  співають  мертві  солов`ї...

***
В її душі закам’янілі квіти
Чекають на свого садівника…
Щоб він зумів їх знову оживити,
Як мрію, що - із чистого струмка...

Її печаль – то солов’їні співи
Із саду переораних надій,
Чекань безсонних неосяжні ниви,
І зустріч неприборканих стихій.

Їй важко кров`ю малювати правду,
Ходити босим серцем по стерні,
І в хитрих сновидінь просити спрагло,
Щоб принесли з собою світлі дні.

Душа її – незаймана діброва,
Де смуток і замріяність сплелись.
Листи свої в нікуди пише знову,
І розсилає, як птахів, увись…

***
О,  як  же  ти  оспівував  любов!
І  скільки  раз  в  ній  клявся  до  безтями.
В  скількох  лісах  вже  наламав  ти  дров,
І  героїнь  згубив  своєї  драми…

Писав,  страждав  безсонням  уночі,
Троянди  дарував  прекрасним  музам,
Та  від  душі  ти  загубив  ключі,
Вона  бездомна  мандрувати  мусить.

Ти  серця  для  святого  не  зберіг,
А  на  даремні  забавки  розтратив,
Високі  думи  проміняв  на  гріх,
І  не  злякався  нищівної  плати.

Примарою  блукав  в  самотніх  снах,
Зневіреним  серцям  давав  надію…
Але  дарма.  Ти  просто  дикий  птах.
Тепло  твоє  нікого  не  зігріє…