ВІРШІ

 
***
Де ти, осене?
З сиво-русою косою,
де ти, богине рудих засинань,
через сотні літ
брудні руки палеозою
закривають обличчя церковних бань.
Де твої чорні пасма в полях,
де журавлині у небі ключі,
в груди мені закрадається страх,
в темних ночах кричать деркачі.
Де ти, тітонько?
З повногрудими хмарами.
Заблукала в вишневих садах.
Чорним місяцем,
світом з нездарами –
в серці мелодія: Моцарт чи Бах.
Жду твоїх сіро-брунатних снів,
щоб мовчали чорно-білі будні,
метеором в небо полетів,
так прокрались дві душі заблудлі.
Де ти, любонько?
З повноводими ріками,
що несуть золотисті листки,
ти здаєшся
святою і грішною
у обіймах забутої гри.
Хай летять журавлі десь у даль,
хай заб’ється у клітці орел,
і летять поїзди.
Перекошений шлях
нас веде до осінніх джерел.
Де ти, осене?
З сиво-русою косою,
не тобі дарувались хрести,
на мільйони літ
ти ніколи не будеш старою,
і в волосі твоєму не побачимо ми сивини.

***
Сонце брунатного кольору,
хмари, як сива печаль,
небо відкрилося штопором,
небо накрила вуаль.

А по асфальту тече брудна вода,
в порваних мештах бігають діти,
це – моє місто, це – моя біда,
в брудних калюжах їздять каліки.

Мокра, замучена, жовта трава,
косять її нерозумні селяни,
вітер у ринвах, як біс завива,
сонце давно роздарило таланти.

І від того воно брунатне,
і від того земля холодна,
і від того іржаві грати,
за які заховалось сонце.

Я стою під жовтим осіннім деревом,
і серце пронизує осені сум,
ген десь далеко, десь на тім березі
літо блукає, літо не тут.
Літа не треба. В серці полова,
в серці осінньої ночі печаль,
жовту траву не скубоче корова,
краплі випльовує варена сталь.

Осінь з сталевими сірими косами,
з давніх-давен перекликує дзвін,
роси лягають на землю покосами,
вітер встає із потертих колін.

Осене, осене, з тихими грозами,
з в’ялими квітами в темних садах,
ти налякала страшенною дозою,
ти утекла, обернувшись на прах.

Небо таке фіолетове,
грому не чутно з-за хмар,
з диким укліненням літові
сяє зориця Стожар.

... Під парасольками нидіють люди,
бігають, тішаться сірістю днів,
змоклий ідеш, ти один, простолюдин,
в серці твоїм – серце всіх поколінь.

Мокрий асфальт на проспекті Свободи,
з лисим чолом стоїть геній Тарас,
він не такий, він не з тої породи,
той, хто створив український Парнас.

Генію падають краплі на голову,
десь унизу перев’ялі квітки,
геній стоїть і мовчить геній голосно,
осінь не та, осінь плаче за ним.
Осінь. Тарас і Свобода,
дощ і зітхання калюж,
в чорне вдяглася природа,
в чорному небі салют.

Газетні шпальти списує політика,
комусь потрібен новий президент,
а чи потрібна осінь тому світові,
сховайте вуха під старий кашкет.

І три сини у неї підростають,
всі три плаксиві, наче й не сини,
то сильними дощами налітають,
то покривають небо у сніги.

 А сонце червоного кольору,
а в небі пісень зорепад.
Вересень вирушив в подорож,
жовтень пішов в листопад.

Десь по під’їздах сховались повії,
нігті покусує негр-сутинер...
Щастя пожнеш, коли совість посієш,
поки по тебе не вернеться смерть.

Осінь. Дощі. Асфальтовані стежки,
там, де ходили під руку удвох
юний єврей і полячка Терезка,
там, де за мною не плакав би бог.

Осінь з брудними колінами,
з сивим волоссям до п’ят...
Палять гнилими полінами,
ріжуть на смерть солов’я.
На світанку не грає сопілка,
осінь плаче за сином своїм,
кожного року цей тест-перевірка,
кожного року ця тризна за ним...

До Личакова мертва бруківка,
листям вкриті могильні хрести...
Повні шклянки налиті горілкою,
яку треба до рота нести.

Молилася осінь за себе,
за свою нещасную долю,
хай осінь дарує осінні портрети,
хай кожен дивується сонцю.

... Стоїть народ з простертою рукою,
в долоню тихо скапує сльоза.
Ридає осінь. Мертвою рікою
течуть зірки у ясні небеса.

Осіннє сонце сховане на сході,
дощові хмари в формі кораблів,
пішла старенька осінь по дорозі
у світ зими. У повен шлях снігів.

... Ми розпрощались з нею знову, знову й знову,
вона пішла крізь грози і дощі,
забувши про свою осінню втому,
лишивши біль на сивому крилі.

Прощай, сивочола, до іншого часу,
до тої епохи, де будеш завжди,
в червоне малюй сірувату ту масу,
в зелене малюй жовто-сірі сади.
І завтра стоятиме юний Шевченко,
і митимуть голову грози йому,
проспектом Свободи ішли президенти,
і вели за руку дитину малу.

Дитини не було, це марево осені,
це жовті листочки на мокрий асфальт,
ще місяць, ще тиждень й прийдуть морозяні
дитячі сторінки газетяних шпальт.

Сонце брунатного кольору,
вітер в обіймах зі сном,
осінь в червоному мороці...
В морі небесному шторм.

... Високі хвилі грають у футбол...
... Це знову осінь, осінь жовтолиста...

***
Летить по бруківці трамвай по Підвальній,
тремтить і трясеться старенький Іван,
пробачте, Іване, це вам не друкарня,
пробачте, Іване, це вам не „Буквар”.

Це, знаєш, дідусю, розвилась наука.
Ти ж сам зараз бачиш. Стоїш і мовчиш,
ми здались науці, канони забули,
старієш, Іване, а світ не стоїть.

Трамвай пролітає, трясеться бруківка.
Болить поясниця Івана-митця,
та, знаєте, діду, багріла Маківка...
... Закрилися очі старця-друкаря.

***
Десь, колись, чомусь, навіщось,
хтось для когось чи комусь,
мав свистіти і не свиснув,
мав прибути й не прибув.

Хтось давно для когось нащось
закричав у темнім лісі,
щось, мабуть, із кимось сталось,
інший хтось пішов на поміч.

Щезнув другий в темнім лісі,
і почувся крик дуетом,
аж почуло ціле місто,
не почули лиш поети.

Десь, колись, чомусь, навіщось,
двоє в лісі загубились,
сонце в небо не полізло,
сонце впало і розбилось.

Ось таке-то сталось, люди,
ось чому не справжнє сонце.

***
Замучена осінь приходить до хати,
зелені дерева втікають з села,
ніхто вже не хоче з ніким переспати,
а осінь, це осінь, то осінь прийшла.

Жовтіють листки переболені літом,
на скроні всипається світ сивини,
блукає зима перегореним світом,
це осінь, то осінь чекає зими.
***
Безперервно злипаються очі,
влазить сон у безмісячну ніч,
світ пройнявся осліплістю збочень,
ніч пішла в заболочений світ.

Пролітає комета над містом,
метеором летить в небеса,
чиїсь ноги у мешти залізли,
вкрила трави небесна роса.

Спересердя плюється Юпітер,
криє матом на сонячнім тлі,
намальовано фрбами вітер
в атмосфері сирої землі.

Заболочене серце й каміння,
розсипаються квіти в пісок,
лізе світ у чуже божевілля,
в перехрестя забутих казок.

***
Чути потріск поламаних гілок.
У зеленому лісі зима.
В’яже дід знов березовий віник,
і бурмоче з-під носа слова.

Чути регіт далеких містерій,
їм запльовують серце вірші,
чути подих далеких Америк,
що рушають в останній похід.

Чути вереск згвалтованих буднів,
лиють хмари на землю слова,
в цьому світі не люди, а трутні,
не холодні, а мертві міста.

***
Мерзне серце, мерзнуть вуха,
осінь губить свою тінь,
дід старенький в полі з плугом
обросився до колін.

Тихне вітер, тихнуть грози,
гасне сонце в небесах,
і дрібні солоні сльози
не стікають по щоках.

Дід старенький: „Вйо та гайта”,
кінь понурий далі йде,
не загасла в горах ватра,
а побіг старенький пес.

Мерзнуть ноги, мерзне серце,
замерзає воля,
а народ заснув за плугом
і його хоронять.

***
Крізь все життя один
в обіймах кілометрів,
язик немов полин
в старенької Деметри.

В обіймах самоти
в чорно-зеленім полі,
де коні і хрести
ген-ген на видноколі.
Де змучена душа
далеко, недалеко,
розплавлена сльоза
померлого лелеки.

І висохла трава
покрила чорні гори,
і сині небеса
неначе, наче море.

Старенький журавель
такий як я самотній,
у полі корабель
давно осиротілий.

Крізь все життя один
в обіймах кілометрів,
єдиний та не син,
Але й не внук Деметри.

***
Останній звук, моя остання проза,
переклик днів вустами самоти,
шепоче тихо передзвін морозів,
що можуть тихо у минуле йти.

Простий дует: самотність і зневага,
до кого, де, навіщо і кому,
забутий світ, де правлять гроші й влада,
де тихий вітер вліво передув.
 
Самотній сон, моя остання проза,
що пишеться крізь прояви журби,
на білий сніг пролиті перші сльози,
і до землі схилились колоски.
Ті колоски, що сохнути не будуть,
що просто схилять голови униз,
ті співванки, які усі забудуть, -
і білий голуб, і сумний карниз.

Не той карниз, де виліз самогубця,
не голуб той, що вилетів із рук,
а чорний день й білесенька голубка,
яка почує кольоровий звук.

Останній звук, останнє тихе слово,
що хтось сказав, відходячи у сон,
мої сонця, що світять світанково,
й проміння сиплять із своїх вікон.

***
Полум’яні листки
покривають асфальт тротуару,
не чужі сторінки
покривають запалену ніч.
Дерев’яні мости,
де чабан проганяє отару,
переболює світ,
де горять сотні й тисячі свіч.
Не слова не мовчать,
а слова не говорять сьогодні,
моє серце давно,
наче сполох чиєїсь душі,
мої руки німі,
мої очі навічно холодні,
полумяні листки,
наче заспів старої землі.


***
Багряніє природа, і ночі страшенно холодні,
така зараз мода, хоч порвані шорти не модні.

Задимлене місто сховалось у мороці ранку,
в тролейбусах тісно, і смішно чекати світанку,

І смішно дивитись, як плачуть чиїсь сумні очі,
як важко любитись, коли не коротшають ночі.

Повітря гальмує не стихлий від вчора ще вітер,
лиш просто чаклує над текстами актів політик.

І висохле сонце стоїть, похиливши проміння,
замучена осінь жила не одне покоління.

Напухлі запястки, обвішані золотом вуха,
далеке від казки втікало життя від розлуки.

Багряні сторінки, несписані дурістю звуки,
повзли на колінах, повзли по коліна в грязюці.

Із сумом ридали старі посивілі матусі,
бо діти вмирали. „Це осінь”, - їм чулося в вусі.

Пульсуюча жилка затихла, на мить чи навіки?
І, мабуть, уже, не відкриються мертві повіки.

***
Намалюй собі сонце,
намалюй собі небо,
хай сміються ворони,
хай заплаче весна.
Намалюй собі осінь,
намалюй, бо не треба,
хай заплачуть у небі,
бо вже неба нема.
Не малюй кольорові
намалюй чорно-білі,
синьо-жовті хмаринки,
що пливуть по весні.
Намалюй, щоб любили,
намалюй, щоб летіли
кольорові веселки,
що горять в вишині.
 
***
Я малюю вогонь
на опалих пелюстках тюльпанів,
білим пензлем душі
вимальовую чорні сліди,
це останні слова,
як вульгарні малюнки з журналів,
як остання сльоза,
як останні малюнки весни.

***
Затихне день, затихне ніч
і я затихну,
засну і спатиму,
і бачитиму сни.
І не прокинусь
ген аж до весни,
ледь чутний голос вітру:
„Спи, засни”.
Загасне світ, закриються повіки,
на день, на рік, на вік або навіки,
для сну, для вітру вічно по весні,
я бачу день і ніч у сні.
Останній подих цьогорічної весни,
і літа сон, п’янкі серпневі сни,
злий голос ночі в небо полетить,
він вчиться там любить.
Застигне лід,
провалиться в безодню,
так холодно
і завтра, і сьогодні,
я не кричу,
лиш прошепочу: „Годі”.
Я вітер, дощ,
а я ніхто сьогодні.
Я спати буду до самого літа,
і цю весну віддам самотнім квітам,
вогню вікна і стомленому травню,
це не моє, це завтра.
Замучено, закопано, забито,
це не моє, це не останнє літо,
засну і спатиму, і бачитиму сни,
хрести, могили – діточки весни.
Схоронення... Хрести над кладовищем,
жахливий вітер в синім небі свище,
затихне день, затихне ніч
і я затихну,
і полечу в далеке небо грішним.