Усмішки Джоконд,                    
      або
Чоловіча маммалогія,
      або
Як я вилікував ураз 8 жінок

Прямісінько на лисині вискочив в мене прищ. Та чудний якийсь, м?який. Під кашкетом однак не видно, та й пес із ним, гадаю. Знайомий якось ляпнув запанібрата мене по кашкету та прища того й роздавив. Припік я те мокре місце одеколоном та й позабув. Але ж зловтішний прищ скоро виріс знов. Та й пес із ним, гадаю, не болить та під кашкетом ніхто й не побачить. Але ж однак, сідаючи у маршрутку, забодав дверну раму, й знов луснув поганий. А коли він, як та птаха на «ф», виник втретє, я показав його знайомому лікарю.   
- Треба видаляти! – оголосив він безапеляційно. – Це шкірний ріг.
Почувши слово «ріг», я мимоволі здригнувсь та завиправдувався:
- Т-та бути не може, не наставляли, не бувало такого...
Поглянувши не то з засудженням, не то багатозначно: як знати, друже, як знати, Айболіт призначив мені час на завтра.
Хірургія з гумором й не винна приятелювати. Хоча знав я й веселих хірургів, які рятувалися гумором від психотравм, які дарує iм професія, рахуй, поножовщина.
Зранку я, наче штик, був у лікарні. Нині це не одно-двоповерховий будиночок безкоштовноi медицини, а семиповерховий храм Асклепія.
Задравши голову, я спіймав кашкета, трохи не розчавивши свій бідолашний ріг. Недаремно так кажуть про високі гори та дзвіниці: шапка з голови падає. Переймався та пішов здаватися.
Операційна влаштувалася аж на самім верхнім поверсі. Айболіт усадив мене на білу, в простирадлах, канапу, помазав лисину йодом, зробив укол, похалдеiв хвилин п,ять – та й усі справи. Підійшла медсестриця, повозилася на моiй лисині, чим-то придавила зверху, хрест-нахрест  заклеiла пластирем та пішла. Не обертаючись, я спитав Айболіта, чи знає він, як перекласти «хрест-нахрест». В його «ні» почув я втомленість та сум. Я обернувсь та побачив його у креслі, він залитий був моєю кров,ю.
- На голові судин – як ніде, - наче виправдовуючись, з,ясував він.
- Хрест-нахрест – це означає: піп на санітарці, - видавив я з себе як би смішний «переклад», але Айболіт мій теж видавив якусь важку напівусмішку й наказав мені лягти та полежати з півгодини.
Від уколу чи збитку крові я дійсно «забалдів» та смирненько провалявсь на канапі цілих півгодини, навіть задрімав трохи. Піднявшись, зазирнув у дзеркало та був вражений товщиною марлевоi накладки на лисині. От тобі й прищ! Подякував сестрі та згадав, що забув перемовитись з Айболітом про одну маленьку справу. Довідався, де, в якому кабінеті він веде приймання, та й почапав униз, з сьомого на перший поверх. Мене хитало, як на палубі в шторм, та ось побачив я розшукуємий номер на двері з табличкою: онколог-маммолог. З обох боків двері на диванах сиділи вісім сумних жінок. До онколога, зрозуміло, радісні не підуть. Ці сіромахи очевидно готували себе до страшного – до розлучення як мінімум з половиною самоi тендітноi своєi краси. Я притуливсь спиною до стіни навпроти двері. Айболіт мені потрібен був усього на декілька слів, ось я й запитав, сподіваючись проскочити між А та Б, точніше між Ч й Ж:
- Там жінка чи чоловік?
- Жінка, - тихенько буркнула одна. А сидяща поруч з нею, сама симпатична, великоока й зла, вистрілила в мене очима-омутами й вигукнула:
- Він же маммолог!
- Але він же й онколог, - луною відгукнувся я.
- Але він же маммолог!! – негайно пролунав другий постріл.
- Але ж він ще й онколог, - спробував я, як представник чоловічоi половини людства, взяти на себе половину страшноi ваги, відчуваючи в той же час, що стаю схожий на папугу какаду.
- Але він же маммолог!!! – прогремів контрольний постріл у мою й без того ранену голову. Я вижив проте й навіть наче твердо вимовив:
- Він – три в однім: він – ось, бачите, –  я тикнув пальцем у товстелезну накладку на лисині, – він ще й мужикам роги спилює!..
Каламуть в голові ще не пройшла, й я вимовив ці слова на повнім серйозі, бо це ж і було цілковитою правдою. Тому реакція жіночоi аудиторіi мене уразила: усі як одна буквально вмить з жертв тортури перетворились в веселих красунь! А особливо та, великоока розстрільщиця. Вона не просто сяяла, вона природно променіла радістю, неначе з подругою ділилася своiми перемогами, від яких ii чоловік напевно  став подібний до марала.
Мене без жодного звуку й навіть, здається, з задоволенням пропустили, як тільки вийшла з кабінету хвора. Через тридцять секунд вийшов і я, подякував жінок та відчалив, проводжаємий життєрадісними усмішками.
Ось і все! Айболіт мій, збагнув я, залишивсь сьогодні без роботи.

2002 - 2008