Зозулине мито
                            Віршована Єро-версія

Наче в казці: «Без трудів…»
Амурський ліс. Йдемо куди?
Довге у віддалі плече –
Халба, Адунга… Мій Покче
Наполював би соболів
Та наче біс на шию сів,
Здолати лінощів не вмів.
З дитинства… Смійся або плач,
Вельми любив він добрий харч.
Спрацьовував нанайський ген -
Зозулю взяв абориген. 
I раптом стільки одержав
Ледащо мита, що не знав,
Чи ложку чарівну придбав,
Чи, як лочі Ємеля щуку,
Коли спіймав зозулю в руку,                                                                                                                                                                               
Коли спіймав її, вона,
Була як щука чарівна,
Чого б Покче не побажав -
Калуги, соболя, ведмедя,
Одержував без пересердя.
Отак Покче заможним став.
Хутром два тижні покупці
Вантажили свої машини,
Калугу, з потом на лиці,
Ледь не зірвали собі спини.
Цеберки чорної ікри,
Ікри червоної барила,
Щоб вистачило на віки,
Чого б там влада не творила.
Почесним став герой Покче.
Положив ложку на плече,
Покликав хлопця до барила,
Дав ложку, каже: - Поласуй
Моєї вдачі. Той за діло
Так добре взявся, так уміло,
Що чари висьорбав усі,
Або зозулі засвербіло
Від Покче ледаря в носі.
Хутро, ікра, ласе меню,
Все оберталось в порохню.
Все, що він мав донесхочу,
Зозуля дзьобом додовбла,
Зістався Покче без харчу,
I без родинного вутла.
Біля багаття він сидів,
В тайзі сидів серед снігів,
Гидотно тхнуло від унтів,
З’явився птах і відлетів.
Покче піднятися хотів.
Прокинувся і слід простив
Від сну чарівного. Зітхнув,
Бо й справді сон чарівний був,
Побачив на снігу сліди.
Хоч ледар був Покче та йти
Відважився по сліду він,
Нанайського народу син.
- Прощай зозулине мито, -
Всміхнувся він, - якщо хутро,
Спіймавши соболя, продам,
Упорядкую свято вам,
Нанайці, ульчі, удере…
Покличу лочі, він знайде
Горілки пляшку…
Знову спав,
Чи мріяв, по тайзі йдучи,
Покче про ті смачні харчі,
Які за соболя придбав…
Аж бачить Покче… слід пропав,
Його чи снігом замело,
А може й зовсім не було?
Заєць-хвалько і сорока

                 Хтозна-скільки від хвалька
                 Доля лиха нарекла.

1
Заєць, зайчик! Що з тобою,
Де ти вдарився губою?
- Гриз я квітку сарани,
Неймовірній довжини,
Їв коріння та стеблини,
Бачте щоки як торбини.
Як наївся досхочу,
Наче вибух десь почув,
Тільки трохи згодом взнав -
Вибух губи розірвав.
Коли бачу, заєць лисий,
(Врятував Мамай у лісі),
Мені каже: - Не бреши,
Де сарани покажи?
Ласувати так кортить
Отой корінь, аж мутить.
Де була? Була, відомо,
Та біда, як зриш, у тому,
Так спожив коріння вдало,
Що рослина вся й зів’яла.
Хоч високою була,
Так до рота й загула.
Як оту сарану з’їв,
Відпочити захотів.
Під горіх вмостився вміло,
Чую димом нагірчило.
Я до полум’я не звик,
Від пожежі ледве втік.
Схилом сопки покотився,
У багнищі опинився,
Верхи полум’я пройшло,
Далі попелом пішов.
Бачиш, вуха опалив,
Зустрічав чимало див,
Очі димом виїдало,
Та дійшов додому вдало,
Так що, друже, поспішай,
Як зійдеш на попелище
Там і знайдеш кореневище.
Гальмувати не умів,
Стільки байок заєць сплів,
Що в тайзі від похвальби
Почервонили гриби,
Що й у зайців від тих слів
Пішли очі навскоси.
Більше стало брехунів
Хто та як сарану їв.

2
Далі заєць розповів,
Як на сарну налетів,
Як сороку здивував:
- Невже сарну подолав?
Дивувалась балакуха,
Слухала в обидва вуха,
Говорити заєць вмів,
Слів на вітер не жалів.
Від подиву у лисиці
Почали яскрить зіниці,
Рот роззявила, до роту
Комарові мить польоту.
Жало в язика втикає
Ссе кровицю й не втікає.
Тут лисиця голосити
Почала несамовито,
З переляку заєць втік,
Втік ведмідь, почувши крик,
Геть розбіглися олені,
Навіть змії, оглушені,
Заповзли в чагарники,
Добре що не на віки.
Стала думати сорока:
- Звіра горлом не проймеш,
Помовчати треба доки
Ключ до серця не знайдеш.
Бо не слухають, втікають.
Слабкі вуха мабуть мають.
Щоб здолати ці загати
Треба звіра ликувати,
Філософію знайти
Щоб мурчали, як коти.
Понакликала звіря,
Каже: - Я вам не суддя,
Але думка є така.
Хто побачить мужика,
Що з гвинтівкою мишкує,
Не жахайтеся, ідіть
На гвинтівку в той же мить.
Бо мисливець, щоб ви знали,
У тайзі не ловить гави,
Та й який ото стрілок,
Що полює на сорок?
Вб’є сороку, а триндичить,
Що вбивати нас не лічить,
Що косулю полював,
Десять соболів придбав.
Дурень, звісно, цей хвалько,
Але як не дивно
Був у лісі дурачком
Iніціативним.
Як почує щебетуху
Насторожить вухо,
Бо дає вказівку та
Полювати звіра,
Буде з торбою хутра
М’яса добра міра.
А тимчасом у лисиці
Так набряк язик, що глиці
Прилипати почали
Разом з гуртом мошкари.
Лісом йде руда красуня,
А мисливець зустріч суне,
Як побачив він лісу
Засвербіло у носу.
Враз рішив горілки дати,
Язиком поласувати,
Щоб звести пухлину ту,
Язика затягти в рота,
Бо псувати красоту
I мисливцю дуже шкода.

Самий дужий

Заволав пустун? що він
Всіх одужає один,
Похвалявся що горів,
Замерзав, ведмедя вбив,
Лютий тигр від нього втік,
Вовк в кущі від жаху ліг,
Вепр навколішки упав,
Щоб пожити трохи дав.
Звірі слухали, гуділи:
- Може й справді він при ділі,
Ні рушниці, ні кинджала…
Дуже кепсько звірам стало.
Тут Морозко жарт спотворив
Воду в кригу перетворив,
Вітер з Півночі подув,
Не усидиш на льоду.
Заскавчав пустун, забігав,
Розчахнулась з тріском крига,
В крижаній воді пустун
Опинився, в сотні лун
Заволав він допомоги.
Причвалав ведмідь з барлоги,
Тигр прибіг, схопив за ноги
Ледь живого пустуна.
Реготали до знемоги,
Закоцюбли у небоги
Руки, ноги, й голова.
–Ну, хвалько, ну, богатир, -
Реготав звіриний вир.
Вміло знищував тайгу,
В дощ і по вуха в снігу.
Злодій він, та не з’їмо,
Щось смачніше знайдемо…

Слушна ознака

Чи ульчанка, чи нанайка,
Звуть химерно – Пигунайка.
Пробазікала всю ніч,
Та про що, не втямив, річ.
Чоловік її мовчав,
Як рибалити почав,
Витяг двійку сазанів.
Чуяв звіра, сатанів,
Полювати добре вмів.
Стрілив вепра, тельбушив,
У багаття ляпав жир,
Коли смажив свіжину…
Пигунайка у копну,
Як наїлася, лягла
Півтори доби спала.
А коли обридло спати,
Стала сон розповідати,
Як до неї в ліжко біс
Не соромлячись приліз.
Чоловік дружину слухав,
Та за вухом мовчки чухав.

А іще таке було,
У трубі щось загуло,
Вскочив з ліжка чоловік
Гул в трубі відразу зник.
Спить дружина, тихо дише.
А його хвилює тиша.
Може сниться щось не те,
Чи тенета знов плете,
Про хороше щось міркує,
Чи на сварку провокує.
Встане з лівої ноги,
Натякає на борги,
На ту рибу, що притхнула,
Що новин давно не чула,
На нічні жахливі сни,
На неспівані пісні…
Як завалить снігом хату,
Чоловіка винуватить,
Якщо дощ два тижні ллє,
Він повинен, бо не п’є.
Жовч у баби заграє,
Жити мирно не дає.
А як влізе в душу злоба,
Ополоником у лоба
Чоловікові довбне,
Той мовчить, цигарку дме.
А на сей раз в дикій злобі -
Гуля виросла на лобі –
Він не втримався, схопив
Ополоник, скло розбив,
У вікно його шпурнув,
Жінку в ліжко відіпхнув.
Та підскочила, як кішка,
Чоловік він теж не мишка,
Дав в сідниці стусана,
Закувікала вона,
Йде до нього, як левиця,
У долоні громовиця…
Що ж… історія оця
Не скінчилась без синця.

 Айога

Гордівниця ота іще,
Вродлива і струнка
Була донька нанайця,
По прізвищу Дункай.
У воду пильно дивиться,
То оком мідний таз
Буравить наче іскрами,
Дуріє битий час.
Не допоможе матері,
Пил з вікон не змете,
То розпускає патли,
То в косу заплете.
-Я не піду по воду,
А що як у паду,
Погублю свою вроду,
Потраплю у біду.
Малина? Мамо, змилуйся,
Не ягода, а жах.
А що як я ушпигнуся
Шпильками на кущах.
Я біля таза мідного
Цигарку покурю,
Зі глечика поснідаю,
Я ряжанку люблю.

Iз черемхою коржиків
Матуся напекла.
Схопила донька коржика,
Та мати не дала.
В холодне ліжко Айога
Безхлібною лягла,
А вранці мовчки встала
Та сукню одягла.
Лицем своїм до заводі
Пишатися пішла,
Та стала на заваді
Химера з-за куща.
Незграбна, наче гуска,
Розчахнувши крила,
Під шиєю мотузку
Огидну набула.
Забула річ нанайську
Красуня Айога.
Лиш луни поза казкою,
Гусене га-га-га.

Два слабких та один міцний

Що миша. Ведмідь міцний,
Краще поряд з ним не стій.
Та чи завжди він такий?
Навесні, якщо лютіє,
Міркувати вже не вміє,
Він і злодій і варнак,
Животіє абияк.
Він давив миша і зайця,
До ікавки наїдався,
Хижаками ласував,
Кубла птахів шматував.
Від надмірності у їжі
Все святе в собі відкришив,
Навіть спати перестав.

Плачуть мишка і синиця,
Їм ведмідь ночами сниться,
Як хто думати почне,
Жага помсти обпече.
Як куди ведмідь прямує,
Поряд з ним миша керує,
А синиця дріботить
По гіллям, або летить.
На гілля напроти сіла,
Ще й говорить: - Кажуть звірі,
Будеш плигати, як рись,
Якщо меду наїсись.
Йди на пасіку, та й годі,
Є там добрий мед в колоді.
Бо від люти пропадеш,
Якщо мита не пожнеш.
А ведмідь, хоч і пихатий,
Залицяється завзято
До синиці, любить мед,
Цей бандюга приверед.
На ведмедя вліз миша,
Тріпотить його душа,
Та ведмідь турлить вперед,
Бо нестямно любить мед.
До колоди звір ступив,
На плече її схопив,
Але й бджоли не дурні,
Вміють діяти в борні.
Лучать в очі жигонути,
Вуха ласому запхнути
Хай оглухне від пухлин,
Хай осліпне бісів син.
Як з колодою по схилу
Покотився звір, як діру
Дав звірюга, та не в ліс,
А до прірви біс поніс.
Так помстилися синиця.
Та миша ведмедю-вбивцю,
Що від люти сатанів,
Ледве сам себе не з’їв.

Пуста голова

У Заксорів хлопець  був,
Кепський славу він здобув,
Та свідоцтва не нові
Що до вітру в голові.
Сам Заксор зітхав не раз:
Тільки їсти син гаразд,
Довго спав, багато їв,
Та на березі сидів.
Одягли на полювання,
Без надії на придбання.
Реготало все село,
Од вже весело було.
- Ну мисливець, ну стрілець,
Полювання фахівець.
Лук зі стрілами в руці:
- Розійдіться, молодці!
Розпочав Чунгу танок,
Руки в боки, на ганок
Скочив, спис навкруг всує,
Невмисне когось приб’є.
Батько мав чималий хист:
- Заспокойся танцюрист!
Сунув в лоба кулака,
Що за доля отака.
Голова Чунгу гула,
Бо порожньою була.
З головою тою звіра
Полювати неможливо
Стукне гілка – загудить,
Здобич всю попередить.
Та Чунгу не сумував,
Він на шиї бубна мав,
Стукне пальцем – загудить,
Кулаком - як грім гримить.
На обід скликав народ,
На пожежу та на сход.
Мати з батьком: що робити?
Треба сина одружити.
Обійшли усі дома -
Нареченої нема.
Навіть викуп не поміг,
У жінок він збудив  сміх:
-Чунгу що за чоловік!
Та нарешті здобули
У далекому селі,
Притягли до жінки сина.
Кажуть: - Це твоя дружина.
Чунгу здорово зрадів,
Головою загудів.
Як наставиш, каже, роги,
Більш для гуду буде змоги.
Ангу, віддана дружина,
Прочувати не повинна
Чунгу вибрики дурні.
Спав він якось на спині,
Анга, де взялася сила,
Сажу з глеєм замісила,
Так оздобила лице.
Ранком Чунгу в люстерце
Подивився, лупить очі:
- Хто сидить в моїй сорочці!?.
Чуєш, Анга, подивися,
Хто до тебе притулився?
Ця потвора геть смішна…
Невже краще не знайшла?
Анга каже: - Якщо це
Не твоє, Чунгу, лице,
Загубив ти десь своє,
Може десь воно та є?
- Якщо так, піду шукати, -
Каже Чунгу, - біля хати
Я учора не ходив,
Зранку я людей будив.
Голова моя гуділа
Так, що сіпалося тіло,
Десь на вулиці оце
Загубилося лице.
Йде по вулиці в народ,
Як останній ідіот.
Лобом гілку зачепив,
Головою загудів.
Міркував: - В чому помилка,
Голова гудить, чи гілка?
В річку глянув: - Не знайшов!
Знову вулицею йшов,
Лазив рачки попідтинню,
У сусід обмацав диню,
У колодязь подививсь,
Сам з собою посваривсь.
Він дурний, та що робити,
Треба хлопцю підсобити,
Щоб до Анги повернувсь,
Трохи розуму набувсь,
Щоб надалі не глумитися,
Я примусив Чунгу вмитися.

Самий швидконогий

Вовк, ведмідь, ліса та заєць
У тайзі засперечались.
Вовк волав, що він найшвидший,
Що ведмедю бігти ліпше:
- Хоч важчий я ходу.
Та скрізь хащі швидше йду, -
Сперечавсь ведмідь настирно.
-У тайзі не знайдеш звіра
Щоб хащами швидше біг.
Я усіх вас переміг.
Посміхнулася лисиця:
- Не обридло вам сваритися,
Я не бігаю – літаю,
Літ своїх не помічаю.
Заєць теж умів хитрити:
- Якщо я проявлю сприті,
Можу запросто згоріти.
Ухвалили старт та фініш,
Кожен у своїй гордині
Разом ринули вперед.
Біг ведмідь наче на мед,
Вовк овечку гнав в уяві,
Від лисиці птах втікав,
Тільки заєць ловив гави
Мовчки дурням дорікав.
Бачить вовк, хвоста задерши,
Прибуває заєць першим,
Ледь від люті не сказивсь,
В фініш іклами встромивсь.
На хвоста лисиці стільки
Начіплялось реп’яхів,
Що не може відчепитися,
Промурчати двійку слів.
А ведмідь трощив дерева,
Прокладав дорогу ревом,
По кущах та по гілках
Гикав, плигав, наче птах.
А прибіг таки останнім
I, звичайно, не в пошані.
Бо в пошані заєць був,
Вищі почесті здобув.

Вранці зайцю від миша
Пропозиція прийшла.
Те миша про славу дбає
На змагання викликає.
Позначають дві купини –
Старт і фініш, без упину
Заєць фінішу досяг,
А миша його стрічає,
Усміхаючись, повчає:
Треба бігти на рисях.
Заєць лізе геть із шкіри,
Не втрачає в себе віри.
До купини добігає,
Знов миша його стрічає.
Програвати не бажає,
Перемоги заєць дбає.
Та не втямить що сповна,
Дурять миші хитруна.
Дві купини – два миша.
Ледь не вискочить душа,
Заєць бігає між ними,
Топче лісові килими.
Влучно звірів обдурив,
А того не втямив
Як миша його довів
Жартом до нестями.

Переклав Олександр Лозиков