А НОВОГО ТАК ХОЧЕТЬСЯ… «Росіє, вперед!» - нас закликає президент, забувши визначити, де той перед. Після «двірського заколоту» 90-х років минулого століття в Москві традиційна Російська імперія – нова Росія вийшла в світ обрізаною з північно-заходу, заходу, південно-заходу, півдня. Тобто, позбулася земель Балтії, Білорусії, Молдавії, України, Кавказу, Середньої Азії, що малися ще з далеких часів у Російської імперії. Відомо з історії, що після Великої Жовтневої соціалістичної революції імперська царська Росія позбулася своїх територій для утворення національних республік, яких до соціалістичної революції взагалі не було, сама стала називатися Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою. Дальші – більше. Перші три-пять формувань на базі російських територій виросли до 12-15 самостійних республік. При тому, землі царської Росії перекроювалися по карті як зліва направо, так і справа наліво, зверху вниз і знизу вверх, щоб сформувати територіально нові республіки. Земель було не жаль, бо утворювався Союз Радянських Соціалістичних Республік, нова по звучанню територіальність, та по змісту та ж імператорська царська країна, яка управлялася владною рукою з Центру. З Москви. І являла по крайнім своїм рубежам, хіба що за виключенням Польщі та Фінляндії, карту все тієї ж царської Росії. Та й звалася за кордонами все тією ж Росією. Тепер, правда, червоною, соціалістичною. За роки Радянської влади СРСР-Росія підросли чужими землями не дуже: Калінінградську область не розділили, слава Богу, між прибал-тійськими Республіками та Білорусією (як не раз пропонувалося), а повністю влили в РРФСР. Було вирівнювання територій в Середній Азії – щось дали Росії, щось забрали для Казахстану. Подібні територіальні вирівнювання і пропорції робилися на Кавказі, в Середній Азії, на заході, північно-заході РРФСР… Урочисто, в знак вічної та нерушимої братерської дружби, передали Україні в вічне користування Крим… Не скриваю, я сам з подивом дізнався, що місто Нарва – естонська, а не російська територія. Хто б міг про таке подумати, не глядячи на карту? Поряд же з Псковом! Звідси ж почали німців гнати в лютому 1918 року з російських територій… Звичайно, можна продовжувати плакатися в жилетку по втратам Росії після розпаду СРСР, а можна, зціпивши зуби, працювати далі, згадуючи заповіти предків про те, що Росія буде приростати Сибіром і Далеким Сходом. Ось тут я і хотів би конкретизувати отой «перед», куди зове нову Росію її президент. Девіз: «Росіє, вперед, в Сибір і на Далекий Схід!» - набагато зрозуміліший. А тому і ясніше становиться, куди ж іти «вперед». Це і могло б стати стрижнем національної російської ідеї (Хоча, на мою думку, для сьогоднішнього дня більше підійшов би девіз: «Живи, Росіє!».) Рух в Сибір і на Далекий Схід, на мій погляд, це не тільки освоєння і розвиток багатої і обширної російської території, а й повніша, активніша експлуатація північних і східних портів Росії, їх розвиток та утворення нових. Це будівництво нових транспортних артерій з заходу на схід Росії, з її півночі на південь, підтягування до відповідного рівня тих, що уже маються. Це ще й додаткові транспортні і вантажні, пасажирські повітряні шляхи, нові аеропорти. Далекий Схід, Сибір повинні сповна віддавати росіянам накоплені тут багатства після їх відповідної обробки та переробки на місці. А сибіряки та далекосхідники мають відчувати себе повноправними росіянами, а не пригнобленими, забутими жителями далеких окраїн Росії. Звичайно, це діло не одного дня і навіть не одного року. Але ж треба, треба активно включати на Далекому Сході переробну промисловість для своєї сировини і одержувати за продукцію не центи-копійки, а повновагомі долари-рублі. На жаль, сьогоднішня Росія все більше нагадує мені далеко не безвісну фірму «Рога і копита» з її загальновідомим «зіц-головою» Фунтом – Анатолієм Борисовичем Чубайсом. Анатолій Борисович – це своєрідний Вій Російської Федерації. Щось затіялося-скоїлося і тут же звучить верховне: «А покличте сюди Вія!». І ось він, Вій-Чубайс, як чортик з табакерки появляється. «Підніміть мені повіки. Я не бачу!» Так було з приватизаційними чеками – розвалом народного господарства СРСР-Росії. Так сталося ( чи продовжилося) з катастрофою на Саяно-Шушенській ГЕС. Чи остання зустріч народу з Вієм? Куди і коли ще знадобиться Вій-Чубайс при «ході Росії вперед»? Останнім часом ми все частіше чуємо або ж читаємо в ЗМІ про те, що Олександр Григорович Лукашенко, Президент Білорусії, буцімто хитрує і ніяк не бажає розвертати роботу по створенню а чи діям Союзу Росії і Білорусії. Мовляв, мужчина собі на умі, то й хоче урвати від Росії все, що зможе, перш ніж начне танцювати в загальному танці. Росія ж, правда, без взаємності, робить все можливе, щоб тому Союзу бути. А мені чомусь думається, що вальсування Росії і Білорусії в єдиному танці, на який Росія запрошує Білорусію, ніколи не буде. По крайній мірі при панові Лукашенко у керма білоруської державності. Цей керманич –точно! – свого бугая в громадське стадо на покриття чужих корівок не віддасть, а буде сам керувати його «діяльністю». Щоб було видно, що старається добродій для людського добробуту, але… свого не упустить. Тим паче, не передасть в чужі руки те, що добре тримають власні. Невже ж в тім одна причина – хитрість і виверткість пана Лукашенко? Надіюсь, що не тільки. Крім всього того, ще і боязливість ярма, яке мріє навісити на Білорусію Росія в своїх потугах організації «нової Союзної держави в складі Росії і Білорусії», уряд якої нібито вже існує з державним секретарем начолі, але поки що без власних президента і конституції. Про останнє, наприклад, мені нічого не відомо: не чув, не бачив, не читав. До того ж, Білорусія ніколи не була самостійною державою і до утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (1917 – 1922) взагалі не мала своєї державності, а входила на правах князівств то в Київську Русь, то в Велике Литовське князівство, то в «Polska Rzeczpospolita Ludowa» - так в ті давні роки називалася польська держава. Так що свою самостійність і державність Білорусія одержала від Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. А вже через 87 суверенних років не рветься знову в її лоно, хай на деякий час і підмінене Союзом Радянських Республік. Білорусія хоче бути суверенною Республікою, хоча не цурається і об’єднання з новою Росією на паритетних основах. Та хіба ж такого захоче Росія? Тим паче, що ж «паритетного» у цих двох самостійних та суверенних країн, крім самостійності та суверенітету? Їх на кусень хліба не намажеш. І від них не одержиш ні газу, ні нафти, ні бензину-солярки, ні гасу-керосину. То ж бо то й воно! А жити усім хочеться гарно. Щоб постійно були збут і прибуток. І бажано, щоб прибуток постійно ріс при тих же, а ще краще, при менших затратах… А воно не виходить так, як хочеться. Бо товари Білорусії в своїй більшості, виявляється, мають попит і, відповідно, збут, лише в Росії. Значить, від цього повинна мати взаємну користь і Росія. А коли її не має, то не має і збуту. Росія пропонує об’єднуватися територією, грошима, промисловістю… А Білорусія бачить в тому лише гачок, піймавшись на котрий уже не зірвешся в самостійне плавання, не дочекаєшся нового рішення «Біловіжської пущі»… Що ж, життєвих прикладів тому було не мало. І сторожкість Білорусії зрозуміла. Та все ж думається, що прийде край усім сумнівам, і вони розсіються як дим. І чим швидше те трапиться, тим краще буде для усіх. Тільки таки думається мені, що то не буде Союз з власним президентом, урядом і т.п. То мають бути дві самостійні держави в повному розумінні даного терміну з взаємно відкритими кордонами для чесного, добро-сусідського співробітництва. Коли будуть вирішуватися загально-людські проблеми народонаселення держав, а не тільки примхи керівників тих країн. Якось непримітно, на мій погляд, особливо не заміченою пресою і не відміченою активним аналізом наших політологів, журналістів, депутатів тощо пройшла інформація в THE TIMES по цікавому для нашої теми питанню. Дозволю собі коротко переказати зміст публікації в солідній британській газеті. Виявляється, що воз’єднання НДР і ФРН в єдину Німеччину, яке сталося 20 років тому назад, могло і не бути по волі… Великобританії та інших країн Заходу. Сенсаційні документи про переговори, які передували падінню Берлінської стіни, і надрукувала англійська газета. Копії засекречених стенограм переговорів в 1989 році генсека Михайла Горбачова і тодішнього британського прем’єра Маргарет Тетчер нібито були викрадені з горбачовського фонду в середині 90-х років якимось Павлом Строїловим, молодим письменником, який займався вивченням документів фонду. Він скопіював майже тисячу документів и вивіз матеріали за кордон. І ось тепер значна частина з них становиться здобутком громадянства. За публікацією, наприклад, сенсацію викликав запис бесіди Горбачова з Тетчер, в ході якої «Залізна леді»категорично заявила, що єдина Німеччина ні Англії, ні іншим європейським країнам не потрібна. - Ми не маємо потреби в об’єднаній Німеччині, - говорила Тетчер. – Її об’єднання приведе до перемін післявоєнних кордонів. І ми не бажаємо, щоб такий розвиток підірвав стабільність всієї міжнародної обстановки і загрожував нашій безпеці. Розпад Варшавського Договору також, виявляється, був не в інтересах Старої Європи. Мало того, «Залізна леді» запевняла майбутнього могильщика СРСР і в тім, що Захід не буде наполягати на декомунізації Східної Європи. Як написав «Таймс», пізніше сама Тетчер дивувалася, що Горбачов не придав необхідної уваги її словам. Згідно другим документам Горбачов-фонду на схожих позиціях стояли американці і французи. Звичайне діло, не на масовій публіці, а на конфіденціальних перемовах. Взагалі, якщо ці «матеріали» не чергова «липа», не уміла підробка, то виходить зовсім абсурдна картина. Західні лідери були готові до того, щоб Радянський Союз зберіг не тільки своє існування, але і союзників в Східній Європі. А тодішнє кремлівське керівництво, захоплене «новым мышлением», банально проігнорувало ту «руку допомоги» і фактично пустило все на самоплив. Такий ось факт недалекої історії. То ж треба було так крутонутися, щоб Німеччину об’єднати в єдину, а єдиний і могутній інтернаціональний СРСР ще з часів царської Росії розвалити в одночас на націоналістичній основі. Бо ж в результаті його розпаду стало 15 національних (частково – націоналістичних) республік. А далі , як круги по воді від кинутого каменю-роздраю, в націо-нальних незалежних та суверенних державах пішли активні сутички на націоналістичній основі.. Та я привів приклад з ліквідацією берлінської стіни тут не для того, щоб ще раз осудливо пошпиняти Горбачова за розвал СРСР. По заслугам і воздасться. А розповів я про «рядовий випадок з Горбачовим в його трудах на державній ниві» для того, щоб підтвердити, що не така уже і безпідставна боязкість пострадянських республік «зливатися з Росією в шаленому екстазі взаємної любові». Тому що подібні поступки керівників держав дуже часті. Коли вони діють непередбачено заради своєї хибної справи в ущерб власній державності. А вже про сусідів і балакати нічого… Нам є що і з чим порівнювати. Тому з прикладів історії Росії ми знаємо, що більшовики, коли йшли до влади, хоча б в перспективі знали, чого вони хочуть для народу російського, для Російської держави. І нехай не все у них сталося так, як гадалося, але ж соціалістична Росія зберегла території Російської імперії, або ж потім повернула відібране у неї в скрутні часи. Соціалістична Росія дала самостійність і суверенітет ряду своїх національних територій без збитку для себе. Соціалістична Росія проголосила національні республіки на правах автономій і не її вина, що ті автономії не змогли жити автономно, бо звикли до диктату зверху (читайте Й.В.Сталіна тих часів). РРФСР – СРСР в жорстоких боях відстояла свою самостійність і незалежність. Народи СРСР спільними зусиллями, своїми жилами підняли економіку країни, підвищили рівень віку проживання радянських людей. Одне, мабуть, тільки і заважало владі і людям - відсутність гарячого бажання віддавати всі сили і розум на благо своєї Батьківщини, на благо людей, її населяючих. Та й про цей недолік застерігав своїх колег засновник нової російської державності Володимир Ілліч Ульянов-Ленін. Але… не всім стали до вподоби ті поради. А потім і взагалі забулися при всесвітній масштабності діянь. Про людей забули. Вони стали для владних структур гвинтиками великого механізму. І з роками новим поколінням радянських людей стало уже зовсім не зрозуміло: то що ж у нас за держава така соціалістична, коли в ній живеться гірше ніж в країнах загниваючого імперіалізму? Тому, на мою думку, і так легко пройшов переворот 90-х років по розвалу СРСР. Бо в самому Союзі, в середині його, не було чого і не було кому захищати і відстоювати. Народи Росії, як і пострадянських республік не ремствуючи прийняли нововведення, позаяк тоді не зрозуміли, та й не могли зрозуміти, про що йде мова. Весною 1989 року населення СРСР на референдумі проголосувало за збереження СРСР (понад 89 відсотків від голосуючих, а деякі автономії Північного Кавказу дали навіть по 99 і 100!). Проголосували, і повірили, що так воно і буде. Але не так сталося, як гадалося. Я не даремно процитував розсекречені записи про підготовку об’єднання Німеччини. Бо ж з цитованого добре видно, що сам Президент СРСР не дуже прагнув… до збереження СРСР. Його більше хвилювали глобальні міжнародні проблеми. Тому й царствує тепер, згубивши мільйони людських доль на угоду прихильникам капіталізму. Вони щедро розрахувалися з Горбі за його вклад в знищення СРСР та соціалістичного табору. Але «Бог не теля, бачить всі крутеля». І потихеньку карає Горбі по своїм планам. Залишається сподіватися, що і інші «крутії від політики» своє одержать в повній мірі. Хто обездолив маси людей не залишиться без кари. Вона обов’язково прийде до нього, як правило, в найкращі його часи життя. 90-ті роки… Зараз багато хто задається питанням: «Чи знав хтось тоді, що воно в Росії робиться?». Кажу твердо: хтось знав. Той, перед ким стояла проблема розвалити Радянський Союз, тобто – царську Російську імперію. Де вони сьогодні, ті, що активно «валили СРСР»? Поза кордонами Росії, живуть приспівуючи. ІI ті, що нагарбали в удачливу часину, теж там.. Небезгрішні. Я маю на увазі, не без грошей умотали, одержаних за виконане завдання. А без гріхів чи ні – Бог їм суддя, а час покаже і вкаже, оцінить їх діла з позицій користі для суспільства. I тут же виникає запитання: «Якщо йде такий масивний відтік капіталу з Росії, то чи не слід владі переглянути, чи ті хазяї у підприємств, котрі потрібні новій Росії?!» Мені становиться смішно, коли зараз розповідають, як багато прихильників було у Бориса Єльцина з моменту його появи «на протилежній стороні барикад Росії з СРСР». Та сам Єльцин в червневі - серпневі дні рішаючого моменту пиячив в великому страхові на дачі і чекав, коли за ним приїдуть з КДБ! Які вже там прихильники! Вони теж вичікували в своїх норах. Сам Бог давав Горбачову - президенту СРСР і державній владі – повернути все на свої місця. Три серпневі доби не знадобилися нікому! Єльцин і його команда підібрали владні віжки, залишені кучером напризволяще. Чи не теж саме було і з взяттям влади більшовиками в 1917 році, коли Росією по суті нікому було управляти. Та ще й при участі її в світовій війні? Забудькам хочу нагадати, що ніякої царської влади більшовики в 1917 році не скасовували. Бо царева влада в Росії закінчилася на початку 1917 оголошенням його маніфесту про складення царських повно-важень. Державну владу тоді підібрав Тимчасовий уряд. Та не зміг утримати її в своїх руках, і … Далі нам все відоме з історії СРСР чи Росії. До 1996 року. Коли Єльцин пішов на другий тур виборів Президента Росії. В серії анекдотів про Чапаєва є і такий. На чапаєвців наступає лава каппелівців. Кулемет Анки захлинувся в останній черзі останніми патронами і замовк. «Анко, стріляй!» коман-дує Фурманов. «Патронів! – кричить Анка. – Дайте патронів!!! Мені стріляти нічим!». «Ти ж комсомолка, Анко! – кричить Фурманов. – Стріляй!» І кулемет застрочив з новою силою... Подібне сталося і в нашому штабі по виборам Президентом Росії Б.М.Єльцина, в якому деякий час я був заступником начальника штабу по зв’язкам з ЗМI. Чи не на останню нараду перед виборами зібралися в кабінеті губернатора. Штаб в повному складі, представники агітаційно-пропагандистських груп з усіх районів. Головою штабу був заступник губернатора, на час підготовки до виборів відправлений у відпустку. Та звично всі наради проходили під опікунством і приватним керівництвом губернатора. Самі розумієте: вибори президента – питання не просте. Доповіді з місць слухали довго. Часто з порушенням регламенту губернатор давав можливість доповідачу сказати все. Та ось чи не на четвертій годині безперервного засідання губернатор, який сидів за столом президії в дикому одиноцтві, низько звісивши голову, цикнув черговому доповідачу, зупинивши того буквально на півслові, голосом, повним злості і сарказму.: - Досить… плакатися в жилетку!! Немає рейтингу! Немає рейтингу! Ти подумай, де будеш ти, якщо не пройде Єльцин! І де будете всі ви… при відсутності у Бориса Миколайовича потрібного рейтингу! У мене все. Працюйте… На липневих повторних виборах Єльцин переміг з значною перевагою голосів. Спочатку представники партії «Крівля поїхала» спровокували на порушення комуністів і зіставлені документи негайно ( на протязі хвилин сорока!) передали в суд. Потім процедуру повторили з виборцями-жириновцями і виборцями ще двох активних кандидатів, котрі в другому турі голосування підтримали Зюганова.. Чим вибили у них опору для неминучих протестів в зв’язку з порушеннями Закону про вибори єльцинською командою: самі, мовляв, такі, нічого на других кивати… Так нинішня Росія починала чи продовжувала нове життя, ні в чому не відмовляючись у владних структурах, починаючи з самого верху і закінчуючи в далекому їх низу. І на сьогоднішній мій погляд в Росії склалося таке становище: класове суспільство деградувало, десь в Москві є президент і Путін, які бажають людям і країні лише добра, влада творить щось своє по власному збагаченню, основна маса населення живе як може, незначний прошарок робить що сам хоче, не цураючись ніяких дій для поповнення своїх кишень і рахунків в банках, чиновники живуть для себе і ніхто того не може чи не хоче довести та припинити, і ніде, ні в якому пункті інтереси «декласованих класів» не пересікаються загальною зацікавленістю в рішенні державних питань. Виходячи з цього, невільно народжуєш в собі впевнення, що таки якась тверда рука настирно веде Росію до соціального вибуху. Бо ж таки нічого нового, помітного, конкретного і ділового не робиться у владних структурах по не раз уже заявлених президентами питаннях рішучого скорочення апаратних структур, переводу їх на нові умови роботи з ціллю скорочення затрат на їх утримання. Щоб без толку не бризкати слиною, буду зразу брати бугая за роги. Що таке «Російська Федерація» для нашої країни? Є Російська Федерація по футболу, Російська Федерація по хокею… Можливо, вірніше і точніше слідувало б називати країну «Російська Федеративна Республіка»? Та для цього не вистачає самої малості – одноманітності, однорідності політично-адміністративних структур, що входять в склад республіки. З радянських часів в РРФСР-РФ залишається різноманітність цих формувань: республіки (автономні?), краї, області в республіках, краях, просто області як самостійні регіони, національна область, що «вийшла» з Хабаровського краю, національні округи… Чи можна впевнити жителя Амурської області в тім, що у його «складової частини» ті ж самі повноваження і можливості в межах Російської Федерації, що і у Татарії, Якутії, Комі -Республік? До того ж, у якутів, татар, комі є своя держав-ність – національна республіка. І в РФ вони входять з своєю держав-ністю, становлячись по загальному рахунку росіянами. А як бути руським в краях та областях Росії, які входять в Федерацію напряму, не будучи (!) руськими, бо з паспорта графу про національність вичистили (для чого?) становляться росіянами. То, можливо, з областей, округів, країв тощо слід формувати р о с і й с ь к і республіки. Тобто, вирівнювати до чогось одного політично-адміністративне ділення. Та тільки не так, коли до національних округів ще добавилися і федеральні округи. Округ в окрузі і округом поганяє… Таке, мабуть, можливо лише в Росії. На жаль, сьогодні в Росії для поліпшення названих структур, для згуртування людей нічого помітного оку не робиться. То чого тоді лізти в ту ж Україну, де хоч щонебудь робиться для поліпшення державності, укріплення молодої держави?! ІI далі. Треба, думаю, рішуче відмовлятися від принципів формування органів влади по соціалістично-радянському кодексу відношення до соціалістичної власності. Зараз пріоритети власності змінилися, акценти все більше переміщуються на приватність володінь. Населення починає лічити гроші і все більше цікавиться, куди тратяться державні кошти , до складу яких входять і їх податки. А міліція, наприклад, все ще організується і виконує функції органу правопорядку соціалістичної держави, де у міліціонера «до всього є діло». А воно вже й не так! У міліції давно вже – лише поліцейські функці Правила гри в державі змінили, а «хлопці про те й не знають», і служать собі, як бог на душу положить. Тому й залітають. А сьогодні – це не секрет – міліціонер уже не представник держави, а співробітник якоїсь служби РУВД чи РОВД. І у нього повинні бути ясні і чіткі права і обов’яз-ки. Якщо то патрульна служба, то тільки на вулиці, не переступаючи поріг ніяких організацій, підприємств, зон відпочинку, магазинів, кафе тощо. Так повинно бути в інструкції, так має бути в житті. Звісно, що переміни повинні йти по оголошеному, добре відомому лозунгу нинішнього нашого прем’єра: «Відділити мух від котлет». Тобто, переміни – то не текучий ремонт фасадів, а зміна – рішуча і повна – їх відповідно новим правилам співіснування. Необхідно давно вже було відрізати, безжалісно скоротити в державних установах штатні канце-лярські служби, відділи, управління тощо. Треба б повністю відмовитися «державникам» від власних «множних центрів», машбюро при кожному відділі, відділу листів при наявності загальних відділів і т.п. Діло в тому, що державна установа несе подвійні, а то і потрійні затрати, маючи свої технічні структури «для обслужування» основних працівників. По-перше, немалі гроші виплачуються штатним технічним працівникам. По-друге, немалі гроші затрачуються на купівлю та обновлення оргтехніки. Потім оплачуються затрати по її експлуатації, ремонту, обслуговуванню… Придбаються розхідні матеріали – папір, краски, плівки, картридж тощо. В той же час для виконання і цих робіт у основних працівників установ уже маються роти, батальйони, полки штатних помічників роду «мо-лодший співробітник», «самий молодший співробітник», «самий, самий, самий…» і т.д., які утримуються на державні кошти. То чи не вони мають виконувати всю технічну роботу по підготовці документів, а не армія «пишмашбаришень?! Тим паче, що при необхідності можна користуватися послугами спеціальних бюро, друкарень тощо. І платити за виконання разової роботи, а не тримати робітників на окладах не відомо ще для якої роботи чи яких робіт. Таким чином випадуть затрати на придбання, експлуатацію, обслуговування оргтехніки, а також на утримання технічної обслуги. Нові умови існування настійно диктують державним установам відмовитися від власного транспорту, спеціалістів по обслуговуванню та екслуатації і приміщень на його утримування. Користувачам просто видаються талони на проїзд і вони експлуатують найняту автотехніку «по виклику».. Цим самим державні установи позбуваються придбання, заміни та обновлення автотехніки, уходять від затрат по її утриманню, ремонту, експлуатації тощо. А також утримання власних АЗС – автозаправних станцій і немалих сил технічного обслуговуючого персоналу і т.д. і т.п. А це, погодьтеся, немалі зекономляться гроші. Та й лазівок для корупції, злодійства стане менше, коли гроші будуть виділятися лише на проїзд орендованими (найнятими) на час користування засобами руху. Куди, наприклад, необхідно поїхати в Хабаровську думцям чи чиновникам з мерії, - всюди ходять трамваї, тролейбуси, рейсові та маршрутні автобуси, таксі. А для виїзду на полювання чи рибалку у кожного з «державних людей» мається власний транспорт. Глядиш, і перестануть губернатори, мери тощо гинути в автокатастрофах, змагатися в покупці «самого – самого крутого автомобіля» за народні гроші, коли коштів не вистачає на придбання бойових літаків для збройних сил Росії… Крім того, все це буде сприяти не тільки зниженню транспортних затрат, а й поліпшенню роботи громадського транспорту, узаконенню поїздок таксистів і ліквідації т.з. «ліваків» - таксуючих самочинно, самозванно, без ліцензій і реєстрації, виплати податків за свою діяльність. Бо «лівак» не повезе чиновника за талон, по якому потім ще треба буде одержати готівкою на банківський рахунок. Міська, регіональна чи федеральна казна виплатить гроші лише офіційним візникам. Звичайно, проголошувати з трибуни прописні істини про те, що «ТРЕБА», значно легше і простіше. А взяти і ліквідувати автогаражі у президентських, урядових, других владних структур… розчерком пере і тут же обрізати виділення для них коштів на транспортні затрати. Техніку, що вивільнилася, гласно передати підрозділам міліції, пожежній охороні, МНС, дитячим будинкам, продати з аукціонів. І перейти на нове транспортне обслуговування, як це давно і успішно робиться в усій Європі, де добре уміють лічити гроші. Але біда наших реформ в тім, що їх проводять самі структури, котрі треба ліквідувати. І проявляється ефект ящірки, коли у неї відривають хвіст, то через деякий час у неї виростає новий. Значить, треба відривати голову, щоб уже не було шансів на відродження. До того ж, запропоновані мною міри не потребують ніяких додаткових затрат, а тільки несуть за собою економію державних коштів. Хто перший спробує новацію? Так ось, уже понад двадцять років ми живемо новою державністю. Без всякого єхидства хочу запитати: чи хто-небудь може пояснити мені, зрілій людині, що ж то за державність така у нової Росії? Коли президент по черзі з прем’єром з екрана телевізора жаліються мені, що чиновники не виконують своїх обов’язків! Коли ті ж керівні особи кажуть (мені?) про зриви чиновниками державних планів, про недостатньо активне втілення в життя нових законів, про незнання тих самих законів чиновниками… Вони – дві орлині голови влади Російської мене інформують, жаліються мені чи просять у мене відповідних дій, які допомогли б їм в керівництві країною?! Так я заявляю, що співчуваю, але допомогти їм нічим не можу: всі повноваження заставити чиновників працювати, у них в руках, а не в мене. Все помітнішим становиться перетворення Російської всенародної республіки в країну чиновників, де чиновники – все: і народонаселення, і влада, і суд, і прокуратура… Учителька початкових класів з вищою освітою з-за низької зарплати в школі вимушена після 15 років роботи залишити викладання і йти санітаркою в клініку, де, завдяки сумісництву, може заробляти в два рази більше уже не головою, а фізичною працею.. Їй треба ростити сина, бо виплати аліментів добитися не може ні через постанову суду, ні від судових виконавців, а зарплати вистачає лише для оплати за квартиру.. Живе з дитиною в кімнаті бувшого гуртожитку більше десяти років. Збиралася приватизувати житло, що різко знизило б оплату за проживання, та управління ЖКХ Хабаровської міської адміністрації виступило проти. Поданий в суд позов на установлення права на приватизацію був вирішений в користь проживаючих. Але Баба Яга, тобто, ЖКХ, знову проти. Що ж то, звиняйте, за такі закони, коли їх законність треба підтверджувати судом, а те підтвердження можна опротестовувати апеляцією?! А можливо вистачило б стуку молотка судді… по голові того зашореного чиновника? Учителька-санітарка пішла в те ЖКХ з усіма документами, виписками з законів, постановами судів. Запитала: «Де ж законність?». А у відповідь почула насмішкувате: «А ви що, учора родилися? Не знаєте, що закони пишуться для нас, а не для вас?». Отакої! Добре знаю, та мабуть, не тільки я, що при комуністах такого «законника» близько не допустили б до роботи з людьми. А після відповідної заяви з тріском вигнали б з державної установи. Але… Таке сьогоднішній владі не підходить. На цей раз уже жаліється голова Слідчого комітету. Мовляв, засуджуючи чиновників за корупцію, взятки і інші правопорушення, влада залишиться… без чиновників. Працювати у владних структурах не буде кому. От і виходить, що чиновники – сама потрібніша структура для сучасної влади. От вони і працюють, «по сумісництву» не виконуючи законів, порушуючи законність. Керівники-організатори плачуть в жилетку населення від результатів їх «творчого запалу і незамінності». А учителька-санітарка майже рік чекає в підвішеному стані, що ж вирішить чиновник міської адміністрації на основі законів Російської Федерації, платить «дурні гроші», так важко заробленої зарплати, і не бачить світла в кінці тунелю для покращення своєї долі. Я розумію, що повсякденна чиновницька робота – рутина, болото, яке, затягуючи в себе, нерідко відбиває у багатьох пориви до творчості, пошуку тощо. То треба так налагоджувати ту роботу, щоб чиновнику самому цікаво було працювати. Наприклад, є ряд «рутинних» законів прямого виконання. То ж і не слід навішувати їх на чиновників. За ними треба залишати лише право контролю, перевірки. Та й то не за усими. Десь на початку 90-х років я близько познайомився з роботою районної адміністрації. І заступник голови адміністрації сказав, а потім і сам голова підтвердив, що то істинна правда, що задача районної адміністрації, та й міської теж, займатися налагодженням побуту населення, ремонтом доріг, будинків тощо. А для інших питань є податкова інспекція, пожежна охорона, УВД, санепідемстанція тощо. Я по своїй душевній простоті запитав: - Чого ж тоді ваші робітники до кожної дірки затичка? В’ячеслав Іванович Васильченко, нині покійний, широко посміхнувся і прямо заявив: - Звичка бути пупом землі… Потім дав більш обширні пояснення: -В о н и знають, що їх вплив на рішення ряду питань не потрібний (законом, службовими інструкціями не передбачено). Та того не знають прохачі, що можуть вирішувати свою проблему без походу в адміністрацію. А їм того ніхто й не скаже. Не та стане потім оцінка робітників адміністрації. А так видно, що без них не вирішиш нічого. А часто так буває, що й треба то всього довідку виписати, ні від кого і ні від чого незалежну. В готовий бланк вписати прізвище, ім’я та по-батькові заявника, його адресу місця проживання. І все. Там уже і підпис мій є, і печать поставлена. Ага! А де ж тоді бакшиш? Хто ж добровільно відмовиться від підношення? Ми (!) ж нічого не просимо, самі несуть: хто пляшку доброго коньяку, плитку шоколаду, хто рибний хвіст, баночку ікри, хто окорока і т.д. Наші радянські люди так вже навчені, що просто так нічого не вирішиш при зверненні до влади. Ось і стараються догодити. Бо ж ще не раз прийдеться звернутися. А там проблема! Друкарка її запросто вирішить, а у нас начальник відділу, його зам, а то й два, ведучий працівник, старший працівник… Ні… Нас ніколи не скоротять, а тим паче –не ліквідують. Чиновники – опора влади. Всякої. Пом’яни моє слово: чиновництво що в Росії, що в Хабаровському краї буде тільки рости кількісно. Ну, як буде з якістю… Не знаю… Не знаю… Признаю, В’ячеславе ІIвановичу! Ви сказали правду. І я, як обіцяв вам, ніде про нашу розмову не згадував. Аж до цієї публікації. А ось тепер згадав і нашу розмову, і Вас. Царство Вам небесне…. За своєю журналістською звичкою я люблю при зустрічах з новими для мене людьми поговорити про їх діла. Так одним з моїх співбесідників на днях виявився чиновник міської адміністрації, тридцяти трьох річний молодий чоловік. В адміністрації працює сьомий рік. Пройшов уже три посади, готується до четвертої – якесь нововведення і його пророкують на новий підвідділ. Між іншими темами розмова зайшла про корупцію і взятки. ІI чиновник розповів мені анекдот. Я не став казати йому, що анекдот дуже вже бородатий, і я його чув чи не в свої ще шкільні роки. В якомусь арабському еміраті за взятки чиновникам відрубували пальці. По одному. Спочатку на лівій руці. Потім – на правій, потім – на ногах… І ось якогось там башибузука звинуватили в корупції. Суддя встановив – винний. ІI постановив відповідне. Винуватця до місця покарання доставили на носилках, бо у нього не тільки пальці були відрубані, а й руки до пліч і ноги до паху. Вам смішно? А я запитав: -Василю, а в чому ж тут ти бачиш гумор? Мій співбесідник здивовано глянув на мене: -Ну як же? Живучість взяток… Як з ними не борись, все рівно беруть! Далі здивувався я: - Василю, а не думалося тобі, що вибрані не ті методи боротьби? Можливо вистачило б вигнати чиновника з посади після того, як йому відрубали мізинець на лівій руці? -А ви знаєте, про такий поворот я якось не подумав… Не знаю, як у Василя з приводу взяток і його участі в корупції, але машина в нього досить-таки престижна. На власній машині їздить і його молода дружина-студентка. В престижному районі купили повно-метражну двохкімнатну квартиру нового планування… Батьки, на скільки мені відомо, виступити спонсорами в таких придбаннях не могли. Я не прихильник лічити гроші в чужому кармані, але ж… Всьому повинна бути міра. Щоб не прийшлося колись рубати по плече чи до паху. Чиновництво лякає не лише простих росіян. До речі, ви помітили нововведення? Якщо при комуністах були робочі, селяни-колгоспники, інтелігенція, то тепер появилися… прості люди, олігархи, підприємці… Я не проти! Нехай будуть підприємці, фермери… Лякає те, що серед простих людей все частіше виділяють бидло. І тих, кого відносять до сегрегації, з ростом клану чиновників становиться все більше. Російське чиновництво немало лякає і наших сусідів та тих, далеких зарубежан, котрі бажають вкладати свої гроші в розвиток промисловості Росії. Чи не на стільки воно залякало пострадянські республіки, що вони бояться заводити з Росією широкі зв’язки. Зокрема, це стосується України. Вона, на відміну від Білорусії, таки мала свою самостійність з давніх давен. І при новій можливості стати суверенною державою з усіх сил пнеться вийти на потрібний рівень. І роботи у українців в цьому плані немало. Здавалося б, Росії радіти треба старанням і успіхам сусідів. Але виходить зовсім навпаки Як в тому анекдоті. У сусіди корова здохла. Дрібниця, а приємно. Мене безкінечно дивує готовність Росії з всякого приводу виступити затичкою, тобто коментатором подій в Україні. Там навіть ще українці не всі знають про заподіяне, а в Росії від рядового журналіста і до самого верху на всі лади коментують подію. Тим паче, каналів телевізійних багато, є Інтернет, газети, журнали… Воно, звичайно, вірно сказано, що в чужому окові соломинку видно, а в своєму колода вільно бовтається непоміченою. Кому й для чого потрібні ті аналізи, які можна оцінювати як втручання в справи суверенної держави. Для того існує Міністерств іноземних справ, і коли виникає необхідність державної реакції, хай чиновники МIС і виконують свої функції. Ну, не царське то діло бігти попереду кобили, запряженої в віз! Несерйозно і несолідно все те втручання. Бо не надає рівності відносинам. А замість очікуваної реакції викликає у супротивної сторони лише озлобленість діями. Останнім часом ми звикли чути, що без Росії ні одна пострадянська республіка не виживе. Думаю, що точніше і справедливіше було б казати, що Росія в одиночку, без співробітництва з пострадянськими республіками, не випливе з океану турбот, які звалилися на неї після параду суверенітетів. І від цього багато в чому, наприклад, залежить розвиток Далекого Сходу Росії. А в швидкому майбутньому і рішення питання: чи буде і далі Російський Далекій Схід Російським. Бо, м’яко кажучи, у Росії не має росіян, щоб заселити ними Далекий Схід. ІI в близькому та й у віддаленому майбутньому таких перспектив не помічається. Перенаселене «Московське князівство» розвантажуватися не побажає. А де ще брати людей працездатного віку? Тільки з республік пострадянських територій. Але треба для цього, щоб вони були громадянством чи чимось іншим зв’язані з Росією. Далекому Сходу не вистачає достатньої уваги центру. Не вистачає грошей, які забирає центр. Людей, котрі працювали б для розвитку Далекого Сходу, маючи від того і власну користь. Якщо і далі продовжувати попускати і прощати «Московському князівству» недоробки по Далекому Сходу, то через 5-10-15 років буде пізно «пити боржомі при розваленій печені». Тому що наші сусіди набагато практичніше і поворотливіші нашого центру. І при усіх тих попусках і допусках, а точніше, промахах в управлінні державою, Далекий Схід для Росії буде загублений. Саме життя дає сьогодні нинішнім керівникам Росії завоювати вінок переможців. Та їм важко відірвати задниці від насиджених місць, маючи для прокорму Далекий Схід в виді домініону, сировинного придатку до «Московського князівства» і Великого князя московського Ю.Лужкова з його княгинею, володіючою землею уже й за Уральськими горами... Через рік-другий Далекий Схід Росії стане центром економічного розвитку Азіатської території. Хто тоді буде володіти сьогоднішнім Російським Далеким Сходом, Західним і Східним Сибіром від Уралу до Магадану, Сахаліну, Курил, Камчатки тощо, сказати сьогодні важко. Бо будуть номінальні і будуть фактичні власники ресурсів і прибутків з них. Уже з сьогоденних спроб передати Владивосток в аренду КНР добре видно, що на російському Далекому Сході хтось готується добре таки поповнити свою власну калитку. А потім благополучно від’їхати на Захід Росії чи навіть за кордон, де у багатьох «нових руських» уже сьогодні живуть їх сім’ї, маються ситі рахунки в банках. Я, наприклад, не розумію, чому власники тих багатств, т.з. олігархи, живуть невідомо де, тратять немалі грошу, одержані в Росії чи за рахунок Росії, за далекими кордонами не лише Далекого Сходу, а й самої Росії, платять (а чи й платять?) податі невідомо де – і все це вважається ділом звичним, належним. Я допускаю, що можливо подібне слідувало б їм попустити хоча б після 50 років володіння тим, що дісталося їм на дурничку від СРСР та їх покровителів. Але зараз, коли об’єкти, які приносять їм немалі прибутки, руйнуються, розвалюються, приносять немалі біди росіянам – за що ж олігархам така пільга? Чи не одні вони кормляться з тих дарових ясел?! Кругом розвал, розруха, закриваються заводи, фабрики. Кажуть, світова криза. Та то не криза всьому виною. То людська жадність, скнарість, відмова хазяїв від обновлення, заміни, ремонту, підтримки робочого стану, виробництва товарів, перероб-лення сировини. Хто ж і де повірить, що Далекому Сходу не потрібні свої овочі, фрукти? Та їх не вирощують. Загубили сади в Виноградовці, розсадник Лукашенко. . Вигідніше, мовляв, завезти втридорога з Китаю чи ще звідкілясь. Та при тому ще й на власну лапу одержати. В Хабаровську чи близько нього варварські знищені птахофабрики, свинокомплекси, комплекси по вирощенню ВРХ, тепличні госпо-дарства. Про забутих овечок, кіз, кроликів я вже й не кажу. А для чого? М'ясо – хоч китове та кенгурове - можна завезти з-за кордону і видати його за особливу австралійську яловичину. А місцеве населення краще споювати, знищувати – зовсім вільну територію здати в оренду бажа-ючим «людям з Піднебесної» чи людям з «Московського князівства». І одержати на лапу достойну «маржу». . На ладан дише і славна Березівка, останній форпост Далекосхідного сільськогосподарського виробництва.. Та вже не купиш на базі КАФ міста Хабаровська свіжої свинини з цього господарства, бо податі не дають можливості «березівцям» торгувати у себе під боком. Треба їхати на Центральний ринок… Останнім часом мене часто дивує: чому в центрі не виникає хоча б думок про те, що критична маса на Далекому Сході дозріє колись до вибуху. І – або… або…. Або… А Далекого Сходу в Росії не стане. Добре ще, якщо від Байкалу. А коли і від Уральських гір захочуть самостійності та суверенітету – на півночі і півдні. Що, нікому відійти «на вільні хліби»? Скільки ж можна свої кровні віддавати на прокорм «Московському князівству»? Нині Далекий Схід, Сибір для москвичів все рівно що колоніальна Індія для Англії: десь є, годує нас, а що воно за… - їм ні до чого Та вже 40 років, як Індія не колоніальна країна. Скільки ще треба років, щоб російський уряд зрозумів, що Далекий Схід - повноправна територія Росії з тими ж правами, що і «Московське князівство», на достаток, на турботу, на нормальне життя. Вже пройшло 20 років нового життя Росії. Та на Далекому Сході все без перемін. Далекий Схід – все та ж віддалена від центру територія. Та перенесіть ви столицю Росії в її географічний центр – Сибір, і все зміниться. У людей появиться зацікавленість в житті, бо вони побачать, що Росія – не тільки територія, обмежена МКАД. На жаль, в Росії немає політики на згуртування народів докупи, немає того стриженя, навколо якого єдналися б люди величезної території. І не дивним буде, коли ми почуємо зі сторони, що територія Сибіру і Далекого Сходу дісталася не тій країні, і треба нею ділитися для виживання і нормального проживання тих народів, які уміють користуватися народним надбанням, природними багатствами. На Далекому Сході, до речі, підростають люди нової формації, і їм колись урветься терпець жити «заповітами дідів-прадідів». І вони почнуть шукати кращих шляхів до поліпшення свого життя. Тим паче, що зараз таких можливостей немало. ІI далекосхідники – це вже не вислане та заслане на окраїну держави бидло, що було тут 100-40-20 років тому назад. Місцеві люди вже побачили «красивості» життя на прикладі олігархів. І добре розуміють, що їх щастя, щастя їх дітей – в їх власних руках. Ми бачимо, що історія міняє пріоритети. Змінюються, зникають навіть з політичної карти, країни, міняються їх зовнішня і внутрішня палітра. Воювати за територію зараз піднімуться хіба що божевільні. Все буде вирішуватися наявністю куска хліба з маслом чи без, батоном ковбаси, власною автомашиною, домівкою. Доброю оплатою роботи і наявністю тієї самої роботи. Лишивши разом мільйони громадян Радянського Союзу права на Вітчизну, уряди пострадянських територій мають дати їм те, що у них водночас відібрали. Розуміння наявності Вітчизни. Предметне розуміння, а не словесний блуд. Не просто квартиру в багатоквар-тирному будинку. Бо громадяни тієї ж нової Росії до тої квартири при радянській владі мали ще багато чого. Значить, в першу чергу дати ще й власний земельний наділ для приватного володіння. А якраз за Уралом вільної землі вдосталь. Тільки освоюй. Викуп за неї, звичайно, має бути чисто символічним, а не по цінам «Московського князівства». Люди знову повинні відчути себе володарями країни, її складними частинами. Тоді Росія буде чогось коштувати і на світовому рівні. А Російський Далекий Схід буде цінитися не лише на тому рівні, а й в самій Росії. На російському Далекому Сході має бути утворена Далекосхідна Республіка, яка об’єднає в собі майже півтора десятка суб’єктів Російської Федерації. Не треба після моєї заяви шукати на Далекому Сході заколоту проти законної російської влади. Далекосхідники вірні її слуги і раби і навряд чи хто помишляє про бунти. Але ж час іде і він не підвладний поверненню назад. Не буде баба дівкою, як би їй того не хотілося. Росія стала підніматися з часів пророблення Петром вікна в Європу. Більш-менш розібралася в житті-бутті в роки Другої Світової війни, затим – в 60-80-ті роки ХХ століття, коли стали активно бувати за кордоном. Домінанта продзвонила в 90-ті… Далекосхідники сьогодні добре знають, як живуть там, де є значно менші сировинні багатства, ніж у них. І хочуть такого ж життя для себе і своїх дітей і внуків. Нам надоїло бути окраїною країни при тому, що територія являється головним поставщиком багато чого не тільки Росії, а й значної частини закордону. А що, як в гарячих головах заколобродить думка про самостійність, і вони з допомогою закордону оголосять самостійність і попросять у того ж закордону допомоги і підтримки. Досвід же мається і історичний і сучасний! Мені подумалося, що Далекосхідна Республіка, утворена на правах російської автономії, мала б хороші перспективи. По-перше, у нас є достойні кандидати в її президенти. По-друге, є достатня – не потрібна центру – самостійна територія. По-третє, у нас є достойний ангажемент її управління. По-четверте, у нас є багаті надра, хороші ліси, ріки, моря, озера. А, по-п’яте, у нас є стійкі патріоти Російського Далекого Сходу. До того ж, ДСР має досвід самостійної (буферної) Республіки. Вона тоді доказала свою життєвість. Хто ж заважає нині при значно більших позитивних контактах з азіатськими державами заявити про автономну Далекосхідну Республіку? Поки вона сама про себе не оголосила. |
Архив номеров (№10-19) > № 10 >