Чим далі йду життєвим шляхом тим більше суму на душі. Рядок ледь не віршований. Але виник сам по собі, коли я вагався з чого розпочати свою чергову подорож теренами свого життєвого сумління. Не вистачило мені ні освіти, ні завзятості, щоб навіть подумки упередити цілком передбачений вибух. Йшов на вогонь, тримаючи в уяві, що знайду в його обіймах з дитинства жаданий відпочинок. Та, бачте, осліп від роздмуханого суспільством попелу. Нічого кращого ми не придумали як рачкувати в безодню релігійного дурману, в якому на протязі сторіч утримувала поневолені народи  царська Росія. Щоправда із вогню ми дійшли полум’я, але до чогось іншого й не міг дійти вихованець духовної семінарії Йосип Джугашвілі. Спочатку «всіх панів до одної ями», потім усіх незгодних з його святими постулатами. Але в порівняні зі злочинствами християнства комуністичні злочинства не мають і десятої долі ваги.
Але ми продовжуємо рачкувати в осміяне філософами із здоровим розумом багнище.  Наче й не було в історії мистецтва ні Бенедикта Спінози, ні Ніцше, ні чималого числа інших філософів, які розуміли, що виховання суспільства на відвертій брехні до добра не доведе. Треба сказати що я самотужки дійшов висновків Ніцше, або того ж Спінози, бо прочитати розумних філософів не мав можливості.
«Сама Природа є Бог… Природа є причиною самої себе… Природа є причина існування всіх речей на землі… Бог не є творцем природи, бо вона – бог сама по собі… Природа існує поза часом, вона незмінна, змінюються лише окремі її речі…» Це Бенедикт Спіноза. У мене є підозра, що Природа має не тільки очі і вуха, вона вміє прочитувати думки людини, бо людина це чимала її частина. Досить письменнику нафантазувати про якісь неймовірні витвори, як Природа йде йому назустріч, допомагаючи створити те нове, що виникає в уяві фантазера.
А церква, якого б напрямку виховання вона  не трималася, була, є і завжди буде страшною загатою на шляхах збудування розумного суспільства. Бо віра в неіснуючого бога тримає людину в напівхворому стані, провокуючи жахливі психічні хвороби. Не знаю, чи не соромно розумній людині (маю на увазі патріарха) носити на голові надгробок хрестом. Мені завжди буває соромно за нього, бо в такому убранні патріарх показує себе карикатурно, клоун і тільки. Не зовсім приємно було бачити лице патріарха Кирила, коли в академії на голову йому наділи капелюха академіка. Він був схожий на кота, якого поласували чимось дуже масним. Самозакоханий пиха, все що я можу про нього сказати. А подивіться на священиків. Деякі з них носять бороди як у цапа. Наскільки приємніше бачити священика-католика, чисто поголеного, зацікавленого не собою-закоханим, а людиною яка приходить до нього зі своїми проблемами. Смішніше й потворніше за обряди православної церкви не знайдете у всьому світі. Пам’ятаю, як молодий вичепурений у теракотовий одяг і золотий хрест священик кричав мені: «Я священик, ти повинен мене поважати!». А за що поважати? – запитав я. – За те, що ти навіть вітатися з прихожанами не навчився? Ходиш, за облудне своє ремесло вимагаєш з голодних людей останні гроші? А один з священиків так і сказав: «Гроші це святе, гроші треба любити…» Отож я й кажу, що Бог православної церкви – це Гроші! Бо дуже люблять їх святості одягатися в срібло та золото. А на це потрібні гроші, та ще які гроші! 
Але невігласів вабить саме коштовне убрання церкви. Звідки вони беруть гроші? З державної казни, відомо. З торгівлі горілкою та сигаретами. А далі вже хрестини, похорони,  вінчання рабів божих, які аж пищать від задоволення що їх називають рабами. А що поробиш. Християнська віра виникла на розі загальною боротьби проти рабства. А влада без рабів це не влада. Раб якогось плантатора - почало звучати не по-людські, а раб Божий цілком припустимо. Невігласи не думають про те,що цар це намісник Бога на Землі, цареві урядовці теж святі люди, а олігархи ті й зовсім архангели. Їх навіть за вбивства не осуджують. Саме як і священиків. Вони свої гріхи відмолюють.
Мої шановні друзі, майже однодумці, нагально перетворилися в щось не зовсім мені зрозуміле. Атеїстичні погляди журналістів, поетів, митців щезли так раптово, що я запідозрив поразку, ще вчора здорових людей, хворобою шизофренією. А може і я оте саме «шизеня», яке не вірить у безсмертя, всупереч затверджуванням деяких вчених, котрі покликаються на розповіді людей, що повернулися до життя після клінічної смерті.  Але в мене виникає питання: що таке клінічна смерть? Згоден, що мозок вмирає, не отримуючи від серця кисню за протягом двох хвилин. У мого доброго знайомого, письменника Георгія Лоншакова, на операційному столі серце зупинилося на півтори хвилини. Потім кров по судинам пішла, але мозок вже втратив свої життєві функції. Так і лежав він у лікарні (живий труп) майже два тижні. Де на той час була його душа: при тілі, чи вже мандрувала  у інших світах? Я певен що душа вмирає коли вмирає мозок.  У поета Миколи Рогачкова серце зупинилося майже на дві хвилини, але мозок витримав. Він розповів мені майже те саме, що виникає в уяві людини, коли в неї зупиняється серце. У всякому разі я ще не забув якою була моя клінічна смерть. Спочатку в очах виник сліпучий вибух. Такий сліпучий, що від болю запаморочилося в голові.  Потім біль ступнево щезала.  Зісподу на сліпуче коло почала наповзати, наче з–за обрію, темна хмара. Тільки ні сіра, ні чорна, а схожа на мокру жаб’ячу шкіру, тільки диковинного якогось зовсім не земного кольору. Вінця цієї хмарини були нерівні, жовті в багряними краплинами, які спроквола заповнялися неприємною зору чорнотою. Та вже й саме сліпуче коло тихесенько вбирало в себе кольори вогню, яким палає вугілля в пічці (зелено–блакитно-жовте), або у сполохах далекої пожежі над темним нічним степом. Так поступово вмирав мій мозок, і не було в тому нічого лячного. Повільне згасання життя дарувало мені чималу зацікавленість. Неприємним зоставалося тільки почуття холодного подиху від отої жаб’ячої хмарини. Потім знову вибух: серце заповнило судини кров’ю, і жаб’яча шкіра сповзла з очей разом зі осліплюючим колом. Але насолода від першого вибуху була яскравішою, і фарби більш дивні, і несподіване почуття затишку, який дарує нам хіба що тільки дитинство.
Не думаю, що мозок кожної окремої людини реагує на смерть однаково. Микола Рогачков бачив сліпнучи зблиски сонця на тлі чорної в червоних краплинах темряви. Він навіть побіг на те світло, жахаючись що воно може щезнути. Останні імпульси агонізуючого мозку. Остання надія людини перед проваллям у вічність. І ні проблем тобі, ні задурів, ні хвороб. Ти повернувся туди звідки вийшов твій пращур, не знаю вже, щоправда, в якому обличчі. Ти розчинився в таємниці життєдайної матерії. А вона не така вже й дурна, наша матерія, щоб зберігати до інших світів вироблений батьками взірець генія або злодія. Кожний світ має можливість народжувати своїх невгамовно-зажерливих дикунів.
Але людина егоїстична, марить безсмертям, не думаючи над тим що нічого жахливішого за вічне життя навіть вигадати неможливо. Ви тільки зазирніть у можливість такого безмежного провалля.  Для мене нічого жахливішого за безсмертя в житті не існує. Ото вже було б пекло так пекло.
Не знаю про що думають мої подорожні, Олександр та Людмила Данильченки. Ми їдемо автобусом до Комсомольська-на-Амурі. Спочатку до Комсомольська, а що там буде подалі побачимо. Все залежить від погоди та від нашого настрою. Вперше в місто Юнацтва їде Людмила Йосипівна. Я прожив у ньому двадцять років, і щороку бував наїздами тричі, а то й більше. Особливо в останнє десятиріччя радянської влади, коли працював у крайовій газеті, а потім і в Хабаровському книжковому видавництві. Вісімдесяті роки для мене були ледь не щасливішими. Тоді ще мої товариші та товаришки не хворіли на голову, були цікавими співрозмовниками, не чекали на друге пришестя Христа, коли страшніше за перше його пришестя християни почнуть захлинатися своєю кров’ю. І треба ж було Європі обрати собі богом людину, розіп’яту на хресті. Ніяке пришестя, наприклад китайцям, не загрожує. Без остраху втопитися в крові живуть громадяни азіатських країн. А журналістка Надія Семенова з чоловіком, адвентисти сьомого дня, запевняють мене, що як антихрист, я першим загину від божого гніву. Слухаю з огляду здорових людей, і не розумію, невже їм не вистачило христових війн, спалених на багаттях, закатованих в катівнях людей. Невже мають надію заповзти в печери або підвалини від божого гніву. Чи божу кару будуть виконувати саме вони, віруючі. Звичайно, за вказівкою Христа?
Багато питань виникає, коли сиджу в квартирі Людмили Дудко, яка належить до секти реріховців. По стінах у Людмили із аркушів витріщилися на  мене божевільні на позір гуру. Молиться вона їм, чи що? Галина Симоненко та вірить що великий Бог зирить за нами, так що його треба поважати. Ніна Кириленко перейняла у Бога вміння ликувати або напускати порчу на людей. У Ніни Ковбаско усі стіни обліплені богородицею, чомусь, правда, з несхожими обличчями. На ніч вона палить свічки, включає магнітофон, щоправда зі кращими піснями  радянського періоду. Жодної релігійної пісні, заночувавши в її квартирі, я так і не почув.   
***
А тут ще зіпсували настрій «Етюди про Україну», київського прозаїка, поета і публіциста Сергія Сокурова-Величко. Росіяни його кличуть полум'яним  памфлетистом, можливо за намови на українських політиків і особливо на Тараса Григоровича Шевченка.  На сей раз «яскравий» памфлетист вибухнув памфлетом «Можливо все було б смішним, аби не було все так сумно» аж на три газетні полоси. В ній автор питає себе  «Цікаво, чи передбачав жадаючий крові поет, що воля прийде з Москви?». I далі видає сентенцію: «Iвана Франка донезмоги роздратовували зусилля українства затягти пересічного, на його думку, поета до п’єдесталу генія». Звичайно, Сокуров-Величко ніколи в своєму житті не знав, що таке злидарство. «Там матір добрую мою ще молодою у могилу нужда та праця положила. А батько, плачучи з дітьми, а ми малі були та голі, не витерпів лихої долі та й вмер на панщини…» Цікаво, які б славетні вірші царизму писав Сокуров-Величко, якби його брати та сестри «розлізлися межи людьми, мов мишенята…» Чи не скликав би він братів «гострити сокиру» супроти панів, чимало з котрих присвоювали собі «право першої ночі», та інші знущання над закріпаченим людом. Яскравий памфлетист мабуть забув, що майже триста років до закріпачення московітами Український народ виховувався на ідеї козацької вольниці. Довго тримати в ярмі такий народ неможливо. Саме Тарас Григорович став всесвітнім вибухом проти рабства. Не забувайте, що на усіх континентах планети проти закріпачення людини, як словом так і багнетом воювали кращі представники людства. Майже самим полум’яним з них був саме Тарас Григорович Шевченко. Михайло Лермонтов втікав від «невмитої Росії, країни рабів та господарів». Хіба не писав Микола Некрасов, що «щасливі глухі на добро». Хіба не Пушкін вигукнув «Заліза з ніг ваших впадуть, темниці згинуть і свобода вас перестріне біля входу, й брати меча вам віддадуть». Чи не проти царизму нагостреного меча? Якось ми надзвичайно швидко забули як жилося селянину при царизмі. Забув «яскравий» памфлетист «Каменярів» того ж ІIвана Франка. Забув Твори Лесі Українки: «Мужики цікаві стали, чи то кості білі всюди, чи блакитна кров поллється, як пробити пану груди?» А коли вже мова йде про геніальність Тараса Григоровича Шевченка, свідчення тому надзвичайна енергетика його віршів. Кого тільки не покликав собі на допомогу Сокуров-Величко, і «стриманого, вихованого Гоголя «Дуже багато в ньому (Т.Г.) дьогтю», і взірця духовної чистоти М. Максимовича «Стільки в Т.Ш. гиготи й розпусти, що затьмарює все добре в ньому». А М.Хвильовий ніби то звинуватив Тараса Григоровича в тому, що «він затримав культурний розвиток нашої нації». Як відомо, Хвильовий знав напам’ять багато поезій Тараса Григоровича і при нагоді читав їх друзям. У прозі і навіть у памфлетах Хвильового відчувається енергетика Шевченківської поетики. Микола Хвильовий був такий же бунтар, як Тарас Шевченко. Він не прислуговував, як Сокуров-Величко, московській загарбницькій еліті, яка спить і смакує в своїй хижій пащі кращі підприємства та землі України. Забули сучасні українці й про злодійства цариці Катерини другої,  яка зруйнувала Запорізьку Січ, перерізала лезом горлянку тридцяти трьох річному українському композитору і поету академіку Максиму Березовському, ім’я якого викарбовано золотом поряд з іменем Моцарта на стіні Болонської академії. 
Не знаю вже хто виховав у мені нестерпну жагу до вільнолюбства. В першу чергу, звичайно, кров праотців. Я вибухав навіть на попит насильства. Коли одного разу батько зняв паса, щоб відстібати мене за якусь провину (ґудзика з мундиру Почесного шахтаря відрізав) я втік з дому мандрувати на Кавказ. Було мені тоді одинадцять років. Шевченко прищепив мені любов до України і ненависть до царату, Пушкін – зневагу до церковників, Леся Українки своїми віршами виховала вибухове почуття до усякого роду насильства над людиною. З дитинства я тримав у собі зневіру до усякого роду пропаганди. Коли після 1956 року почали повертатися із Західної Німеччини полонені німцями за часи війні радянські вояки, які в свій час залишилися працювати в Німеччині, вони відкрили мені очі на життя шахтарів Рура і наше донбаське. І зрозумів, що калічити себе в копальнях заради радянської влади, яка сама не розуміє що вона таке, вельми нерозумно. На кістках людей комунізму не збудуєш. Не буде Україні життя і в обіймах старшого брата, бо від ревнощів його сіпає лихоманка. А що до висловлення Сокурова-Величко, що Україна отримала незалежність від Москви, хотілося б його запитати, якою кров’ю її вистраждала наша держава. І хто закріпостив вільнолюбний український народ триста п’ятдесят років тому? Чи не московські політики розпластували українців по всьому світові?
***
Обезглуздіти сучасне населення за допомогою його християнізації, особливо на комерційних засадах, коли не тільки учорашні злодії-спонсори, але й сама влада уживає усіх засобів її збагачення, вельми складність не велика. На дармові гроші та на добру пенсію, яку влада пообіцяла церковникам за одур народу, клюне чимало молоді. Це вам не в копальнях працювати із ризиком для життя. Але збудоване на відвертій брехні суспільство не втримає могутніх поштовхів освічених людей. Сьогодні вже сміхотворне явище – ряджений машкара з ціпками в руках. Соромно дивитися на релігійне лицемірство, виникає бажання скинути з себе личину людини, перетворитися в звіра, який живе законами природи. Виникає осторога що невдовзі усіх атеїстів оголосять єретиками і почнуть спалювати на багаттях. Європа давно вже живе по іншим законам, для них Бог – іграшка, яка не заважає їм жити. Але Росія на дев’яносто відсотків країна невігласів. Сьогодні, навіть учора ще поважані мною письменники, перетворилися в релігійних підспівувачів злодіям від Бога.  А що поробиш, коли там де було сумління з’явився гаманець. А де взяти для гаманця грошей? Звичайно, як і за часи радянської влади, підлизуючи урядовцям гузно.  А церкві сьогодні аж блищать від коштовних речей. Відділом зовнішніх церковних відносин ( одне із підрозділів Патріархії) тільки за два роки було завезено в Росію біля десяти тисяч тон сигарет від англійських та голландських фірм. А що поробиш: облуда завжди була підмурками церкви. З благословення Патріархії сьогодні вже семирічні дівчатка ходять по вулицях з сигаретами в зубах. Від гидотного обкурювання не маєш куди дітися. Навіть ловці душ, які сновигають містом з релігійними книжницями в руках, тримають при собі для заспокоєння нервів декілька сигарет з сірниками.
Думаєте, мені смішно?
***
«Ти, брате любиш Русь, як дім, воли, корови, я ж не люблю її  з надмірної любові». ІI. Франко
Українцям бракує «…заліза, себто, національної свідомості, почуття солідарності і невідлучного від неї почуття сили і віри в остаточний успіх. Скільки важкого зусилля!  Скільки душевних і фізичних мук! Скільки розбитих надій, розтоптаних екзистенцій, загублених талантів,  змар-нованих сил і характерів!  IІ як помалу, важко,  майже мікроскопічно йшли перші кроки! I як малі й досі наші здобутки, осягнені нами результати в порівняні до тої конкуренції , яка на кожнім кроці грозить нам з їх боку».
I  далі I. Франко пише:
«Не люблю русинів. Так мало знайшов я серед них справжніх характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й пихи, що дійсно не знаю, за що я мав би їх любити… (говорю про інтелігенцію, не про селян…)» «Признаюсь до більшого гріха: навіть нашої Руси не люблю так і в такій мірі, як се роблять або видають, що роблять, патентовані патріоти.  Що в ній маю любити? Що любити її, як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз… Щоб любити її історію, для сього досить добре її знаю…, щоб я мав почувати, як мало в історії Руси прикладів справжнього громадського духу, справжньої посвяти, справжньої любови. Ні, любити сю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи може маю любити Русь як расу, – сю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на своєму смітнику, а таку плідну на перевертнів най різноріднішого  сорту?»
«Коли, не зважаючи на це, почуваюсь русином і по змозі й силі своїй працюю для Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причин  сентиментальної натури. Для цього примушує мене почуття собачого обов’язку.  Як син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваюсь до обов’язку панщиною цілого життя відробити ті шеляги, що їх видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видко світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, зложене долею на мої плечі.  Я можу здригатися, можу стиха проклинати долю, що вложила мені на плечі се ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу,бо став би підлим перед власним сумлінням.  IІ коли що полегшує мені двигати се ярмо, так се те,  що бачу, як руський народ, хоча він гноблений, отемнюваний і демо-ралізований довгі віки, хоч і сьогодні бідний, недолугий і непорадний, але все таки по волі підноситься, відчуває в що раз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості, й до них шукає шляхів.  От же варто працювати для цього народу й ніяка праці не піде намарне».
                                                                
Наша минувшина з усіма її безтямними рухами влади, яку майже завжди очолювали майстри заплічних справ, подарувала суспільству зневагу до життя окремої людини. Життя домашньої тварини сьогодні коштує більше ніж життя дитини, не кажучи вже про стариків та безпритульних людей, до яких увага чиновників не поширюється зовсім. Пліснява християнства по задавнених гноянках звіра-людини знається нами ледь не самою коштовною речовиною. Що тхне від неї гидотною підвалин, до котрих простують пошити релігією в дурні люди від кінця світу, бачать усі, але ж саме біблейський Бог – взірець звірства – зостається для нас взірцем любові та гідності. Коли церковники, особливо сектанти, пишуть «Бог – це любов», я сприймаю цей афоризм, як «Любов – це Бог»: Любов до людини, до звіра, до рослини, і перш за все до Землі, яка і є наш Творець, а поряд з тим – вона наш захисник і кат. Але ж яка вона красуня! В які кольори вдягає своїх невгамовних діточок, Які ікла дарує своїм ненажерливим хижакам. І мовчки дивиться на те, як хижі звірі пожирають вінець божих досягнень – людину. Ото вам і вся Божа любов. 
Злочинство – виховувати дитину в страхіттях божих. Таке виховання лишає її не тільки спраги до знань, не тільки почуттів гідності та самозахисту: «Все в руках Божих!» «На Бога надійся, та сам не хиби!» – освідчилися люди за довгі віки життя. А якщо вже – сам. Навіщо нам цілі загони дармоїдів-попів, які спотворюють людину, доводячи її до божевілля. Почуття провини перед Богом руйнує не тільки психіку, не тільки мозок, але й усі діючі органи тіла. Самі страшні хвороби викликає в людини почуття провини перед неіснуючим Богом. Релігія порушує основоположні знахідки природи, забороняє людині жити і розвиватися в напрямку визволення від страхіть неуцтва. Вигадані церковниками потойбічні світи, де нібито існують катівні для тих, хто гідно посуває життєвими шляхами, і райське життя для тих, хто плазує перед одягненими в шовк та золото машкарами-розпусниками, бо саме такими їх робить усвідомлення свого лицемірства або невігластва.
Попівське відпущення гріхів – це найвище лицемірство, бо більшого грішника ніж він сам у світі не існує. Люди сумління ніколи не занепадуть до словоблудства, котрим попи та священики займаються на протязі усього свого життя. Хворобливу спадщину християнства достоту висловив український поет-філософ Василь Стус, людина, яка пройшла через усі кола комуністичного пекла, але не занепала у відчай, не розчинилася в молитвах, до останнього подиху, відстоюючи свою чоловічу гідність перед деспотизмом влади. Тої самої влади, про яку церковники твердять що вона від Бога. Ось що писав Василь Стус у своєму «Таборовому зошиті»: «Власне, чи є українська інтелігенція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла. Вона втратила свою якість, або ніколи її не досягала. Український інтелігент на 9 відсотків чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і не глибокий і ні до чого не зобов'язує. Бо в Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена в систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов'язку перед народом, який так і не набув індивідуального обличчя. Він теж многоликий Янус. радянський Світовид. Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті, ми, в'язні історії, — ідемо в життя (коли тільки воно прийме нас — життя, через скільки поколінь?). Думаю про 1000-ліття християнства на Україні. Гадаю, що було зроблено першу помилку — візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично західній дух, спертий деспотичним візантійським православієм, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства. Здається, що пасеїстичний дух православ’я тяжким каменем упав на молоду не визрілу душу народу — призвів до жіночості духу, як атрибуту нашої духовності. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивності й пірамідальности будови. Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичної віри. Може, це одна з причин нашої національної трагедії? Не люблю християнства. Ні».
Моє негативне ставлення до якої б то не було релігії складалося перш-на-перш з мого непорозуміння зі перевесниками-сектантами. В школі вони вчили вірші Тараса Шевченка та інших авторів, а поза школою називали письменників божими відступниками, що їм доводиться щовечора замолювати гріхи перед богом, посилаючись на те, що відмовитися від вивчення віршів вони не можуть, бо в такому разі їх батьки можуть бути покарані владою. Отож виходило: вірте Богу, прислуговуйте Дияволу, бійтеся Влади, і все буде гаразд. Щоправда, з роками поезія Тараса Шевченка брала своє: учорашні віруючі відверталися від одурених пресвітерами батьків, шукали сенсу існування у взірцях філософів-атеїстів. Що особливо цікаво – повернення до гідного життя подарувало атеїстам не тільки забагато більше щастя, але й довгі роки плідного життя, тоді як божі ягниці конали якщо не од серцевих хвороб, так від алкоголізму або суїциду. І що особливо дивно, мої друзі атеїсти, такі, як Василь Волоконський, або Володимир Iсаченко-Бажулін, ніколи не були пияками, не курили цигарок, бо кожен з нас шукав свого Бога на рідній українській землі. Здався мені єврейський страждальник Ісус, коли в Україні таких страждальців була набагато більше. Хіба не більше за Ісуса страждав Василь Стус, хіба не був він великим патріотом своєї батьківщини! Не треба забувати що релігійну секту християн було засновано на тлі звільнення єврейського народу від римської імперії. Поки ми, українці, не повернемося до своїх Богів, таких як Тарас Шевченко, Іван Франко, Василь Стус, Валентин Мороз, їх у нас постріляних, гноблених голодомором, таборами, катами російської імперії було стільки, що вистачить ледь не на кожного українця окремо. Так чого ж ми молимося чужім богам? Чи євреям сьогодні живеться гірше аніж нам? Чи історія єврейського народу, викладена в Біблії, багатостраждальніша за історію України? «Схаме-ніться будьте люди, бо лихо вам буде!» – так закликав нас великий Тарас. А сьогодні куди не плюнь – всюди представник такої-сякої релігійної секти, осяяний героями єврейської міфології.
Весело живемо, братове!
Щасливим і психічно здоровим людство не буде поки не видереться із релігійного багнища. Всілякі там сталіни, гітлери, наполеони, вся ця історична бісовщина створена релігійною облудою людства. Не буде Бога нікого буде обожнювати. Раби божі надто швидко перетворюються в рабів хворого на голову дурисвіта, який посів владою із огляду на обставини:  бо більше нікому було. А далі вже жах за своє життя, почуття все дозволу, бажання ввійти до історії, спровокувавши релігійні або загарбницькі війни. ІI пішло-поїхало. Бо релігійне людство вже одягло хижака-дурисвіта в священний одяг, з надгробком на голові, підняло його облуду до облуди божої і зі слізьми погорди в очах крокує за його божевільними наймитами до своєї загибелі. Так було завжди, так буде, поки існуватимуть на землі підтримуючі владу релігійні фортеці.

Попри кепський настрій від куплених Росією памфлетистів та політологів, українців за походженням, я був певен, що їхні єсеї не затьмарять мозки українському народові. Підтримував мене у цій думці Олександр Петрович. У Комсомольську-на-Амурі Данильченко був ще за часи радянської влади, у самому розпалі будівництва великої амурської траси. Завітав навіть у педагогічний інститут, де його, тоді ще студента, запрошували викладати історію. Але історія відбувалася на його очах. У Владимирській тюрмі загинав молодий український письменник, історик за фахом  Валентин Мороз,  засуджений  на чотирнадцять років позбавлення волі. Сім років страждав у радянських катівнях В’ячеслав Чорновіл. Ось що пише про зустріч з Морозом член Міжнародної Амністії Джері Лейбер у 1974 році. «Його карою були роки безконечних страхіть: його нападали й поранили кримінальні в’язні, його морили голодом і били тюремні сторожі, замикали його разом з божевільними, ізолювали  два роки в камері-одиночці. Він хворий на розлад крові і печінки, а дають йому такі медикаменти, які, як він побоюється, пошкодують йому мозок. Першого липня він почав голодовку, заявляючи, що воліє смерть, ніж божевілля»
«Ми уціліли, – казав у ті роки вигнаний Павел Літвинов, прибувши на Захід, – бо існує Захід і в ньому західна преса. Я прошу вас: пишіть більше про нас, думайте про нас і пам’ятайте, що ми терпимо за спільні з вами ідеали, за ідеали волі та громадянських прав».
Отож куди нам дітися від українського націоналізму, якщо він у нас, українців стугонить кров’ю. Цей наслідок трьохсотріччя козацької вільності не задушило російське кріпосництво, не розвіяв вітром сталінський голодомор, не зламала по тюрмах та таборах виповзши із Середньовіччя релігійна у своїй сліпоті комуністична олігархія. Не зломить душу народу і олігархічна система нової, начебто «демокра-тичної», Росії, бо інакше як демократією тарганів її не назвеш. Усі нишпорять по кутах безмежної країни, намагаючись знайти будь яку шпарину, з котрої є можливість розпочати руйнування здобутого батьками державного мита.
Так думав я, слухаючи дзвони на дзвіниці церкви поруч з готелем «Схід» у Комсомольську-на-Амурі. Мені більше подобаються, більше хвилюють передзвони ковальського молотка з молотом у селянській кузні. Ті дзвони кличуть до життя, до натхненної праці, а церковні дзвони пригноблюють душу, перетворюючи свята в похоронні процесії. Добре що дзвіниця подзенькала та захлинулася власним дзвоном, бо ранкові тумани теж не люблять гучних церковних сполохів. А там ще й дзвонареві обтяжливо було з похмілля смикати обридлу мотузку. Що не кажіть десять років тому він був полум’яним комуністом-ленінцем, і сумління іноді просипалося в ньому, чіпляло душу, викликало бажання видзвонювати пісень своєї комсомольської молодості. А двобій протилежних почуттів у душі можна вгамувати хіба що ранковою склянкою горілки.
Щоправда не хотів я в той день торкатися релігійної теми. За часів радянської влади, коли поміж фахівців КДБ були люди, які повсякчасно стежили за діяльністю релігійних сект, не тільки подумки я підтримував сектантів. Хворі на голову люди, збираються по своїх закутках, моляться вони там, чи займаються бісовщиною, яке кому діло. Але коли попи почали сягати думкою до державної посади, коли почув від релігійних невігласів, що всесвітня література це бісівське породження, коли на кожному кроці мене почали зупиняти люди з Євангелієм у руці та божим словом на вустах, я врозумів, що суспільство захворіло на саму страшну пухлину. А коли молодий офіцер, учорашній вояк-афганець прилюдно заявив, що таких, як я, безбожників треба вбивати, я дав собі клятву, що до кінця днів своїх буду боротися проти християнства, яке борсається в потоках крові закатованих невігласами попами кращих представників людства. 
А Росія держава непередбачена, комуністичний деспотизм обов’яз-ково зміниться релігійним, і він вже діє. Поки що діють тільки деякі осередки релігійних відступників, але звернулися вже до відвертої облуди молоді відомі в державі храми. То в них ікони кривавими слізьми плачуть, то святі мощі лікують хворих. Особливе убозтво – коли з’являється перед народом головний ряджений блазень патріарх Московський і всея Русі. Мені соромно на нього дивитися. Чи здібна людина здорового глузду займатися оцим дурисвітством. Шарікови не інакше. Попи в чорному куди не йшло: відразу бачимо що це люди з чорними душами і помислами посісти небом. Отоді вже оці ошуканці будуть понукати людством, трощити кісточки та спалювати на багаттях людей, які не цілуватимуть їм смердячи пивом та оселедцями руки.
Що не кажіть, за радянською владою людей здорового глузду було значно більше ніж сьогодні. Питаю журналіста-комуніста в минулому Надію Семенову за яким бісом вона начіпляла в кімнаті зображень бога з богородицею, невже й справді вірить єврейським казкам про існування небесного наглядача за нашими земними вчинками. Якщо такий наглядач й справді існує, то наша планета це тюрма народів, а хіба ми з тобою, Надіє, не бажали повстати проти радянської влади, як тюрми народів? Вона аж сахнулася, почала мене хрестити, і я порозумів що вона збожеволіла. За часи нашої сумісної праці в газеті ми знали чого ми прагнемо, але не втрачали й розуму – не лізли поперед батька в пекло. Ми розуміли, що зруйнують комуністичний режим не потайні наші писання. Комуністична влада, наче загнаний до кута скорпіон, знищує сама себе. Перш за все своєю туполобою економікою. По-друге – появленням у загонах КДБ людей освічених, котрі розуміють, що довго так тривати держава не здібна. Коли повмирають виховані Сталіним фахівці, коли прийде до влади нове молоде покоління, неминучість демократичної перебудови суспільства стане очевидною. Але на місці КДБ виникли не тільки ФСБ, але й церква, яка примушує владу виховувати діточок заляканих машкарою, котрий погрожує їм з ікони небесною карою. Бійтеся влади, бо вона від Бога… Але даремно я намагався дістатися глибинних джерел сквапливого перевтілення журналістки-комуністки в члена секти адвентистів сьомого дня. Майже всі мої друзі-атеїсти розійшлися по релігійним сектам. Вони жахаються того, в чому були певні якихось десять років тому. Замість портретів Хемінгуея та Єсеніна на стінах їхнього житла висять сьогодні нездарні малюнки: вершник зі списом в руці улучає в змія, наскільки пам’ятаю першого божого сина-неслуха. Це що ж за релігія кровожерна така! Ісус на іконі наче виснажена голодом безпритульна людина зі смітника, а богоматір та зовсім змальована з артистки-повії, але Надія певна, що це й справді богородиця, бо в магазині їй казали що усі ікони пройшли освячення місцевими попами. А коли зайшов до своєї давнішньої коханки, яка десять років вже підтримує релігійні погляди реріховців, перш за все мене здивувала безліч її вчителів з божевільно виряченими очима, полиця книжок Блаватської та якихось ще розумників, які посіли Реріха, ґвалтуючи його добре ім’я. І що особливо дивно, ніхто з моїх колишніх друзів і думки не допускає, що може помилятися. В помешканні –  жодної книжки, зокрема релігійних, бо світова література  нібито від Сатани, себто від проткнутого списом Змія. Чоловік Надії  розповів, що прийшов до бога після того, як ледь не впав у прірву з машиною, їдучи горяним шляхом. Тоді й сяйнуло йому в мозку, що машину над прірвою зупинила саме долань господня. Я тоді запитав: невже ти й справді така велич, що із багатьох мільйонів людей на землі творець стежив саме за тобою. А оті інші, які в ту саму мить загинули в автомобільних та інших аваріях, бога не цікавили зовсім? Я теж перекинувся й висів над прірвою, коли зіпсувалися гальма моєї машини. За що ж тоді твій творець врятував мене, антихриста? Можливо за те, що йому остогиділо слухати ваші безтямні молитви. Бо якщо бог справді існує, він не дурень, щоб забороняти людини робити те, на що він її створив. Перш за все релігія діє супроти дарованих людині інстинктів. Але ж самі попи, користуються дарованими їм інстинктами, тільки вже не голубками шастають по чужих ліжках, а відверто в повну свою міць. З усіма своїми атрибутами.  А то ще й діточок ґвалтують. Бо ж ситі, напиті, і не працюють, як бачте…
  
 Але біс з ними, з моїми друзями. З більшою насолодою я читаю світових класиків, аніж біблейські казочки про єврейських національних героїв або злодіїв. Я поважаю Біблію, як старовинну літературу. Тільки, бачте, зокрема Біблії є чимало старовинних книжок, які мене теж цікавлять. Вдячні нащадки назвали Божественною Комедію Данте, котра набагато цікавіша за біблейські казки, бо саме вона вправляє людині порушений релігією мозок. А як відмовитися від філософії ІIвана Франка, Тараса Шевченка, хіба не облегшує наше життя язичник Олександр Пушкін. Пам’ятаєте як біс попа дурив! А Микола Гоголь? Кажуть, він віруючим був. Яке там… Біда Гоголя в тому, що його пересадили із рідних українських ґрунтів у ґрунти російські, а коріння, бачте, не завжди присмоктується до нерідних життєвих джерел.
Якщо уважно вдивитися в сучасні джерела виховання людини, особливо в телевізійні ток-шоу, очевидно що маємо ми безтямну свистопляску півнів та курчаток на гарманах, по котрих влада розкидала досить таки коштовні зернятка, і кожен безкрилий птах силкується поласувати кращім. Звичайно, показує він себе не в кращому світі, але мало освіченій людині більшого й не треба. Таким чином він одержує взірець наслідування. Це стосується і релігійної пропаганди. Мені довелося розмовляти з американськими вченими-медиками, більш за все їх здивувало те, що Америка має чималий гурт видатних пись-менників. Вони не знали навіть Марка Твена, не говорячи вже про Фолкнера, Вульфа, та Апдайка. Таких новоспечених вчених можна зустріти вже й у сучасній Росії, а що буде далі?    
***
Зараз тільки й чути: Амут, Амут, а для мене років отак п’ятдесят тому Амут був невеличким озерцем, вельми холодним, прозорим, як квітневе небо над Мяо Чаном, а ще, на мою думку, дуже самотнім, бо мандрівників до нього майже не було. Навіть на той час, коли геологи Комсомольської експедиції вели на Мяо Чані розвідку корисних копалин, коли йшли світом добрі чутки про селища геологів Сніжний та Місячний, дістатися до них було нелегко, бо високогірний шлях, так званий притиск – пролягав над прірвою при надто крутому спуску, а у зворотному напрямку – не кожній машині підсильнім узвозі. Таким чином до геологічних селищ ходили здебільше такі машини, як «Урал» та «Уаз» із двома ведучими мостами. Тому поміж озером і селищем Гірським завжди курсував важкий бульдозер, очищуючи шлях від падаючого з гір каміння, а іноді допомагаючи водіям видряпуватися наверх по мокрому після дощу кам’яному тракту.
На той час я працював водієм-постачальником у геологічній експедиції.  Щодня, навантажений молочною, м’ясною, рибною та коньячною продукцією, вирушав у чергову подорож до двох, а то й трьох високогірних селищ. А усього їх було у мене п’ять – Перевальний, Тихий, Фестивальний, Місячний, та Сніжний. Надзвичайно важкою була дорога до Перевального. Там були такі узвози, що колеса крутилися вперед, а машина сповзала назад. Вся надія була на гальма та на кермо. Добре що обіч шляху громадилися кам’яні насипи, можна було вп'ястися задніми колесами в каменюку, та трохи перепочити, вгамувати гранично напружені нерви. Бо відчуття прірви за спиною – не краща з життєвих насолод. Я й досі бачу себе вві сні за кермом машини, яка повзе ледь не прямовисно вгору, а розписатися у своєму знесиллі я не можу, бо саме на Перевальному шахтарі працюють у копальнях, а я добре знаю що ото за робота. Бо сам працював у вугільній  шахті. Так що вповзаю я на гору не заради утіхи: в шахтарській їдальні повариха Тетяна Вікторівна чекає від мене продуктів, щоб приготувати гірникам вечерю, а ранком сніданок.
Щоправда на цій гірській трасі зі мною надзвичайних пригод не траплялося. Перевертався я на машині саме над Амутом, і саме з Тетяною Вікторівною, коли ми вивозили із селища Сніжного на Перевальний кухонне устаткування.
Цього разу, майже по п’ятдесяти роках, ми посувалися машиною туристичної фірми до Амуту, щоб познайомити з гірським озером Олександра Петровича та Людмилу Йосипівну Данильченко. Ми, це поети Тетяна Вяльцева, Антоніна Батіг та ваш покірний слуга, що висловлює не зовсім приємні суспільству думки про  нашу «демократичну» сучасність. В горіх йшов сніг. Величезні модрини, ялиці, смереки у гірських проваллях обіч шляху були засипані снігом. Далекосхідна земля показувала нам свою первородну велич. На таку красоту неможливо дивитися без сліз. Але, коли машина зупинилася на скелі, внизу під котрою лежав Амут, а розташований праворуч вузенький шлях над прірвою надто таки стрімко падав вниз, водій занепокоївся: чи вигребемо ми звідти засипаним снігом узвозом. Так ми й не ризикнули спуститися до озера. Фотографувалися стоячи над прірвою, відчуваючи її жахливий подих, та щулячись від пронизливого вітру, бо одягнені були зовсім не по зимовому. В селищі Гірному йшов невеличкий сніг, в Сонячному було по осінньому свіжо, але тепло, а в Комсомольську ми ходили одягнені зовсім ще по-літньому. Бо, як не дивно, а гори – це, шановні панове, – гори. Відбулася якось у мене ледь не драматична пригода. Виїхав я з селища геологів навантажений ящиками з пляшками коньяку. Керую до Сонячного, потім до Гірного. Поспішаю, бо коньяк треба доставити у селище Місячне, а до Місячного шлях не близький. Коли вже з’їхав крутим схилом до Амуту і зупинився, щоб освіжити холодною озерною водою спітніле лице, почув якісь наче чоловічі стогони. Вскочив на колесо, зазирнув до кузова, а там майстер холодильного устаткування, скулившись у три загибелі, намагається розчавити зубами підошву свого чобота. Я відразу втямив у чому справа, бо поряд з ним лежали три пусті пляшки з-під коньяку. Мені казали, що чоловік Тетяни Вікторівни, кухмістера з селища Перевального, п’яниця, але ж не настільки. Влити в себе півтора літра коньяку! Від такої кількості у здорової людини очі на лоба вилізуть, а тут інвалід, з мідяною пластиною в черепі. У свій час він працював льотчиком-випробувачем, впав з неба разом зі своїм літаком, два чи три роки по лікарням швендав, а оскільки дружина працювала куховаркою у геологів, улаштувався у відділ постачання геологічної експедиції фахівцем по холодильному обладнанню. ІI як я не помітив його відразу перед тим як рушити у подорож? На якусь хвильку забіг до диспетчера, і ось вам подарунок! Треба сказати що я щиросердо поважав пана Кульбабу. Якось Тетяна Вікторівна, коли я на машині завіз її додому, показала мені цілу низку нагород Петра Кульбаби, але сам він про свої подвиги нікому не розповідав, бо людиною був мовчазною. Коли одного разу я запитав Тетяну Вікторівну, яким бісом Петро Тарасович принадився до алкоголю, вона відповіла: «Отим, який усіх вас, мужиків, принаджує!» Але все було набагато складніше. Вже після смерті Петра Кульбаби я дізнався, що після трьох років блукань по лікарням, його ще два роки тягали ледь не за вуха фахівці комітету державної безпеки. Бо, як кажуть, не туди, куди треба скерував аварійний літак. А як скерувати, коли не тільки двигуни, але й кермо відмовилося працювати. Тоді, зупинивши машину над озером Амут, я про всі оці життєві справи Петра Тарасовича обізнаним не був. Мене ця знахідка обурила ледь не до істерики. Коньяку, біс з ним, я не жалкував, у ті часи добра частка алкоголю у скляних пляшках списувалася, бо водити машину по крутосхилах було небезпечно не тільки для водія, але й для скляного посуду. Але ж Кульбаба таким чином підставляв водія. Помри він, мене могли притягти до суду, звинувативши, що я за своєю ініціативою привабив його рейсу. До Місячного залишалося десь біля п’ятдесяти кілометрів, до лікарні в Сонячному трохи більше, але треба було ще розвернутися на дорозі, обіч котрої було чимало величезного скельного каміння, та ще ота річка, що після дощу, перетинала шлях бурхливими струменями. Щоб розвернутися мені треба було перетнути річку, а потім знову таки через річку повертати назад. Чесно сказати, я впав тоді в розпач. По-перш не міг добитися чогось путнього від Петра Кульбаби: він скавчав, не звертаючи на мене уваги. Я намагався напоїти його холодною джерельною водою, але його зуби були зціплені так, що зробити це було неможливо. Я таки ризикнув розвернутися, але даремне. Зіпсований настрій не кращий помічник у таких випадках. Я не зміг перетнути річку назад. Отож і погнав машину до Місячного, знаючи, що в селищі був свій фельдшер. Але фельдшер з геологами відбув у тайгу за грибами. Відбули вони на вертольоті з барилами, так що ні вертольота ні лікаря в селищі не виявилося. Якась тіточка сказала мені, що Кульбаба вмирає від крововиливу в мозок. Що руки й ноги у нього вже не діють, ще трохи й може зупинитися серце. Добре що на місці був радист, він зв’язався з радіостанцією головного управління, розташованого у Комсомольську-на-Амурі. А надалі все пішло, неначе я біса проти смуху погладив. Чи я комусь не вгодив у селищі Місячному, чи може Петро Кульбаба впав у немилість, сказати не можу, але поки я здавав ящики з коньяком до крамниці, пальне з бака моєї машини хтось ледь не до донця висмоктав. Добре що майже до Амуту машина бігла під укіс при вимкнутому двигуну. А саме над озером моя вантажна машина, пчихнула один раз, другий і зупинилася, як вкопана. Правда, Кульбаба ще дихав, навіть ворочатися почав, впевнивши мене, що тіточка із селища помилилася зі своїм діагнозом. Руки й ноги у Петра Тарасовича рухалися, не працював тільки мозок. Правда рухалися руки й ноги тільки в лежачому домінанті, поставити його на ноги я так і не зміг. Кульбаба нагадував зшиту із ганчір’я ляльку в повний чоловічий зріст. Як не підіймай, вона обов’язково впаде. Надії на те, що до Сніжного або Місячного, не те щоб сьогодні, навіть у найближчі дні піде якась машина в мене не було. Останнім часом зокрема мене, постачальника продуктів, водії шляхами Мяо Чану не ходили. Відкрив я бокового борта машини, стягнув Кульбабу собі на плече, але ваги в ньому до бісової матері. Та й шлях понад сорока градусів угору. Сто чи двісті метрів пройшов і видохся. А до Гірного ще кілометрів десять, якщо йти шляхом. Можна видряпатися на гору, але схил по той бік гори на всі сімдесят градусів, а то й більше. Якби ще добра мотузка при собі була. Залишати Петра Тарасовича я не відважився, Сів напроти, і уголос сам собі міркую: «Війну пройшов, нові літаки випробовував, падав з неба каменем і не розбився, а тут з трьох пляшок коньяку перетворився в ганчірку… Що за гидотна цей напій. Недаремне мені в горлянку не лізе…» І далі в такому ж дусі міркую, наче молитву читаю. І почув таки мене Кульбаба, зреагував на мій розпач. Відкрив очі:
– Що з машиною?
– Хтось у Місячному пальне злив. Не знаю, знадобилося кому, чи так пожартували…
– Знаю хто й за що, – наче ожив мій попутник. – Як звідси вибиратися, знаєш?
– Яке вибиратися, ви, Петре Тарасовичу, на ногах не втримаєтесь…
Дивно якось він зиркнув на мене, і, розумієте, встав.
– Будемо простувати найкоротшим шляхом, тільки щоб не вгору. Краще каменем вниз…
– Якщо йти навпростець, доведеться сповзати з гори на пузі, а спочатку декілька метрів підійматися крутосхилом.
– Отак і підемо, – рішуче сказав старий вояк.
Я не вірив, що дійдемо, бо хвилину тому переди мною лежала безвладна людина. Але стіну притиску Кульбаба подолав першим: чіплявся пальцями за довгі міцні кореневища, за виступи скелі. Коли я видерся в зелене буяння лісових хащів, Петро Тарасович, стоячи навколішки, ласував терпкими ягодами ялівцю. Я й досі не розумію як таку гидотну можна їсти. А він ще й в кишеню собі напхав. Треба сказати, що ми не йшли, а переборювали досить таки складні перешкоди. Посуватися лісовими хащами, де навіть звіриної стежки не знайдеш, а нога людини тут ніколи не ступала, надто нелегко. Химерні кам’яні джерела, наче вибухи, плетива з гілок дерев, кущів та павутиння, могутні буреломи, провалля… Кульбаба посувався не зупиняючись. Більш за все я боявся, що він наткнеться головою на якесь гілля і ушкодить вставлену в череп мідяну пластину…

На Мяо Чані зі мною траплялося чимало дивовижних, на той час майже неможливих подій. Бо гори мають свою особливу енергетику. Не випадково, після повернення до Владивостоку, дружина Олександра Данильченко, Людмила Йосипівна, розмовляючи  зі мною по телефону, казала що її знову і знову вабить до себе Мяо Чан. Ото ж і я свою розповідь про наші мандри починаю саме з останньої нашої подорожі, а розповісти про красоти Мяо Чану в мене не вистачає слів. Бо оті красоти не може закарбувати навіть фотокамера, яка вдатна вирвати хіба що тільки її невеличкий шматочок.
Не знаю чи випаде у нас нагода приїхати усім загалом до Амуту влітку? Обов’язків у Генерального консула надто багато, та й  відтинок його перебування на Далекому Сході минає наступним літом. Тому до мандрів на Амут я ще буду повертатися. Звиняйте мені шановні читачі що пишу, чалапаючи  галопом по Європам. Не треба було мені вдаватися в роздуми про сучасне бачення суспільства, а починати відразу обкреслювати перші наші кроки по приїзду у Комсомольськ-на-Амурі.  
Я діяв не зовсім обмірковано, коли запропонував синові Сергію повести нас до українського ресторану «Шинок-первак». Розмовляли ми з ним за два тижні до нашої подорожі в Комсомольськ-на-Амурі, місто, в якому я мешкав десь більше двадцяти років. Як приїду я до теренів свого юнацтва буцімто й не від’їжджав, все тут зосталося таким, як було, хіба що церква, наче гриб красноголовець під трьома шапками, виросла на пустощі проти готелю «Схід». Друзі, звісно, залишилися, але такі заклопотані, що на зустрічі не вистачає часу. Всі працюють на свій здобуток, який чимдалі тим виразніше перетворюється у ту саму духовність, яку начебто дарує людям церква. Але церква й сама чепуриться наче дівка на порі. Ще й у дзвони дзвонить, закликає до себе невігласів, які будуть підгодовувати ласих на їжу та випивку захребетників.

Така моя врода –  спізнюватися до уславлених подій, від яких тхне не тільки  зрадою, але й грішми. Усі мої співробітники по журналістському цеху отримали сучасні крильця, нерестяться обіч влади, хапають пір’ячко, яке ряхтить у повітрі навкіл розідраної на шматки масної гуски. Сьогодні – пір’ячко, завтра – гузно, а іноді й гусне стегно пощастить спіймати. Та що там масна гуска, коли мисливці при владі щодня здобувають золоту Жар-птицю, щоб із особливою насолодою роздерти її на шматочки. А тем вже, бачте, й золоте пір’ячко чималого коштує. Не біда, якщо хтось коліном у лице штовхне, або чобітьми пальці розчавить. Як казав Президент: хто  ловить гав той не п’є шампанського. Не біда, що не вистачає часу урядовцям працювати, бо ж треба зиркати по вікнах, щоб не проґавити коли зблисне на кремлівському подворі золота Жар-птиця. Тоді вже ноги в руки та й гасай через три східця до площі, на котрій будуть патрати золоту пташину. Ледь-ледь запізнився, пушинки золотої не знайдеш, хіба що, правда, знесе пташина у повітрі золоте яєчко, і, впавши, розіб’ється воно на дрізки, збирати їх поважаючи себе урядовці гидують. Залишають лисніти на кам’яних плитах, поки не налетять зами та поми. Ото вже буде сміху!
Коли одного разу я поскаржився меру нашого міста на одного з його деспотів-урядовців, по якому давно табори плачуть, мер сказав, копилячи губи: «Табори будують для вас, закони теж для вас пишуть, у державних людей свої окремі закони. Народ витратний матеріал, урядовцеві дозволено використовувати його за власним розсудом». Я тоді таке процідив місцевому голові-чинодралові, що він хвилини з три повітря ротом хапав. Звикли наші люди плескати губами перед кожним чинушею, бо ж залякали людей з дитинства, що усі чинодрали – це урядовці Бога, а люди не тільки божі раби, але й раби чинодралів. А з крючкодерами, як наказував мені мій батько, треба розмовляти їхнім же салом та по сьорбалам. Інакше вони на карк народові сядуть. Ото вже й посіли отим карком. Не тільки урядовці влади, але й божі чинодрали різних мастей, з пожадливим бісівським зблиском в очах. Вони вже починають блюзнити, роблять замах на художню літературу, студіюючи нашаровану дитячими страшилками Біблію, яка у розсудливої людини нічого зокрема іронічної усмішки не викликає. Те ж саме можна сказати про інші, так званні «святі» книжки. Писані вони людьми не облишеними гумору, які реготали, пишучі, бо добре усвідомлювали собі, що за наркотик готують поневоленому народові. Змирися, бо ти раб божий! Вінчаються раб божий з рабою божою! ІI йдуть молоді раби до божого помазаника, з сальними губами та спиртовим видихом на кожному слові.
Як тут не звернутися до Володимира Леніна. Шановний Володимире ІIллічу, хоч і розумна ти людина, хоч і оголосив світові релігії наркотиком для суспільства, не подолав ти в собі звіриної суті. Кинув народи до братовбивства. Хіба не бачили твої очі інших шляхів побудови нового суспільства? Чи їх і справді не існує в природі? Що людське суспільство – це вир, який втягує в себе все корисне й некорисне, потрібне йому і не потрібне. Не треба було оточувати себе попами нового ґатунку, так званими більшовиками, катами, які тільки й вміли що шаблюками голови людям тяти. Ото й наплодив ледарів-чинодралів, сучасних попів, які тільки й вміють хабарами людей обкладати. Президент з головою уряду за голови хапаються: усіх вішати мотузків у державі не вистачить. Та й хто працювати буде. До кого в чергу люди стоятимуть?
Я, щоб ви знали, не прихильник сучасних ринкових відносин у суспільстві. Перш за все не можу порозуміти, як таке може бути. Жоден завод або фабрика в місті не діють, працюють тільки магазини, ятки, ресторани, бари, базари… Їх безліч, у кожному – китайські фрукти та овочі, китайські речі, люди купують, хапають, а звідки беруть гроші? Потоки машин зранку до півночі посуваються вулицями міста, за кермом кожної сидять люди. Вони що, не працюють? А за що тоді купують паливо? Ссуть за кермом пиво, швиргаючи мені під ноги пусті пляшки? На ринках товпища народу, на вулицях товпища машин, автобуси, тролейбуси теж не бігають пустими. Хто ж тоді працює, хто виробляє коштовні речі, за які можна отримати справжні гроші?
Коли поза всяким сумнівом комсомольський суднобудівельний завод опинився в безвихідному стані, очолити його відгукнувся Повзик, який за часи радянської влади керував на Амурі станцією приватних човнів, при заводській професійній спілці. За два роки він витяг завод із кризи, робітники стали вдвічі більше заробляти, з'явилися замовлення на будівництво суден. Але, як завжди, в справи загалу почали втручатися московські урядовці. Доводять Повзика до серцевого нападу, першого, потім другого, кидають завод на всі заставки, і розчаровано вмивають руки. Робітники знову кличуть Повзика, але тепер вже до третього серцевого нападу. Бо московські нувориші стоять насторожі, щоб не згаяти часу, захапати до своєї кишені ласий шматок прибутку. Коли я подзвонив директору заводського музею,  пропонуючи організувати зустріч працівників заводу з генеральним консулом України, вона відповіла, що перш-на-перш мені потрібно запросити дозволу від міністерства, отримати документ з гербовою печаткою, а потім ще… Що мені треба зробити потім я вже не слухав, бо реготав, як скажений. За часи радянської влади гостеві з України, поету Дмитро Васильовичу Павличку запропонували якнайшвидше повертатися додому, заборонивши зустрітися з людьми в музеї. До музею заводу ім. Гагаріна нас запросили не вагаючись, все засвідчили, оповістили, які та кому будують літаки, які мають задуми на майбутнє. А консул бажав почути чи є в судно будівельників потреба відживити виробничі відношення з підприємствами України, бо, знов таки, за часи радянської влади, Україна постачала Амурському заводу (таку назву він має сьогодні) чимало комплектуючих виробів. Влада в Росії змінилася, але острахи у людей зосталися попередніми. Як за старих часів, так і сьогодні, безсилі щось зробити, кадри, (котрих вже й фахівцями не назвеш) лякаються втратити грошову посаду. Отак і будуть вони сидіти, спостерігаючи як невтомний нечулий час оголює кістки на міцних у минулому м’язах заводу, який будував раніш могутні атомні підводні човни. На якому працювали кращі в країні фахівці-зварники. Спитаєте, де вони тепер? Лежать по цвинтарях, скінчивши своє життя в сорок-п’ятдесят років, бо дивитися на те, що робилося в державі не дозволяла їм людська гідність. Конали від крововиливу в мозок, від серцевого нападу, конали суїцидом, саме в той час, коли «святий» президент валявся п’яним по канавах, віддавши державу на поталу сучасним стерв’ятникам.
Нещодавно мені подзвонила Галина Симоненко, в минулому редактор радіо на Амурському заводі. До неї звернулися з проханням написати нарис про дві родини, в котрих батьки, діти й онуки були славетними фахівцями по виробу підводних човнів.
–Я в розгубленні, – казала Галина Степанівна. – Нариси написала, але не можу знайти відповіді на питання, що сталося останнім часом з нашим молодим поколінням. Молодь втрачає крила. По якихось двадцяти роках люди змінилися неймовірно. Молодь не те що не вміє, – не має бажання працювати якісно, з повним відданням сил. У людей атрофувалася погорда за свою працю, за свій завод. Невже це назавжди? – питає мене невгамовна Галина Степанівна.
На мою думку набути втраченого майже неможливо. Локомотив Росії летить під укіс. Нова влада знищила робітничий клас, бо, як казали деміурги соціалізму, саме він могильник того, що відроджується в Росії. Але держава без робітничого класу, це кістяк без м’язів. Машкари, яки сьогодні підтримують та охороняють владу, коли посуне на державу ворог, добрими її оборонцями не стануть. Їх навчили воювати з беззбройним суспільством, котре наполовину складається з покірних церквам та мечетям невігласів. Мечеті проти мечеті воювати не підуть, так що зупинити ворога буде нікому. Атомний дрючок у руці влади з часом згниватиме, повага до збагачення знищить у суспільстві останні познаки сумління. Щоправда до того часу сучасні олігархи роздеруть Росію на шматки.
Але досить сумних прогнозів.
Пам’ятаю як за часи Андропова ходив я по Комсомольську-на-Амурі, щоб попастися на очі міліції, яка повинна була затримувати місцевих гультяїв. Ходив з бажанням щоб затримали мене, бо хотів бути самовидцем такого затримання. Місто в день наче вимирало, навіть малюки сиділи по своїх кутах. Пусті кінотеатри, пусті магазини. Життя починало нуртувати відразу після того, як розчинялися прохідні брами заводів та фабрик. Одного разу в мене виникло бажання витягти з-за робочого стола фахівця відділу нової техніки, доброго свого товариша Юрія Соколова. Я збрехав що треба нам зробити репортаж з місця затримання одного з гультяїв, який порушив наказ товариша Андропова. А сам повів Юрія до кінотеатру «Хроніка», заздалегідь купивши квітки на фільм Андрія Тарковського «Дзеркало». Якби ви бачили, як  драпонув від кінотеатру мій відданий товариш. Та не вулицею біг, а вуличками-завулочками, як потім звинувачував мене, що я спровокував його на безумний вчинок. Я ходив містом, заглядав у книжкові та інші магазини, здоровався з міліціонерами, дружинниками, і ніхто до мене не чіплявся, ніхто не питав, чому я не працюю, а безтями швендаю містом.
Я не знаю, який побут краще, знаю тільки, що за часи радянської влади три слова, розташовані на трьох дев’ятиповерхових будин-ках«Слава робітничому класу» викликали в мене почуття погорді за свою батьківщину, а сучасне слово «Самсунг» на одному з будинків зневагу не тільки до держави, до влади та до самого себе, а зневагу й до самого життя, в якому не зосталося почесного місця людині, яка виробляє атомні човни, літаки, машини, якісні меблі, та інші товари широкого вжитку. Отож і нікому сьогодні будувати човни на Комсомольському суднобудівельному заводі, фахівці або повимирали, або сидять на базарах, продаючи зібрані зі своєї городини овочі. Сидять, лупають очима в небо, або ссуть пиво. Щезли з міста молодики та молодиці, які сиділи по скверах з книжками в руці, ніхто вже не читає книжок у трамваї, а про черги біля книжкових крамниць зосталися тільки добрі вспомини. Вони канули в лету разом з далеким минулим.
Але не про це я хотів написати. Андропов посів владою на початку вісімдесятих, а мене примусили посуватися задки ще далі, до другої половини сорокових років. Як же це давно було, скільки після того відбувалося подій, скільки розчарувань і духовного зльоту. Скільки добрих друзів відійшло у вічність, молодих, талановитих, а я, бачте, живу, пірнаю в спогади, намагаюся сперечатися з авторами та авторками книжок, які викликають у мене обурення своєю відверто безсоромною брехнею.

Одне з повідомлень у «Літературній газеті» примусило мене звернутися до часів повоєнного дитинства? Іноді я побіжно звертався до нього, але на більше часу не вистачало. Та й що я там у ньому забув – не зовсім весела брехенька про білявого худорлявого хлопчиська, який мріяв про океанські мандри, втрачаючи свідомість від хитавиці в трамваї, а ще гірше – поряд оглядового колеса, яке в нашому шахтарському селищі чомусь називалося бісовим. А прочинила мені дверцята в минуле німецька письменниця, що одержала Нобелівську премію по літературі за роман про німців у радянському трудовому таборі на Донбасі. Коментувала роман Тетяна Набатникова в «Літературній газеті», дописом у декілька рядків під назвою «Їх кепсько харчували». Обурили мене такі, наприклад, висновки Герте Мюллер, доведені в романі. «П’ять років табірного життя в світі без любові, без надії, без віри. Де почуття постійного голоду пригноблювало  будь які інші людські почуття.  Де слово «Бог» не виникало, не виникало навіть слово дім. Де табірна лікарка затикала вікна свого кабінету волоссям мерців, щоб не віяло вітром…»
Що мене  в отих висновках письменниці обурило і які я маю підстави перечити Герті Мюллер? Вона почула про табірні страхіття від німецького поета Оскара Пастіора, який нібито відбудовував на Донбасі школи та Палаци культури, котрі сам же й порушив. А обурило мене те, що я й досі пам’ятаю, як привели в наше селище на шахту Ново-Бутівка у 1947 році колону полонених німецьких вояків, роздягнених до паса, завдяки спекотному червневому дню. Ми на отих вояк вже чекали. З добрими чи недобрими почуттями, спитаєте? З досить таки розбіж-ними. Я буду розповідати про нашу родину. Мешкали ми у трикімнатній хатині, а коли п’ять двоповерхових будинків почали готувати для полонених німців, нашу хатину роз'єднали на дві половини. Нам дісталася невеличка кімнатка та кухня, а вдові загиблого вояки з сином – дві кімнати, одна з котрих була перебудована в кухню. В родині нас на той час було шестеро: мати з батьком, старша сестра Рая, я, та молодші сестрі Ніна з Валею. Батько, покалічений в забої, працював тери-коніком, мати відкатницею на шахті. Спали ми взимку, як і за часи війни та окупації, на нарах під стелею, влітку – на веранді без стін, але під покрівлею. Кожен з нас мав три квадратних метри житлової площі. Коли повернувся із армії брат Іван, і того менше. Треба сказати що Івана на початку сорок другого року німці вивезли в Німеччину, і було йому тоді чотирнадцять років. Його прилагодили працювати на родину німецького офіцера. Двічі він втікав і його повертали, але третього разу дістався таки до партизан Білорусії. Звідти й був покликаний в діючу армію, дійшов до Берліна. Був двічі поранений, має орден і три медалі, а відразу після закінчення війни призивався до служби в армію, бо в 1946 році йому зрівнялося 18 років. Знаючи чисельність полонених вояків і квартир у двоповерхових будинках на три під’їзди, певно кажу, що жилося німцям набагато вільніше, аніж родинам шахтарів. Вільніше, тепліше і ситніше. Мені в школі видавали сто грамів хліба і двадцять грамів цукру. Це щоб мене не виносила вчителька з-за парти на свіже повітря, щоб привести до тями. Влітку хоч травою можна було наїстися, або гронами квітів білої акації. Хлопчики й дівчатка сиділи на колючих деревах наче горобці, набиваючи роти пахучими медовими квітами. Їли квіти жовтої акації, бадилини лободи, коріння лопухів, різні болотні рослини. Взимку було голодніше, але якось трималися. Про бога, звісно, ніхто не думав, хіба що сектанти, люди мовчазні, злі, завжди чимось занепокоєні. Це сьогодні вони відверто чіпляються до перехожих з проповідями про друге пришестя Христа, та поблизьке скінчення світу. В часи мого дитинства вони мишкували в якихось кублах, і пліток про них ходило чимало.
Але повернемося до військовополонених німців. Вони ввійшли в наше селище пішки, невеличкою колоною, осіб отак у вісімдесят. Супроводжували їх п’ять автоматників-хлопців, з похмурими байдужими лицями. Пам’ятаю, що серед полонених було дві жінки, одна з двома хлопчиками-погодками. Показували себе німці не в примір нашим чоловікам та жінкам. Несли вони себе наче переможці. Як казав німецький хлопчик, мій добрий товариш, Гельмут, вони й були переможцями, бо перемогли смерть. Чоловіки йшли до паса роздягненими, бо день був надто паркий, майже всі були гладкі, здорові, про щось балакали, сміялися поміж собою, не звертаючи уваги на оточуючих їх дітей. Дорослих мешканців селища майже не було, бо день був буденний, усі працювали. Ми мовчки дивилися на полонених, не розуміючі їх мови. Я не відразу звернув увагу на хлопчика, який посував поряд з жінкою: був він білявий і худорлявий, майже як я, тому, мабуть, і зиркав на мене з неприхованою зацікавленістю. А я дивився на полонених, шукаючи поміж них людину, схожу на німецького офіцера, який одного разу прийшов в нашу хату з двома поліцаями. Поліцаї почали було нишпорити по прискринках, але офіцер нагримав на них, рахуючи сидячих на долівці дітей. Він вибачився перед ненькою, і, розумієте, я перейнявся тоді великою повагою до німця-загарбника. Ото ж і на полонених дивився як на людей вельми порядних. Треба сказати що я в свої вісім років до люті зненавидів війну, бо бачив як ховали німецьких та російських вояк, які загинули при визволенні нашого селища. То були вже не люди, а шматки кривавого м’яса. Лячне видовище. Відмовився я вчити вірш Павла Тичини, в якому були рядки «Всіх панів до дної ями, буржуїв за буржуями…» Але, вчи не вчи, слухаючи, як вірша читають учні, я, звичайно запам’ятав його. Не міг втямити, який сенс у тому, щоб поскидати людей, нехай вони навіть пани, до одної ями? Чи мені краще відтоді стане? За яким бісом перлися німецькі вояки в Україну? Скільки їх війна перемолола. Вони цього бажали, чи що? В нашій домашній бібліотеці, поміж інших книжок, знаходилася Біблія 1812 року видання. Надрукована вона була на церковній мові, але я, коли не було інших, читав і її. Сектанти називали цю книжку святою. А в мене волосся ставало дибки, коли читав про те, як бог катував людей, які він починав війни, і вже тоді я порозумів, що нічого святого в Біблії не знайду. Що мабуть і попи її не читають. А якщо й читають, не думають про що читають. А точніше чіплялися вони за Біблію з-за своєї посади. Втлумачать людині казочку про окатого Бога, й отримають за це собі деякий харч на прожиток. І що саме огидне, у окремих німців на пасах було написано: «З нами Бог». Саме російською мовою. А звісно, що Біблейський Бог дуже любить усякі руйновища. «І невже ти думаєш, о, людина, що втечеш від суду Божого!»  З такими гаслами приходили сектанти до свого лігвища. Такими гаслами лякали людей.
Я не те щоб не зненавидів сектантів, мені було боляче на них дивитися, бо я певен, що кожна релігійна людина – трохи божевільна.
 Перш ніж запровадити за колючі дроти, німців зупинили проти крамниці, обіч шляху, який, обтікаючи парк, доводив до шахтного подвору. Німці відразу посідали на траву, дістали фляжки з водою. У хлопчика, як я потім дізнався, мого однолітка, був менший братик, років отак п’яти. Їхня мати служила у військах СС, але, як бачте, їй дозволили відбувати покарання з діточками. Хлопчика, усі в нашому селищі називали Фрицем, але справжнє його ім’я було Гельмут. Він зробив декілька ковтків води з фляжки, спитав щось у матері, потім підійшов до вояки-конвойного і коли той ствердне хитнув головою, підійшов до мене і простягнув фляжку.
– Одного дідька діти, – зло пожартував хтось із стоячих обіч хлопців, які збіглися ледь не з усіх довколишніх шахтарських селищ, подивитися на полонених вояків минулої війни. .
Я розумів, що, взявши фляжку, накликаю на себе поталу місцевих пацанів, батьки котрих не повернулися з війни. Але в чому я міг звинуватити хлопчика? Він що воював? Чи, може, поділяв світобачення своєї неньки – підкорити своїй волі всі народи Європи? Я пам’ятаю сусіда Кочетова, який  виношував мрію підкорити під комуністичну владу народи усього Світу. Він навіть Сталіну про це писав, а після війни журився, що Сталін згаяв час, дав Гітлеру випередити себе. А тому що зі п’яну в своїх промовах Кочетів дуже часто згадував Сталіна, його десь вже в сорок дев’ятому році примусили замовкнути. Де він працював, я вже не пам’ятаю, але подивитися на полонених прийшов. Як завжди, захмелілий, довго обходив сидячих на землі німців, даючи якісь зауваження охоронцям. Ті не звертали на діда уваги, що йому не дуже подобалося, а німці, ті зовсім не звертали на нього уваги. Після того як, ковтнувши трохи напою з німецької фляжки, я повернув її хлопчику, Кочетів підійшов до мене.
– Тобі що приспічило… з одного посуду з загарбниками пити?
Я подивився в його затьмарені горілкою очі і стверджено хитнув головою.
– Приспічило атож… Вони що самі пішли на смерть?
– Це хто ж тебе такому навчив? – грайливо прищулив око Кочетів.
– Так ви й навчили, коли про сина свого, Андрія, розповідали.
Саме це й хотів від мене почути п’яний базікало. Він то стояв, то сідав навшпиньки, двічі навіть сів у пилюку, викликавши усмішку на лиці німця-велета, груди й спина якого були суспіль татуюванні страхітливими малюнками. Кочетів наче вперше побачив німця, довго стояв вивчаючи малюнок, але так і не втямив що  в нього за зображення таке? Поступово очі полонених почали проявляти зацікавленість старим бовтуном. Хтось з німців промовив майже російською мовою.
– Приєднають тебе до нашого гурту, базікало…
А може це сказав хтось із охоронців. Але чому «до нашого гурту», вони що, охоронці, так звикли до полонених, що не помічали різниці?
Полонені засміялись, почали щось по своєму базікати поміж собою.
– Йшов би ти, діду,звідси, – застеріг пияку молодий шахтар Павло Цуканов, – Не провокуй  людей на нелад та розгардіяш. І вам, малюки, нічого тут очі мулити. Люди втомилися в дорозі…
Десь років отак зо два  хтось донесе на Павку, що нібито він тримає при собі якесь озброєння. Спочатку його покличуть на допит. Потім почнуть катувати прямо при родині, наполягаючи щоб вказав на схованку. Ніякої зброї, звичайно, у Павки не було, але доблесні кати НКВС мозки йому вправили так, що він почав ганяти офіцерів від свого сараю до терикону, потім ще кудись.  Ходив з лопатою, копав, поки, нарешті, не впав горлянкою на гостру штахетину на своєму подворі. А відбулося це в тепле надвечір’я, коли полонених німців проводили з роботи до їхнього табору. Павло наче дочекався хвилини, щоб німці побачили як катують людей радянські есесівці. Про це моєму німцю товариша мати розповіла, а він вже мені. Колона на мить зупинилася, молодих охоронець з автоматом знепритомнів навіть, побачивши як цвіркнула кров з розчавленою катами людини. Не розгубилися тільки самі кати, бо вбивати людей їм було не в новину. Потім вже чутка пішла шахтою, що запідозрили Павла, ніби він належав до гурту злочинців, які в машкарах зайшли до шахтної їдальні і, застріливши міліціонера, забрали його зброю. Отого міліцейського пістолета й шукали прихвосні влади, хоча потім вже знайшли і зброю і справжніх вбивць. А від Павла навіть могили не залишилося, бо родині поховати його не дозволили.
Я не випадково роблю відступи від головної теми – перебування полонених німців у нашому селищі. Якщо вже ситі, працюючі вісім годин в день німці бачили своє життя за дротами «без любові, без надії, без віри. Де почуття постійного голоду пригноблювало  будь які інші людські почуття», то що казати про життя мешканців селища, які спускалися в копальню на всі дванадцять годин, добру частину зароблених грошей примусово віддавали державній позичці, в черзі за хлібом стояли з вечора, якщо вночі скрипне хвіртка холоділи від жаху, бо заздрісників вистачало, і писати доноси вони вміли. А іноді людей вбивали нізащо, навіть міліціонери. Таке горе трапилося в родині Поліщуків, коли їхнього синочка, Семена, донька дільничного міліціонера звинуватила в тому, що нібито він в трамваї зняв з неї наручного годинника. Семена і близько в тому трамваї не було, але не сподобався він дівчині, бо був відмінником у класі, і його завжди ставили учням за зразок. Міліціонер відбив Семену нирки, вмирав він вдома, а коли помер, Коли його ховали, Ганс питав мене: «Чим ваша міліція відрізняється від загонів есесівців, але її за вбивства не судять?
З'являється питання, чи не саме оця  правда спонукала мене побрататися з німецьким хлопчиком, розірвавши таким чином зв’язки з багатьма учорашніми друзями? Можливо, цікавість? Я добре знав чим живуть мої друзі, які читають книжки, про що мріють. Але німецький хлопчик, що він думає про минулу війну, як ставиться до матері, до інших полонених вояків? Але це вже було потім, коли добре таки поспілкувалися з сином полоненої есесівки. А того часу, коли полонені зникли з наших очей за брамами табору, Володька Ісаченко сказав:
– Як на твою думку, чи будуть Фриця випускати з табору на прогулянки7
– Будуть, – певно відповів я, – Не сидітиме ж він у таборі, коли дорослих поженуть працювати.
–Я б на його місці не виходив…
– Чому так?
– Битимуть його наші хлопці.
– Так ми навіщо? Думаєш, Дубов Микола не підтримає нас?
– Думаю – ні…
Кожен день зранку, коли вартові перепроваджували полонених за дроти будівельної площі, я приходив до магазину, розташованому за якихось сто метрів від брами табору. Виходили німці шерегою десь о пів на восьму, добре поголені, з усмішками на лицях. Розмовляти проміж собою їм ніхто не забороняв. Мовчазно-похмурими  в цьому переході були хіба що вартові. Їм доводилося не сказати що нелегко, скоріше обридло: супроводжувати полонених, потім стояти на вишках, розуміючі, що ніхто з полонених і кроку не зробить до втечі. Казарма, в якій розташували вояків, знаходилася на вулиця Чкалова, за сто кроків від нашої хатини, а за двісті у протилежному напрямку німці будували нову двоповерхову школу. Що відбувається за дротами було видно кожному. Вартові на будівництві харчувалися з полоненими із однієї кухні. Анатолій Доровський, родина якого животіла в двох кроках від будівельної площі, розповідав, що від ароматів їжі їхній батько втікав куди подалі. Щоправда, наша мати лободині щі майже завжди готувала з салом. Цей шматочок сала завжди висів над плитою, прив’язаний ниткою до мотузки, на котрій мати сушила білизну. На одну-дві хвилини мати опускала сало у вві щі, а потім знову підіймала над каструлею, надаючи салу можливість добавити до їжі три-чотири краплі жиру. Не треба забувати що на той час батько працював териконіком на шахті, а мати відкатницею. Ця праця була надто не легшою, аніж праця полонених на будівництві. Що стосується діточок, ми харчувалися дарунками рідної землі. Добре ще що в часи нашого дитинства в балках ще існували криниці з холодною джерельною водою. Було чим запивати трав’яні салати.
Гельмуту покидати селище забороняла матір, отож він і до ставу з нами не бігав. А коли ми поверталися, навантажені різними степовими дарунками, дивувався як ми можемо їсти коріння лопухів та рослин із затягнених ряскою багновищ, квіти жовтої та білої акації, недозрілі плоди терну, диких лісових яблунь, та морелі, невеличкі деревця котрої де-не-де зустрічалися у вітроломних посадках обіч колгоспних ланів.    
Він ніколи не ремствував на голод, довго не міг порозуміти як можна їсти  ледь не кам’яні шматки соняшникової макухи, котрі в ті роки була нашими першими ласощами. Сьогодні це ввижається смішним: восьми-дев’ятирічні хлопчики нишпорять в чагарниках багнища, по коліна а то й вище у воді, ріжучі долоні гострими стеблами рослин, витягують товсте біле коріння і з насолодою їдять його, омиваючи в тій же скаламученій воді. Ми були певні: воду, в якій живуть жаби, можна пити, але якщо й пили, пили рідко, бо тоді ще в балках поза шахтою було декілька джерел з прозорою крижаною водою.
Кухля кожен собі робив з лопухового листя. Пили з насолодою, особливо після калачиків, котрі біблейський Мойсей прийняв за манну небесну. Кажуть що з калачиків, якщо їх висушити та змолоти можна випікати хліб. Це все одне що смажити на шампурах степових ховрашків впереміш з качанами молодої кукурудзи, називаючи таку їжу шашликами. Але ховрашків ми не їли, хоча полювали на них, бігаючи степом з цеберками води. Спійманих віддавали батькам з умовою що шкурка від ховрашка залишиться нам. За декілька таких шкурок можна було одержати півника-свистунця або ще якусь іграшку, коли селищем проїздив на своєму возі збирач розмаїтого дрантя. Пам’ятаю як одного разу побачив я у збірника на возі книжку віршів Павла Тичини «Партія веде». «Що за книжку просите?» – спитав я невеличкого чоловіка з поораним зморшками лицем. Дядько якось дивно всміхнувся, не зазираючи у книжку, прочитав:
Гей, не гнись, не журись!
Роби, рубай,розрубуй зруб!
Тягни, рівняй, намічуй шруб!
Гей, працюй! Не гуляй!..
Потім спитав:
– Тобі подобається?
Ми зустрілися з приймальником дрантя очі-в-очі і я зрозумів що з цією людиною треба говорити відверто.
– Ні, – відповів я, – не подобається. Я бачив як працює в кузні наш коваль. Він навіть пісень співає. А чого йому журитись, навіщо ним понукати…
–Цікаво-цікаво, – всміхнувся приймальник. – Якщо не подобається, навіщо тобі його вірші?
–Я не читав цієї книжки.
–А повернеш, як поїду згодом.
Я тіпнув головою і одержав від загадково-усміхненого дядька бажану книжку.
Гельмут стояв  трохи осторонь і зовні байдуже дивився як граються в траві два маленьких цуценяти. А коли збірник від’їхав, запитав:
–А якщо він і справді приїде?
– Хто?
– Збирач дрантя? Ти повернеш йому цю збірку?
– Мене трохи здивувало питання німецького товариша.
– Звісно поверну, а що не так7
Він хитнув головою.
–У нього на возі під дрантям чимало є цікавіших книжок. Люди їх на іграшки міняють. Я не повірив, побіг услід за возом, чи правда, спитав, що є люди які віддають за іграшки книжки?

Йдучи на захід до Ясиновського ставу, ми закінчували свою путь далеко за ставом у кам’яному кар’єрі. Відтіль очам відкривалося безмежне зелене провалля, куди зі ставу греблею витікала невеличка річенька. Саме там, недалечко від неї, бундючною паростю виб-лискували на сонці чагарники синьоокого терну. Мати казали що існує в природі чорний, але чорною була вовча ягода, якою ми із задоволенням ласували, пхаючи до рота цілими гронами. А біля самого кар’єру стояло таке собі невеличке деревце, вкрите буруватою ягодою, яку ми називали глодами. Себто плодами, які треба обглядати поки цього не зробили місцеві пташки. На схід наша путь простягалася до Батманівського ставу, ліворуч від котрого простягався чималий лісочок в якому царювали величезні дерева дикої яблуні. Поїдати з дерев дикі яблучка ми починали задовго до їх стиглості. Звісно і кислі вони і терпкі, але ж голод не тітка, як казали моя мати. Їли ми і жолуді з велетенських багаторічних дубів, які врозбрід стояли у балці метрів за п’ятсот від ставу. Казали що багато років тому  по балках нашого дитинства протікали бурхливі річки, які повсихали, залишивши цілу низку ставків та невеличких багнищ.
За яким дідьком, спитаєте, я розповідаю про природу Донецького краю, коли мова йдеться про полонених німецьких вояків? Не думаю, що природа в Німеччині гірша за нашу, але наш товариш Ганс бачив її поруганою війною. Але саме з природою були пов’язані наші перші суперечки з Гельмутом. Якось він сказав, що Україна багато втратила від того, що не допомогла німцям розбити комуністичні загони. Що під німцями ми б не злидарювали, не бігали б цапами по ланах у пошуках соковитих рослин. Вовка ІIсаченко не стерпів,  вліпив Гельмуту добря-чого ляпаса, а я спитав, як себе почувають його мати та інші полонені за колючими дротами? Хіба вони не ситі, хіба багато працюють? А почувають вони себе далеко не взірцево, бо знаходяться під охороною чужих їм по духу вояків. Невже під німцями українці почували б себе краще? Перше що б я зробив, це спалив би маєток свого господаря, бо відчувати себе чиїмось рабом для мене нестерпна кара. Так що краще я буду сидіти голодним, але вільним. Тоді Гельмут казав: «Чого ж тоді батько  закатованого хлопчика не помститься міліціонерові? Сам казав, що тільки плечима знизує. Лячно йому, бо така у вас влада. А ми, німці, йшли щоб визволити вас від неї. Росіяни завжди були рабами, в цьому певен коханець нашої матері, історик за фахом Герман Гриберг.  Правда мати не завжди погоджується з ним. Вона любить поета Гейне, особливо рядки з вірша: «Поки не обірвуть усі гудзики на штанях терпцю». Але, бачу, терпцю у росіян вистачає.
Чим далі тим гостріше проминали суперечки поміж Гельмутом і Вовкою ІIсаченко. По правді сказати, мені подобалося мислення німецького хлопчика. Не знаю вже яким розумником  був коханець його матері, історик за фахом, але його висновки мені подобалися. Якось Гельмут казав: «Росіяни не вірять у Бога, але лякаються його, а німці вірять, тримаючи його у піхвах свого озброєння». Наші стосунки з Гельмутом закінчилися, коли в селищі було збудовано школу та палац культури. Останні два тижні він, як і інші всі полонені, не виходив за брами табору. Була надія що побачимося, коли полонених шерегою поведуть до якогось другого селища, але зникли вони якось дуже несподівано, мабуть вийшли вдосвіта, або їх вивезли на вантажних машинах. Шкода що мені не пощастило поспілкуватися з істориком Германом Грибергом. Я все думаю про гудзики на штанях терпцю. У нас вони обірвані давно, але ми навчилися тримати їх на мотузці, відірваної від старої християнської ганчірки. Одні, щоб не заважати владі насолоджуватися життям, а другі зі сліпої віри в друге пришестя ІIсуса. Люди не розуміють, що друге пришестя обернеться для сина божого ще гіршою карою. Урядовці церкви знайдуть як його уникнути, щоб не заважав тримати народи у божому рабстві.

Але повернемося, як кажуть, до своїх баранів.
Я подзвонив синові, Сергію, котрий в свій час розповів мені про те як вони з друзями  святкували день народження в українському шинку, під назвою «Шинок-первак». Тоді ми й домовилися відвідати шинок разом з Олександром Петровичем, бо що не кажіть, а шинок, де причащають українськими стравами, навіть варениками з вишнею, де можна поспівати українських пісень під самогонку із цукерних буряків, для справжнього українця бальзам на душі. Поки чекали на Сергія, пройшлися від автовокзалу до Палацу молоді, вздовж надбережжя Амуру. Олександр Петрович, завзятий рибалка, наполягав зійти до берега, де декілька мужиків з вудочками в руці, безперервно дивилися на поплавці на воді. Але треба було спочатку дочекатися Сергія. На той час Людмила Йосипівна зацікавилася деревам котрі, втративши листя, зоставалися ледь не зовсім червоними. Це були яблуні-дички, геть-чисто всі засіяні малесенькими  червоними яблучками. В Україні дичка надто крупніша, не буває вона й такою червоною. Людмила Йосипівна в захопленні фотографувала дерева, а я усміхався, бо знав, що деякі проспекти Комсомольська-на-Амурі засаджені такими ж  деревами, так що знайдуться особини забагато цікавіші. Не знаю вже скільки яблунь сфотографувала дружина Олександра Петровича, відзначу тільки, що з таким захопленням зустрічають щось нове хіба що поети та діти.

Коли зустрічати нас до автовокзалу приїхав мій син Сергій, ми поміркували як розподілити решту часу. Я подзвонив Антоніні Лупиніс, яка пообіцяла влаштувати нам ночівлю у сусідки Марини  Разіної   викладача інформатики в одній із шкіл міста. Я попередив Антоніну, щоб до вісімнадцятої години налагодилася завітати до ресторану «Шинок Первак», до якого ми її запрошуємо, як носія українського інтелекту. Сергію порадили прийти з дружиною. Таким чином у нас складався гурт з шести осіб. Столик  у ресторані вирішили замовити завчасно. Завантаживши машину речами поїхали знайомитися з українським шинком, який було розташовано на широкому подворі. Вартовий, не виходячи зі своєї сторожової келії, відчинив перед машиною брами, і ми опинилися перед будинком з кривулястим дахом. Нашу увагу відразу принадив величезний малюнок, розташований ліворуч від парадного входу: вусатий господар з чарівною дружиною, одягнені в український національний одяг, запрошували нас до своїх хоромів.  


                                          Далі буде