***
Завтра вибори Президента,
Боже, допоможи
На Януковича з Тимошенко
Ти народові не вкажи.

Дуже вабить їх до Росії,
Ці за владу запродадуть
Рідну матір, вони месії,
Що  шляхами облуди йдуть.

Дай нам, Боже, таку людину,
Що життя своє покладе
На олтар України рідної.
Як немає, нехай буде!

Якщо й справді ти Єву зробив
Iз Адамового ребра,
Не лінися, Господи,спробуй...
Наші вибори це не гра.

Я не віруючий ні в тебе,
Ні в ІIсуса, сина твого,
Віддаю тобі свої ребра...
Як немає, зроби його!

***
Не витримаю, вибухну огидою
До себе, звісно. Жити сам-на-сам
Обридло… ми досягли краєвиду,
А далі що? Сковзати, як сковзав
В незначне небуття?
То що ж його робити,
Пірнати стрімголов у згарища надій,
Шукати що іскрить, чи самому іскрити,
Палити чагарів безплідний сухостій?
Нестямно упокорююся згоді
З усім, що непокорою було.
Та затуляю вуха при нагоді,
Щоб злих новин до вух не набуло.
***
Даремна річ, повірив що невдовзі
Відкриє людство дійсне джерело –
Не вигадки триматися в дорозі,
Не шанувати релігійне зло,

Стріч долі йти з розкритими очима,
Навік упокоритися тому
Що ти не божий раб, що ти людина
По розуму й натхненню своєму.

Не пощастило, людство без облуди
Не може жити, ще раз у пітьму
Затягують золочені споруди,
Чадять свічки... і душі у диму.

***
Натхнення віри, чи дурна хвороба?
Облудна влада стала до керма.
Дивитися на все що вона робить,
Немає тяму, витримки нема.

***
На манівці, що на лиці твоєму,
Лягає тінь, окремо
Лягають жмури, наче риси літ,
На кожнім році плями від чобіт.

Хто втоптує людину у багно?
Одні кричать – вино!
Та я вино не дуже поважаю,
А плями від чобіт на  серці маю.

–Лупцюй, – кричать, – усіх хто слів не йме,
Життя одне!
Даруйте, я не вмію лупцювати
Людину яку втілено в загати.
           Оті, що мене топчуть чобітьми,
Живуть в пітьмі?!.
Вони сліпі? Ви певні в цьому?
Даруйте їм за втому
В сліпім натхненні зрячого товкти
До сліпоти…
***
В уяві, наче сполох – очі.
Жіночі очі? як зірки уночі.
Тупцяюся: вертатися, чи далі йти,
Шукати те, чого вже не знайти,
Бо не життя у нас, а колотнеча,
I ви не суперечте – все дарма –
Тому хто завтра стане до керма.

***
Довжина життя від батьків не залежить,
Влада за нами стежить.
Довжина життя залежить від сміху.
Смійтеся владі на втіху.
Та, витримуючи обережність,
Не виходьте за межі.

***
Тиша. Така тиша, що чути
Дзвони зірок… Як подбаєш забути
Про дзвони сонячних промінців,
Про дзвони сліз на лиці,
Почуєш дзвони оці…
Кажуть. дуже вони чаруючі
Коли слухати їх... не чуючи.

***
Небо мінливе, ось тому і манить,
То лупає сонцем,то очі затьмарить,
То сіяти блискавки з хмари почне,
А то ще городи дощем потовче.
Такою здається мені наша влада:
Манлива, мінлива, небесна посада
У влади від бога, говорять попи.
А боги, щоб знали, глухі та сліпі.
Яка від них буде тій владі порада…

***
Співчувати? Мені співчуття
Тьмарить очі. Останню копійку
Віддаю, та якби до пуття
Та копійка була чоловіку.
Бо купує не хліб, а горілку.
До нікчеми дійшли, чи такі
Підприємці сьогодні в пошані,
А можливо оті мужики
Від мого співчуття без догани
Загибають мені ж завдяки.
Лиш для тих хто заради Христа
Просить гроші – кишеня пуста.

***
                                  Людмилі Данильченко
Сніг кучугурою впівнеба.
А блискавки! А громи!
Здригається земля груднева
Від грозових погромів.

Владивосток в снігу по груди,
Хурделиця буяє,
Місцеві кам’яні споруди
М’яким хутром вдягає.

Куйовдяться в снігу водії.
Смішно метикувати, –
Не пособлять ніякі дії
Загати подолати.

Грудневі грози - примха неба,
Чи може осторога,
Що у планети є потреба
Боятись Бога,

Шарами снігу без упину
Зима хурделить.
Не зупинити хуртовину,
Бо м’яко стелить.

***
Зажурився і захворів,
А чого журитися,
Он які у неба зорі,
Любо подивитися!

Навшпиньки крадеться вітер
Вересневим віттям.
Вкрила ніч лани та квіти
Темним оксамитом.
Не журися, кажу собі,
Що за сенс  хворіти,
Он які у верби коси,
Гріх такі обійти.

***
Одяглася верба в роси,
Хто її роздягне?
Притомивсь вітрець в дорозі,
Роздягти не прагне.

Сонце щулиться з-за хмари,
Не хоче вставати,
Розкидало небом барви,
В купу не зібрати.

З головою поринаю
У віття вербені,
Холод вдих перетинає
Стискує легені.

Знало б сонце як бадьорять
Росяні краплини
Не ховалося б у чорні
Дощові перлини.

***
Розтеклося жовтим по блакитному,
Сипав сніг на колосся руде.
Нахилилось незібране мито,
Наче мати… ось-ось упаде.

Сніг у вересні, звідки він взявся.
Божа кара за добрі діла?
В білі хутра садочок одягся,
Опускаючи долу крила.

Біла яблуня в плямах червоних,
Наче очі казкових страхіть,
Сніг у вересні, хто його гонить,
Барвить жовтим небесну блакить?

Ми до спазма зворушені снігом,
Вибігаємо в сніг босоніж,
Веселить вереснева хурдига,
З манки варений масний куліш.

Сніг сусідка молитвами креше,
Пне ікону під гілля вогке.
На іконі уродливий вершник
Списом в змія повзучого ткне.

– Божевільні прихильники бога, –
Каже мати, – молись не молись,
Надійшов до нас сніг ненадовго,
Десь на Півночі дощ забаривсь.

Біжимо босоніж під дерева,
Обтрушуємо сніг на гіллі…
Де ти радість моя вереснева
Ти насправді була, чи вві сні?

***
Устаткування теплих вечорів:
Сів місяць капелюхом на тополю,
Блищать зірки, замовк пташиний спів,
Дме самоскид пилюкою над полем.

Садки та хати, хати та садки.
Жорсткі жнива, а далі ледь жевріють,
Відноги гір, незламні, як віки,
Де на хребтах сніги полум’яніють.

Так тихо і просторо на душі,
Сміюся я і плачу від захвату.
Даруй мені прогулянки нічні,
Перлин життя не дай мені проспати.

Палить бажання бігти під уклін,
Отримати в розбігу легкі крила…
Така у ночі неосяжна сила,
Що підіймає й мертвого з колін.

***
Чого тут не наслухався про тебе,
О рідна Земле, глохнути почав
Від коментарів отих ганебних
Які від українців набував.
«Як радісно жилося, як просторо
На теренах під доглядом Москви.
Твоїм синам, і ось… Росія – ворог,
Наче не було дружби на віки».

Якщо й була, була під батожищем.
Украйна – московітам, Колима
Для українців, там їх легше знищить,
Якщо до ладу розуму нема?

Поклепи, глум… Як можна так, як можна?
Невігластво, чи зрада? Взагалі,
Чи є така країна на Землі,
Яку б сини так гидко, так безбожно
Заштовхували в мертві колії?

***
Питають: що для мене Україна?
Вона – кип’яч, опалювач судин,
Не буде України я загину.
В ній сенс життя, хода до нових днин.

Бандерівець, – кричать, – вбивати треба.
Європа вас роздере на шматки,
Затягне у ярмо своє ганебне,
Щоб на шляхах в пилюку потовкти.

Завбачники, віщуни, ясновидці,
Я не для вас пишу своїх пісень,
Я рідну Україну бачу в лицях,
Осяяних ходою в новий день.

Мороза бачу, Стуса, їх страждання
Бурлять палючим гнівом у душі.
Хто йшов за Україну на заклання
Для мене – Боги, вам вони смішні.

То ж смійтеся, і я вас не осуджу…
Не знаю, чи утримаю свій  гнів
В часи надій високих і зворушень
Зазнавши зради від своїх синів.

Вас не осуджу, кожен має бути
Тим хто він є. Бажаєте забути
Святі зусилля пращурів своїх
Тож забувайте... Я шаную їх.

Вони мої провідники і Боги,
Вони мене підтримують в ході
Коли плече в плече до перемоги
Крокуємо ми вічно молоді.

***
Навіщо нам оточення вороже,
Усі ми діти матері-Землі,
Усі брати і сестри, переможне
Братерство нездійсниме у борні.

Од ваших вуст огидне слово «вбити»
Мене гнітить, ненависний мені
Цей наслідок христовою освіти,
Яка була народжена в борні.

Я знаю, правди у хащах булого,
Як і в сучасних нетрях, не знайти,
Вона убита казкою про Бога…
Облудою не дійти до мети.

Мій Бог – сумління, по ланах мистецтва
Я по зернятку мита назбирав,
Воно зіходить рунами із серця,
Я іншого від долі й не жадав.

Повоєнне дитинство

Невичерпність червневих вечорів,
Чарівність ранків присмаками вчора.
Спекотні дні, до отупіння чорні,
Під сонцем з хижим сяйвом на чолі.

Під кручею джерельце чарівне,
Схилившись над водою крижаною,
Гойдає верба сумісне з бджолою
Легенького, як пір’ячко, мене.

Дивлюсь на віддзеркалення в воді:
Срібний малюнок в облямівці віттям,
З розсипаними плямами блакиті,
I легкими лелітками слюди.

Лиця не бачу, тільки зблиск очей.
Вдивляюся, від жаху крижанію,
Що робиться внизу – не розумію…
Вода з очей, куди вона тече?

***
 В пекельній пустці неба,
Де сліпнуть очі від сльози,
Не клич мене, із віття верби
Зробив я добрі ковзани.

Куди сповзаю промінцями
Дзвінкого сонця не питай,
Бо сам не дійду я до тями
Чого вагаюся потай?

Ніхто мені не перешкодить
Утворити ганебну гру –
На легких ковзанах свободи,
Свою утворити війну.

Рушниця, автомат, граната –
Німецька зброя… по кущах,
По спалених війною хатах…
Аж серце спопеляє жах.

Смердючі чоботи в окопі,
Кривавий бинт на смітнику,
А в пустці неба дивний спокій…
I грім і дощик нашвидку.

***
Все, що верзуть, забув, на заваді
Зостається мій розум дзвінкий,
Той що зве мене завжди заради
Тої правди, що зве на двобій.

Попеліють лани, на тополі
Ледь тримається листя руде,
Креше серпень лелітками долі,
Над шляхами пилюкою дме.

Можна чути як мати зітхає:
Від шпарин посивіли ґрунти,
Чорні круки збиваються в зграї
Щоб останні жнива потовкти.

***
– Бачиш?
– Ні, – кажу, – не бачу.
– Чуєш?
– Ні, – кажу, – не чую.
Чую коли жінка плаче,
Бачу як життям гидує.

Не питайте про жіноче
Лихо, рани не торкайте.
Подивіться в очі мовчки,
Мовчки терпцю побажайте.

У війну народу стільки
Не вмирало, як сьогодні.
Гинуть навіть без’язикі,
Гинуть ситі і голодні.

Гинуть ті, хто не здолавши
В серці праведного гніву,
Те що думають те й кажуть
Про бездонну божу прірву.

– Чуєш?
– Ні, – кажу, – не чую.
– Бачиш?
– Ні, – кажу, – не бачу.
Церква - все чим я гидую
На шляхах людського плачу.

***
До церкви йшов, а далі що? А далі
До вуха квилить тиша вікова.
Хотів би повинитися в запалі,
А взагалі, чи знайдуться слова.
Бо піп мовчить і усмішка дедалі
Зухвалою здається, молитва
Його доводить смутку, бо з кута
Відблискують шаблюки та пищалі.
Загрожують мені вояки вдалі,
Мистці чи що їх так намалювали,
Бо, взагалі, що лячного в них є –
Лице нелюдське, статура незграбна,
Що не святий - пересічний нахаба,
Чому церквам Бог сенсу не дає!

***
Красуня, а я не красень.
Можливо від самоти
У рідному нам Донбасі
До мене ходила ти.

Джерельце мого натхнення
Не зовсім прозоре було,
Чисті мої легені
Копальнею замело.

Отак і помреш у забої,
Навіщо мені такий!..
Догани твоєї грою
Розуму не осягти.

Мене не вабили гроші,
До фені було майно,
У гасла оті, що на площі
Лунали, не затягло.

Поряд з твоєю вродою
Я не пішов тоді
Бо з відчуттям свободи
Легше було в ході.

***
З дитинства я заробітчанин.
Де тільки я не працював,
Але ні мита, ні пошани
Від праці впертої не мав.

Я прирікався на невдачу
Бажанням жити у борні,
Вгризатися зубами в зачин
Життя нового на землі.
Та марно все, слабкі й облудні
Посіли владою, в імлі
Їх влади ми були не людьми,
А хробаками на землі.

***
Над прірвою, в її холодне око
Дивлюсь, не розуміючі, куди,
Моє життя, безхмарне і жорстоке,
Відносить дива добрі та брудні?

Що далі буде, чи майне у мозку,
Коли у прірву вічності впаду,
Уявлення коли вже став дорослим,
Навіщо жив, куди тримав ходу?

Я промайнув, я на краю безодні,
Ще мить і щезну, і ніхто мені
Не відповість навіщо я природі,
Чи був деякий сенс в моїй борні.

Що птах, що звір, ми тільки примхи вирви
Яка керує Всесвітом, здаля
Мене гойдають неосяжні хвилі,
В яких завжди бовталася Земля.

Я з неї виник, плямою по скелях
Мене розмиють струмені дощу,
Так я зіллюся часткою пустелі
З пустелею, у котру полечу.

Я не сміюся, ні… в холодне око
Пустелі я без остраху дивлюсь.
Уявою в булі пірнувши роки,
Над прірвою хибую і сміюсь.

***
Не відаю, чи вулиця, чи я ковзкий.
Чого ти так зсутулився, народе мій?
Вже небо дме рідотою –
Ні дощ, ні сніг,
Жахлива ніч бридотою
Сповзла до ніг.

Драконівський до одуру, минає час,
У прірву при нагоді турляє нас.
Які ж ми всі покірливі,
Які дурні,
Шляхами долі гідної
Йдемо в ярмі.

Вкриваючи нас брижами, безжурний час,
Веде до долі гідної, чи йде повз нас?
А небо дме рідотою,
Земля ковзка,
Й гидка тобі, народе мій,
Моя рука.

***
Я знаю, ти мене позвеш
Коли бажання втратять межі,
Коли повз сонячні мережі
Вогкою хмарою майнеш.

Я знаю, ти мене знайдеш
Коли зійдуть за обрій роки,
Щоб подолати мій неспокій,
Часів облишити і меж.

Я знаю, звідки ти прийдеш,
Безжурна зірка небосхилом
До темних літ моїх похилих
Ланами всесвіту майнеш.

Я знаю, буде це не вперш,
Вогняна рисочка в безодні
Нічного неба, сміх та й годі,
Мене ти знову проминеш.

Моя молитва

Життя виховувало Землю,
Ми – зруйнували, доп’ємо
Кров матері і разом з нею
В пустелю неба зійдемо.
Нехай би вибухнула гнівом,
Все зруйнувала, розмела,
Аби безвинних не винила,
Життя тваринам зберегла.

Ми згидили річки, озера,
Джерела в шахтах погребли,
Будуючи життя химерне,
Якого в мріях набули.

А далі що, над смітниками
Гидотна курява реве,
А ми гнемось перед віками,
Омана котрих душу рве.

Чи вистачить тобі, о Земле,
Святого терпцю, чи даси
Можливість витрясти із мене
Ганьбу, набуту за часи

Мого життя, я їв багато,
Багато пив, я квіти рвав,
В забої роблячи завзято,
Тебе, о Земле, катував.

Ти мій Творець, моя Богиня,
Священна матінко моя,
Молю тебе пробачить сину
Усе дурне, що вкоїв я.

***
Носити хрест? Знаряддя ката?
Цей символ влади на крові?
Себе живого розіп’яти,
Заради дурі в голові?

Як можна бога шанувати
За те, що сина розіп’яв,
Волав кмітливих катувати
Христові війни вигравав.

Карав людину за щоденне
Бажання жити молоде,
За те невичерпне натхнення,
Яке до подвигу веде.

А церква грозить кумполами
Безмежним божим небесам,
Де робить мозки смітниками
В машкари виряджений хам.

Навчений жити на облуді,
Жадає бачите людей
Рабами божими, щоб люди
Нових жахалися ідей.

Цілуйте руки ошуканцям,
Даруйте радість їх шлункам,
Покора ваша й ваша праця
В пишноті втримує їх храм.

А що до Бога, стільки було
Єдиних  богів, стільки їх
Людська придумала облуда,
В підтримку ледарів та принд,

Що навіть вчені неспроможні
Їх перелічити, на кожнім
Iз тих богів кривавий слід
Людських утискувань та бід.

Бо що не бог то кат, казками
Нас до облуди довели,
IІ ми, обвішані хрестами,
В ярмі нидіймо, як воли.

Бо рай і пекло не за гробом,
Все на землі, на смітниках
Покірним жити до вподоби,
Бо рай стоїть на їх кістках.

Церкви на нашому убозтві
Будує влада, щоб дорослій
Людині вшпарити в мозок,
Що на Землі ми тільки гості.
На наше щастя, на погості
На нас чекатиме сам Бог.
IІ сміх і гріх, а церков діє.
Попи виношують надію,
Загальним рабством на землі
Здійснити давню свою мрію
Посісти владою, – в імлі
Тримати людство… Взагалі,
Лік проти божого ярма
На жаль у розуму нема.

***
Ти забігла на хвилинку, –
Потягнуло на горілку,
Довело тебе до корч
Зранку зведення на дощ.

Чарку я тобі налив,
Сам хильнути не хотів.
Ти зажадала іще,
Невдоволена дощем.

Відчахнула крихту хліба,
Втомлено до столу сіла.
– Наливай, – казала, – ще,
Хильнемо перед дощем.

Третьою почастував,
Сам хильнути зажадав,
Бо нагально в усю міць
Дощ сипнув із блискавиць.

Я ж сказати вам хочу,
Що п’янію від дощу,
Так горілка не п’янить,
Як дощу шалена хіть.

Знаю, що перед дощем
Прибіжиш до мене ще,
Бо у тебе гадка є –
Дощ нам жаги надає.

Під мелодію дощу,
Я горілкою дишу
Від твоїх жаданих вуст,
Самих дійних із спокус.
***
Не віру дню, не віру ночі,
Що ти від мене вдалині
Красу свою, палку жіночу
Даруєш не мені.

В те, що листів твоїх натхнення,
Плід не моїх пісень,
Той стогін, що летить до мене
IІ в темну ніч і вдень,

Обурює мене, неволить…
Але надія є,
Що так, як серце моє болить,
Стугонить і твоє.

***
Ти покликала мене,
Але я не прийшов.
Не бажаю даремне
Повертатися знов.

Бо, чи любиш, чи граєш,
Вже не знаєш й сама,
В надвечір’я кохаєш,
Ранком зводиш з ума.

Я від тебе втікаю,
Бо в словесний окріп
Безсоромно штовхаєш,
Щоб, обпарений, втік.

Знову кличеш, не знаю
Як ся бути мені,
Я тебе не кохаю,
Я згораю в борні.


***
Ти крізь простінок старого дому
Уломилася в душу, дивись
Павутинням на місці пролому
Наші роки минулі взялись.
Сріблить місяць тонесенькі нитки.
Ледь гойдає їх легкий вітрець.
В той пролом силкувався я вийти,
Та павук викликає на герць.

Як з ним битись, такий він маленький,
I на око незграбний такий,
Але ж тиньк осипається зверху
Сивиною в недолі моїй.

Не закласти пролом, не закрити
Мирний побут від свідків та вплив,
Бо живемо ми наче наймити
Павука, що з душею і митом
Нас в тенета свої охопив.


***
Зелене поле і м’який,
Бездонний небосхил над нами.
А ми заточені за брами,
За наші роки та віки.

Коли за сімдесят тобі,
Здається, що життя конає,
Немає сенсу в боротьбі
За час життя, який минає.

Онуки: – Стільки не живуть, –
Мені при зустрічі говорять.
Одні лиш зорі шлях мій зорять,
Додолу голову не гнуть.

Пливу, радіючи жнивам,
Рясним безмежжям трав і квітів,
Бо є довіра, роки, вам,
А з нею є бажання жити.

***
Йду туди, де на мене чекають,
Де й сьогодні мене привітають,
Де поїсти й поспати дадуть,
Щоб спромігся подовжити путь.
Я заходжу до старих коханок,
Йду без страху до них, без догани,
Бо нікому не зрадив, кохав,
Як кохалось, як вмів, як дихав.
Якщо жінка не прийде до ліжка,
Я до неї принаджуся нишком,
Не скажу наяву, чи вві сні,
Як приходив в минулі часи.
Знову зблисне надія в очах:
Чи назавжди прийшов, чи на час?
Знову сліз не покаже, коли
Я взувати почну постоли.
Тихо вийдемо в ранок рясний
Наче в доброму старому сні,
Поцілую я рідне лице:
– Вибачай за втручання оце!
– Не казни себе, – скаже вона, –
Не з-за тебе я завжди одна,
Якщо буде нагода, заходь,
Ти для мене і біс і господь.
Я піду, гнаний жагою йти,
Не бажаючи щастя знайти,
По шляхах буду йти, по стежках,
По жаданих жіночих роках.

***
Зі світла у пітьму пірнути і знайти
Великий спокій для душі та тіла.
Я так шаную квіти темноти,
Що не озвусь на світло, як хотіла.
Вкриває мрію жмурами життя,
Лелітками буденними шматує,
Зі світла у пітьму пірну, як в небуття,
Не знаючи куди воно вирує.
Можливо від облуди хтивих снів
Мене женуть по роках легкі жмури
В часи дитинства, радісні, безжурні
Стежками первоцвітів навесні.

***
Ти знов прийшла, не соромно тобі!
Жінкам в коханні я не залишаю
Синців від поцілунків на губі,
Такою звички, дівонько, не маю.
Втомилася, то може вип’єш чаю?
Візьми цукерки, пірник медівник?
Твоєї зради я не вибачаю,
Як робить це твій любий чоловік.

Він у відрядженні? Отак тобі кортіло
Якогось птаха в ліжко затягти,
Загидив він синцями твоє тіло,
А ти мовчала, витерпіла ти…

Загоїти синці? Так я не лікар.
Поцілувати!?. А якщо знудить?
Я розумію, ти до мене звикла.
Я веред? Уражання вередить.

Що робиш ти? Не треба! Схаменися!
Він був слабким, не вміючи кохав?
До чого ж я з тобою докотився,
Кохай сама, я буду ловить гав.

Яка ж палка ти, стерво, та солодка.
О, Боже! Що ти робиш. Пощади!
Де моя ревність, де моя погорда…
До нього, чуєш! більше не ходи!

Не підеш? Обіцяєш? Ти смієшся!
Тебе моя образа веселить?
Було їх в тебе скільки? Вісім? Десять!
Що кажеш ти? Двадцятого кортить!

Йди геть від мене! Бачити не хочу
На шиї плям, укусів на лиці…
А ти регочеш, знай собі регочеш,
А може плачеш, болять бо синці…

***
Холодний вітер жодного листа
На стрижених деревах не залишив,
Вляглася під ногами красота,
Колишеться легенько, наче дише.
По тротуарах двірники метуть,
Шаркаючи віттям по листопаду,
А люди йдуть, по листям люди йдуть,
Хто в магазин, хто в церкву на пораду.
У місті пустка, пустка на душі,
Посивів світ, без жодної лелітки,
Сумну пісень занудили дощі,
А сніг якщо й впаде то в які віки.
А що поробиш, доля дорікає,
За що вона й сама того не знає.


***
Тому не пощастить, хто рідній мові
Відмовив у палкій своїй любові,
Хто охолов до спадщини батьків,
Приставши до нерідних берегів.

Я сам блукаю світом, але мову
Своїх батьків, як кращій із взірців,
Тримаю в серці, на родинні зови
З усіх кутів відлунює мій спів.

А якщо хтось посягне на коліна
Поставити вітчизну, я долину
На крилах гніву рідних палестин,
Святої неньки невгамовний син,

За рідну мову битися, за волю,
За Батьківщини величаву долю,
Її народів гідне майбуття,
Без жалю я віддам своє життя.

Мені б лише вернутися завчасно,
Щоб вмерти там де я прийшов у світ,
Потайно впасти на родинні гасла
Пелюшкою із яблуневих віт.