УКРАЇНА — ДЖЕРЕЛО НАТХНЕННЯ

Поет ІIлля Марченко народився у 1934 році в Україні, у містечку Комсомольскому на Донбасі. Ще в юності доля закинула його до Латвії. Працював солістом у професійному ансамблі Прибалтійського військового округу, потім — на заводах «ВЕФ» і «Комутатор» у Ризі, у вільний час відвідував вокальну студію. Чудово співаючи, ніколи не розлучався із гітарою, виступав з концертними програмами перед численними шанувальниками. У його репертуарі — арії, романси, популярні українські і російські пісні.
Маючи багатий життєвий досвід, вже у поважному віці звернувся до поетичної творчості. Він є автором трьох збірок віршів — «Я не хочу загубити тебе», «Сповідь серця» і  «Лебідь марень».
Живучи далеко від України, ІI.Марченко не забуває про свої корені. Тому думками він часто лине до  рідної землі, де і сьогодні живуть його старший брат Микола, сестри Ліза і Галя.
У багатьох віршах він пише про важкі  роки дитинства, яке проходило у воєнні та післявоєнні роки, про настанови батька, материнську ласкаву посмішку й її турботливі руки. Згадує річку свого дитинства Кальміус, що поважно несе свої води в Азовське море. Не може забути й українські народні пісні, які чув із колиски, а тому в одному із своїх віршів напише:
О, які з’являлися мотиви! –
Солов’ї мовчали.
У вступному слові до збірки «Лебідь марень» автор розмірковує: «Чому я раніше не виявляв себе як поет? Чому не записував, не фіксував ті чи інші епізоди життєвих колізій, які зустрічалися на моєму шляху?  Скільки було енергії, чуттєвого сприйняття!.. Зараз, покладаючись лише на пам'ять, на уяву, на асоціативні почуття, я піддаю себе експериментам — від безвиході до захопливої бравади з різницею у 30-50 років! Але роблю я це усвідомлено. Мені цікаво згадувати своє життя, співставляти свої почуття, погляди, робити порівняння, протиставлення, висновки…».
Ліричний герой творів поета дуже різний: то він безмежно закоханий юнак, то спантеличена життєвими негараздами пересічна людина, то укритий сивиною мудрець… Палітра його почуттів і думок надзвичайно яскрава — від юнацького максималізму до осягнення моральної відповідальності за все, що відбувається навколо. Він — не сторонній спостерігач, який дає оцінку іншим людям, він особистість, що  сама намагається жити за законами добра, честі і правди.
Вірші ІI.Марченка вражають своєю щирістю, романтичною піднесеністю почуттів,  активною громадянською позицією. Багато з них самим автором було покладено на музику.
Влітку 2009 року Латвійське радіо присвятило цілу передачу цій творчо обдарованій людині. Артистично, проникливо і натхненно Ілля Марченко читав свої вірші, а також виконував власні пісні. Відповідаючи на запитання ведучого, звідки починаються витоки його творчості, Ілля Миколайович вкотре згадав про Україну, туга за якою стала одним із джерел, що живлять чутливу душу поета. 

Пропонуємо увазі читачів кілька віршів ІIллі Марченка, які перекладено з російської мови учителем української мови та літератури з м. Донецька Тетяною Остапенко. 

Голос матері моєї

Моя душа все зазнавала:
Весни веселої розмай,
Осінній смуток теж пізнала,
В промінні — схід, і день — за край.

Любові зникла насолода —
В гіркій розлуці знемагав;
Зі мною тільки біль, негода,
Як нива в жовтні, засинав.

Дощі небесні накрапали,
Дерева скинули вбрання.
Чуттів і сил вже стало мало
Та щезла ясність сприйняття.

На все дивлюся я журливо, —
В душі і морок, і туман;
I серце скимлить так тужливо —
Та навкруги лише обман.

Сиджу, смуткую… Враз я чую:
Спів материнський залунав;
Немов в дитинстві біля люльки
Знов соловейко заспівав.

IІ рідні звуки знову ллються,
Як в давнім тім дитячім сні,
Та пестять серце і сміються —
Відроджують життя мені.

Я вірю: там, у височині,
Моєї матінки житло,
Співа вона у небі синім,
Той голос — наче джерело.

Воскресли почуття й бажання —
I кличуть знов до боротьби.
На все готовий без вагання —
IІ сяє зaграва в імлі.

О мати, дорога безмірно,
Твій образ — оберіг святий;
IІ в мить останню, швидкоплинну
Згадаю знову голос твій.
Заклик братерства

***                                                    
                                                              Моїм сестрам
                                                              Лізі, Галі та Олі

Рідний край мій – Донбас. Я далеко живу,
З рідним домом давно розлучився;
Літаком я до тебе високо пливу,
До джерел, де я ріс, народився.

Часто згадую двір я, і батьківський сад,
Та троянди й фіалки на клумбі;
Дід-сусіда надвечір курив самосад,
Батько бив під гармошку на бубні.

Наш селянський уклад, наші звички прості
Роки юності знов нагадали;
З братом старшим, з сестрою на річці швидкій
Схід і захід разом зустрічали.

В ті далекі роки мати нас берегла,
В виховання всі сили доклала;
Буревієм кружляла над нами судьба –
Рідне вогнище нас рятувало.

Наше міцне братерство дотепер дожило:
Час та відстані не зупиняють;
Хоч й давно скроні наші покрило сріблo –
Нас Сибіру сніги не лякають.

Хоч в мансійськім краю люті вітри шумлять,
Нас до себе сестра запросила;
Всі залишивши справи, «донбаський десант»
Перевірити вирішив сили.

Братський заклик-вогонь мати заповіла,
Він навік в серці закарбувався;
Вдалині нам судилось тужить-сумувать –
Кожен в вірності заприсягався.

Пам'ять
(уривок)

Молоді роки коли згадаю,
Зовсім нещодавно – так здалося –
Кучері вітрець розмаяв –
    Посивіло все волосся.

Україна – рідна моя мати,
IІ коріння родове – в донецькім краї –
Будуть на чужині зігрівати,
     Все минуле пам’ятаю…

Там, в садках, дівчат лунали співи,
Голоси у далечінь звучали;
О, які з’являлися мотиви! –
    Солов’ї мовчали.

У піснях тих – радощі народу,
Гук життя довічний – сльози, лихо;
IІ чудова щедрая природа –
    Їй вклоняюсь тихо.

Незабутня ніжність – материнська ласка –
Доля з нею розлучила рано;
IІ дитинство ожива, мов казка,
    Я завжди з тобою, мамо…