УПА нікому не стріляла в спину
                                                                  Володимир В'ятрович

Причини конфронтації ветеранів УПА і Червоної армії - незнання історії та політичні спекуляції
У ці дні відзначається 65-та річниця визволення України від німецько-фашистських загарбників. Як кажуть історики, свою лепту в цю подію внесли не тільки радянські війська, але і Українська повстанська армія. Проте не всі українці згодні з такою оцінкою діяльності УПА.
За історичною правдою «Главред» звернувся до директора архіву СБУ Володимира В'ятровича. Пропонуємо вашій увазі розповідь історика про роль УПА і Червоної Армії у визволенні України.
Краща добірка документів з історії УПА доступна для всіх
Радянський період історії України відображено у півтора мільйонах томів архівних документів, - розповів директор архіву. «Один з найбільш цікавих масивів стосується періоду Другої світової війни», - сказав він.
Володимир В'ятрович похвалився, що найкраща відбірка документів по темі УПА знаходиться саме в очолюваному ним архіві. «Це дуже різні документи, - розповів він, - як документи самої Української повстанської армії, так і величезний масив радянських документів - документи радянських партизанів, документи НКВС, що стосуються УПА». Плюс архів німецьких документів.
Причому цінні документальні свідчення відкриті для ознайом-лення. Директор архіву стверджує, що «кожен бажаючий може працю-вати з матеріалами»: для цього треба лише написати заяву на його ім'я, в якому вказати дату роботи в читальному залі. «Якщо ж ви хочете попрацювати з електронними копіями цих документів, досить прийти в Києві на вулицю Ірининська, 4 між 14 та 17 годинами, заповнити анкету і почати працювати». Директор архіву СБУ розповів, що подібні зали працюють в усіх обласних центрах України та в Криму.
Що стосується розміщення архівних документів в мережі Інтернет, то тут на сьогоднішній день проблема тільки одна - технічна: «мова йде про те, як забезпечити доступ до гігабайтам інформації і можливість їх завантаження з сайту». В даний час СБУ працює над вирішенням цієї задачі.
Але незважаючи на величезну кількість документів, що зберігаю-ться в архіві СБУ, українські історики розраховують на відкриття аналогічних документів архіву ФСБ Росії. «Керівництво ФСБ дуже мляво або зовсім не відкриває свої архіви», - поскаржився історик. Володимир В'ятрович припускає, що таким чином російська сторона намагається охоронити себе від ломки стереотипів, «до цих пір пануючих в російському суспільстві щодо УПА».
Роль УПА в перемозі над фашизмом недооцінена
«Абсолютно всі перераховані документи - і документи про УПА, і радянські, і німецькі, - підтверджують активну анти німецьку боротьбу українських повстанців», - заявив Володимир В'ятрович.
Більш того, вивчивши документи, директор архіву прийшов до висновку, що роль УПА в перемозі над нацизмом недооцінена. Разом з тим «документів, які підтверджують таку роль, дуже багато», - сказав він.
ІIсторик прокоментував поширені звинувачення у військових злочинах УПА таким чином: «Очевидно, що серед сотень тисяч людей, які пройшли через УПА, могли бути і ті, хто скоював злочини. Але серед всіх учасників Другої світової війни - і тих, хто боровся на боці нацистської Німеччини, і тих, хто боровся на боці антигіт-лерівської коаліції, - немає жодної армії, яка могла б сказати, що вона проводить військових злочинів у роки війни - до жаль, військові злочини не віддільні від самого поняття війни», - сказав він.
УПА не воювала з Червоною Армією - її основним супротивником був НКВС.
Що стосується взаємин між УПА та Червоної Армії, то на цю тему в архіві СБУ міститься також чимало документів.
Володимир В'ятрович зазначив, що до цих пір у суспільстві домінує стереотип «вони стріляли нам у спину». «Це спростовується докумен-тами, які є в наших архівах», - запевнив історик. «Документи підтвер-джують, що керівництво Української повстанської армії давало чіткі вказівки своїм підрозділам не воювати з наступаючою Червоною Армією», - додав директор архіву СБУ.
Як причини такого нейтралітету історик називає два: тактичну і політичну. З одного боку, командування УПА розуміло неможливість зупинити німецько-радянський фронт. З іншого боку, українські повстанці розглядали Червону Армію «як можливий резерв у боротьбі проти сталінізму, і нацизму».
ІIсторик також розповів про випадки, коли червоноармійці приєднувалися до УПА - «часто це були люди, які потрапляли до німецького полону і яких звільняли українські повстанці». Як приклад Володимир В'ятрович навів такі імена: лейтенант Червоної Армії Дмитро Карпенко, який став першим кавалером найвищої нагороди УПА - золотого хреста «За бойові заслуги», Іван Кулик (Сірий), що воював в УПА до 1952 року. «Таких прикладів можна навести багато», - сказав директор архіву.
Основним противником УПА була не Червона Армія, а НКВД, «проводив зачистки серед місцевого населення», - розповів історик. «Саме проти цих військ воювала Українська повстанська армія до середини 1950-х років», - додав він.
Причини конфронтації ветеранів УПА і Червоної Армії - незнання історії та політичні спекуляції
Виходячи з цих фактів, Володимир В'ятрович стверджує: «Історія не дає серйозних підстав для конфронтації між воїнами Червоної Армії та вояками УПА».
ІIсторик вважає, що конфронтація - результат двох факторів: неписьменності в питаннях історії більшості громадян України і спекуляції на цій неписьменності з боку «окремих політиків, таким чином намагаються дестабілізувати внутрішню ситуацію в країні».
«Більшість українців не знають власної історії. Ця ситуація дуже вигідна для політиків - вона дозволяє їм маніпулювати, влаштовувати політичні ігри і отримувати від цього політичні дивіденди замість того, щоб дати людям самостійно розібратися, чим була УПА », - сказав історик і порадив громадянам не лінуватися і звертатися до архівних документів.
Примирити ж ветеранів, на думку Володимира В'ятровича, дуже просто: надати воякам УПА статус учасників українського визвольного руху - «паралельно з цим статусом буде існувати і статус учасників Великої Вітчизняної війни». «Це стало б прикладом справедливості по відношенню до людей, які воювали за незалежність України».
ІIсторична правда помирить всіх.
 Ветеранів УПА та Червоної Армії можна помирити. Але як бути з їхніми нащадками? На сьогоднішній день в питанні оцінки діяльності УПА українське суспільство розділене на два непримиренні табори. Додаткове свідчення тому - «війна», що вибухнула в розділі коментарів до анонсу цієї прес-конференції. Хто і яким чином покладе цьому край?
Володимир В'ятрович впевнений, що розкол переможе історична правда. «Правда ніколи не розділяла», - сказав він. Свою ж місію історик бачить у тому, щоб зробити цю правду «доступною і зрозумілою».
«Iсторія УПА найближчим часом буде не розділяти, а об'єднувати українців, тому що ідеали, за які боролися українські повстанці - національне самовизначення, демократичну державу - це те, що повинно об'єднати всіх громадян України незалежно від їх політичної орієнтації і національної приналежності», - сказав Володимир В'ятрович.

Володимир В'ЯТРОВИЧ
 Велика нічия

Дискусії про те, чим була для українців перемога у Другій світовій війні і чи взагалі вона була, зазвичай активізуються до чергового ювілею, напередодні 9 травня.
При цьому сучасні прихильники ідеї "Великої Перемоги" не гребують кидати у вир дискусій ветеранів Другої світової війни, намагаючись за спинами старих людей заховати не лише власну некомпетентність, але й злочини комуністичного режиму, вчинені ним до, під час та після цієї страшної війни.
Спокійна, позбавлена істеричних нот дискусія має шанс відбутися щойно на певній хронологічній відстані від "святого дня".
У цій неювілейній статті розглянемо, яку роль виконувала "Велика Перемога" в радянські часи, чому вона настільки важлива для сучасної Росії і, врешті, чи потрібна вона українцям.
Змучені тривалою  війною народи у 1945 році справді хотіли вірити у перемогу. У те, що подоланий нацизм був втіленням усього зла на Землі і після перемоги настане торжество добра і справедливості.
Тривалий час ніхто не хотів помічати, що робить сталінський режим у "визволеній" ним Східній та Центральній Європі.
Відкрити вільному світові очі наважився у 1946 році Вінстон Черчилль, на той момент вже екс-прем’єр Великої Британії і екс-союзник Сталіна. У своїй промові у Фултоні він закликав не припиняти боротьби: замість "спочивання на лаврах переможців" Захід має готуватися до нової війни із непереможеним злом.
Так почалася холодна війна, яка поставила під сумнів остаточність перемоги 1945 року. Тому на Заході завершення Другої світової, падіння Третього рейху та його союзників вшановували без зайвої помпезності як день пам’яті загиблих.
Зовсім по-інакшому відзначали завершення війни у Радянському Союзі та підконтрольних йому країнах.
День Перемоги, призначений не точно в річницю капітуляції Німеччини, а днем пізніше — 9 травня (очевидно, для виокремлення ролі СРСР у подоланні Німеччини та привласнення перемоги над нею) — став головним державним святом.
Поступово це свято відсунуло на задній план навіть 7 листопада — річницю Жовтневої революції, до того найперше і головне свято радянських комуністів.
Сама війна, представлена як Велика Вітчизняна, стала наріжним міфом СРСР. Міфом, завдання якого було націотворче — послужити основою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу.
Його складовими були тези про масовий патріотизм і жертовність в ім’я радянської Батьківщини, небачена мобілізація всіх "радянських" людей у боротьбі зі страшною загрозою, месіанський похід на захід з метою визволення Європи.
Велика Перемога — останній могутній акорд міфу, адже вона підтвердила правильність обраного радянським керівництвом курсу, могутність та нездоланність комуністичної влади.
Своєрідною підготовкою для його тотальної суспільної інсталяції стали 1920-1930-ті роки, коли масово винищувалися всі, хто не вписувався в образ "радянської людини" і думав самостійно.
Зачистку для сприйняття нового міфу довершили перші місяці війни. Кілька мільйонів солдатів, що не бажали захищати СРСР, не вважаючи його своєю батьківщиною, потрапили в полон і згодом були знищені в німецьких чи радянських таборах.
Їм на зміну прийшло нове покоління значно краще опрацьованих радянською пропагандою, тих, хто менше пам’ятали жахи поперед-нього десятиліття і безпорадність перших днів війни.
Крім того, ці люди на той момент вже бачили реальні жахи нацистської окупації, а тому не вірили у визволення німцями. З посиленням німецького окупаційного режиму та перемогами Червоної армії кількість лояльних до радянської влади громадян постійно зростала і перейшла далеко за межу довоєнного періоду.
Обставини воєнного лихоліття створили ідеальні умови для фор-мування нової радянської ідентичності. Мільйони людей різних національностей опинилися в Червоній армії, змушені розмовляти однією мовою, відрізані від зовнішнього світу, щоденно оброблялися політруками, які формували в них нову радянську свідомість, нові цінності.
Важкі спільні переживання, ситуації, що постійно межували між життям і смертю, наявність спільного ворога, який неодноразово демонстрував свою нелюдську сутність, відчуття спільної місії створювали найкращі умови для такого завдання.
Армія стала плавильним казаном, з нього представники різних націй мали вийти єдиним радянським народом. І можна ствердити, що бодай частково вона виконала це завдання.
Сьогодні, через багато років після падіння Радянського Союзу, саме ветерани війни залишаються найбільш консолідованою та арти-кульованою прорадянською групою в будь-якому пострадянському суспільстві.
"Велика Перемога" стала реабілітацією радянської влади за вчинені жахливі злочини, перетворила почуття страху до ката Сталіна в почуття подяки до вождя і захисника.
За межами Союзу вона більше посприяла становленню прорадян-ських настроїв у світі, як усі спецоперації Комінтерну разом узяті.
"Велика Перемога" виконувала ще одну важливу функцію для радянського керівництва після Сталіна — легітимізувала владу, надавала їй необхідного героїчного ореолу. Адже після сталінських чисток не залишилося соратників Леніна, людей, освячених участю в Жовтневій революції.
Міф "Великої Перемоги" продовжував жити і після падіння СРСР. У кожній колишній його республіці, а тепер уже незалежній державі справно відзначається чергова річниця 9 травня.
60-літній ювілей завершення війни, який проходив у Москві в 2005 році, засвідчив, що для російського керівництва це не лише данина традиції чи певна історична інерція. "Велика Перемога" знову стала центральним положенням нової державної ідеології Кремля.
Росія йшла на дипломатичні скандали, захищаючи "святу пам’ять про Перемогу", нещадно критикувала усі намагання переглянути застарілу радянську концепцію війни. Нещодавно вона навіть заявила про можливість прийняття спеціального закону, який карав би усіх, хто спробує поставити під сумнів "Велику Перемогу".
При цьому невідомо як, але чинність нового закону мала б поширюватися на всі пострадянські країни. Останній момент є надзвичайно важливим — він свідчить, що Росія не просто реанімує старі історичні міфи, але й намагається їх активно експортувати.
Реанімація концепції "Великої Перемоги" є лише одним із елементів нової політики Кремля, суть якої — відновлення росій-ського впливу на пострадянському просторі. Для цього викорис-товується все: і енергетичний шантаж, і наявність російськомовного населення, і навіть факт володіння ядерною зброєю.
Не останнє місце в цьому арсеналі відводиться так званій "спільній історії", центральними пунктами якої є концепти "Великої Вітчизняної війни" та "Великої Перемоги".
Їх широка пропаганда засобами кіно, телебачення, літератури має утримувати народи колишнього СРСР в орбіті російського впливу. Спільне героїчне минуле — стати платформою для формування (чи утримання) потужного проросійського лобі в незалежних державах.
Ще одна місія "Великої Перемоги" — відсунути у тінь велику поразку, якою закінчилася для СРСР "холодна війна", забути її, викинути на смітник історії разом зі "страшними роками єльцинської демократії".
Це важливе завдання для влади, яка вважає розвал Союзу найбільшою геополітичною катастрофою в історії, а свою силу черпає з минулого "країни, з якою всі рахувалися".
Отож, міф про "Велику Перемогу" виконує не просто певну гуманітарну функцію — він розглядається як важливий інструмент відновлення геополітичного впливу Росії.
Із його застосуванням практично не виникає проблем у більшості пострадянських держав, за винятком прибалтійських. Останні, вплив на які із їх вступом в НАТО та ЄС суттєво обмежився, зумисно демонізуються російськими ЗМІ і відіграють потрібну для Росії роль страшного прикладу "перегляду історії".
Незрозумілим за останні роки стало становище цієї концепції в Україні. З одного боку, тут досі на державному рівні відбувається відзначення чергових річниць перемоги, українські ЗМІ справно ретранслюють на свою батьківщину потоки російської пропаганди, телеканали пропонують глядачам великий вибір фільмів, які демонструють героїзм радянського/російського народу.
Лише зовсім нещодавно зусиллями істориків усунуто радянську термінологію зі шкільних програм, в яких Друга світова війна замінила врешті Велику Вітчизняну.
Проте на "Великій Перемозі" досі — священне табу. Підвести підсумки Другої світової війни в Україні і назвати їх перемогою серйозні історики не наважуються. Тому, напевно, в нашій країні досі немає узагальнювальних наукових робіт про війну.
Натомість у публіцистиці розроблено основні положення "Великої Перемоги» по-українськи — Україну визволили, врешті об’єднано всі її землі, вона стала суб’єктом міжнародної політики як член-засновник ООН. Отож по порядку:
"Україну визволили" — так, але лише від німецьких окупантів. Після того, як наші землі залишив останній вояк вермахту, Україна не стала незалежною, для цього знадобилося ще майже півстоліття боротьби.
В Україні не реалізовувався генеральний план "Ост" чи Голокост, але продовжилися започатковані в 1920-1930-ті роки репресії, які забрали життя сотень тисяч наших земляків.
Україна залишалася інтегральною частиною тоталітарного СРСР, де не існувало свободи слова та думки, по суті не було виборів, переслі-дувалися інакомислячі, утискалися чи повністю ліквідовувалися церкви, не могли діяти жодні, альтернативні до комуністичної, партії чи громадські об’єднання. Чи можна назвати таку країну вільною?
"Об’єдналися всі українські землі". Сталін кроїв кордони не України, а Радянського Союзу чи навіть всієї Східної Європи. Внут-рішній поділ в межах його імперії виконував виключно адмініст-ративні функції.
Саме тому він з абсолютною байдужістю поставився до ініціативи Хрущова приєднати до УРСР українські етнічні терени Холмщини, що опинилися в межах нових кордонів Польщі. Через те робити сьогодні із Сталіна автора української соборності є в край некоректно і навіть цинічно.
"Україна стала членом ООН" — але чи це означало, що Україна стала суб’єктом міжнародних відносин? Ніколи не було жодної самостійної зовнішньої політики УРСР, а за винятком короткого періоду існування декоративного МЗС, не було навіть інструмента її реалізації.
Україна за час своєї повоєнної "міжнародної суб’єктності" не підписала жодних міжнародних угод, не розробила жодних міжнародно-правових актів в рамках ООН.
Проголошену у 1991 році незалежну Україну одна за іншою почали визнавати країни світу, встановлювати із нею дипломатичні відносини. Жодна із них не покликалася на попередній досвід дипломатичних відносин — його просто не було. Відновлена держава розпочала формування власного дипломатичного корпусу, якого станом на 1991 рік теж не було.
Чи можна говорити про перемогу у війні з погляду країн Заходу? Головними цілями, окресленими в Атлантичній хартії 1941 року, були відновлення принципів національного самовизначення та демократії. Обидва принципи цинічно розтоптані союзником Сталіним, який після війни встановив нові тоталітарні режими у половині Європи.
Тут зникли гестапо та нацистська окупаційна адміністрація, проте з’явилися НКВД, комуністична, навіть просто російська влада. По завершенні війни зникли такі її жахливі символи, як Освєнцім та Майданек, проте продовжили існувати і постійно поповнювалися табори ГУЛАГу.
Захід усвідомлював, що за перемогу над Сатаною він змушений був продати душу Люциферу. Врешті, ганебну "сдєлку" було розірвано, і держави, що називали себе західними демократіями, спокутуючи "гріх Ялти", втягнулися у холодну війну з СРСР, поступово нарощую-чи свою підтримку антирадянській опозицій в рамках соціалістич-ного блоку.
Саме тому, напевно, виступаючи цього року з нагоди 70-ліття Другої світової війни, Жозе Мануель Баррозу заявив, що чорна сторінка історії, яка почалася у 1939, закінчилася щойно у 1989 році.
Світ, вщерть наповнений інформацією про жахи нацизму, не готовий поки прийняти, що нацизм не був геть усім злом, що його було ще більше і воно існувало також в іншій подобі.
Проте людство ніколи не зможе остаточно перегорнути важкі сторінки тоталітарного минулого, засуджуючи нацизм і забуваючи про злочини комунізму чи спокійно спостерігаючи за спробами їх реабілітації.
Щойно тоді, коли Сталін, комунізм, НКВД будуть засуджені світом як Гітлер, нацизм та гестапо, можна буде говорити про те, що Велика нічия стала Великою Перемогою, про те, що велике зло не повернеться. Принаймні у вигляді нацизму чи комунізму.

                                                                             www.pravda.com.ua