Від 2005 р. у м. Владивостоці  діє Генеральне консульство України, однак перше українське консульство на Далекому Сході було створено ще 90 років тому – в 1918 р. Обставини його виникнення пов’язані з буремними  подіями тих часів. Загально-політичне становище весни 1918 р. на далекосхідних теренах колишньої Російської імперії було досить складне й непевне. Воно характеризувалося відсутністю загально-визнаної влади, суспільним хаосом й безладдям. Після большевистського перевороту в Петрограді 7 листопада 1917 р. на Далекому Сході утворилося двоєвладдя. В грудні 1917 р. місцеві большевики на Далекосхідньому з’їзді Совєтів у Хабаровську проголосили на Далекому  Сході совєтську владу. Однак такі дії большевиків місцевими органами самоуправління, у вигляді міських дум та земств, які щойно (відповідно у липні та листопаді 1917 р.) були обрані демократичним шляхом, та більшістю політичних партій справедливо були розцінені як узурпація влади. Вони вперто протидіяли намаганням большевиків де-факто установити свою владу на Далекому Сході. Однак до березня 1918 р. большевики   фактично перейняли владу у Хабаровську  та Благовіщенську. В зв’язку з цим 5 квітня 1918 р. японські війська під претекстом захисту японських громадян висадилися у Владивостоці, розпочавши військову інтервенцію на Далекому Сході. В цей час у Пекіні велися переговори про організацію антибольшевицького Сибірського уряду й визнання його бувшими росiйськими союзниками.
В таких умовах 7-12 квiтня 1918 р. в Хабаровську відбувся III Український Далекосхідній з‘їзд. Вже першi  два  Українські Далеко-схiднi  з’їзди, які відбулися відповідно у червні 1917 та у січні 1918 р.,  обговорювали   справу   українського представництва в Азiї,  вказуючи на важливiсть доброї поiнформованости українського уряду у Києвi про положення та настрої  українського населення на Далекому Сході. Учасники III Українського Далекосхідного з‘їзду рiшуче виступили  проти  руйнiвної  полiтики  совєтської влади  на  Далекому Сходi.  З'їзд вирiшив звернутися до українського уряду з проханням, щоб вiн вимагав вiд уряду РСФСР визнання Зеленого Клину  частиною України на пiдставi реалiзацiї принципу самовизначення народу, який складав там переважну бiльшiсть населення. На з’їздi обговорювалося питання  про  державноправний  статус українцiв Далекого Сходу. З‘їзд визнав усе українське населення Далекого Сходу  громадянами Української Держави,  а в Азiї – iноземцями. Як зазначалося у заяві Маньчжурської Української Окружної Ради до міністра закордонних справ Української Держави, «большевистський уряд з їх совєтською владою примусив рішення українців здійснити якомога швидше». На з‘їзді було ухвалено створити на Далекому Сході систему органів національно-територі-яльного самоврядування у вигляді місцевих громад, Окружних та Крайової Ради.
В Маньчжурії, на терені російської смуги відчуження так званої КВЖД (Китайсько-Східньої залізниці) в цей час фактично зберігалася ще царська адміністрація на чолі з генералом Д.Л.Хорватом,  тому вона перетворилася на осідок всіх антибольшевистських сил на Далекому Сходу. Генерал-лейтенант Д.Л.Хорват був родом з Полтавщини. Він народився в Кременчуці в дворянській родині, яка мала великі маєтки в Херсонській губернії. Його рід по батьківській лінії походив від сербських переселенців, що поселилися в Україні ще у XVIII cт., мати ж його була українкою, він з дитинства, перебуваючи в маєтку, був знайомий із побутом українських селян, українською мовою й піснею і прихильно ставився до українських організацій, які користувалися його толерацією в Маньчжурії.
Сам Д.Л.Хорват і його мати визнавали себе українцями й спiвчували українському руховi. Відомий український діяч в Харбіні А.Довганюк-Довгань наводить у своїх спогадах цікавий приклад, коли якось голова Маньчжурської Окружної Ради доктор Мозолевський та його заступник П.Твердовський звернулися до генерала Хорвата з проханням допомогти в якiйсь справi, той з образою в голосi спитав їх:  «А ви за кого мене лiчите?  Мiй прадiд, дiд та батько женились на українках, то як ви гада-єте, яка в мене кров?» I, взагалі, як свідчив той же А.Довганюк-Довгань, «коли тiльки приходилось звертатись до генерала  Хорвата  з  проханням, вiдмови не було нiколи». Так, він допомагав тим, що надавав українцям - службовцям залізниці вiдпустки та безкоштовний переїзд у громадсь-ких потребах. Завдяки прихильности генерала Хорвата правлiння харбінського Українського клубу на вигодних умовах отримало вiд залiзницi  земельну ділянку,  де згодом збудувало власний будинок.
Ще в грудні 1917 р. большевики зробили спробу захопити владу в Харбіні, яка була придушена, в тому числі і з допомогою українських військових формувань, що створювалися там з літа 1917 р. Це суттєво піднесло авторитет українських організацій Маньчжурії, що були об’єднані в Маньчжурській Українській Окружній Раді. Ймовірно, генерал Д.Л.Хорват зрозумiв, що українство з себе повинно згодом уявити силу i побажав цю силу скористати.
На початку 1918 р. через труднощі сполучення й зв’язку українські організації Далекого Сходу опинилися відірваними від України й не могли безпосередньо підтримувати стосунки з Українською Центра-льною Радою. В таких умовах Маньчжурська Українська Окружна Рада вирішила скористатися допомогою іноземних дипломатичних представництв, що існували на той час в Харбіні. Вона звернулася до іноземних консульств із запитом, чи визнає відповідна держава Українську Народну Республiку й коли так, то чи не допоможе українцям в Харбiнi нав’язати зносини з Україною.  Французький  консул,  що одночасно виконував функцii також iталiйського, вiдповiв на питання позитивно, але бути посередником вiдмовився, спосилаючись на велику відстань. ІIнші консульства відповіли про потрібність зробити запит до свого уряду і продовження справа не мала. Зараз же пiсля III Українського Далекосхідного з’їзду для виконання його постанов було вирішено послати делегата  до Української Центральної Ради за вказiв-ками i можливою допомогою. Цим делегатом було визначено голову Манчжурської Окружної Ради поручника П.Твердовського , який був ад’ютантом начальника штабу охоронних військ  КВЖД. Після його повернення зі з’їзду в Хабаровську генерал Д.Л.Хорват покликав П.Твердовського до себе з доповіддю про постанови з’їзду. Схваливши рішення з’їзду, генерал Д.Л.Хорват заявив П.Твердовському, що він бажає працювати «тільки на користь рідної йому України» і просив передати українському уряду, що як він, так на його думку, й князь Кудашев (колишній російський посол в Пекіні), будуть «скільки вистачить сили працювать по вказівкам Українського уряду» .
Якщо ж П.Твердовському б не пощастило дістатися до України, Маньчжурська Окружна Рада в згоді з генералом Д.Л.Хорватом планувала згуртувати українські частини і разом з російськими антибольшевицькими силами вигнати большевиків із Зеленого Клину за Байкал. Однак реалізація цього плану ускладнювалася наявністю у Владивостоці військ аліянтів, позиція яких у цьому питанні була не цілком зрозумілою.
П.Твердовський виїхав з Харбіну в другій половині квітня 1918 р. і прибув  до Києва наприкінці травня 1918 р. За цей час в Україні вже трапився переворот,  внаслідку якого до влади прийшов геть-ман П.Скоропадський. Перебуваючи в Києві, П.Твердовський багато допомiг  тому, що на Українi зацiкавились Далеким Сходом. Вiн згуртував у Києвi перебуваючих там громадян з Сибiру i Далекого Сходу (доктора Журавля - лiкаря з м. Микольську-Уссурiйського на Зеленому Клині, представника з Красноярську інженера В. Яно-вицького тощо). В останніх числах травня П.Твердовський зустрів-ся з Управляючим Міністерства закордонних справ Української Держави Д. Дорошенком, якому зробив доповідь про становище українцiв на Далекому Сходi й про їх потреби.  Він також передав Д.Дорошенкові меморандум Маньчжурської Української Окружної Ради до україн-ського  уряду, в якому містилися такі домагання:
«1. Вимагати  вiд росiйського уряду признати далекосхiдний Зелений Клин частиною України.
2. Негайно  вiдкликати  з  Зеленого  Клину всi озброєнi росiйськi частини і передати всю зброю, яка там є, українським властям.
3. Призначити  українського старосту  на  весь край,  рахуючи сюди й смугу вiдчуження Манджурської залiзницi.
4. Призначити  вiйськового  начальника в краю,  за винятком Манджурiї.
5. Призначити  начальника  Заамурської  округи,  який  там  був i ранiше.
6. Тимчасово залишити всi властi, якi там були до бiльшовикiв, до того часу, поки буде розпорядження вiд українського уряду.
7. Утворити  при мiнiстерствi в Києвi спецiяльний вiддiл для справ Зеленого Клину.
8. Дозволити органiзувати своє власне вiйсько.
9. До Харбiну, як мiжнародного мiста, призначити українського консула» . 
В меморандумі наголошувалося на необхідності негайного вирі-шення цих питань перед загрозою інтервенції аліянтів на Далекому Сході.
Як раз в цей час, 23 травня, в Києві розпочалися українсько-російські мирні переговори. Київська газета «Відродження», відгу-куючись на факт перебування представника українців Далекого Сходу в Києві та його зустрічі з міністром закордонних справ Д.Дорошенком, підкреслювала вагу східньо-азійського питання для України: «Поми-нувши вже економічні вигоди, які звязані з приєднанням Зеленого Клину до Української держави, обов’язком нашого уряду взяти під опіку цей дужий і енергійний український люд, який хоч за десятки тисяч верств відірвався від рідного пня з приводу того, що рідна земля була для його не матір’ю, а мачухою, все ж таки не позбавився зв’язку з Наддніпрянщиною і радується її втіхами і боліє її болями». Тому, зазначала газета, «наша мирова делегацiя повинна на правильну розв’язку схiдно-азiйського питання звернути дуже пильну увагу i приєднання Зеленого Клину до України поставити як conditio sine qua non пiдписання мирового договору з Московщиною» і пропонувала включити одного з делегатів далекосхідних українців до складу української делегації на згадані вище переговори. Відкидаючи в зв’язку з цим ймовірні звинувачення України в імперіялистичних зазіхан-нях, газета зазначала, що такі звинувачення не мали під собою грунту, бо «прилучення цього домагається сама люднiсть Зеленого Клину» .
Українська сторона на цих переговорах пропонувала включити до мирного  договору між Україною та РСФСР такі розділи: 1). Про закiнчення вiйни. 2). Про межi України з Росiєю. 3). Про пiдданство. 4). Про публiчнi, особистi та маєтнi права. 5). Про дипломатичнi й консуль-ськi зносини. I мабуть не випадково до української схеми мирного договору було включено шостий розділ під назвою «Сибiр i нашi колонiї взагалi». Однак перебіг переговорів складався не на користь України. Українська делегацiя мусила поборювати претензії большевицької Росiї до деяких пiвнiчних областей своєї національної територiї і в таких умовах далекосхідне питання на них навiть не пiднiмалося.
Але наслідком цих переговорів стало вирішення питання про відкриття на території РСФСР українських консульств. Як писав Дм.Дорошенко, «життя вимагало негайного зав’язання консульських зносин (з Совєтською Росією – В.Ч.),  перш за все для оборони iнтересiв українських громадян i за-для їхньої планової евакуацiї на Україну» . 12 червня 1918 р. в Києві був підписаний прелiмiнарний договiр мiж РСФСР i Українською Державою про припинення ворожих дiй i вiдновлення залізничної комунікації, п.4 якого передбачав призначення в обох країнах консулів для захисту інтересів своїх громадян . Відповідно вже у липні 1918 р. було прийнято закон про відкриття генеральних консульств Української Держави у Москві і Петрограді та 30 консу-льських агентств на терені Совєтської Росії і автономного Сибіру. На пiдставi цього закону мали бути заснованi українські консульства в Курську, Тулi, Воронежi, Пензi, Рибинську, Казанi, Саратовi, Самарi, Царицинi, Астраханi, Баку, Архангельську, Томську, Омську, Тобольську, Владивостоцi, Миколаївську-на-Амурi, Харбiнi й Ташкенті.
На територiї  Совєтської Росiї  на  посадах консулiв затверджува-лись здебiльшого голови громад мiсцевих українських колонiй або особи, рекомендованi цими громадами. Консульські повноваження одержали ті представники з Сибіру, які були у цей час у Києві. Петро Федорович Твердовський, як голова Маньчжурської Української Окружної Ради,  одержав  уповноваження за підписом міністра закор-донних справ Д.Дорошенка виконувати обов’язки консула у Маньч-журiї з осiдком у м. Харбiнi. Але фактично він виконував функції укра-їнського консула на цілому Далекому Сході, бо консульства у Влади-востоцi та Миколаївську-на-Амурi так і залишилися лише на папері.
Призначення П.Твердовського українським консулом на Далекому Сході було визнано большевицьким урядом Совєтської Росії. Тодiшнiй комiсар закордонних  справ РСФСР Г.Чичерін видав розпорядження належним установам про безперешкодний переїзд П.Твердовського до Далекого Сходу, згідно якого передбачалося надання йому в разі потреби необхідної допомоги. Під час переїзду через Сибір, де на той час вже встановилася влада антибольшевицького Тимчасового Сибірського уряду, П.Твердовський зустрівся в Омську з його головою П.Воло-годським. Тимчасовий Сибiрський уряд також  визнав  права  П.Твер-довського  й навіть надав йому право на формування  українських вiйськових частин та безперешкодне скликання українських з’їздів на всьому терені Сибіру. 
З отриманими повноваженнями в серпні 1918 р. П.Твердовський прибув на Далекий Схід. Коли П.Твердовський повернувся до Харбiну,  «захват громадянства, - як свідчив сучасник, - був не до описання. “Нарешті й ми люде” - з задоволенням казали люди, яких ніхто не міг би обвинуватити у шовінізмі. Прибуття консула зворушило не тiльки  українцiв Манчжурiї, а усе далекосхiдне українство. Посипались запити, листування, з’являлись поодинокі особи з метою особистого побачення і т. ин.» .
9 вересня 1918 р. відбулось засiдання Маньчжурської Української Окружної Ради, на яке прибуло дуже багато місцевих українцiв,  «яким  хотiлось почути, що скаже консул. Появлення п.Твердовського в поме-шканнi  Ради  було встрiчено рясними оплесками: по-перше українцi вiтали офiцiйного представника Української Самостiйної Держави». П.Твердовський передав привiтання вiд  мiнiстра закордонних справ Д.Дорошенка та вiд президiї Селянської спiлки. В своїй доповіді  вiн розповів про становище на Україні:  про перево-рот П.Скоропадського й припинення дiяльности Центральної Ради, про свої розмови з  С.Петлюрою, про те, що вiн бачив під час перебування в Росii. З його розповіді українцi довiдались, що становище на Українi було зовсiм не таке, яким змальовувалося в мiсцевiй пресі. 
В Харбіні було відчинено канцелярiю консуляту, яка розташу-валася в примішенні Маньчжурської Української Окружної Ради по вулиц Роз’їзжій. Ведення її було доручено відомому українському діячеві в Маньчжурії ще з передреволюційних часів Степану Кукурузi. Його помічником був інший відомий діяч Федір Тоцький. Обов’язки заступ-ника консула виконував колишній голова Маньчжурської Окружної Ради доктор  Iван Мозолевський, а пізніше - Вячеслав Пашковський. Незабаром консул П.Твердовський вiдбув подорож по Маньчжурії  вiдвiдав Владивосток, до якого він прибув 16 вересня 1918 р. 
Як повідомляв у пресі сам консул П.Твердовський, він прибув на Далекий Схід, маючи наміром «захист українців від большевиків, а також допомагати українцям, які бажали виїхати в Україну», шляхом надання їм відповідних посвідчень, без яких уряд Української Держави нікого на свою територію не допускав. Консул повідомив всі Окружні Ради про те, що всі українці, які бажають переселитися в Україну, повинні отримати консульські посвідчення, які мають видаватися за посвідченнями Окружних Рад .
Треба зазначити, що 2 липня 1918 р. гетьманом Української Держави було затверджено «Закон про українське громадянство», згідно якого право на українське громадянство отримували і ті українці, які опинилися за межами української держави. На підставі цього закону, як свідчив Д.Дорошенко, «сила  людей походженням з України, якi мешкали в рiжних областях Московщини, заявили бажання вступити в пiдданство Української Держави i повернутися на Україну. Українські консули на територiї Совєтської Росiї були заваленi проханнями про видачу українських паспортiв, а так  звані українські потяги,  що перевозили українських громадян з Московщини на Україну, були переповненi пассажирами». Надання відповідних документів про українське громадянство стало одним із важливих напрямків діяльності і українського консула на Далекому Сході. Багато місцевих українців відразу звернулися до нього за українськими паспортами . Консул почав одержувати заяви про українське громадянство і від галичан – колишніх військовополонених. Наприклад з такими заявами звернулися активні діячі українських організацій в Хабаровську В.Тимцюрак (родом з Калуша) та В.Кийович ( з Дiдилова).
Разом з тим, на часі стояли питання про визначення політичних позицій далекосхідного українства та його державно-правного стату-су. Наприкінці вересня консул П.Твердовський скликав в Харбіні   Всеманьчжурський український  з’їзд, який відбувся 26-29 вересня 1918 р., де вперше було розглянуто українське політичне становище. До порядку денного з’їзду було внесено наступні питання: 1) доповідь консула про державний лад на Україні, 2) сучасне політичне становище українців на Далекому Сході, в Маньчжурії та Сибіру, 3) наказ уряду України про організацію українських інституцій на місцях, 4) ставлення українців до мобілізації, 5) організація вищої національної інституції, 6) фінансові справи,  7) вибори делегатів до українського уряду, 8) наказ делегатам.
На з’їзд прибули представники вiд українських Рад на станціях Цицикар,Хайлар, Маньчжурiя, Ханьдаохецзи,Муравйова-Амурського, Благовiщенської Української Окружної Ради тощо. Внаслідку своєї роботи з’їзд виніс такi принципові постанови, що визначали позицію далекосхіднього українства:
«1) Необхiдно, щоб українцi, що заселюють мiсцевостi Азiї та Далекого Сходу зокрема вийшли,  нарештi, з полiтичного невтралiтету, активно встали на захист своїх прав й заняли вiдповiдальне становище серед инших нацiй.
2) Необхiдно активно виступити з iншими державами,  що встали  на оборону малих народiв та недержавних нацiй,  що були пiд владою других нацiй й виявили свою волю до незалежного державного iснування.
3) Необхiдно,  щоб представники союзних держав на Далекому Сходi, що визнали самостiйнiсть деяких народiв, рахувались би також з тим, що Український Нарiд виявив свою волю до самостiйного держав-ного iснування й така держава iснує.
4) Признать українське населення Росiї,  зв’язане з Росiєю тим, що перебуває й буде перебувати на територiї Росiйської Держави,  грома-дянами Росiї  української  нацiональности й дати права цим громадянам на культурно-нацiональну автономiю.
5) Обов’язковим є для українцiв,  громадян Росії, пiдтримувати той уряд, котрий поведе до об’єднання всiх здорових елементiв,  установить необхiдний спокiй та безпеку населення й скличе по можливости най-скорше Установчi Збори на пiдставi вимог демократичного принципу.
6) Безумовно необхiдно,  щоб ця влада приняла в своє коло правних представникiв от органiзованого українства згiдно п. 4 цього протоколу».
Одним із важливіших напрямків діяльності українського консула на Далекому Сході стала справа створення українських військових формувань. Це пов’язане з тим, що в Сибіру й на Далекому Сході в цей час вже фактично розгорталася громадянська війна й над українським населенням нависла загроза втягнення в криваву міжусобицю шляхом  мобілізації, оголошення якої з боку Сибірського уряду очікувалося з дня на день. I створення українських збройних формувань, які б під-порядковувалися відповідним національним установам, мало забез-печити українців від участи в цьому братовбивчому кровопролитті та захистити мирне українське населення. Ще під час його перебування у Сибіру П.Твердовський зустрівся з головнокомандуючим чехослова-цьких військ і військовим міністром Тимчасового Сибірського уряду генералом Р.Гайдою, від якого отримав принципову згоду на створення українських військових частин.
Тому й на згаданому з’їзді було приділено велику увагу військовому питанню, ставленню українців до очікуваної мобілізації. У відповідній точці резолюції було зазначено, що «З’їзд находить необхiдним, щоб українцi,  як громадяни Росiї,  так i iншi, що мешкають на територiї Росiї,  вступили в вiйськовi нацiональнi частини». На чолі цих частин мали бути українськi штаби, які «пiдлягали б Головному  Українському Штабовi, а на фронтi - Вiйськовому Верховному Командуванню». Окремо наголошувалося, що українськi частини  не  повинні були втручатися «в полiтику й боротьбу рiжних росiйських партiй мiж собою». В умовах «анархiї, вiдсутности загальноросiйської влади»  українське вiйсько мало пiдлягати «тiльки вищому українському нацiональному органовi на Далекому Сходi» .
Загальне технiчне  переведення справ органiзацiї українських частин передбачалося покласти на компетентнi органи,  якi мали бути обрані майбутнім IV Далекосхiднiм Всеукраїнським З’їздом. На випадок оголо-шення мобiлiзацiї до його скликання, технiчне виконання зазначених рішень покладалося на тимчасовий орган  під назвою «Маньчжурська тимчасова полiтична Рада», до складу якої було обрано доктора I.Мозолевського, Ф.Тоцького, С.Ольхового й П.Летуту-Зiнченка. Цiй полiтичнiй органiзацiї з’їзд дав наказ: «Негайно приступити до переговорiв з повноважними органами щодо декларацiї  про полiтичне становище України й зокрема щодо полiтичного становища українцiв в Росії» .
Після з’їзду П.Твердовський відвідав м. Микольськ-Уссурійсь-кий, де відбув зустріч з проводом місцевої Української Окружної Ради, під час якої він докладно доповів про перебіг політичних подій в Україні та окремо зупинився на питанні  стосовно майбутньої мобілізації та створенні українських військових частин .
Як ми зазначили вище, П.Твердовський, від’їзжаючи до Києва, отримав певні доручення від голови російської адміністрації в смузі відчуження Китайсько-Східньої залізниці (КВЖД) генерала Д.Л. Хорвата до українського уряду. П.Твердовський, за його власними оповіданнями, пiд час перебування у Києвi, здобув Хорвату уповно-важення репрезентувати українство i захищати його iнтереси на всьому  Далекому  Сходi. Але коли Твердовський прибув на Далекий Схiд,  політичні обставини там вже змiнилися i генерал Хорват не наважився скористатися цими повноваженнями і відверто стати на чолi українства. На той час він вже створив свій уряд – так званий «Деловой Кабинет» і намагався ствердити свою владу на цілому Далекому Сході, спираючись на російські антибольшевицькі сили та на дипломатичну підтримку з боку іноземних держав. Тому П.Твердовський  цього  уповноваження йому не доручив,  проте був довгий час з ним у зносинах i користався у незначних випадках його допомогою. Однак Д.Л.Хорват дуже боявся виявити ці зносини перед тими силами (російськими), на які він спирався.
Треба зазначити, що діяльність і навіть сам факт існування на Далекому Сході українського консула викликали вороже ставлення і протидію російських політичних сил. Так, діяльність консула П. Твер-довського вже з перших часів зустріла вороже ставлення з боку колишніх царських дипломатів - російського посла в Пекіні та російських консулів в Харбіні та Хайларі, які не визнавали державної самостійності України. Активну акцiю проти  українського консула розпочав російський консул в Харбіні Попов. Вiн  пише доноси до Пекiну,  до російського посла  князя Кудашева, який вже на початку жовтня 1918 р. звернувся до генерала Д.Л.Хорвата з проханням закрити українське консульство й заарештувати українського консула-«самозванця», мотивуючи це тим, що «в місцях Китаю, де діє юрисдикція російської місії, не може частину Росії  представляти інша особа, тим більше частина, яка діє спільно з німцями». У випадку ж «упертости» Твердовського його пропонувалося заарештувати й піддати суду «за незаконне привласнення права й звання» . Однак завдяки заходам помічника Д.Л.Хорвата по адміні-страційній частині генерала М.Е.Афанасьєва, який мав українське походження і симпатизував українцям, П.Твердовському пощастило уникнути тоді арешту. Генерал М.Е.Афанасьєв викликав П.Твердов-ського й повiдомив його про ситуацію, яка склалася. Спільно було знайдено такий вихід з цього становища, що П.Твердовський буде офiцiйним представником Маньчжурської Окружної Ради. Як було повідомлено у пресі 19 жовтня 1918 р. П.Твердовський заявив російській владі, що він «не має наміру добиватися виконання консульських функцій і вважає себе лише представником української політичної ради в Маньчжурії». Але це не допомогло і лише завдяки вчасному поперед-женню П.Твердовський встиг вчасно виїхати з Харбіну до Владивос-току.  Наступного дня в мiстi  шукали  за ним та за канцелярiєю консу-льства, яку заховав С.Кукуруза. В Маньчжурській Окружній Раді відбувся обшук з метою вилучення діловодства консульства.
Пiд час працi консула П.Твердовського виникали сотки складних питань рiзного характеру,  але одною з найбільш гострих проблем було питання його державно-правного статусу. Проблема полягала в тому, що всі ті уряди, які існували в цей час на терені Сибіру та Далекого Сходу, не визнавали України як самостійної держави і не мали з нею дипломатичних зносин. Не визнали Україну як самостійну державу і країни Антанти, війська яких перебували в цей час на Далекому Сході і мали значний вплив на перебіг місцевих подій. Відносини між гетьманською Україною та Совєтською Росією теж складалися не найкращим чином. Ще на початку жовтня 1918 р. було перервано українсько-російські мирові переговори, а 3 листопада за ініціятивою Москви фактично відбувся розрив зносин між двома державами і незабаром ці зносини перейшли у стан ведення війни. Така полiтична ситуацiя, як зазначалося сучасниками, «не  давала  пiдстав для рожевих надiй» для українського консула, а «швидче викликала неспокiй за долю тiєї особи, яка мала б цю назву» . Ситуацію деякою мірою полегшували особистi добрi взаємини П.Твердовського з генералом Д.Л.Хорватом та генералом М.Е.Афанасьєвим, які склалися  з часiв його попередньої служби в Маньчжурії.
Прибувши до Владивостоку, П.Твердовський відвідав Д.Л.Хорва-та, який підтвердив, що на консульське звання він не пре-тендує і ніякі консульські функції виконувати не має наміру. Генерал Хорват, за умови точного виконання цього зобов’язання, знайшов можливим надати йому, як представнику Маньчжурської Окружної Ради, «права клопотання перед російською владою у справах українців».
Але, як свідчив сучасник, не дивлячись на всі ці обставини, «українство все ж  хотiло вважати Твердовського консулом, не через його хист чи другi прикмети, а лише тому,  що хотiло мати  українського  консула». Й сам П.Твердовський не припиняє своєї активності. Незабаром, за його активної участи, було скликано IV (Надзвичайний) Український Далекосхідній з’їзд, який відбувся у Владивостоці 25-31 жовтня 1918 р. На з’їздi П.Твердовський також заявив, що вiн не є представником гетьманського уряду, а є лише  свого роду особистим уповноваженим тимчасово виконуючого обов’язки мiнiстра зовнiшнiх справ України Д.Дорошенка. Ця заява, скоріш за все, була пов’язана з його особистою позицією по відношенню до гетьманського уряду, бо відомо, що вже відразу після повернення з України, під час першої зустрічі з українцями Харбіну, він виступив з критикою гетьмана Скоропадського та його уряду.
Треба зазначити, що  програма  працi IV Українського Далеко-східнього з’їзду була широкою, бо дійсність вимагала вирiшення багатьох дуже актуальних питань. За той час, що минув від попереднього з’їзду, відбулося багато важливих подій, які принци-пово змінили політичну ситуацію.  Гетьманський переворот в Укра-їнi, виступ чехiв i союзних держав на Далекому Сходi і, відповідно, повалення совєтської влади, створення Тимчасового Сибірського уряду, очікувана майбутня мобiлiзацiя, приїзд до Далекого Сходу українського консула - все  це  вимагало свого обміркування і визначення позиції далекосхідного українства в нових умовах. 
 З’їзд фактично схвалив принципові рішення, які були винесені на Всеманьчжурському з’їзді. Що торкається полiтичного стано-вища, з’їзд визнав необхiдним, щоб українцi, які заселяли простори Азiї i, зокрема, Далекого Сходу, «станули як найбiльш рiшучо в оборонi своїх прав i вiдповiдного становища серед инших нацiй як росiйської,  так  i iнших держав».  З'iзд визнав необхідним стати на боці союзних держав Антанти, але закликав, щоби представники тої групи держав на Далекому Сходi, «рахуючись з тим, що український нарiд виявив свою волю на незалежне iснування i що Українська Держава  фактично iснує, визнали  цю останню i деклярували своє визнання вiдповiдно законам мiжнароднього права». Крім того, з’їзд задекларував, щоби нацiональнi i полiтичнi вимоги України були згаданi  i  задоволенi  на майбутньому мировому конгресi, яким мала закінчитися перша світова війна .
Особливу увагу на з’їзді було приділено вирішенню принци-пового питання про визначення державно-правного статусу далеко-східних українців. IV з’їзд, як і Маньчжурський, на відміну від попередніх Далекосхідніх з’їздів, визнав українцiв - сталих мешкан-цiв Далекого Сходу, місцевими громадянами, а не громадянами України (і, відповідно, іноземцями на Далекому Сході). Це пов’язане з тим, що як невизнанi місцевою російською владою «іноземці» українцi потрапили б в позаправне становище, не маючи захисту з боку своєї держави, яку не визнала країна перебування і не маючи підстав (як іноземці) претендувати на якусь автономiю на Далекому Сході. Визнаючи постійне українське населення Далекого Сходу мiсцевими громадянами української нацiональности, з‘їзд постано-вив домагатись для нього права на культурно-нацiональну автономiю
Принципову позицію українців по відношенню до місцевої влади було визначено таким чином, що українці підтримають лише ту владу, яка «спирається на  народ,  керується  принципами  народоправства i визнає право кожної нацiї на самовизначення, а право українства зазначає окремим актом». Крім того, ця місцева влада мала включити до свого складу, як повноправних членiв, представників органі-зованого мiсцевого українського громадянства.. Найвищим органом влади установчого i санкцiйного характеру для українського насе-лення Далекого Сходу було визнано Українськi Далекосхiднi з’їзди, а органом  законодавчого характеру – Українську Далекосхiдню Крайову Раду. Виконавчим органом Крайової Ради став Український Далекосхiднiй Секретарiят.
Виходячи з вище зазначених постанов було ухвалено і резолюцію з військових питань. З’їзд визнав потрiбним, щоби громадяне Далекого Сходу української нацiональности вступали до українських вiйськових частин, які мали формуватися пiд проводом  Української Далекосхідньої Крайової Ради через Українськi Вiйськовi Штаби. У випадку оголошення мобілізації росiйською владою українцi теж повиннi були гуртуватися в українськi нацiональнi частини на пiдста-вах, зазначених в регуляминi, виробленому  вiйськовою  комiсiєю з’їзду.  Принципова засада цього регулямину полягала в тому, що в умовах анархiї i вiдсутности  загально визнаної  росiйської  влади українське військо не повинно було втручатися  в полiтичну боротьбу рiжних росiйських партiй і мало пiдлягати тiльки Українському Далекосхідному Секретаріатові .
Ще напередодні з’їзду П.Твердовський розвиває велику активнiсть в справі створення українських військ. Він проводить переговори з урядом генерала Д.Хорвата - так званим «Деловым Кабинетом» та делегацією Тимчасового Сибірського уряду, зустрiча-ється  з командуючим військ Антанти в Сибіру і на Далекому Сході генералом Жаненом, якому він передав  спеціальний меморандум, де йшла мова про необхідність створення українських військ на Далекому Сході в розмірі 1-2 корпусів чисельністю до 40 тис. осіб. В день відкриття IV Українського Далекосхіднього з’їзду, 25 жовтня 1918 р., П.Твердовський писав у владивостоцькій газеті: «Ми бачимо, що на Уральському фронті проливається кров наших героїв - братів чехословаків разом із сибірським військом. До болю яскраво ми  бачимо, що цим героям потрібна допомога і допомога тверда, міцна.  Взявши це до уваги, …місцеві українці вирішили створити у Східньому Сибіру армію у 2-3 корпуси і, підтримуючи ту російську владу, яка поведе до оздоровлення всіх мас і до об’єднання здорових державних елементів, допомогти братам на Уралі та українцям в Україні» .
Генерал Жанен в принципі схвально поставився до цієї пропозиції і відправив цей меморандум з позитивними відгуками до Парижу. Однак французький уряд поставився до цієї ідеї стримано і наказав Жанену не порушувати цього питання . Але П.Твердовський не полишав своїх намагань. Він запропонував Українському Далекосхідньому Секре-тарiяту, коли він сам не має змоги здобути згоди Омського уряду на створення українських вiйськових частин, дати уповноваження перевести цю справу якомусь впливовому урядовцю, пiдлягаючому омськiй владi, за умови, що цей урядовець  буде українець i зобов’яжеться працювати пiд контролем Секретарiяту.
Взимку 1919 р. П.Твердовський передав  Секретарiяту  пропо-зицiю  генерала Хрещатицького (за словами останнього - українця з поход-ження) перевести цю справу на умовах контролю Секретарiяту i «певної конституцiї взаємовiдносин». Генерал Хрещатицький в порозумiннi з П.Твердовським почав формувати з добровольцiв українськi вiддiли на ст. Ехо в Маньчжурії,  однак незабаром, за  наказом  з Омську мусив відмовитися від свого уповноваження й залишити цю справу .
Більш успішними були заходи, зроблені в цьому напрямку навесні 1919 р., коли було досягнуто відповідних домовленостей з генералом Л.В.Вериго, під керівництвом якого у квітні 1919 р. було розпочато створення добровольчих формувань «вільного козацтва». Так, у цей час у Владивостоці було зорганізовано 1-й Український Далекосхідній Ново-Запорожський курінь вільного козацтва .
Побіч військових справ, в цей час П.Твердовський разом з Укра-їнським Далекосхідним Секретаріатом займається питанням «об’єд-нання українців Сибіру та Далекого Сходу на національно-економічних засадах», маючи на меті об’єднання чисельних українських кооператив, що існували тоді в Сибіру та на Далекому Сході, в єдину централізовану структуру. З цією метою планувалося організувати український кооперативний з’їзд Сибіру та Далекого Сходу, але він так і не відбувся.
Як ми вже зазначали консульству доводилося працювати у важких умовах. Одною з важливих проблем була відсутність належного складу спiвробiтникiв, поміж українців в Харбіні не було людей, які знали б китайську урядову мову i мали добре ознайомлення  з  звичаями  дипломатичної служби в Азiї. Секретар консуляту С.Кукуруза був сiльським вчителем, а його помiчник Ф.Тоцький - урядовцем залiзницi. В цьому плані Владивосток мав набагато кращi умовини для того, де консул змушений був проводити значну частину часу. Ці частi роз’їзди та вiдсутнiсть консула в Харбiнi також створювали додаткові ускла-днення. Значні труднощі складала і недостача грошей для діяльності консульства.  Гострою залишалася надалі й проблема державно-правного становища консула. П.Твердовський отримав свого часу консульські повноваження від гетьманського уряду Української Держави, який вже наприкінці 1918 р. було повалено у наслідку протигетьманського повстання. Директорія УНР, що прийшла до влади в Україні після повстання, не підтвердила цих повноважень. Проте П.Твердовський не зрікся свого статусу, подаючи себе як «уповно-важеного України», або як «представника українського уряду».
До того ж російські праві кола і надалі не кидали свого наміру лiквiдувати ненависне iм «хахлацьке» консульство. Й допомогу собi вони знайшли поміж украiнцiв,  якi, за свідченням сучасника, «або ворогували  з  Твердовським особисте,  або по щирости вважали його нездатним до виконання своїх обов’язкiв, або були й пiдкупленi за грошi» . Цi  українцi з поміж «лінійного» українства (тобто представників Рад з окремих станцій на «лінії» КВЖД) повели травлю Твердовського й на початку весни 1919 р. вирішили скликати з’їзд делегатів від лінійних українських Рад КВЖД для обговорення діяльності Маньчжурської й Крайової Рад та уповноваженого України Твердовського, «який зовсім з ними не рахується й штовхає українську громаду на хибний шлях». Напередодні з’їзду вони видали «Меморандум про полiтичне становище українцiв на Далекому Сходi й дiяльнiсть д.Твердовського в ролi консуля Української держави», з яким звернулися до всiх громадських українських iнституцiй  в  межах  Маньчжурії зі своєю оцінкою діяльності українського консула. Ці оцінки зводилися до тез про те, що «д.Твер-довський своєю  консульською жестикуляцiєю нiчого  корисного для полiтичного життя українства Далекого Сходу не зробив», що його дiяльнiсть  «вiдхилилась вiд постанов 4-го З’їзду i стала небезпечною  для  далекосхiднього  українства» .
Цей з’їзд відбувся 24-28 квітня 1918 р., але на нього прибуло лише 10 делегатів , які ухвалили «не  визнавати п. Твердовського нiяким представником нi України, нi мiсцевого українського громадянства» й «признати полiтику п.Твердовського небезпечною, а окремi виступи до крайности шкідливими». Вони звернулися до всіх Окружних Українських Рад Далекого Сходу з пропоновою нiяких розпоряджень П.Твердовського не виконувати, а «в тiм  разi,  коли п.Твердовський не покине добровiльно своєї дiяльности яко Представник Уряду України, найти заходи за згодою українських Рад Далекого Сходу для лiквiдацiї його дiяльности» . Але, як свідчив сучасник, «українцi хотiли мати консула!». Тому більшість українських організацій проігнорували ці постанови так званого «Всеманьчжурського з’їзду».
Однак ситуація навколо діяльності українських організацій та українського консула надалi погіршувалася. В Омському уряді адмірала Колчака остаточно перемогли шовіністичні «єдино-недєлімські» тенденції. Після зазначеної вище акції, яка була спрямована перш за все проти українського консула, його становище в Маньчжурії стало дуже тяжке й вiн змушений був виїхати до Владивостоку. У Владивостоцi консулят не працював офiцiйно, але консул Твердовський був у постiйних взаєминах з  чужоземними командуваннями i дипломатич-ними представниками та брав активну участь в українській громадськiй i полiтичнiй діяльності.
Незабаром у Владивостоці було отримано наказ з Омську  розшукати П.Твердовського,  як «дезертира» з росiйської армiї i надiслати до Омську Як раз в цей час, наприкінці травня 1919 р., у Владивостоці відбувалася ІІ сесія Української Далекосхідньої Крайової Ради, в якій консул брав активну участь. На цій сесії було схвалено «Конституцію національно-культурної автономії українства Далекого Сходу». Разом з тим сесія винесла рішучий протест проти замахiв на  українського  консула.
Незабаром проти українського руху було вжито безпосередніх репресій. 20 червня 1919 р. було заарештовано вояків українського куреня у Владивостоці та голову Українського Далекосхіднього Секретаріату Юрія Глушка-Мову, а сам курінь розв’язано. Разом з тим, мiсцева влада ухилилась від виконання наказу про арешт П.Твер-довського,  вiдписавшись до Омська, що його не можуть  знайти. Пере-буваючи сам під загрозою арешту, П.Твердовський 30 червня 1919 р. звернувся з заявою до місцевого консульського корпусу, в якому спростовував звинувачення  Ю.Глушка-Мови у його причетности «до чужого українцям большевизму» і просив сприяти якнайшвидшому  звільненню його з в’язниці .
Російська військова влада не наважувалася заарештувати україн-ського консула. Справа ця далi ставала вже смiшною… 5 липня у місцевій газеті було надруковано листа П.Твердовського, в якому він пише: «В зв’язку з останніми подіями в житті української громади поширюється чутка про те, що нібито місцевою владою зроблено розпорядження про розшук мене з метою арешту. Не припускаючи думки, що подібне розпорядження по відношенню до мене, як представника українського уряду, могло виходити від влади, робота якої направлена на відновлення здорового державного апарату і оздоровлення мас, для заспокоєння населення, яке про це мене запитує, прошу не відмовити розташувати в шанованій вашій газеті, що таким чуткам вірити не треба, бо я не ховаюся і по своїй роботі не вважаю можливим  і потрібним ховатися і мене, в той час, коли я буваю у Владивостоці, можна щодня бачити в обідній час в ресторані «Почин». Але, як свідчив сучасник, військова влада «нiяк не хотiла арештовувати його там, де вiн iй зазначив» . І тільки 10 липня П.Твердовського було заарештовано в приміщенні редакції української газети «Щире слово». Протримавши його мiсяцi зо два у лазаретi як хворого, мiсцева влада вислала П.Твердовського під вартою до Омська,  де його Омський уряд негайно i визволив . Там його захопили розвал колчаківського режиму та окупацiя Сибiру большевиками. Український історик Далекого Сходу. I.Світ припускає, що П.Твердов-ський планував дiстатися через Омськ та Урал в Україну, але про подальшу його долю певних відомостей немає. ІI. Світ згадує, що пізніш, десь бiля 1926 р., в Харбіні були вiстки, що йому вдалося влаштуватися в Омську в якiйсь кооперативi .
Перша і досі єдина розвідка, присвячена першому українському консуляту на Далекому Сході, з’явилася ще 1957 р. з під пера першого українського історика Далекого Сходу ІIвана Світа . Він працював у Владивостоці в 1918-1922 рр. як журналіст і знав  П.Твердовського особисто. До того ж, мешкаючи в 1920-1940-х рр. в Харбіні, ІI.Світ мав можливість працювати в архiвi колишнього українського консуляту, що зберігався тоді в місцевому Українському Національному Домі, і в якому, за його свідченням, було багато цiнних матерiялiв. З цієї розвідки ІI.Світа ми дізнаємось трохи про особистість П.Твердовського. ІI.Світ змальовує його як людину «м’якого характеру»,  дуже ввiчливу, який «радо слухав думки та завваги своiх близчих друзiв,  як i стороннiх людей» . Інший сучасник додає до цього портрету ще й те, що він  був «людина впертої i захоплюючоїся вдачi» .
На жаль,  майже нiчого невідомо про життєвий шлях цієї людини. За скупими свідченнями, які наводить ІI.Світ, П.Твердовський був родом з Полтавщини, закінчив Іркутське військове училище. За даними ІI.Світа, він народився 1879 г., тобто під час описуваних подій мав близько 40 років. Можливо тут вкралася помилка й він був років на десять молодшим, у всякому випадку таким вiн виглядає на єдиній свiтлинi, що дійшла до нас. Про військову службу поручника П.Твер-довського в штабi охоронних вiйськ КВЖД ІI.Світу розповідав вже згадуваний генерал М.Е.Афанасьєв, колишній начальник адмініс-траційної .частини  управлiння  залiзницi.  За його спогадами,  П.Твер-довський мав добру опiнiю за свою надзвичайну поведiнку й акуратнiсть у працi й користувався теж широким довiр’ям командування. Відразу після повалення царату він активно включається в розбудову україн-ського громадського життя в Маньчжурії. В червнi 1917 р. він - делегат I Українського Далекосхiднього з’їзду. 9 липня 1917 р.  - голова загальних зборiв українцiв Маньчжурiї, на яких було створено Маньчжурську Українську Окружну Раду і його обрано заступником її голови. В цей час він стає керiвником вiйськової секції Окружної Ради, займається справою створення українських військових частин в Маньчжурії, став командиром української сотнi iм. Т.Шевченка, що була створена в Харбiнi.
I.ІСвіт зазначає, що «дiяльнiсть консула Твердовського показує нам великий його патрiотизм,  вiдданiсть молодiй Українськiй Державi, послiдовнiсть в здiйсненнi української iдеї...». Консул Твердовський  ясно собі уявляв,  що на Далекому Сході «бiлi й червонi москалi завжди будуть вести одну i  ту  ж  iмперiялiстичну полiтику» і вiн  твердо  став  на шлях боротьби проти Москви, не дивлячись на всі труднощі і небезпеки . Як пише ІI.Світ, молодий український консул бачив, що на великих просторах Сибiру й Далекого Сходу правили тодi ворожi українцям сили, тому українське населення на цих землях потребувало своєї окремої лiнiї в полiтицi, яку вiн і намагався накреслити у своiх мемо-рiялах, листах, заявах.
Дiяльнiсть українського представництва в Харбіні, на його думку, «залишила певний слiд в наших взаєминах з чужоземцями та зактуа-лiзувала українську справу на Далекому Сході». ІI.Світ припускає, що саме iнiцiятива П.Твердовського проглядається в таких дипломатичних  заходах України,  як наприклад, занесення в протоколи українсько-російських мирних переговорів 1918 р. постанови про захист українцiв в азiйських частинах РСФСР, або в договорi з французьким коман-дуванням в Одесi від 9 лютого 1919 р. постанови про українські колонiяльнi iнтереси в Сибiру й на Амурi (п. 5 договору).  Нема сумніву, що інформаційна діяльність П.Твердовького в 1918 р. під час його перебування у Києві, сприяла оформленню інтересу пізнішого українського уряду  до українських далекосхідних колоній, що виявився у заходах, вжитих МЗС УНР 1920–1921 рр.
У зв’язку з неможливістю налагодити безпосередні стосунки з українцями Зеленого Клину, протягом літа-осени 1920 р. МЗС УНР вжив заходів перед дипломатичними установами Японії в Европі з тією метою, щоби Японiя перебрала на себе захист прав та iнтересiв громадян УНР на  Зеленому  Клинi. Так, наприклад, на початку листопада 1920 р. посольство  УНР  в Берлiнi звернулось через японського та китайського послів до їх урядiв з вербальною  нотою  i  вiдповiдним меморандумом, в  яких «указало на спiльнiсть iнтересiв обох зазначених держав щодо захисту прав громадян УНР». В цей же час, в половинi  листопаду 1920 р., МЗС УНР отримало телеграму вiд iменi українцiв Сибiру та Маньчжурiї з проханням призначити генерального консула УНР на Далекому Сходi. В телеграмi зверталось увагу на те,  що «залишення без оборони прав українських громадян Урядом УНР негативно впливає на органiзацiю нацiонального руху». У якості кандидатури на пост консула пропо-нувався колишній голова Забайкальської Української Окружної Ради, а на той час  Уповноважений Українського комiтету в Харбiнi С.І. Шведин. Однак призначення С.ІI. Шведина на посаду консула УНР на Далекому Сходi не вiдбулось з огляду на те, що МЗС не змогло отримати докладних інформації щодо особистості кандидата на цей пост.
Верхом активності вже на той час екзильного уряду УНР  в цьому напрямку стало розроблення навесні 1921 р. Департаментом чужоземних зносин МЗС УНР «Начерку пляну дiяльности на «Зеленому Клинi», який передбачав широке коло культурно-просвiтнiх, полiтично-адмiнiстрацiйних, господарсько-торгiвельних та  фінансо-вих заходів по скріпленню українського характеру Зеленого Клину з перспективою його закріплення за Україною. І першим пунктом цього плану знов-таки проголошувалася «висилка консульського представництва на Далекий Схiд з осiдком в одному з бiльших центрiв українства на Зеленому Клинi», яке мало «сповнити важну i далеко поза границi звичайного  консульства  виходячу мiсiю» . Весь план органi-зацiйної роботи повинен був виходити з того, що консульське представництво на Зеленому Клинi мало бути «джерелом i центром всього життя українства», а його діяльність – «скерована в першу чергу на покликання до життя сильних i  здорових народнiх органiзацiй» . Всім цим планам тоді, із зрозумілих причин, не судилося збутись. Але ці засади залишаються вкрай актуальними для діяльності сучасних дипломатичних представництв України на теренах Росії, де існує чисельне українське населення. Ми, українці Зеленого Клину, можемо з задоволенням констатувати, що ці історичні засади стали провідними для діяльності Генерального консульства України  у Владивостоці, за три роки після створення якого суттєво активізувалося місцеве українське життя, а наші зв’язки з Україною набули постійного й ефективного характеру. Це значною мірою пов’язане з особистістю тих людей, які займали й займають посаду генерального консула – першого генерального консула Володимира Васильовича Соловея, який став організатором консульства та нині діючого генерального консула Олександра Петровича Данильченка, які є справжніми патріотами Українами і гідними спадкоємцями першого українського консула на Далекому Сході Петра Федорович Твердовського.