«МОТЛОХ»

                                      ПОЕЗIЇ  (АНДЕГРАУНД)

            ПРИСВЯЧУЮ МОЇЙ МАМIІ  - ГАЛИНIІ ГОРДАСЕВИЧ

МОЯ МОЛИТВА

ГОСПОДИ, ПРОСТИ СВОМУ РАБУ,
ЩО НЕ ХОЧЕ БУТИ НIІ РАБОМ,
                           НIІ СУКОЮ.
ОБВIНЧАВСЯ З КАТОРЖНОЮ МУКОЮ.
ГОСПОДИ, ПРОСТИ СВОЄМУ
                        НЕ РАБУ.

СВIТ ПЛЕКАЄ НИЦIСТЬ І ЗЛОБУ,
ПЛОМЕНIЄ ЗГАРИЩIІВ ЗАГРАВАМИ,
ТIШИТЬСЯ КРИВАВИМИ ЗАБАВАМИ.
БОЖЕ, ВИБАЧ ВСЕ СВОЄМУ
                         НЕ РАБУ.

IІ ПРОСТИТЬ ГОСПОДЬ СВОМУ РАБУ,
ЩО БУНТУЄ Й СВIТОВІ КАЙДАНИ РВЕ.
БОГ ДО СЕБЕ ШЛЯХ НЕ ПЕРЕРВЕ -
ЗНАЙДЕ В ПЕКЛIІ МIСЦЕ І СВОЄМУ
                                  НЕ РАБУ.

АВТОФАНТАЗIЯ

Я - Жорж Дикий. Чому я дикий? А яким я маю бути, коли народився серед степiв Дикого поля. Вирiс в диких i не ораних жодним плугом культури неозорих донбаських ланах безкультур'я. Ще з самого малку я попав у дикi хащi нашої державної педагогiки та освiти. Страшною була моя боротьба за виживання – виживання українця серед дикостей тотальної русифiкацiї. Боротьба була дика – не на життя, а на смерть! Я вижив! Та з вовками жити – по вовчому й вити: ось i вию дотепер. Дико! – а що поробиш?..
Як я прийшов у поезiю? О!– коли то було! Тепер передi мною стоїть iнше питання: як я вийду з поезiї? Дике поле не дасть того врожаю, який приносить доглянутий лан. Так i я вже не зможу принести хорошого здобутку, а породжую тiльки дикi квiти-поезiї.
В поганий, в дуже поганий час проросло зерня поезiї в моїй душi. Це були часи розквiту застiйно-поцвілих вiсімдесятих. З усiх усюд лунало громогласне «Уря!», а будь-якiй критицi було мiцно забито кляпа. Моя душа кипiла, вирувала, породжувала обурливi думки, iронiчнi рими, саркастичнi епiтети, трагiчнi образи, жорстокi висновки...
О, як бринiли струни моєї душi!
Та вся ця ораторiя болю дзвенiла в порожнечу...
Бо що таке митець без людей? Нiщо. Митець не може не вiддавати своїх творiв на суд людський. Не може iснувати митець без оцiнки його доробку людьми, бо iнакше його просто наче не iснує в цьому свiтi. Нехай то буде слава або навiть ганьба – то однаково! Аби тiльки не зневага, аби тiльки не порожнеча навколо...
Кому ж я мав нести свої трагiчно-страшнi вiршi? Поети-лiрики могли досхочу читати свої вiршi коханим i навiть некоханим – їх слухали. А мене! Мене хто вислухає?!  Хто слухатиме мої жахаючi вiршi та ще й українською мовою тут, в цьому дикому краї? Читати їх напiдпитку рiзнiй п'янiй наволочi? Робити з трагедiї – фарс, а зі слiв болю – глузливе белькотiння? Хай хтось iнший блюзнiрствує з поезiї, але не я! – так вирiшив i так зробив.
Закинувши вiршувати, перестав я творчо рости, а хто не рухається вперед, той залишається позаду. Здичавiв остаточно мiй лан і сам я ДИКИМ став поетом, тож таким вже й полишусь. Кожному своє. Єдине, чого я ще хочу, так це донести до людського загалу iстину, що коли володарi гнили – музи не мовчали; просто вони i не звучали, але то не їх вина, а ваша – рабiв, холуїв i блюдолизiв. Так що пiшли ви...
А МЕНЕ ЛIПШЕ НЕ ЗАЧIПАЙТЕ — РОЗIРВУ!!!
                  БО НАЗИВАЮСЬ Я — ЖОРЖ  ДИКИЙ
Донецьк — Тернопіль — Львів                   
1961 — 1991 — 1999

З  циклу  поезiй  «ПРИСВЯЧЕНО  N»

СВIТЛОЇ ПАМ'ЯТIІ
ІIВАНА МИКОЛАЙЧУКА

            Два кольори мої, два кольори:
            Червоний – то любов,
            А чорний – то журба...
                З пiснi (слова Д.Павличка)

Ой чорно душi моїй, чорно –
червоного майже нема,
журба мене давить потворно,
любов, як була – загула...
Ой чорно, ой чорно, ой чорно...
Дерева, трава – все зола!
Журба та моя невимовна –
до себе всю душу взяла...
А я ж так тягнувсь до любовi!
А я ж так моливсь до життя!
Чому ж тодi чорно, так чорно?
Червонi ж слова небуття...
Простiть цю трагiчнiсть в промовi,
та згасла у небі зоря...
IІ в горi, великому горі
застигла Вкраїна моя.

ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ

                На 2-гу рiчницю Чорнобильської
                катастрофи академiк Лєгасов
                добровiльно пiшов з життя.
Наш вiк практичний –
що робить?
Земля хитається в орбiтi:
злетить на друзьки – не злетить?..
О! Боже! Боже! – жити! жити!
Невже кiнець?            
Невже нема у тебе виходу iного?!
Вiзьми мене! Моє життя!
Вiзьми цю жертву – лиш небогу,
пилинку Всесвiту, лиши...
• • • • • • • • • • • • •
Земля вцiлiла на цей раз,
хай люди вдячнi будуть Богу.
Живiте люди без кiнця!
Мені ж пора рушать в дорогу.

        Богдану Гордасевичу

Земля-колиска страждає, небого
жде, коли людство дiйде до пуття,
з неї вiдправляться
люди в дорогу:
або у вічність,
або в небуття.
      
Галинi

Крапелька дощу –
Невеличка, нiжна.
Крихiтна снiжинка –
Чиста, бiлоснiжна.
    Я тебе люблю,
    Я тобi радiю,
    Всi свої чуття
    Вкладую в надiю.
Ти – моя маленька,
Ти – моя кохана.
Берегтиму тебе
Нiжно i старанно.
    Як малу краплину,
    Як крихку снiжину,
    А якщо ти зникнеш –
    Разом і я згину.

    Ярославу Гомзі

Ми живi! Живi ми! –
Ви це чуєте?!
Нас не всiх забили до ноги.
Ми живi! Ми є!
Ми ще iснуємо!
Хоч давно пощезнути могли!

Ми живі!
IІ жити далi будемо!
Будем битися i гинути в борнi!
Ми живi i як ви нас не мучте!
Не зречемось України –
Ми живi!

    Павлу Вольвачу

Ми нi вороги, нi друзi
Просто живем у спiвтузi
десь там «калина у лузi»
поряд у нас по подрузi
так i живемо в нарузi
нi вороги і нi друзi
         З.
Звичайна й загадкова
Осяяна життям
Розхристана розмова
Я з нею сам не сам
Напевно – чарiвниця
А скорше – мирна львиця


З  циклу  поезiй  «СМОРIД»

ЖАХ

Безмовна нiч схилилася в поклонi,
і плачуть зорi, падають до нiг.
Лиш мiсяць, зупинивши кулю в скронi,
упав у прiрву i безслiдно зник.

Я володiю свiтом диких жахiв –
душа нiма i тiло не болить,
i поряд виє брат iз зграї вовкулакiв,
подруга-Смерть питає: що робить?

Терзати свiт великої любовi
i сiять зло на мерзотнiй землi,
людей усiх,– а щоб були здоровi! –
ми будем їсти на кривавiм весiллi!

НЕНАВИСТЬ

Я ненавиджу все!
IІ жити не бажаю!
Душа болить i рве –
вщерть сповнилась до краю.
Сум, морок, бiль i страх –
Не хочу я нiчого!
Вiдлуння б'є в очах:
– Що робиш тут, небого?
Кiстки кругом однi,
мерцiв подам до чаю –
тих, що тобi з рiднi,
по нашому звичаю.
Куштуй, смакуй, ласуй,
не плямкай надто лише,
та по живих жалкуй,
щоб вбили їх скорiше!

***
Так живемо – неначе ми вiчнi,
нецiкаво i брудно живем.
Душi нашi порочнi й калiчнi –
що з собою у Вiчнiсть вiзьмем?

Кожен день – то чарiвна прикраса,
день пройшов – i нема вороття.
Кожен день – нова tabula rasa
День життя!
       День життя?
        День життя...

Мiй товаришу, хто ми з тобою?
Що для Всесвiту нашi життя?
Дай же серцю покою й спокою
в день останнiй мойого буття.

Ось i все – я iду зустрiчатись
з усiма, хто до мене помер...
Ось i все... Я iду... Час прощатись –
ти без мене живи вiдтепер.

ЕТЮД

Листок жовтiє на землi...
...чарiвна витонченiсть листу,
неначе золото в багнi
осiннiх смуткiв падолисту.
Я смуток осенi люблю,–
люблю тривожний цей неспокiй...
Опале листя не топчу
i роблю пару зайвих крокiв.
Сiрiє далеч позаду...
Хто знає: скiльки маю жити?
Ось дощ iде... Ось я iду...
Чи ж варто з прикрощiв тужити?

Жовтiє листя навкруги...
IІ на щоцi сльоза зависне –
невже й моє життя в багнi
нiколи золотом не зблисне?

ШОКУЮЧИЙ ШОВ
(поема-дилема)

"Життя прожити - не поле перейти"
                             народна мудрість

Життя прожив -
і поле не пройшов...
Зайду і вийду:
часу новий шов...

Блукаю світом
в пошуках могил...
Дивлюсь у небо
як спадає пил...

Душа жива!
Не розтискай долонь!
Пульсує думка
в міріадах скронь!

Крізь пальці мчать
і люди, і чуття!
IІ смерті передує
зачаття!

IІ йде сівач
розкидує зерно...
Зберуть врожай -
зарухає жерно...

Звитяги Чин
і вічність небуття...
Високий гін
собачого виття...

Свобода вибору
у купі доль...
Нову й нову собі
хапаєш роль...

Ця круговерть,
як біг у колесі...
Земля ж і далі
на своїй осі!

Ти був! Ти є!
Тебе уже нема!
Новий дивак
постане у керма...

А в полі тому
я себе знайшов...
Усе життя блукав -
тому й не перейшов.

УКРАЇНIІ

Яке це щастя – бути мертвим,
не знати горя та журби!
Яке це щастя – бути мертвим
й не бачити, як гинеш ти!

О, Україно! Рiдна мати!
Та ж скiльки плачiв тих складать?!
Тебе спасати, захищати...
IІ все могили насипать.

Немає сили, навiть вiри,
що буде правда на землi.
Страшною кров'ю напоїли
вже вщерть лани й сади твої.

IІ що з того? – нема нiчого!
Ми маєм пустку, де родить
смiття одне... Та ще болото,
що чвохка й газами смердить.

Нi, досить! – краще кулю в лоба!
У мертвих серце не болить!
Прощай, Україно – небого,
Вмираєм разом, раз не жить!


ВТОМА

Я стомився.
Я спокою хочу.
Свiт скiнчився.
Безгучно кричу:
– Я стомився...
А може зломився?..

Розтинаючи тишу нiчну,
серенада кохання лунає
i цiлунки лунають смачнi,
та мене вже немає...  
Хто знає? –
де проходять новi сiячi?

Там проходять,
там сiють,
там топчуть...
Мертвим очi закриють? –
хто зна?

Я не сплю,
я не вмер –
я стомився...
IІ погода надворi
сумна...

ЗИМНО ЖИТИ

Ми не першi i ми не останнi –
ми черговi у цьому життi.
Ми хорошi й водночас – поганi:
бачим свiтло в суцiльнiй пiтьмi.

Крають круки.
Колосся голосить.
Небеса розломились.
Дзвенить
голос неба
i голос кровi
Бога молять,
та Небо – мовчить.
Нi прийти, нi пiти
вiд нього. Зимно
жити. А дощ все
сiче. Ми зiв'яли,
як раннi квiти,
що весною мороз
обпече.

НАЩО Ж ТОДIІ ЖИТТЯ ДАНО?

На схилах каламутних променiв,
на зрiзах нервiв i жалiв,
за трiском здичавiлих рокерiв,
за тупiстю безбарвних днiв

проходить час,
а з ним минає
моє життя.
IІ бачу дно.
Таке пощерблене,
покраяне,
паскудне дно,
та все одно
менi призначено воно.
Воно – те дно,
паскудне дно,
одне воно, i не дано
його змiнити все одно.
Нащо ж тодi життя дано? –
Щоб гепнути в смердюче дно?

КРЕТИНI І КРИТИЧНIСТЬ

Оце так-так! Оце дива!
Осляча в мене голова!
Ще й грива, як в макаки,
і пика задаваки!
І гонору, дай Боже, –
могила не поможе.

А звуть мене людина,
та в тому я не винна.

ТРЯСЦЯ...

Так мрiялось –
не так збулося.
Хотiв добра –
а все на зле.
Спустився морок,
стало пусто.
IІ це не те,
i все не те.

Тиняюсь, б'юсь,
шукаю русло.
Пiрнаю вверх,
пiрнаю вниз...
Та бачу  тьмяно,
бачу тускло,
або триптих,
або стриптиз.

Пiд три чорти!
За жовтi грати!
Куди завгодно:
в Рай чи Ад!
В життя немає
сенсу грати –
бравурний
            корчити
                              парад.

Cьогоднi мудрий –
Завтра блазень.
Було кохання –
i нема.
Шукаєм правди,
щоб брехати...
Кровавого розлить
вина...

Берiть, напийтесь,
захлинiться!
Творiть жорстоке
ремесло!
IІ вiдiйдiть –
i подивiться,
як щастя в горе
завело.

НI
І
Туди, туди, де є земля...
Куди? куди? – далеке Я...
А ми? а ми? – не можна вам.
Чому? чому? – багато драм.

Багато гам, багато ням –
не можна вам i навiть нам,
тому що там, так-так – це там:
не можна вам, не можна нам...

З  циклу  поезiй  «БIЛИЙ  ТАРГАН»

ОФIЦIОЗ

Офiцiйний розклад
Все по нотах
Розповiм про доклад
Та пiшли ви!
Хай не в лад
Невпопад
Все одно
Не прийду, так пiду
За потоком
Що тобi? Що тобi?
Не стогни так
Не менi, не менi
Жарин виток
Воду ллє автомат
Сам собi я не рад
Може вмерти?
А хiба я живу?
Я за тими дивлю
Що закохано люблять пожерти
Красота, красота
Чорта наче нема
А вже ангелiв – то i поготiв
Воду ллє автомат
Хтось читає доповiдь
А коли я виходжу з дому
Мене лiпше не зачіпайте – заб'ю!

ПРОЗРIННЯ

Синє небо
Чорна земля
Зорi в морi
А ти – чужа

Що поробиш?
За гробом – дим
Я, як завжди,
Один, один

Все ж цiкаво
Що вiн за цабе?
Ти моя королева
Ну, а я – твiй бе-бе

По короткiй розмовi
Нiч, i ранок, i день
Щось було наче вчора?
Я дурний, як той пень!

ЯКА КРАСА!

На самотi я хочу вмерти
душi, щоправда, я не маю
тому не прошуся до Раю
проте не дам з кишенi сперти

Чекай, а може на закуску
поки ще в небi не витаю
i про коханих не питаю
замовлю собi жирну гуску

Нi! краще спирту i цикути
i бiльш до вас не зазираю
ущерть наповнений до краю
давно вишукую отрути
До бiса! що менi подали!
такого напою не знаю!
якого чорта, я питаю,
придуркiв-ангелiв послали?!

Нi жить, нi вмерти. Чорта з два!
по вулицях я знов гасаю
яка краса серед розмаю
яка краса! які дива!

Deus ex machina:
– Радій, дурний покійнику,
допоки отрута ще не подіяла:
звідки тобі знати про її смак...

В ОСТАННЮ ПУТЬ

Краплi кровi
Краплi болю
Бiль кохання
Бiль життя
Я страждаю за тобою
Днi i ночi, як
Смiття.

Снiв не стало
Ти пропала
Струн порвалося
Виття
Серце стало
Закричало
Зупинило грюк
Биття...
IІ песик здох

ПИТАННЯ ЗАЙВIІ

Щоб високо висiти
Мудрим бути не треба
Слухай, не лiзь до неба
Це почина мене бiсити
Краще з'їж огiрок
В писок забий канапку
Або щурячу лапку
Або отой одвiрок
Думаєш, я жартую?
Думаєш, я не знаю?
Дурня не я ламаю
Але тебе не запитую

ТЕРМОЯДЕРНА ЛЮБОВ

На колiнах не можна
I навпочiпках – теж
Ти повiрить не згодна
Та авжеж, та авжеж
Не дери з мене лаха
Дивна ти, дивний я
Наготовлена плаха
А чия ото шия?
Якщо зблизька – моя
Помирати не страшно
Народитися – теж
Пару крапельок водня
Боже, скiльки пожеж!

ДОЛЯ ПОЕТА

Посидь. Постiй
Ще походи
Подивлюсь на твої ходи
Цiкава дiвчина була
Та як була – так загула
Були ще пляшки – не мої
Також пiшли у тi краї
Придумати не важко ритм
Та в ноги гепнув
                 алгоритм
Тепер ходжу на милицях

ПРОШУ ДОПОМОГИ

Прости чарiвна рiч
Прости чарiвна нiч
Життя все з протирiч
Смердить модерна пiч
Отож не вийду вiч на вiч
Якщо не вийде класний спiч
Подамся, як герой, на Сiч
Або захворiю на ВIЧ*
Ідiть менi на помiч.
                                    *ВIЧ – він же СНIД   

МОЯ РОЛЬ

Ти хотiла любовi
Я – нi
Ти хотiла пройтись
По кровi
Тiльки в снi
Тiльки в снi
Розпливаються ночi
Розповзаються днi
Повилазили очi
У собачки Марi
А тепер я виходжу
Починаю з нуля
Сни бувають пророчi
Моя роль: тру-ля-ля

НЕ ВИЛИНЯЄШ 

Небесний колiр у очах
Красиво. Начебто красиво
Луна лунає у горах 
Хоча нiкому це не в диво
IІ я люблю. I любиш ти
Пiдемо разом по гриби
Чи може вже менi пiти
Щоб не сказала ти: – Греби!
Та не дивись на мене так
Всю синь я вип'ю в тобi
А потiм скажу: – Пробi!
Чи буде тобi взнак?

ХАМ

Так, ти красива
Що й казать
Уся зiбралась
Благодать
Тут не додать
IІ не вiднять
В захватi я
Згадав про «мать»
Схотілось разом
Полежать
IІ що зробить –
Те не назвать
Тому не будем
Зволiкать
Та нісенiтницi
Гадать
На вушко треба
Пошептать
На почуття свої
Вказать
Та справу швидко
Уладнать
Не треба час нам
Марнувать
На iнший випадок
Чекать
Любов даремно
Витрачать
Бо треба брать
Як хочуть дать

ТАКIІ СПРАВИ

Хотів кохати
чарівну діву...
Хотів літати
в грозу і зливу...

Не мав талану -
гроза минула...
Кохання рану
діва забула...
Ну і пішли ВИ
окремо й разом!
В’ю з нервів линви,
звиваюсь плазом...
Не хтів, а маєш
такі гатунки...
Життя не вграєш -
геть подарунки!

Така принада -
чарівна діва!
Всесвітня влада -
гроза і злива!

Тож жити варто -
є діва й злива!
Пікова карто -
хрест і олива!

ПЕРЕДЧУТТЯ ПОЧУТТЯ

Осінь. Вітер б’є в шибки.
Хмари сиві і важкі.
Підвіконня. Там книжки,
Листя, вірші і свічки.
Вікна сяють. Сонце сіло.
Серце стислось. Заболіло.
Смуток заповзає в тіло -
Та яке кому є діло!
Дощ закрапав по вікну,
Шум не став йому ввину...
Ноту грає дощ сумну -
Вже життя не поверну.
Осінь, чи собі прощу,
Що лиш біль в собі рощу?
Не живу, а все гощу
IІ любов несу дощу.

Я піду у дощ і ніч -
Тільки ти мене поклич...
Я піду у дощ і ніч -
Тільки ти мене заклич...

ПРО КОХАННЯ

Я думав, що то - цвітіння!
А бачу - це просто цвіль.
Метелика, барв творіння!
В руках моїх - блякла міль.

IІ серце довно зачахло...
Як мокре, горить душа...
Кохати жінок не варто -
Не люблять вони без гроша.

Всихає в штанах коріння,
В очах порожнеча чи біль.
Таким є моє покоління:
НА РАНУ НАСИПАНА СIЛЬ

ТОСТ «IN VINO VERITAS»

Вип’ємо за удачу!
Поки в житті я щось значу,
Поки у тілі сила
IІ ти мене просила...

Вип’ємо за майбутнє!
Буде воно незабутнє.
Буде воно чи ні -
Кожен шука у вині.
Вип’ємо за кохання!
Скінчено вже вінчання,
Скінчено всі думки -
Час пакувати сумки.

Вип’єм, щоб нас пам’ятали!
Щоб і за нами питали...
Щоби морок світів
Пломінь душі освітив.
in vino veritas - лат.: істина у вині

З  циклу «ПАВУТИННЯ  ПЕЧАЛIІ»

БЛУДНИЙ СИН                                

Холодiє душа
Холодіє
I блукає моя
Десь мрiя
Десь блука
Щось шука
А досi
Де ти був?
Де блукав
Босий
Не одягнутий
Не помитий
Ти ж був гордий
Чому побитий?
Ти ж був красень
А зараз – блазень
Де ж ти був?
– Я не був
Я ЖИВ!

МЕЛОДIЯ

Мелодiя далека i сумна
Замрiяно-далека i невiрна
В далеку безкiнечнiсть вiдплива
В далеку вiчнiсть i непересiчнiсть
Вона щеза i знову вирина
IІ плин її не можна зрозумiти
Чому вона така сумна й зимна
IІ через що так хочеться радiти?
Не хочеться радiти! нi i нi!
Цей смуток не до радостi
Нiскiльки!
Цей смуток є в душi
IІ не радiти
Бо час сплива
Мина i не верта

ВIЙНА
 (слово жiночого роду)

Iди i не вернись
А я тебе чекатиму
Чекатиму вiчно
Тебе
Приходь незнаний
Приходь далекий
Тебе не буде
А я чекатиму
Прости коханий
Тебе не буде
Давно ти мертвий
А я люблю

ЧОМУ?

Осiнь, чому ти осiнь?
Осiнь чому? – Не весна?
Щоб це менi зробити?
Слухай, а ти б не пiшла?
Десь, де багато iнших
Там, де мене нема
Осiнь, а хтось не згiрше
Осiнь, а я – хто зна...
• • • • • • • • • • • • •
Тiльки мене ти обрала
I вже моя ти жона
Осiнь, ти будеш щаслива:
Мертвому ти не страшна

ПРОСТИ

Ти прости i прощай, кохана
Незрадлива моя i жадана
Ти прости – я не хочу бiльше
Не хотiлось нi зле, нi гiрше
Не хотiв нi багато, нi менше
Не бажав, щоб було «по-перше»
Друге теж не менi смакує
А останнє – хай згине всує
Що хотiв – того вже не сказати
Що хотiв – того вже не мати
Ось i все – ми удвох з тобою
Але що я подiю з Журбою?

ОСТРIВ

Острiв любовi, як острiв
Море бушує навскрiзь
Море, житейське море
Ми так промокли, а скрiзь
Ходять сухi i черствi
Повзають тварi пласкi
Будем з собою вiдвертi
Ми вже давно не такi
Сохнем з тобою i сухнем
Висохнем зовсiм i все
Буду з тобою вiдвертим:
– Хай менi буде незле.

БIМ

Ось i все –
Це буде початок
Ось i все –
Хай то буде кінець
Десь є той –
IІ вiн буде завдаток
А хто я? – 
Я малий пломiнець
У коханню, а потiм –
У болю
У життi, а вже далi –
Грiм
Ми так мало були
З тобою
Ми були, а вже далi –
Бiм

МОЖЕ БУТИ

Але далеко є свiти
Далекi i щасливi
Вони там є, вони живi
Щасливi i можливi
Ми теж... А може
Нас нема?
Чи раптом ми не мрiї?
Ми жаби, джмелi,
Ми – трава
Корови i газелi?
Немає нас – ми не
Життя!
Ми просто чиясь мрiя!
Прости коза, i ти вiвця
IІ ти – свиня, я вiрю...

ВIРНІСТЬ

Замрiяна дуже i десь
Хай в око попав камiнець
Погано так бути самим
Ще гiрше – живим молодим
Ще гiрше – кохати повiю
Якiй я нiколи не вiрю
Але як кохаю! кохаю!
IІ тiльки жадаю, жадаю
Хворiю без неї, хворiю
Плекаю таємну надiю
Що може єдиний, єдиний
У неї я є незрадливий

Я IІ ЗИМА

На далекому островi болю
Я один – ти давно не сама
Днi минають – як жаль, що зi мною
Безкiнечна ночує Зима

Як кохаю тебе я – не скажу
Як без тебе живу – не твоя
Не твоя, нічия завада
Це мій біль! і розрада моя!

IІ ніколи, ніколи, ніколи
Не скажу я тобi те, що я...
Вже не зраджу, нiколи не зраджу
Бо зi мною ночує Зима

ВСЕ СКIНЧЕНО

Ти не зможеш мене простити
i я сам себе не прощу –
ми умiли тiльки любити,
простягаючи руки дощу...
Ця раптова печальна повiнь
каламуттю усе покрива...
Ось погаснув останнiй пломiнь
i твого, i мого тепла...

Серце вкрилося кригою болю –
там надворi буяє весна!
Я полишився вдвох із Журбою,
Ти ж зі Смутком разом пiшла.

НЕМА

Лелеки бiльше не лiтають
Над хатою, якої вже нема
IІ дiти до батькiв не вибiгають
Бо нi дiтей, нi їх батькiв
  уже давно нема... нема...

А ми були, були такi замрiянi
Ми вiрили в кохання i життя
IІ тiльки верби, хугами завiянi
Сумують, що нiкого з нас
        уже давно нема... нема...
А кожна осiнь так кружляла крилами
А весни так квiтчали заметiлями
Ми були молодими й незрадливими
Ми були, але нас усiх
              уже давно нема... нема...

Серед зiрок я спомини визбирую
І свідчу: Світ існує не дарма
Я знаю все, бо я у тебе вiрую
Моя кохана, хоч тебе не було i
            уже давно нема... нема...

СПОГЛЯД

Тисячі років мовчання
були у мене без мене...
Тисячі років незнання,
що їх ніхто не поверне...
Знов обертаються зорі
довколо мене без мене...
Безмір у радощах й горі
все одно сльози наверне...

Вічності час неминучий
буде у мене без мене...
Спокою вітер співучий
саваном ніжно оберне...

ІIСTИНА

ІIстини немає i не буде!
ІIстина – копатися в багнi!
ІIстина – ножами межи груди!
ІIстина – по горло у кровi!

Кожен не бажає народитись –
тiльки в смертi волю нам дано.
Лиш одного можемо добитись:
пити трунок – Істини вино.

Це дурман: все можу зрозумiти.
Це обман: живу усiм на зло.
Ти нiхто – нема чого топити.
Ти усе! – о! як тобi везло!

Розумiю: все, що є, – немає.
Споглядаю: що нема – те тут.
Часом про Касандру нагадає,
та частiш: – І ти за ними, Брут?

Iстина i Правда, Смерть i Злоба,–
я не вiрю ІIстинi в борнi.
Перемога Правди – це хвороба,
що пала в ненавистi вогнi.

Хочеш жити? – чимчикуй до гробу.
Хочеш вмерти? – ІIстину шукай.
З ворогом за Правду знищ утробу,
а всiх мертвих вже не зачiпай.