Беззвітна

Вона була набагато молодша за нього, але вважала себе старенькою. Великої-то ласки від нього не бачила. Але одного разу трапилося ось що. Після якоїсь вечірки він встав перед нею на коліна і заплакав. Негарно зморщивши обличчя, по-дитячому схлипуючи, видавив: одна тільки ти мене й кохаєш... Потім рвучко зачинив дверцята, сказав, почекай, «зустріч» у мене — і пропав назовсім.

З того грудневого вечора пройшло вже півроку, але вона ж, як це завжди буває з жінками її віку, не вірила, що він пішов назавжди.  

Мені розповів про неї знайомий даїшник, — цинік, жаднюга, — хоча напідпитку буває цілком компанійським чоловіком. А тут, я з подивом помітив, мало не сльоза його пробрала.

— Розумієш, Казімірич! Звик я до системи віддачі: зробив на п'ять — тебе нагороджують! Спрацював на два — знімай штани, лаяти будуть. А тут така любов — ні за що! І до кого?

Я був внутрішньо згоден з ним, і я так само живу. До мене досить непогано ставляться діти, дружина, друзі, якщо тримаюся тверезо, стійко і приношу додому гроші. І цілком холоднокровно, без садизму, але і без жалю лупить мене доля і близькі мої, коли похитнуся, — від горілки чи паленої, від несподіваного стусана під ребра, — яка різниця! У кохання беззавітне я не повірив, пішов на те перехрестя.

Вона стояла там же. Щось недобре, бачить бог, було в неї з сигналізацією. На кожне, саме легке тремтіння асфальту — «Ікарус» чи огрядний прочадив, мопед чи прошелестів, — відгукувалася мелодійним «тюрлюп». Я за освітою східняк, тойотску мову розумію. «Тюрлюп» має значення: мого не бачили? Крім прямого сенсу, це слово несе ще й відтінок соромливої надії.

Мрячило, але її двірники не працювали. Акумулятори бере-гла. Бензином її час від часу підгодовували проїжджаючі водії. Втім, рідним її дев'яносто третім — вкрай рідко. АІ-95 коштовний зараз, тільки для багатих, а багаті вони хіба з кимось поділяться? Так що і сімдесят шостий вона сьогодні за радість вважає. А ось акумулятором і найдобріший не поділиться... Бідні ми.

Разів зо три за скаргою мешканців з навколишніх дев'яти-поверхівок її забирали на арештмайданчик. Вона тікала звідти ночами, не включаючи фар. Тихо поверталася на той на самий перехрестя, чекала господаря. Все не могла забути, як витирав він долонькою мокрі очі, потім мокрою долонею гладив їй фару: одна ти в мене ...

По суботах вона їздить у колишній рідний гараж, але він тепер і назавжди замкнений. Її господаря тут не любили, а до неї ставляться по-різному: хто зловтішно, хто співчутливо. Останній раз втікши з арештмайданчика, здогадалася заїхати в «Тойота-центр». Начальства не було, і механіки, трохи послабившись в нічну зміну, поміняли їй масло і підкачали колеса. Правда, диспетчер відразу вигнав її за ворота: керуй-керуй звідси, мурашка, поки на запчастини не розібрали. І то ...

Однова вокзальні бичі магнітолу виламали, габарити зняли. Після цього один з даїшних начальників зібрався було її зовсім розібрати — як джерело підвищеної небезпеки на дорозі, але інший начальник, двома зірочками старше, з нагоди нещо-давнього Дня Перемоги трохи хильнувши, пригальмував біля неї, глибоко зітхнув, зажурився чомусь своєму давньому. Наказав не чіпати, а по можливості — охороняти.

Я погладив її по капоту, вона відгукнулася негайно і довірливо: «тюлюп»? На діалекті «Тойоти-Карини» це означає — «але ж він повернеться, правда?»

— Про що мова! Навіть не сумнівайся! — З жаром відповів я, ховаючи очі.

Від тих часів, коли я був молодий і настільки багатий, що навіть мав власний калькулятор, у мене залишилася замшева ганчірочка. Я почав протирати скла «Карини», до речі, досить чисті.                                             

— Тюрлюр, — м'яко проспівала вона, — хлопчаки миють мене іноді, а я їх за їхнє добро трохи катаю.  Це нічого?

Вона мала на увазі, чи не буде гнівитися господар, якщо дізнається... Замість скла на задніх дверцятах бовталася стара поліетиленова плівка.

— Люр, — сумно сказала «Каріна». — Це мене вночі намагалися викрасти. Прокинулася, коли вже скло розтрощили. Ледве вислизнула. Старію?

— Ти просто втомилася, — м'яко заперечив я. — Весь час під відкритим небом. То дощ, то сніг, то спека.

Я подумав, що весна і літо швидко пройдуть, а потім — зима, холод, темні дні і страшні для самотнього серця чорні ночі. І ось там, після першого ж серйозного морозу їй не завестися...

З того часу я не підходив до неї, не розмовляв. Ранками іноді не бачу її на перехресті, зате ввечері вона знову тут. Притиснувши трохи побиту морду до газону, втомлена, вірна, усе чекає свого ненаглядного господаря, сподівається...

Господи! Нас би хто так от любив — ні за що! Тільки за те, що ми одного разу розплакалися...

Боягузка

Три старші доньки Водорізових росли міцними, розумними, іноді навіженими, — але це від надлишку молодої енергії.

Молодша Тоня народилася, коли сестри вчилися у випускних класах, була такою маленькою і худою, що сусіди вирішили — недоношена.

Вона боялася всього і всіх. Виховательку в садочку, вчитель-ок в школі, хлопців на вулиці, продавщиць, кондукторів, сусідів.

Варто було комусь підвищити на неї голос, вона губилася, думки скакали врозбрід, і в самій звичайній ситуації вона не могла зрозуміти, чого їм від неї  треба.

Сестри, енергійні, упевнені в собі, терпіти не могли Тониного розкисання, активно виховували молодшу.

Одна сідала робити з нею домашні завдання і за півгодини доводила до сліз: після таких гучних пояснень сестри навіть таблиця множення, тільки що ясна, як білий день, ставала для Тоні темним лісом.

Друга сестра витягала її ранесенько вранці із ліжка, приму-шуючи бігати і присідати в сусідньому сквері. Третя тягала за собою на вечірки, на пляжі, навіть в турпоходи. Кожна з цих витівок була для Тоні тортурами. У компанії у неї йшла обертом голова, від чужих очей і розмов вона важко втомлювалася.

Обуритися або хоча б заплакати, щоб від неї відчепилися, Тоня не могла: не було сил, не було необхідної агресії в крові. Змалку Тоня засвоїла: навколишній світ — небезпечний, він страшенно чіпкий,  він вправі Тоню чіпати і командувати нею. Чинити опір йому неможливо, але можна сховатися.

Ховатися — тільки вдома. По господарству Тоня поралася самозабутньо. Їй насправді подобалося прати, готувати, шити.

До свого двадцятиріччя Тоня ні з ким навіть за ручку не гуляла.

Втім, вона до своїх двадцяти багато чого «не»... Не знала, як відправити телеграму, викликати слюсаря, не літала на літаках, не відважувалася  зупинити таксі. Вона на все життя залишилася маленькою і худою, сестри насмішкувато звали її кишеньковою дівчинкою.

Середня сестра Олександра, владна, вибухова, прослави-лася на все Красноріченське: прихопила чоловіка з сусідкою-шелихвісткою, схопила качалку і гнала напіводягнених коханців півтора квартали. Чоловік з того часу не з'являвся. Наступних претендентів руку і серце незмінно водила до отчого дому. Не стільки познайомити, скільки заспокоїти батьків, мовляв, не хвилюйтеся за мене, треба буде — три лантухи женихів наберу!

До кожної з таких оглядин Тоня пекла пиріг з кетою. Аромат від нього розтікався по всьому під'їзду, сусіди заздрісно принюхувалися: треба ж, плюгавка недоношена, дивитися нема на що, а які пироги пече!

... Олександра курила з черговим нареченим на лоджії, голосно з ним сварилися, потім різко покликала:

— Антоніна! Іди-но сюди!

Тоня об'явилася на балконі в білій кофтинці і синій спідниці, — піонерка!

Сестра схопила її за руку, потягнула до усміхненого хлопця:

— Ось твій майбутній чоловік на ім'я Петро, знайомся! Парочка — на диво, полохлива кізка і козел!

Хлопець перестав посміхатися:

—Не слухай її, вона в тебе зла. Підеш за мене? Я без жартів.

Тоня почервоніла, дивилася на хлопця спідлоба, руки по швах. Сестра розреготалася:

—Ой, не можу! Жива картина! Вона зараз тебе запитає, дядьку, а ти битися не будеш?

—А я не буду, — серйозно сказав Петро.

Він був величезний, під два метри зростом, у нього були здоровенні ручища. Але посміхався славно.

Петро зробив Тоні карколомний весільний подарунок: забрав її з ательє, де вона відбувала каторгу швачкою, і взагалі заборонив їй працювати.

— Сиди вдома, народжуй дітей, годуй мене пирогами. Щоб мене завжди чекав теплий вогнище. Впораєшся?

Чоловік був першою сторонньою людиною, котрій вона дивилася в очі не лякаючись.

Довго не могла повірити рідкісному щастю: можна не ходити на роботу, не стирчати днями серед чужих, не чекати, втягнувши голову, коли начальниця, що влаштовує чергову догану всьому ательє, накинеться на неї. З недоброзичливих ситуацій залиша-лося ще: походи в магазин, візити з чоловіком до його друзів та родичів.

Сестри, переживаючи за молодшу, по-своєму підготували Тоню до шлюбу. «Курс молодої дружини» в їх загальному уяв-ленні складався з двох аксіом:

Всі чоловіки — козли. Рано чи пізно починають пити і шулятися по бабах.

Треба бути окатою, зубатою, загребущою, — словом, жити тільки і тільки для себе.

Незважаючи на родинні рецепти, відносини Тоні і Петра склалися непогано. Чоловік дивився на Тоню, як на милий житейський казус, шкодував, перед сном носив на руках, колисав. Від дитинства Тоня не пам'ятала, колисав чи хтось її на руках. Мліла, солодко засинала. Петро її не кривдив. Кричати, або лаятися — було не в його характері.

Після первістка Миколи сім'я витримала п'ять років, встала міцніше на ноги, аж тоді з'явилася донька Лілечка.

Тоня мріяла, як діти виростуть, будуть ходити за купівлями, а чоловік знайде таку роботу, щоб працювати вдома. То був би для неї справжній земний рай!

—Моя тиха гавань, — хвалився Петро перед гостями, показуючи квартиру.

Так воно і було. У домівці панували добрі аромати доброї їжі, чистота, свіжість, спокій.

Тільки сам Петро, енергійний, галасливий, жадібний до життя, і її задоволень, здавався Тоні піратським кораблем в цій гавані. Вона до тремтіння в руках переживала, якщо він затри-мувався на роботі навіть на півгодини. Годинами чекала, плакала, якщо приходив за північ. Придумувала, як водиться, жахи: аварії, хулігани, міліція, морг...

У три-чотири години ночі лунав дзвінок у двері, блудний чоловік напідпитку повертався додому, а її пробивав жах: у таку страшну темінь, у такому жахливому місті, та щоб в такому стані! Він приходив весело-буйний, і тиха гавань перетворювалася в портовий шинок. Втім, коли не приходив вчасно — гавань зовсім вмирала.

Цей тваринний жах Тоня пережила, коли сороки принесли звістку: у Петра завелася молодиця, вже вагітна. Півроку Тоня прожила в кошмарі. Щовечора згадувала, що він давно вже не носить її на руках. Цей гидотний світ, нарешті, дістав і її!

Перед очима стояло: Петро йде з дому, і вона залишається сам на сам із оцим проклятим життям! Життя по швидкому задавить її, і дітвора загине відразу! Вона сотні разів збиралася порозумітися з чоловіком: він піде — одно, що вб'є їх усіх! Не зібралася. Немов повернулася душею в дитсадкові часи: нянька помилилася і кричить на Тоню, коли винні інші. А у Тоні від її крику сплуталися думки і слова.

Тоня зробила тільки те, на що була здатна. Тепер її будинок блищав як ніколи. Чоловіка завжди чекали в духовці його улюблені пироги. Шиті Тонею сорочки сиділи на ньому немов влиті.

І біда якось розсмокталася, ніхто ні кого не народив і ніхто ні від кого не пішов.

Першими слабкість людини чують шакали. Незабаром всі бичі і пияки великого будинку знали, що якщо зустріти у дворі або на вулиці цю зацьковану мишку Антоніну, можна впевнено вимагати з неї на пиво, а пощастить — і на повноцінну «білень-ку». Сусідка знизу, мирна досі, тиха старенька алкоголічка, радіючи, виявила, що є ще у світі люди сумирніше за її саму. І внадилася до Антоніни скандалити: діти твої боляче голосно пустують, а вже «грюкають» по підлозі так, що вапно зі стелі сиплеться! Після довгої нотації старенька вимагала за турботу порожні пляшки, чашку рису або цукру «в борг». Бабки на лавочці біля під'їзду — в інших дворах сама доброта й турбота — жодного разу не обійшли Тоню уїдливою увагою: то повідо-мляли, як син набешкетував, то — десь бачили нетверезого Петра. І з ким!

Навіть рідні діти скоренько пристосували мамину безвід-мовність під свої потреби: Антоніна покірно робила уроки за Кольку, не могла відмовити у шоколадці Лілі.

Але жоден організм не може вижити без моментів урочис-тості. Були у нашої боягузки і свої свята.

Якщо вдалося прошмигнути по двору, не потрапивши на очі канюкам і плетухам! Якщо вгадала за дверима кректання скандальної сусідки і не відкрила їй двері! Якщо вмовила Лілічку спочатку з'їсти кашу, і тільки потім — «Марс»!

Але це — так, дрібниці.

Коли чоловік і діти — і все вчасно в  будинку — засипали, Тоня в одній сорочці, не включаючи світла, підходила до темного віконця, вдивлялася в тьмяні злісні вогники на вулиці і тихо раділа. Ми прожили ще один день разом і в теплі! Ми вбереглися — від хвороби, від біди, від лихого ока, від війни і від розлуки!

Вона відчайдушно боялася життя — але тим солодше було її маленьке вечірнє свято!

На недавній День Армії Петро пішов у гараж прибратися. Поза всяким сумнівом це означало, що годин до десяти вечора він буде сидіти там з товаришами, пити горілку і горланити пісень.

Близько години ночі Тоня втомилася чекати його, шмигати від вікна до дверей. До гаража було близько, якщо дивитися з балкона — метрів п'ятсот. Але по дорозі до нього треба пройти довгі ряди сараїв, проминути занедбане будівництво, потім — яр, а до самих гаражів — жодного ліхтаря! Діти спали, Тоня, крижаніючи від жаху, вийшла з під'їзду. Вже поспіли до Хабаровська відлиги, але ночами прихоплювало неабияк. Тоня не знала, від чого вона тремтить, від холоду чи жаху. Здогадалася не включати ліхтарик, пробиралася вздовж стін сараїв, щоб не потрапити на очі лихій людині. Все, чого в житті боялася, згустилося тут і зараз. Страх за чоловіка. Мерзенні тіні, чиїсь злісні очі з чорних кутів, ям і провалів, далекі і близькі шерехи, скрипи, крики. Господи, як же Петя щовечора повертається цією дорогою від гаража!

Ворота були навстіж, трохи ворушилися од вітру, загрозливо скрипіли. Петро, сховавшись під кожухом, до нестями п'яний, хропів з міццю доброго бульдозера. Тоня билася над ним близько години, але не добудилася. Змерзла. Включила калорифер. Не встигла зігрітися, згадала про дітей. Якщо Лілька захоче серед ночі в туалет, завжди кличе маму. Чи не докли-четься — розплачеться, розбудить Миколу. Такого в житті не було, щоб діти прокинулися — а батьків нема! Злякаються, підуть серед ночі шукати маму-тата! Накинула на чоловіка ще пару тілогрійок, причинила ворота.

Добрела до будинку. Тиша. Сплять. Знову згадала чоловіка. А раптом чужі прийдуть? Петя спить на спині, а раптом йому стане погано? Чула, так людина захлинутися може. А раптом щось з калорифером? Заревла в голос, осіклася. Ледве добрела до гаража, знову подумала про Лілю та Миколу: якщо раптом прокинуться!

Так і снувала зневіреним мишеням до світанку, полляв у цих брудних закутках річну норму своїх сліз, жаху і тремтіння.

До восьмої ранку вона втомилася боятися, і переживати. Відшукала навісний замок, замкнула гараж разом з чоловіком. Не встигла дійти до будинку, роздягнутися — дзвінок у двері. На порозі стояв Пупсик — самий страхопудний і нахабний із навколишніх бомжів. Раніше одного погляду на Пупсика з вікна їй вистачало, щоб душа зіщулилася.

— Ги-и, — щасливо повідомив бомж. — Ти це, господиня, на пиво допоможи! Тама твій мужик в гаражі замкнений, відкрити треба, б'ється!

—Переб’ється, — байдуже кинула Тоня. І зачинила двері.

Згадала синюшну пику Пупсика, сказала в повітря:

— І це все, чим ви мене лякали?

Пішла звільняти чоловіка через пару годин, погодувавши дітвору.

Петро сидів на тапчані, з початою пляшкою горілки в руці. З хмільною цікавістю спостерігав за дружиною.

Тоня задумливо подивилася на нього:

— Ось чому я тебе всю ніч добудитися не могла. Заначку сьорбав!

Взяла пляшку, викинула на сніг. Вперлася руки в боки, наб-рала повітря, хотіла загрозливіше верескнути на чоловіка. Але відчула таку втому, що  запитала тільки:

—А ти чому це мене вже сто років на руках не носив?

... Виписуючи нетверезими ногами кривулини і щохвилини сковзаючи по двору, простував Петро, на його руках абсолютно щасливою і впевненою птахою влаштувалася Антоніна. Недбало обіймала чоловіка.

Черговий загал літніх жінок на лавці несхвально спостерігав цю картину, але мовчав. Відчайдушно заздрив.