«Леся Українка глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв’язана нерозривно з життям свого народу, з переживаннями нашої людини в теперішню добу, ця творчість переводила її на грунт вічних вселюдських змагань, уясняла в їх світлі й зв’язувала з одвічними переживаннями людськості. Наше громадянство не встигало йти за цим захоплюючим, бурним потоком натхнення, цею блискучою панорамою образів, що розверталася перед ним; цей високий рівень ідей, на який вела творчість покійної, був незвичний для його ширших кругів. Смерть перервала цю путь у вселюдські простори». Михайло Грушевський, історик, літературознавець, організатор науки, критик, політичний діяч і публіцист. За час його головування НТШ видало близько 800 томів наукових праць. (Жалобні збори Київського Наукового товариства восени 1913 року) Досвітні огні Ніч темна людей всіх потомлених скрила Під чорні широкії крила. Погасли вечірні огні; Усі спочивають у сні. Всіх владарка ніч покорила. Хто спить, хто не спить, — покорись темній силі. Щасливий, хто сни має милі! Від мене сон милий тіка… Навколо темнота тяжка, Навколо все спить, як в могилі. Привиддя лихі мені душу гнітили, Повстати ж не мала я сили… Зненацька проміння ясне Од сну пробудило мене, — Досвітні огні засвітили! Досвітні огні, переможні, урочі. Прорізали темряву ночі, Ще сонячні промені сплять, — Досвітні огні вже горять, ТО світять їх люди робочі. Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! НЕ бійся досвітньої мли, — Досвітній огонь запали, Коли ще зоря не заграла. З віконечок ллється стяга та просвітла Одрадість у серці розквітла, Огні золотії мигтять, Одважним промінням зорять, Мов кличуть до праці до світла! SLAYUS-SCLAYUS Слов'янин – раб (лат.). Слов’янщина! — який величний гук, Який широкий і містично темний. І скільки літ і як багато рук Для неї будували храм таємний. Посеред храму п’єдестал звели, І статую поставили на ньому, І вид, немов Ізіді, зап’яли Покровом щільним ідолові свому. Стоїть таємна статуя давно, Час тихо упливає рік за роком, І досі ще нікому не дано В лице їй глянути одважним оком. А що ж величної Слов’янщини сини, Німої матері проречистії діти, Між людьми чим прославились вони7 Чим похвалитись їм? З чого радіти? Дивітеся: з них кожний, як один, Що світ би здержав на плечах здорових, Міцний, як дуб кремезний, слов'янин Покірно руки склав в кайданах паперових Та раз у раз поклони низькі б’є Перед стовпом, короною вінчанним, Порфірою укритим; стовп той є По праву спадщини царем названий. І кожен весь в крові, в сльозах його лице, Троїстая нагайка тіло крає, А він, ховаючись, плете сильце І братові під ноги простирає. Колись, бувало, сильний чужанин Слов’ян-рабів виводив на майдани, — Тепер, куди не глянь, усюди слов'янин На себе самохіть кладе кайдани, І кажуть всі: варт віл свого ярма, Дивіться, як покірно тягне рало! Ні, ймення слов’янина недарма Синонімом раба між людьми стало! *** Хто вам сказав, що я слабка, Що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука Чи пісня й думка кволі? Ви чули, раз я завела Жалі та голосіння, — То ж була буря весняна, А не сльота осіння. А восени… Яка журба, Чи хто цвіте, чи в’яне, Тоді й плакучая верба Злото-багряна стане. Коли ж суворая зима Покриє барви й квіти — На гробі їх вона сама розсипле самоцвіти. |
Архив номеров (№10-19) > № 16 >