НА ВЕРШЕЧКУ СЛЬОЗИ


***

Цей світ і ти у ньому. —
Краплина в океані...
Він — всесвіт, ти — лиш горбик
на власному дивані.

Я, мабуть, помилився —
не так сказати треба.
Ти — справді порошинка,
та він — не все без тебе!

Якби не ти у ньому —
не цим він був би, іншим!

...Абсурд, безглуздя — перший
рядок у цьому вірші.

***

Знайду і поверну собі
юрбою вкрадене у мене
і непотрібне вже юрбі
далеке, тепле і зелене.

І дощ повз мене не пройде,
і не втече від мене річка,
й під кленом листячко руде —
мені давно знайомі личка.

Я без хмарини тяжко хворий,
без птаха — з'їсть мене журба.
А мій єдиний клятий ворог —
заасфальтована юрба.


САМОТА

Я цілий день в самотині.
Я все життя у самотині.
Зате я в самій глибині.
Зате на самій я вершині.

О самота! Для кого — жах,
для мене ж — найсолодша мрія
Коли я сам — я справді птах,
іду ж до вас — вганяю цвях
у серце — і воно тупіє,
воно стає таке сліпе,
таке безмозке, без'язике,
що я ненавиджу себе
і плюнув би собі у пику.

Тягти мене на ваші свята —
це все одно, що убивати.


В КАЗАХСТАНІ

Від неба земля
тільки кольором тут різниться.
Хоч погляду воля,
та серцеві тяжко в безмежжі.

Самотня хмарка
відбилась горбком на рівнині.
Сліпуче озерце
подібне до сонця на небі.
Єдина смужка —
з електродротів і рейок.
Та кілька плямок:
чи то хатки, чи надгробки?

Так високо птах,
що здається: то зірка, лиш чорна.
А дім так далеко —
здається: нема його зовсім.


ПОЕТ

Тоді, коли тіло твоє вже в могилі,
з'являються зразу аж дві хробачні.
Одна копирсається в мертвому тілі,
а друга — в колишній твоїй маячні.

Спочатку назвуть маячнею,
а потім — так носяться з нею!


***

О, скільки зараз слів про справедливість,
про торжество краси у майбутті!
Самі слова ці — врешті, та ж брехливість,
яка цвіла в недавньому житті.

Краса до себе всіх не загребе,
бо гарбання — це знищення себе.
                                            1987



НЕСКІНЧЕННИЙ СОНЕТ

Як безпардонно чавлять глину
із глини зроблені боги!
Солодкі глині батоги —
покірно підставляє спину.

Яка-бо тиша навкруги! —
Забито між зубів шматину
і молдаванину, і фіну.
Але й на руських — ланцюги!

Часи залізного грузина
(який грузинів товк також)
минули начебто... І що ж?

Працює досі та ж машина —
з трибун ми чуєм од вельмож:
«Вам БАМ, а владу нам — дайош!»
                                        1989


***

В країні — безладдя,
в душі — порожнеча і втома.
Працює лиш мозок,
бо мало роботи у шлунка.

Червоні конають,
та їх-то й було небагато!
Безбарвні біліють,
хто — щиро, а хто — кон’юнктурно.

Тепер вже майбутнє
не в райдужних бачиться барвах.
Опору в минулім
по-своєму кожен шукає.

Колись так багато
хотілось сказати, почути...
Можливість з'явилась,
натомість — зникло бажання.
                                        1991


ГОРДІСТЬ ПАТРІОТА


Кинув пити,
кинув курити,
кинув їсти м'ясо,
давно не голюсь,
кину й хліб їсти,
коли і його не стане.

Але каменюку в царя —
не кину!
                                        1990


***

Хам дорвався до керма
і кричить: «Вперед, вперед!
Обіцяю рай земний,
буде не життя, а мед!»

Хам сліпий — на скелі мчить
ним кероване судно,
ось підводні рифи вже
дряпають благеньке дно.

Що ж команда? Дехто спить.
Більшість — як і хам, дурні:
очі бачать тільки харч,
мозок плаває в вині.

Дехто радить: «Схаменись!»
Хам "порадників,, таких
запроторює у трюм,
чи за борт шпурляє їх.

Дехто й сам за борт стрибнув:
«Краще жити в чужині,
аніж ближчим часом тут
опинитись у труні».

...Я ж — на човнику малім
став на якір і здаля,
рибку ловлячи, дивлюсь
на конання корабля.
                                1981


***

Синє небо, білі хмари
Й голова задерта…
Зараз, хоч стріляйте в мене,
Я не можу вмерти.


***

Посадив, полив, поглянув
На малу ялинку –
І все в світі зрозумілим
Стало на хвилинку.


***

Сплю я міцно, але зараз
Вмить на ноги скочив –
тільки раз у шибку стукнув
Голодний горобчик.


***

Кущик листячком лопоче –
З вітром розмовляє.
а можливо, на мій погляд
Щось відповідає?


***

Повузлена історія вітчизни,
непогамовний український щем.
Хоч бий сокирою, хоч захлинайсь плачем —
даремні й слізний спосіб, і залізний.
То як же ці пухлини розсмоктати?
Не скубтися й шалено працювати!
1988



ДЗВІН ПІСЛЯ ПЕРЕРВИ

Никали, зникаючи.
Никла змога палати.
Попеліли у прірві
з перерваним жиллям.
Життя за обрієм,
без обрисів.
Передсмертя.

Навіть Христос
воскресав пошепки
і все рідше, дальше...

«Всі шляхи в крові!»
Всі стежки!! —
Та в усе непомітнішій,
все безбарвнішій...

І лиш під загрозою стати білою
почала закипати,
зарухалась.

До найдальших,
вже геть омертвілих, судин
дотече потроху...
1991


***

В легкім човенці самоти
я вільно пурхав до сьогодні...
Так непомітно, так природньо
заволоділа мною ти.

Мій погляд блискав з висоти,
не зупиняючись на жодній...
Так непомітно, так природньо
заволоділа мною ти.

Ніколи не в'являв собі,
що може бути так природньо...
Я ніби вчув наказ Господній —
і підкоряюся тобі!


***

Дозволь погрітись біля імені твого —
в моїй-бо хаті снігу по коліна.
Я цілуватиму довіку ту хвилину,
коли погрівся біля імені твого.

Дозволь згадати теплий голос твій.
Усім в кінці шляху знамена чорні мають!
Лиш я попереду хреста не відчуваю,
бо чув колись я теплий голос твій.

Якщо ж я стану здобиччю часу
і десь в степу заприязнюся з круком —
замри на мить і ледь помітним рухом
змахни з щоки хоч би одну сльозу!


МИНАЮТЬ ДНІ, МИНАЮТЬ РОКИ...

Пухленькі дитячі ручки
з обручкою на пальці
тремтять від старості.
Товстенькі рожеві ніжки
у модних черевиках
ледве пересуваються.

Перші молочні зубики
із золотими коронками
стоять на столі у склянці.

По-шкільному підстрижене волоссячко
поріділе на потилиці
стало біле, як сніг.

Поруч з хлопчиком у колисочку
лягла його дружина
і засипали їх землею.


***

Зникаюча воля — воістину жах!
Не ятрить вже мрія — ледь мріє...
У грудях жив зух, та зів'яв і пожух,
і доля, здається, вмирає.

Невже йду до краю, невже скоро крах,
і птах, котрий виклює думи,
і стану я прах, і зупиниться рух?
Лиш віко на вічному домі!

Але усвідомлення гріє,
що, пишучи це, я лиш граю.


***

Тіктакає штучний цвіркун
в моїй комунальній печері,
та глушить його і крізь двері
потужний сусідський вістун.
То ганить вчорашніх богів,
то псальму про секс заспіває. —
Минулого не зрозумів,
майбутнього він не пізнає.

Та голос йому не тремтить —
така досконала вимова,
що тільки забувся на мить,
вже й думаєш: ось воно, Слово!

То що, без молитв і кумирів
не можна в цім світі прожити?
Невже ж гірші зайшлої віри
тутешні пісні й власні діти!

***

Печаль комизиться —
не хоче обняти відразу.
По-іншому — радість:
коли лоскотне — не вгадаєш.

Печаллю повіє —
й на плесі байдужості — брижі.
А радість як вибухне —
бризки летять аж за обрій!

Улітку душа
ледь відчутна, бо плавиться мозок.
Узимку ж вона —
як опара, бо кулиться тіло.

Хитається маятник
швидко, але присипляє.
А стрілки повзуть
непомітно, та держать в напрузі.

Так тягне людину
розкласти усе по полицях!..
Не рвімо, не краймо
єдину артерієвену!

Тіктакало б серце
та передчуття не зникало б —
Тоді знадобляться
й печаль, і байдужість, і радість.


***

Я не можу сказать –
На краєчку губи…
Ну ніяк не скажу –
На вершечку сльози
Заховалося слово.


***

Коли б хоч одна людина
Збагнула моє мовчання –
жодного слова не написав би!