Леонід Завальнюк

Сьомого грудня 2010 року
відійшов у вічність Поет
Леонід Андрійович Завальнюк.
Писав він свої вірші, оповідання
і повісті російською
мовою, але в душі
завжди залишався українцем.


Народився в 1931 році в Україні, в місті Умань, Київської області, вчився в школі, потім у ФЗО, працював відкатником на шахті в Донбасі, а далі — військова служба на Далекому Сході, перша поетична книжка в 1953 році, звичайно російськомовна, бо надрукуватися в Росії україномовним поетам практично було неможливо. Так загибали українські таланти.
Я познайомився з Леонідом Андрійовичем у 1987 році, коли в Хабаровському книжковому видавництві готувалася до видання його чергова, ледь не сорокова книжка «Дальня дорога». Я прочитав її ще по рукопису і, як міг, допомагав її скорішому появленню на полицях книжкових магазинів. Завальнюк подарував мені примірник з підписом: «Сашкові в пам'ять нашої доброї зустрічі, в часи, коли я мучився над виданням цієї книжки. З щирою подякою за все добре. Леонід Завальнюк».
За рік до цього він був рецензентом моєї другої добірки віршів «Всепрощаючий світ».
Мій мозок, по самі вінця наповнений віршами, найулюбленішими визнає чимало рядків Леоніда Андрійовича.

    Дзвенить нескінченна туга,
    Ще не пояснена словами.
    Я не один,
    я знову з вами
    Птахи, хмарини, дерева…


Наскільки вистачило часу і хисту, перекладаю українською мовою декілька, особливо мені близьких, віршів Поета.

Українська пісня

Як два вороги, очі в очі,
Ах, як ми співали, як співали в далекі ті весни!
На виході із мертвої петлі, охоче
Голоси наші сходилися чудесні.
Це так, ми звідти… Наша кров
З того віку не дуже змінилася.
Любов до України? Що за примха така!...
А утім це любов.
А утім це і є вона, справжня,
Коли слово — як жорна,
Коли душу обпалить вогонь
І небесна розіпнеться тиша,
Я, немов, за повітряною кулею,
За головою своєю лечу.
Люди, землі, країни, взірці давнини,
В неосяжне далеке минають.
І страхітливі, як таргани,
Гіркі сльози щокою сповзають.


Мова

Пекли зорю світанкові мадонни.
— С т р и в а й! — Одна говорить,
— Т ы п о г о д и! — співзвучно мовить інша.
Яка далечінь чиста,
Життя буя без краю,
Аж серце — а-ах! —
Родилося в грудях.

«С т р и в а й»...
Сплелись дві мови в моїй долі.
«Т ы п о г о д и»...
В ледь чутній далині.
І рідко-рідко я тепер д о л о н ю —
Л а д о н ь дитинства протягну тобі.

Але в лиху термінову годину,
Коли всі зорі поповзуть повз руки,
Покине доля співака-бурлака,
— Р у х, — я скажу.
Рух, взагалі, не птаха,
Р у х — це д в и ж е н ь е.
Падає завада,
Я забалакав!..

Який ознобу блок!
Дивлюсь на тебе, Україно рідна... —
Співають в небі зорі.
Втолочене життя,
Та дух мій не оглух.
Все, все мине, а слово збережеться.
С т р и в а й — і п о г о д и...
С в і т а н о к і р а с с в е т...
К о х а ю щ и р о — і л ю б л ю б е з м е р н о...
Від другого піти — не вижити без нервів,
Забути перше — як не жити зовсім.


Каганець

Все, що було, неначе й не було,
Стало вчора живим і недавнім.
Все, чим марив одинцем,
Вкупі ділимо радість і горе.
В двох незрячих життях
Тихо рипнуть у хаті віконниці,
Й два дитинства, два сни
На життєвих зійдуться путях.


Щоб спалити мости, —
І причина знайдеться і сірники,
Можна все поділити:
Телефони, надії, серця...
Та ніхто не поділить
Опівнічної світ електрички,
Що летить через роки
На мигтіння мого каганця.


Творіння віршів

Ось так
Раптово,
Як напад ядухи,
Приходить черга й за душу бере.
Я презентую віршу свою душу,
І мою душу
Він собі бере.
Все прожите,
Все працею нажите,
Все, що я вистраждав, все що зберіг,
З цієї миті
Стане вашим митом,
І кров моя, й думок стрімкий розбіг.
Коли вже голос міддю залунає,
І по складах пропустить
Ритмів корч,
Він візьме з мене більше,
Ніж я маю.
Я все віддам
Любов свою і жовч.
Коли, зійшовши з ранкової свіжості,
Запалить зірку в честь свого буття,
Тоді на друзів не знайду я ніжності,
І повз жінок пройду без каяття.
Я буду розбиватися на рифах
Своїх надій
І не своїх гріхів...
Такою світ по кров’яним
Тарифам
Живого вірша вартість
Утвердив.


Comments