Яблунева брость

***
Долоню до грудей притулю
І враз відчую, як струмить
По тілу кров земної кулі, —
Весняна сонячна блакить.

Дзвенять пташки на рідній мові,
Співають дідових пісень
Зелені сонячні діброви,
І в ніч співають їх і в день.

— Ти зіронько моя, — з дитинства
Долинуть неньчині слова,
Три стислих слова — рідна пісня,
Що в часі кожному нова.

Реве та стогне навіть в ясну
Погоду серце від журби,
Коли над вулицею гасла
Скликають нас до боротьби.

Спалахне смолоскипом серце,
Коли від друзів прозвучить, —
Якщо не хочу жити в герці,
Не треба рідну мову вчить.

Як можна не порозуміти
Мою залежність від батьків,
Для котрих був найкращим митом
Своїх дідів натхненний спів.
Як я люблю російську мову,
Отак і ви мою любіть,
Пишайтесь українським словом,
Яке керує із століть.

***
Битим шляхом йдемо, од би знати
До якої мети?
Чи сусіда йдемо катувати,
Чи, затягши в кути,
Їх жінок та дочок ґвалтувати?
Чи у інші світи,
Як кати, посуваємо, брате?
Що віщує воякам заклятим
Битий шлях самоти,
Од би знати!?.

***
До Москви летимо ми, до Сочі,
Я працюю щодня і щоночі,
Лише в Києві — свята одні…
Так сподобався Київ мені,
Чи батьків — діточок України —
Просякають дитинства перлини
На святій українській землі?

***
Шукаючи гріхів, попав до раю.
Питає Бог: — Солодкі, чи гірки
Гріхи, які тобі я вибачаю?
Я богові мерщій відповідаю:
— Гріхи мої гіркі, як огірки,
Якщо я огірки не поливаю.
Коли ж мої гріхи поллють твої дощі,
Такі вони солодкі і смачні,
Що й досі я отих гріхів благаю.
Ти, Боже, дуже нагрішив колись,
Отож ділись гріхами, не барись.

***
На долоню степу теплу
Пташку літа посадила.
Пташка степом гонить спеку,
Золоті здіймає крила.
Б’є в потилицю смереку
Спека довгим дзьобом сонця
І смерека в жовту спеку
Зануряється до донця.
Хоч немає прохолоди
Під яглицями смереки,
Коли трапилась нагода —
Жінки ластяться до спеки.
Сяють, наче ікла вовчі,
Білі плями проти сонця.
Жінки вп’яли в небо очі,
Хмару сприйняли за хлопця.
Хлопець з хмари ліз, дивився,
Задивився, повалився
На зелену конюшину,
Ледве жінці не на спину.

Отаке в степу було.
Хлопець той, що зліз з хмарини,
В чорний смуток занепав,
Коли вітер з полонини
В степ по спеці причвалав.
В сукні жінки одяглися,
Чепуритись почали.
Посміялися зухвало
Та й пішли собі в село,
Пити пиво, їсти сало,
Бо воно у них було.
Під смереками до ранку
Блідий хлопець самотів.
Чорну чатував коханку,
Або білої хотів?
Жодної не дочекався,
Ранком росами розпався,
По смереці, по кущах,
По зеленій конюшині,
А сидів би на хмарині,
Був би хлопець при харчах.

***
Я спромігся б і на більше,
Та не тямив що робити,
Коли в небо зірки вийшли,
Як виходять в поле квіти.

—Я б дістав тобі три зірки,
Але ти не захотіла,
Перетворив би в музики
Неба тіло твоє біле.

— Йди від мене, — говорила.
—Я пішла у дике поле,
Та в сутінках чорнобилю
Нагуляла собі горе.

Був він хлопець дуже чемний,
Не такий, як ти, пихатий.
У обох столицях вчений,
В сорок років не жонатий.

Ти не вчений, ти жонатий,
Як ти можеш врятувати
Від такої, від сякої
Долі жінку в непокої?
Тільки пиху втамувати —
Серед степу полягати,
Тільки зорі рахувати,
Конюшину в полі м’яти.

***
Самотію на березі моря,
Де гойдається чайка на хвилі,
Де вода шерхотить камінцями,
Де обертом іде голова.
Сорок років минуло од тої
Злої днини, як хвиля свавільна,
Нас здійнявши, посадила яла
На вологі оці камінці.
На вологі від нашої крові,
Від пекучого болю, що й досі,
Наче списом, пронизує груди,
Заливаючи очі слізьми.
Самотію на березі моря.
Не прийшли мене друзі зустріти,
Тільки хвиля, як пес винуватий,
Мовчки лиже сліди моїх ніг.

***
Теплий вітер понад полем
Розгойдав пожовкле жито.
Якщо є у жита доля,
Стане жито добрим митом.
Жде дощу пожовкле жито,
Забажало бути вмитим,
Але вдарив дощ копитом,
Полягло в багнюку вбитим.

***
Коли мене висмокче вік.
Щоб з глузду не з’їхати, ти
Май на увазі, що твій чоловік
Повинен не воду у ступі товкти,
А мурувати із цегли форти
На довгих шляхах до мети.

***
З поораного зморшками обличчя,
Солом'яним запалюючи зблиском,
Мене жіночий погляд зупинив.
Тоді, з потайним острахом, поволі
Розпізнавав давно забуті риси
Того дівча, з яким зазнав кохання.
Коли було мені п'ятнадцять років,
Коли я вперш повірив в речі жінки,
Що всі ми ошуканці на землі.

Вона сміялась і глибокі зморшки
В її лиці кільчились промінцями
Великого бажання осміяти
Усе, чому віддав своє життя.
Я їй сказав: — Ступай собі, небого,
Ми всі в оцьому світі ошуканці,
Затуркані й дурні, як той собака,
Який уміє гавкати всю ніч,
Щоб не давати людям спочивати.

І я пішов. Вона кричала вслід:
—У ресторані «Саппоро» сьогодні
Подати мають українські страви.
Чи не піти, не випити по чарці
Духмяної горілки «Хлібний дар»?
І я пішов за нею, як собака,
Щоб гавкати, коли здолає втома,
А жінка ляже в ліжко, щоб сказати,
Що всі ми ошуканці на землі.

***
Вітер ущух. Краплини дощу
Падають із віття тополі.
Запаморочливим сіном дишу,
Сплю під снопами у полі.
Від мерехтіння трави в промінцях
Сонця, що в гори сідає,
Кожна рослина стовбичить, наче цвях,
І поки той цвях від дощив не розчах,
В рілля його осінь вбиває.
Тиша така, що дрож літака
Входить у стовбур тополі,
Тополя той дрож у коріння вштовха,
Щоб розчинився в тім полі.
Спати мені отой дрож не дає,
Літак бо летить з України,
Дрож прокрадається в серце моє
І залишає руїни…


***
Кістки ламайте, не чапайте душу.
Ні богу, ні дияволу її
Я не віддам. Я з нею жити мушу.
Мої в ній лиха, й радощі мої.

Ви хто такі? Прихильники ідеї
Оманливій якої не знайти.
Кістки ламайте, а душі моєї
Не зломите, міцні її форти.

В обійми бога біжите від праці,
Гундосите облудні молитви
Під дахом тютюнових корпорацій,
Як бог ваш, забиваючись в кути.

***
Я струменів, тепер я хилитаюся,
Бовтаюсь, як тополя на вітру.
Я так натхненно жив, я так старався,
Чіплявся за невідому мету.
Жадав я неба, на землі зостався.

***
Свята Росія? Боже упаси
От святості у крові по коліна.
Ми змушені ім’я твоє нести,
Осміяна народами руїна.

Ти смокчеш надра матері-Землі,
Вони твої натхнення і надія.
Що не бовтун у тебе — то месія,
А ми усі невільники твої.

Сміятися? А з чого? Що глуха,
Пихата, у роботі нетямуща?
А далі що, а далі ніч довга,
Й жахливий крик: «Рятуйте наші душі!»

***
У пеклі мешкав, що мені ваш рай.
До раю треба буде ще звикати,
Ще й як звикати, богові загати
Тут, на землі, мені обридли вкрай.

Таке посланці бога на землі
Утворювали пекло, стільки крові
Ім’ям святої божої любові
Пролито, що не пролито вві злі.

Я звик до пекла. Бісу не моливсь.
Не пиха він, не ласий на пошану.
Перед людьми, як бог, не загордивсь,
Як бог, життя не ставить у догану.

Бог — рабовласник, пересічний він,
Як всі вожді, та інші урядовці…
А бісові до серця щирі хлопці,
Бо біс, як не мудруйте, божий син.

Розумний син. Не пиха він, не кат.
Таким був бог поки не з’їхав з глузду,
Поки мозками думав, а не гузном,
Синів не допустивши до посад.

Єврейською легендою народ
Спотворений, впадає на коліна,
Агонізує в безумі країна,
На символ смерті молячись з нагод.

***
Ми розійшлись в булому, не надійся,
Що корабель наш хвацька поверне,
Окалина осиплеться з заліза,
Дев'ятий вал на скелі швиргоне.

Для подвигу потрібен смак азарту,
Захоплення і жага висоти,
А ми відклали плавання на завтра,
 Лякаючись в невідоме пливти.

Двадцятий вік минув і став вчорашнім.
Куди несуть нас хвилі штормові?
В булому розминулись ми, це краще,
Аніж ввійти в лячні сучасні хащі
Й волати бога по вуха в крові.


***
Мазок рум’ян на полотні 
Жовтневих сутінок, світанок
Не скоро знак подасть мені,
Палкий закінчувати танок..

Ти молода, мене в борні
Життя посріблило, пом'яло,
Тож пофортунило мені,
Що в хаті світла не включала.

Ти паленіла від моїх
Скажених ласощів, ти знала.
Що випадала лиш на мить
Із рук, у котрих загибала.

***
Моя душа бреде чагарниками,
Пливе річками, плине над горами
Охоплена ранковим сяйвом смутку,
Уваги не звертає на покуту.

Дивлюсь, красуня німфа випливає.
Від лестуна чого вона чекає?
Вона не риба, — ні, але й не жінка,
Та й я давно не показова зірка.

Я жаги серця втримати не зміг,
Хоча пекельна думка душу гризла,
Що ота німфа — жіночка без ніг —
З поняттями кохання несумісна.

Ні хатка на вологих камінцях,
Не радувала нас, ні краєвиди.
Про що б ми не співали, ні слівця —
Про те, як одне одному набридли.
У смерках нам діватися куди?
Я лізу в ліс, русалка – до води.

***
Я нічого в неї не спитав,
Тільки мовчки зиркнув на годинника.
А вона вже тут-як-тут:
—Я звикла.
Зроблю, як би ти не побажав.

Одарую я тебе, сяйну
Зіркою у побуті твоєму...
Я дививсь на неї, як на Єву,
Як на недосяжну давнину.

Думаючи, ось вона стоїть
Єва, спокушаючи Адама.
Як не спокуситьсь, коли дама
Янголом  квилить з тисячоліть.

Я не Бог, я голий, як Адам,
Я стою під фіговим листочком.
Віддаю й його: — Візьми ось, дочко,
Все що маю, я тобі віддам.

А до богів краще не ходи,
Стільки їх сьогодні розплодилося,
Стільки яблук з’їли — не наїлися,
Стільки душ довели до біди.

Бачив, як зашарілась вона,
Фіговим листом мій страм прикрила,
Як квилила, знявши в небо крила,
 Чув, як над Росією бриніла
Лунами біблейська давнина.


***
Незабаром в чорний одяг
Час безвір’я нас одягне.
Білий колір в темні годи
Без надії в серці в’яне.

Усмішка сяйне надлишком
Обнадій, але даремно, -
Бо невдовзі зникне нишком,
Журно вдаривши по нервам

Снігом грудень налягає
На життєві наші ниви.
Сніг питань не вимагає,
Бо занадто полохливий.


***
Я - маячня, облуда, сон,
Снага безжурного яриги,
Шаблюка вбивці… чорні книги
Мене загарбали в полон
На стику двох століть, на вдиху
Доби що вбита вам на втіху.


***
   Вітер пасмом твого волосся
Вдарив в обличчя й відразу
Згадав я свято
Нашої осені,
Сутужне, сльозове
Свято.

Закам'яніле моє лице
Чи потрібно тепер тобі,
Якщо й був я коли поганцем,
Сказала б в якій добі?

Але вітер, волосся твоє гучне,
Як здійме, як полихне,
І, раптом, у мене не стало тебе,
А в тебе - мене.

***
Тривога рипнули дверима,
Задула зблиски на гачку
І нагадала мені рима
Тебе й малесеньку дочку.

Дочка була мені чужою,
Можливо я забув про це…
А ти ... такою молодою 
Стояла в церкві під вінцем.

Я розірвав на грудях свитку,
Зіткнувсь з тобою віч-на-віч…
Не дай нам бог наснитись діткам
В жахливу ніч!

***
Кричала кішка. Рудий дощик,
Пожовклим листям шарудів,
А ми грибів набрали кошик,
Пружистих сонячних грибів.

- Дощить до осені, - сказала
Дружина, смажачи гриби,
І якось тихо, журно стало
В душі, від жовтої доби.
 
Стікали краплі с парасолі,
Рудого ревного дощу,
Ми б не жадали краще долі,
Якби той дощ на хвильку вщух.

Щоб за столом біля віконця,
В повіві смажених грибів,
Ми споминали в плямах сонця
Як дощ під соснами рудів.


***
Перещепити яблуневу брость,
Вона почне бубнявіти й кільчитись.
У яблуні є шанс омолодитись.
Я прагнув теж, та брості не знайшлось.



Два терміни для хворого

Дефективне оповідання

Моє стовідсоткове алібі не заспокоїло слідчого.
— Лежачи під крапельницею з дванадцяти годин до трид-цяти на другу, ви мали можливість відлучитися на тридцять хвилин, саме стільки часу сестра знаходилася в сусідньому кабінеті. Так що не відбріхуйтесь, саме ви зробити цей незрів-нянний по своїй нахабності злочин. Ви обізвали доктора Фельц-мана Фальшманом і плюнули йому в обличчя.
— Пробачте, пане слідчий, я не міг цього зробити, оскільки крапельниця стирчала в судині моєї лівою руки і була розрахо-вана на півтори години.
— Господи, ну хіба ти ти не росіянин, хіба не російською кровю твою розбавляли…...
— Ну, російською, і далі що?
— Російська кров прискорює перекачування рідини, перека-чати її що два пальці в туалеті...  розумієш?
— Ні, не розумію, пане слідчий.
— Ну, зрозуміло. Ви самі не помітили, як це зробили. Адже всі росіяни великі вигадники. Не міг же доктор Фельцман не впізнати відомого в місті політика-комуніста, з яким-небудь недоумком з другого поверху.
— А звідки на другому недоумки, це що… божевільня?
— Ну, не дурні, так начебто того. Вони стверджують, що винайшли крем, наштукатурившись котрим, можна надати сво-єму обличчю будь-яку форму. Один з них на моїх очах арійське лице перекроїв в татаро-монгольське.
— Ну і ну ...
— Що ну і ну?
— Якщо вони так просто деформують свої обличчя, хіба не міг хто-небудь з них підробити мою фізію?
— Це практично неможливо.
— Чому?
— Тому що неможливо. Ви ж перебуваєте на першому поверсі.
— А Фельцман на якому?
— Лікар на третьому.
— На третій з першого не потрапиш. Тут поліклініка, а там лікарня.
— Але ви ж ви накачані російською кровю...
— А на другому що, росіян немає? Придумали крем, значить, росіяни.
—- Росіяни-то вони росіяни, але всі хочуть євреями стати. До Ізраїлю після лікування виїхати.
— А я тут до чого, мені й тут добре?
— Ви образили лікаря.
— Яким чином?
— Плюнули йому в обличчя.
—Лежачи під крапельницею на першому поверсі я доплюнув до третього?
— Експертиза встановила, що слина з вашого рота.
— Звідки в експертизи моє слина?
— Експерт зняв її з обличчя директора.
— Але в мене ніхто для аналізу слину не брав.
— Це й не потрібно.
— Як так?
— Навіщо експерту ваша слина, якщо доктор бачив вас у метрі від свого столу.
— І я був з крапельницею?
— Ось саме.
— З тієї, що в процедурному кабінеті.
— Саме з нею.
— Значить, я вийшов з нею на вулицю, обігнув будинок, пройшов через вахту, і вахтер це підтверджує?
— Вахтерка на секунду відходила в туалет.
— А куди відходила, коли я йшов назад?
— Так, так, значить, все-таки йшов. Ось ти, невігласе й проговорився. Так і запишимо… зізнався в злочині…
— В якому злочині? Хтось бачив коли я не йшов, я у вікно з третього поверху в перший перестрибнув, разом з крапельницею та триногою, на якій вона влаштована.
— Ось саме з триногою, значить так і запишемо ... щиро-серде...
— Так, і не забудьте записати, що вікна на першому, як і на третьому закриті залізними гратами.
— І це запишемо.
— І що тринога під крапельницю в бетон вмонтована.
— Тринога вмонтована ... Що ще?
— І що винахідники з другого перед тим як піти до лікаря намазали мене кремом.
— Намазали, а далі що.
— А далі можете мою справу передавати до суду.
— Навіщо ж відразу до суду? Який вам смак сидіти в камері, коли є можливість улагодити справу. Скажемо, попрацювати на будівництві гаража.
— Якого гаража?
— Фальшман гараж собі будує, але… розумієте, яка у лікаря платня…
— Хто ви сказали будує гараж? Фальшман?
— Хіба я казав Фальшман?
— Казали Фальшман, хворий хлопчик Петрик може засвідчити.
Слідчий повернувся до лежачого під крапельницею лопця.
—Ти чув, що я казав?
— Ви назвали лікаря Фальшманом.
— Ах вон що, і ти, сопля, туди ж… Почесного лікаря обізвав фальшивим! Так і запишимо. Загальна змова проти російської медицини…
Два місяці під охороною двох конвоїрів ми з Петриком копали підвал в гаражі доктора. На ніч закриваючи гараж Фельц-ман посміювався:
— Казав я тобі, не плюй у криницю, з якої тобі для крапель-ниці ліки беруть. Так ти обурився. Скаргу писати зібрався. А на кого, та й кому скаржитися? Я слідчому нещодавно пересадку волосся зробив, а обличчя йому на другому поверсі підправили. Знаєш, ким він до цього був...
Звичайно, в жодну криницю я не плював, з лікарем Фальш-маном не зустрічався і не розмовляв, але проти конвою не попреш. Я відвернувся, щоб, не дай бог, конвоїри не сказали потім, що я в обличчя доктору плюнув, і тим самим зробив ще одне злодійство супроти російської медицини. Щоправда, термін мені добавили, виявилося, що, слухаючи лікаря, я чихнув в долоню, і таким чином зіпсував повітря, яким в цей час дихав доктор Фельцман. А за такий злочин термін дають в два-три рази більший, а якщо врахувати, що це була вже друга судимість, можете уявити, скільки мені тепер підвалів належить вирити в гаражах недавно спроектованого кооперативу.

               Невиліковна хвороба

Забалакався я одного разу з дружиною друга, а він тут як тут, трохи від ревнощів у непритомність не впадає. Їй - ляпаса, мені — зуботичину, в матір перематір став нас з усіх боків лайливими словами обкладати. Загалом, вибудував навколо нас піраміду з м'яких матів. Сидимо ми з його дружиною в піраміді, вона головою хитає:
— І куди я дивилася, коли заміж йшла!
Я плечима у відповідь знизав, по руці вказівним пальцем погладив.
— Ревнощі, — кажу, — хвороба. Здоровому мужику в голову не прийде упаковувати свою дружину з мужиком в матах, ніби ми не живі люди, а святі мощі фараона з його живцем похова-ною дружиною. Цікаво, надовго він нас  в оці мати посадив?
— Поки псих у нього не пройде.
— А як довго він у нього проходить?
— Поки лайно з мізків не вилізе, — відповіла все ще зла на чоловіка дружина. — Він уже закочував мене одного разу з учителем математики. Уявляєш? Вчителю під сімдесят, а він на нього з матюками. Правда, й вчитель, мужик не в промашку. Поки чоловік бігав за рушницею до сусіда, ум'яв все, що я на вечерю приготувала. Горілочки пляшку оприбуткував і почав до мене з поцілунками приставати. Сидіти, каже, так за справжню справу. Я, звичайно, перелякалася в усмерть, а потім така образа на душу лягла, що вирішила: хай буде, що буде: мужик він і в труні мужик. До того ж — вчитель нашого сина. Загалом, почала я від образи переходити до справ більш земним, відчутним, і, як кажуть медики, корисним. На поцілунок відповіла поцілун-ком, на зітхання — зітхнувла, а потім таке на мене накотило, що схопила вчителя за краватку і в ліжко. А вчитель мій, шмяк, і в непритомність. Не чекав видно від мене такої прудкості. Я за нашатирем в шухляду, а мій ревнивець-чоловік тут як тут. Заскакує, що твій Оттело, тільки з рушницею. Навіть затвором клацнув. А вчитель на підлозі лежить, висулупивши язика. Я чоловікові кричу: — Здох твій суперник з переляку, я міліцію покликала, а ти з рушницею. За спробу вбивства зі смертельним результатом тобі років п'ятнадцять дадуть, і жодні балачки про ревнощі не допоможуть, бо він же вчитель нашого сина. Та й ревнувати до сімдесятирічного, все одно, що з мертвяком спати...
— Ну і що?
— Що, що?
— Чим справа закінчилася?
А тим і скінчилося, що ми з тобою тут закриті сидимо, а він з рушницею біля дверей стоїть, підстерігає коли ми тут шебаршити почнемо. А як почнемо, почне, як зазвичай, затвором клацати. У нього це вже в звичку ввійшло. Знає гаденятко, що жоден мужик у таких обставинах на кохання з чужою жружиною нездатний. Ось і знущається, а сам при цьому, як я собі думаю, в своїй уяві таке малює, чого в найстрашнішому порнофільмі не покажуть. Ось ти, скажімо, в такій обстановці здатний на справжній чоловічий подвиг?
— Думаю, що так.
— Ну і зрушуй тоді ...
— Що рухати, шафу чи що?
— Подвиг рухай. Я он кочергу приготувала двері зсередини замкнути, щоб не вліз, поки ми тут любов крутити будемо.
— Яку любов?
— Нашу з тобою любов, дурню. Ти що, зовсім мізкувати з переляку перестав. Сам-то за яким бісом до мене прибіг?
— За яким бісом? Твій чоловік подзвонив, сказав, щоб я ввечері заглянув, йому перетлумачити зі мною потрібно.
— Що без жартів?
— Цілком серйозно. Він це не мені, а дружині сказав, а та мені передала. Ось я і приперся.
Тут у жіночки нервовий тик зробився. Хоче щось сказати, губами плямкне, гикне і знову щось сказати хоче. І так без кінця. Бачачи таку справу, я почав її заспокоювати, холодною водою поїти, а вона рюмсати почала. А коли я трохи очуняв, почала піраміду розбирати, мати чоловіка в зворотному порядку повертати.
— Ах ти, козел, думаєш так і залишишся безрогим. Тепер не ти будеш друзів у хату запрошувати, а я до них по домівках бігатиму. Кожен із них у своїй тарілці, ходити під себе не стане. А цього цапа забери. Теж мені мужик, дурень недоношений.
А оскільки я не вважав себе недоношеним дурнем, а жінка показувала себе дость таки апетитною, отож я, негаючись, замкнув коцюбою двері зсередини і накинувся на неї з такою шаленою пристрастю, що та прийшла в жах і засичала так, як сичить зміюка, коли їй наступають на хвіст.
— Ти що, та він же уб'є нас, з рушниці застрелить. Не потрібно, господи, та заспокойся ти, ну куди ти, ну що ти там забув. Ой, не потрібно, відпусти, ну що ж ти дурний такий ...
Човгання і рохкання за дверима після чергового її «ой не треба» припинилося. Зробивши свою справу, я витягнув з дверної ручки коцюбу і насилу відкрив двері. Чоловік моєї красуні лежав на порозі в глибокій непритомності. Я підняв рушницю і переконавшись, що вона не заряджена, віддав її жінці.
— Наступний раз сама прибіжиш, чи як?
—  Дурень ти, — відповіла жінка. — Та на біса ти мені у тебе вдома потрібен. Тебе мужик запрошував? Мужик! Ось і мотай на вус: навіщо моєму чололовікові  це було потрібно? Йому треба було переконатися, що його дружина ще чогось варта.
— І це все?
—- А ти як думав. Переконався, ось і лежить. А прийде до тями, буде прощення просити, а вночі порнушки дивитися, представляти як це у нас з тобою було. Лікарі кажуть, це телепорнохвороба, надивився порнофільмів, тепер мріє побачити все це в реальному часі і в реальному ліжку. Так що, буде бажання,  у віртуальному, уявному світі будь ласка, забігай. І не боїсь, ми всі скоро такими станемо. Я сама не заводжуся без картинок з голими дядями. Попався б ти мені, коли я на взводі, ти б зрозумів, що таке секс. А так ... смішно сказати, чоловік з рушницею за дверима, а ти наче з глузду зїхав. Навалився, як жеребець який.
Я пішов від жінки в поганому настрої. На час мого відходу, чоловік так і не прийшов до тями. Але жінку це не стурбувало. Вона освідомила мене:
— Він тепер у віртуальному світі якусь голлівудську красуню обнюхує, бачиш, ніздрі як у собаки роздуваються. І нехай собі, я не ревнива. А ти ось що ... подзвони як-небудь ввечері. Чоловіка я на посиденьки до сусідки відправлю, а ми тут поміркуємо на трьох.
— На яких трьох? Мені що з пляшкої горілки приходити?
— Навіщо нам горілка, горілка — пройдений етап. На трьох: ти, я так відео... перш ніж починати... мені зарядитися потрібно, розумієш?
У той вечір я так і не зрозумів, яка їй підзарядка потрібна. Але телевізор опівночі включив таки.