Наприкінці другого - на початку третього десятиліття XVII ст. загострилися відносини між Османською імперією та Річчю Посполитою, які переросли у воєнний конфлікт, що увійшов в історію під назвою Хотинська війна 1621 р. Ця війна виникла насамперед через суперечності між двома державами, спричинені боротьбою за політичний контроль над Молдавським князівством. Туреччина та Польща постали у ролі суперників і в подіях початку Тридцятилітньої війни у Європі. Адже восени 1619 р. польські лісовчики, тобто нерегулярні легкоозброєні кіннотники (їхня назва походить від прізвища організатора цього кавалерійського підрозділу - полковника Олександра Лісовського) завдали поразки семиградському (трансільванському) князеві Бетлену Табору, турецькому васалові, змусивши його зняти облогу Відня. Помітного напруження у відносини між двома країнами додавали також постійні напади запорозьких козаків на турецький флот та османські володіння.

Влітку 1620 р. при дворі польського короля Сигізмунда III було схвалено план уведення польських сил у Молдавію — формально з метою підтримати пропольськи налаштованого тамтешнього правителя, господаря Каспара Граціані, фактично - задля встановлення контролю офіційної Варшави над цим князівством. Практичне виконання зазначеного плану призвело до польсько-турецького воєнного конфлікту. Командувати походом польського війська у Молдавію доручили великому коронному гетьману, головнокомандувачу військ Корони Польської, Станіславу Жолкевському. Разом із ним у похід вирушав також його заступник — польний коронний гетьман Станіслав Конецьпольсткий. Польська влада не залучила до цього походу запорожців, оскільки не надто хотіла контактувати з їхнім бунтівним гетьманом Яковом Неродою Бородавкою (зазнавши воєнних невдач, С. Жолкевський спохопився і таки закликав на допомогу козаків Війська Запорозького, однак змінити щось уже було пізно).

Коронному гетьманові вдалося зібрати понад 10-тисячне військо. Окрім жовнірів, професійних вояків, у ньому було декілька тисяч слуг та обозних. На початку вересня 1620 р. воно переправилося на правий берег Дністра нижче містечка Підбитого (між сучасним Могилевом-Подільським та Ямполем). 7 вересня до війська С. Жолкевського приєднався Каспар Граціані. Однак замість обіцяного ним багатотисячного війська він привів лише кілька сотень вояків. 12 вересня польське військо підійшло до р. Прут напроти поселення Цецора, розташованого за кільканадцять кілометрів від Ясс, столиці Молдавського князівства. Там польський головнокомандувач наказав закласти військовий табір на місці земляних укріплень, зведених ще наприкінці XVI ст. за наказом коронного гетьмана Яна Замойського.

17 вересня під Цецорою розпочалися перші бойові сутички, а 18 вересня у бій вступили основні турецько-татарські сили чисельністю близько 15-19 тисяч вояків на чолі з османським воєначальником Іскендером-пашею. Наступного дня С. Жолкевський вирішив дати противнику генеральну битву, поставивши на флангах свого війська рухомі табори із возів. Однак через невміле використання цих таборів поляки зазнали чималих втрат, що негативно вплинуло на бойовий дух жовнірів. 20 вересня, як тільки звечоріло, у польському таборі розпочалася колотнеча, грабунки шляхетських возів та дезертирство. Ті, хто утікав, намагалися переплисти на правий берег Прута, однак масово тонули у його водах. Багато дезертирів потрапило до рук татар, які чатували на них на протилежному березі ріки. Декілька днів по цьому командування коронним військом безрезультатно вело переговори з турками. 29 вересня поляки оточили себе возами і почали відступати до Могилева (нині Могилів-Подільський), що на Дністрі. Упродовж тижня вони відбивалися від ворога, ідучи до свого кордону випаленим сонцем степом, знемагаючи від голоду, спраги та втоми. Увечері 6 жовтня, за кільканадцять кілометрів від свого кордону, у польському таборі знову спалахнули заворушення, розпочалися грабежі та дезертирство. Цим скористався противник і 7 жовтня польська армія перестала існувати. Коронний гетьман С. Жолкевський загинув, турки відрубали йому голову і як трофей відвезли її у Стамбул. Польний гетьман С. Конецьпольський потрапив у полон.

Після перемоги у Цецорській битві при дворі молодого турецького султана Османа II вирішено було розпочати війну з Річчю Посполитою, завдавши головного удару з молдавської території на львівському напрямку. Стратегічний план війни передбачав захоплення України та знищення запорозьких козаків. Допоміжний удар турки хотіли завдати на краківському напрямку насамперед силами семиградського князя Бетлена Габора. У величезній Османській імперії розпочалася воєнна мобілізація.

До війни готувалася також Річ Посполита. Польська влада сподівалася на допомогу європейських володарів у відбитті турецької агресії, однак марно. На вальному сеймі, скликаному на початку листопада 1620 p., ухвалили стратегічний план оборонної війни проти Османської імперії, для виконання якого належало зібрати податки, увосьмеро більші за звичайні. Офіційна Варшава вирішила звернутися по допомогу до козаків Війська Запорозького. З ними та їхнім гетьманом Я. Бородавкою терміново розпочали переговори. Запорожці ультимативно заявили, що погодяться виставити своє військо на турецьку війну лише за умови, якщо польська влада визнає відновлення Єрусалимським патріархом Феофаном православної церковної ієрархії Київської митрополії (ця подія відбулася напередодні 10 вересня 1620 р. за н. ст. за найактивнішої участі козацтва).

Важливі рішення щодо цього було прийнято на козацькій раді, яка відбулася 15-17 червня 1621 р. над р. Мокрий Кагарлик (нині це правий рукав р. Росави). На неї, окрім понад 50-тисяч козаків, прибули 300 православних священиків, 50 ченців, а також нововисвячені православні архієреї - Київський митрополит Іов Борецький та Володимирський і Берестейський єпископ Ієзекиїл Йосип Курцевич. На раді були також представники королівської влади. Учасники цього зібрання, особливо І. Борецький та відомий запорозький полководець і політичний діяч Петро Конашевич-Сагайдачний, закликали козаків твердо стояти в обороні православної віри. Аби піднести їх бойовий дух, гетьман Я. Бородавка заявив: «Перед Військом Запорозьким тремтить земля польська, турецька та увесь світ!». На раді ухвалили вимоги до польської влади, насамперед щодо захисту конфесійних прав православних, а також відправили з ними до Варшави запорозьких послів, у тому числі П. Сагайдачного та І. Курцевича. Козаки вирішили воювати з турками за умови виконання польським урядом їхніх політичних вимог. Вони отримали від королівського посланця Бартоломія Обалковського 20 тисяч злотих платні та розподілили їх серед 40 тисяч своїх товаришів. Усього ж у сухопутних операціях Хотинської війни взяли участь понад 44 тисячі козаків, а також декілька тисяч осіб допоміжного складу війська - так званих джур і пахолків. Це запорозьке військо мало 23 гармати невеликого калібру.

По завершенні козацької ради запорожці під команду-ванням гетьмана Я. Бородавки виступили від р. Кагарлика на Волинь, де мали намір чекати повернення своїх послів із Варшави. Тим часом запорозький флот вже від травня 1621 р. фактично розгорнув морську війну проти турків. У ній взяли участь понад 5 тисяч козаків, внесок яких у перемогу запорозько-польсько-литовських сил у Хотинській війні важко переоцінити. Адже морський флот запорожців завдав колосальної шкоди воєнній машині Османської імперії. Козаки потопили десятки суден противника, у тому числі ті, які транспортували важкі облогові гармати під Хотин. Втрати бойового складу османського флоту від запорожців становили приблизно половину від усіх втрат, яких зазнала армія Османа II у сухопутних боях під Хотином. Козацькі атаки на чорноморське узбережжя Османської імперії негативно позначилися на економічному потенціалі противника.

Я. Бородавка, так і не дочекавшись повернення з Варшави запорозьких послів, наказав своєму війську рушити у Молдавію. 8 серпня 1621 р. козаки переправилися через Дністер під Могилевом. Вони спустошили Сороки, Оргіїв, навсібіч по молдавській території розійшлися окремі запорозькі підрозділи із диверсійно-розвідувальними завданнями. Один із них, що налічував кілька сотень осіб, біля гирла однією з річок, яка впадає у Прут, вступив у нерівний бій з величезною армією Османа II. Козакам ціною власного життя вдалося не лише завдати противнику великих втрат, а й на деякий час зупинити просування ворога до Хотина.

25 серпня 1621 р. під Могилів, де стояли основні козацькі підрозділи, повернувся із Варшави П. Сагайдачний. Напередодні, добираючись до своїх, він натрапив на турків і під час бою дістав вогнепальне поранення в руку. Було скликано раду, під час якої запорожці схвально сприйняли розповідь П. Сагайдачного про обіцянки, які дав Сигізмунд III щодо козацьких вимог (насправді король не збирався їх виконувати). На цій раді запорожці, невдоволені командуванням Я. Бородавки та втратами, яких зазнали у Молдавії запорозькі загони, скинули його з гетьманства і вручили булаву П. Сагайдачному.

Новообраний гетьман одразу наказав виступити на з'єднання із польсько-литовським військом, яке зайняло вигідні оборонні позиції на плато під Хотином. Це військо налічувало 30-32 тисячі осіб разом із слугами та мало 28 гармат. Його головнокомандувачем був великий литовський гетьман та віленський воєвода Ян Кароль Ходкевич, який походив з боярського роду із Київщини. Його заступником із повноваженнями польного гетьмана став польський магнат Станіслав Любомирський. До цього війська увійшли також підрозділи, які привів під Хотин син Сигізмунда III королевич Владислав.

На марші до Хотина запорожці використовували для свого захисту рухомий табір із возів. Відбиваючи атаки татар, а також передових загонів турків, вони майже без втрат під вечір 1 вересня підійшли до табору польсько-литовської армії, стали під ним у долині Дністра і почали окопуватися. 2 вересня під Хотином з'явилася армія Османа II, яка налічували близько 110 тисяч вояків, а також кілька десятків тисяч слуг та солдатів допоміжних служб. За деякими даними, турки мали 62 гармати, у тому числі 15 важких. Осман И одразу наказав атакувати запорожців, кинувши проти них свої відбірні війська - яничарські підрозділи. Однак козаки, на допомогу яким Я.-К. Ходкевич послав кілька тисяч своїх жовнірів, відбили усі атаки ворога, завдавши йому відчутних втрат. Того ж таки дня татари переправилися на лівий берег Дністра, захоплюючи у полон людей та блокуючи шляхи, які сполучали хотинських оборонців зі своїм тилом.

За наказом султана турки упродовж кількох днів поспіль штурмували запорозький табір, попередньо піддаючи його сильному артилерійському обстрілові. Приміром, 4 вересня вони зробили по ньому 1100 залпів, що, утім, не завдало великої шкоди добре укріпленим козакам. Відбивши кілька ворожих атак, під вечір запорожці за наказом П. Сагайдачного піднялися в контратаку. Вони відкинули турків і пробилися аж у їхній табір, що спричинило у ворожому стані паніку. Запорозький гетьман негайно послав своїх посланців до Я.-К. Ходкевича, аби той прислав підкріплення. Однак обережний литовський гетьман відмовився це зробити, посилаючись на пізній час. Отож шанс здобути швидку перемогу над армією Османа II було втрачено, запорожцям довелося повертатися на свої позиції. Вони пошкодили кілька захоплених ними великих гармат противника, оскільки через їх велику масу не було можливості взяти їх із собою (деякі з гармат були приковані ланцюгами до дерев).

Після того, як турки побудували міст через Дністер, вони почали обстрілювати з лівого берега козацький табір, що знаходився у низині. У запорожців не було далекобійних гармат, щоб вести боротьбу з ворожими батареями, встановленими на лівому березі Дністра. Через це їм на допомогу приходили польські гармаші, які мали потужнішу артилерію. В обложеному польсько-литовському таборі склалося важке становище. Оскільки Я.-К. Ходкевичу не вдалося налагодити надійне продовольче постачання свого війська, у ньому розпочався голод, лютували пошесні хвороби, зростало дезертирство. Як тільки послані литовським гетьманом по продовольство жовніри опинялося за своїм табором, вони утікали. Від голоду здохли десятки тисяч коней, через що польсько-литовська кавалерія втратила свою боєздатність. Попри це, а також нестачу пороху, поляки та литовці шість разів успішно витримали турецькі штурми різної інтенсивності, завдавши противнику чималих втрат (24 вересня Я.-К. Ходкевич помер і повноваження головнокомандувача польсько-литовською армією перейшли до польного гетьмана С. Любомирського).

На перших порах проблеми з продовольством були і в запорозькому таборі, однак згодом їх вдалося згладити. Козацькі продовольчі загони почали заготовляти продукти харчування у віддалених місцевостях та сплавляти їх по Дністру до своїх. Запорожці захоплювали у противника худобу, яку забивали на м'ясо. Під час боїв під Хотином турки дев'ять разів здійснювали великі наступальні операції проти запорожців, піддавали їх потужним артилерійським обстрілам та кільканадцять разів атакували. Однак козаки кожен раз успішно відбивали ці штурми, контратакували противника, знищивши у цей час декілька тисяч його солдатів.

Під командуванням блискучого запорозького полководця П. Сагайдачного запорожці нав'язали туркам тактику нічної війни, проти якої противник виявився безсилий. Наприклад, у ніч із 18 на 19 вересня кілька тисяч запорожців по-пластунськи непомітно підповзли до турецьких позицій, розташованих поблизу Дністра, проникли у ворожі намети та знищили щонайменше дві тисячі ворогів. Захопивши чимало різних воєнних трофеїв, верблюдів, коней та іншої худоби вони без втрат повернулися до свого табору. Внаслідок таких нічних атак, що ґрунтувалися насамперед на факторі раптовості, від козацьких рук полягло приблизно стільки ж ворогів, скільки турки втратили під час своїх численних штурмів запорозького табору. Загальні ж бойові втрати турків у сухопутних боях під Хотином від запорозько-польсько-литовської армії становили близько 15 тисяч осіб (із врахуванням померлих від голоду, ран, дезертирів армія Османа II не дорахувалася до 40 тисяч солдатів).

Оскільки під час кровопролитних боїв під Хотином турецька армія зазнала великих втрат, значною мірою була деморалізована, потерпала від голоду та дезертирства, то 9 жовтня 1621 р. турецьке командування пішло на підписання турецько-польського Хотинського мирного договору. Таке рішення турків певною мірою було зумовлене інформацією про наближення до Хотина великого шляхетського ополчення, а також чутками про швидкий прихід 20-тисячного війська донських козаків, посли від яких на початку жовтня прибули до королевича Владислава (це військо на чолі з отаманом Василем Нагаєвим прямувало до Хотина на заклик запорозьких козаків, однак війна завершилася раніше, аніж воно наблизилося до Дністра).

За великим рахунком, Хотинський мирний договір підтвердив довоєнний рівень політичних відносини Османської імперії та Речі Посполитої. Така розв'язка Хотинської війни фактично означала воєнно-стратегічну перемогу запорозько-польсько-литовської армії, яка зупинила ворога на підступах до свого кордону. Цю перемогу було здобуто завдяки спільним діям та взаємодії усіх військ Речі Посполитої. Особливо значущою щодо цього була роль козацького війська на чолі з гетьманом П. Сагайдачним, яке винесло на своїх плечах основний тягар турецьких штурмів під Хотином, а також завдало противникові важких воєнних втрат та моральних збитків, застосувавши тактику нічних атак. Бої під Хотином мали позиційний характер і, відповідно, головну роль у них відігравала піхота. За таких обставин запорозькі піхотні підрозділи, які були добре оснащені ручною вогнепальною зброєю і мали добрий польовий вишкіл, продемонстрували свої найкращі якості. Вельми великий внесок у перемогу в Хотинській війні, одному із наймасштабніших воєнних конфліктів XVII ст., вніс своїми атакуючими діями також запорозький флот.

Отже, історична та геополітична значущість хотинської перемоги запорозько-польсько-литовських сил полягає у тому, що 1621 р. величезну турецьку армію, одну з найбільших воєнних потуг тогочасного світу, вдалося зупинити на молдавському кордоні та силою змусити до миру. Відтак Річ Посполиту, в тому числі Україну, було врятовано від турецького поневолення. Туркам довелося відкласти свої плани територіальних завоювань у Європі.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Алекберли М. А. Борьба украинского народа против турецко-татарской агрессии во второй половине XVI - первой половине XVII веков. - Саратов, 1961.

Алекберли М. А. Хотинская война (1621 г.). - Черновцы, 1957.

Грушевський М. Історія України-Руси. - Київ, 1995. - Т. 7.

Рашба Н,, Подгородецкий Л. Хотинская война (1621 год) // Военно-исторический журнал. - Москва, 1971.

Сас П. М. Витоки українського націотворення. - К., 2010.

Сас П. М. ГІолітико-правові засади воєнної служби запорожців та грошова винагорода їм за участь у Хотинській війні 1621 р. // Український історичний журнал. - 205. - № 6.

Сас П. М. Чисельність запорозького війська у Хотинській битві 1621 р. // Український історичний журнал. - 2010. - № 2.

Pietrzak J. Po Cecorze і podczas wojny chocimskiej. Sejmy z lat 1620 і 1621. -Wroclaw, 1983.

Podhorodecki L. Chocim, 1620. - Warszawa, 1988.

Podhorodecki L. Stanislaw Zolkiewski. - Warszawa, 1988.

Podhorodecki L., Raszba N. Wojna chocimska 1621 roku. - Krakow, 1979.

Prochaska A. Hetman Stanislaw Zolkiewski. - Warszawa, 1927.

Suwara F. Przyczyny і skutki kleski cecorskiej 1620 r. – Krakow, 1930. TretiakJ. Historia wojny chocimskiej (1621). - Krakow, 1921.