Олександр Данильченко

                       БОГУСЛАВКА

                                             Про сміливу дівчину із Богуслава

                                              В віках пронеслася нев'януча слава.

Милого немає, не вернувся з Січі.

Вигляда Маруся... і не раз, не двічі.

Де він забарився? Мо', забув про неї

і Марусю більше не назве своєю?

Б полі на роздоллі розцвітають квіти.

Хочеться й Марусі жити, молодіти.

В полі на роздоллі милого чекала;

сумуючи квіти в вінок заплітала.

Хай осудять люди, хай вінок зів'яне –

Милого Маруся ждать не перестане.

Як зійшлися запорожці на свою козацьку раду,

Тихо мовив їх отаман (він стурбований, сумний):

«Що робить нам, товариство? Дайте ви мені пораду.

Знов татари насувають… Знову ворог навісний.»

Рвучко виступив Тетеря: «Може будемо терпіти?

Може ворог нам на шиї хай натягує ярмо?

Мабуть, будем слухать з вами, як жінки ридають, діти?

Ні! Ніколи! Не для того ми на Січі живемо!

Треба ворога нам бити. Чи не так кажу я, друзі?

«Правда, правда, – пронеслося.

                                               – Нам до цього не звикати.»

І підвівся знов отаман: «Хай катюзі по заслузі.

Тож відправимось в дорогу. Треба, браття, наступати.

«Ей, по ко-о-ням!» І помчали ворогів жорстоких бити.

А Тетеря попереду козаків у бій веде.

Полетіли коні – стріли, витанцьовують копита.

Чути в дзвоні-передзвоні як земля тремтить-гуде.

Наче вихор налетіли козаки на вражу силу.

Крешуть, кришать тих чужинців, аж шаблюки зло свистять.

Смерть безжалісна, жорстока. Як вона людей косила!

Чути стогін і прокляття. Вражі голови летять.

І розсіялись татари. Пилом вихриться дорога.

Де й поділись, розметались їх поганії полки.

Слово радісне неслося: «Перемога! Перемога!»

Шаблі – в піхви та й поволі в Січ вертали козаки.

Тетері ж не терпиться швидше додому

Летить на своєму коні вороному.

Коли ж під’їздив він у свій Богуслав,

То й вітер дорогу йому підмітав,

І сонце, здається, уже не пекло,

А тільки світило в гаряче чоло.

А ось уже близько й Марусі хатина.

Кохана стоїть, поглядає з-за тину.

Зіскочив з коня наш Тетеря, біжить.

Хвилююча зустріч! Хвилююча мить!

Маруся щаслива! Марусенька рада!

В знемозі на груди коханого пада.

Маруся коханого кличе до хати.

Обнявшись, воркують, немов голуб’ята.

А згодом – весілля, дзвінке, голосисте.

Дівчата – в запасках, в барвистім намисті.

Бояри поважні сидять за столами,

А рядом татусі, заплакані мами.

Між ними щасливі сидять молодята,

Діждалась Маруся великого свята.

Вжеи в келихи гості вина наливають.

Достатку і щастя подружжю бажають.

Вже молодь в нестримному танку кружляє,

Весела, і горя, здається, не знає.

А горе підкралось, жахливе, велике.

Десь раптом почулися зойки і крики.

«Пожежа! – кричали. – Напав на нас ворог!

О, що нам робити! О, горе нам, горе!»

Побачили люди: ой близько ж біда,

Напала на місто татарська орда.

Да ворог промчався, вогонь стугонить,

І вже Богуслав у руїнах лежить.

Татари на конях гасають, кричать,

Вбивають, грабують, хапають дівчат,

І гонять степами, б’ючи канчуками,

Щоб потім продати, зробити рабами.

Схопили й Марусю, ведуть на аркані

Ці звірі жорстокі, чужинці погані.

Рвонувся Тетеря, хотів боронити

Й зваливсь, мов підкошений, кров’ю залитий.

Йдуть, бредуть невольники. В спеці знемагають.

Впасти б на дорогу, втому заглушить,

А дорога стелиться без кінця і краю,

І канчук як гадина жалить і сичить.

Степ, немов пустеля: ні душі довкола.

Пролетіла пташка й зникла уві млі.

Буйний вітер гонить перекотиполе,

І шумить, і хилиться тирса до землі.

Мовчки йдуть в неволю. Тільки стогін чути.

Тільки зойки чути… Зойки та пісні.

Де ти, Україно? Як тебе забути?

Краще смерть, ніж жити тут на чужині.

Раптом виринають із туману гори,

Випливло з-за хмари сонечко ясне.

Блискає в промінні синє диво море,

А над ним красується місто чарівне.

Що це? Може сниться? Рай земний та й годі…

Мінарет, палаци… Б’є стрімкий фонтан.

Можна б поклониться тій красі, природі,

Та нестерпно давить злий тугий аркан…

Привели невольників на майдан широкий.

Тут їх, мов скотинку, будуть продавать.

З краю в край майдану, скільки бачить око,

Скрізь такі ж нещасні, змучені сидять.

Гамір нестихаючий над майданом ллється.

Гірко хтось голосить, долю проклина.

Рядом хтось торгується, рядом хтось сміється…

Ох, бодай ти згинула, вража сторона.

Повагом проходить покупець товару…

Бідним полонянкам знову, знову в путь.

На галеру в трюми, мов овець отару,

Всіх найкрасивіших, куплених женуть.

До якого ж берега, змучених, змордованих,

Бранок-полонянок скоро приведуть?

Козаки-невольники, до сидінь приковані,

Налягли на весла, все гребуть, гребуть…

Були для султана важким тягарем

Державні турботи важливі.

Від них поспішав він в розкішний гарем,

Де бранки жили полохливі.

В гаремі, в покоях неспокій султана,

Як віск від вогню, розпливається, тане.

І ось з України дівчат-полонянок

Женуть до султана. Знадвору світанок

Ввірвався в гарем, і в промінцях дівчата

Розквітли, немов не в гарем, а на свято

Вели їх. Немов того шляху в неволю

Не знали вони по безлюдному полю.

Стоять, опустили засмучені очі,

І вабить султана краса їх дівоча.

Між ними Маруся, як буйна весна,

Як квітка яскрава ота запашна.

Тривожить, чарує стрункий її стан,

І в неї одну закохався султан.

Її поселив він в найкращі покої,

Нічого не жаль для красуні такої.

І хоче султан догодити їй дуже:

Коштовності з золота слуги несуть,

Та марно: до всього Маруся байдужа

Бо рідну Вітчизну не може забуть.

Не може забути ні рідної хати,

Де плаче, ридає за донькою мати,

Ні хлопця-молодця, що палко кохав,

За неї й життя своє юне віддав.

Сидить, поглядає Маруся в віконце.

Як гарно в саду! Вже дерева цвітуть.

Там, щедро политі промінцями сонця,

Краси надзвичайної пальми ростуть.

Там полум’ям квіти гарячим палають,

Там чути пташині дзвінкі голоси,

І, мабуть, ніде на землі ще не знають

Такої природи, такої краси.

А сад той високим обнесений тином.

Чи весело ж бути в такому раю?

Живуть полонянки, як в клітці пташиній,

Клянуть вони долю прокляту свою.

Минають безрадісні днини і ночі,

Маруся в гаремі самотня, одна.

Ф дивляться в сад затуманені очі,

За слізьми нічого не бачить вона.

Султан не турбує, султани не чіпає:

Нехай до гарему потрохи звикає.

Та дні пролітають, дарунки не діють…

Султан від безсилля і злості неміє.

Гнів, досаду вгамувавши, до Марусі у покої

Йде султан, такий похмурий, мов та хмара в дощ, в грозу.

«Що терзає твою душу? Для красуні для такої

Я й жар-птицю хоч сьогодні без вагання привезу.»

«О, султан, в гаремі в тебе є всього, всього доволі.

Є що їсти, є що пити, є й прикраси чарівні,

Та немає і не буде полонянкам щастя, волі,

А без неї важко жити. Горе, горенько мені!

Тут у розкоші, в гаремі я всіма думками лину

В Україну рідну, милу, у містечко Богуслав.

Бачиться моя хатина, Рось нестримна, швидкоплинна,

Може б ти мене, нещасну, в Україну відіслав?»

Спохмурнів султан. Ні слова не сказав. Не чув зітхання.

Гостро глянув на Марусю. Залишив її одну

Та й подумав: «Почекаю… Ще прийде твоє кохання.

Ще зірву я цю затяту чудо-квітку чарівну.»

Вона немов закам'яніла.

Сидить байдужа і німа.

Уже і плакати несила,

Уже і сліз давно нема.

Та в плині часу біль розлуки

Із рідним краєм, як вода

Стікає; тануть, гаснуть муки,

І в’яне сила молода.

Все рідше в пам'яті спливає

І Богуслав і річка Рось.

Маруся твердо вже й не знає,

Чи справді жить там довелось.

Чи це міраж, привид чаклує,

Приходить з неба до землі.

Збентежить душу молодую

Та й пропадає уві млі.

Маруся дивиться і мліє:

Ой близько ж як міраж тремтить!

І Богуслав в тумані мріє,

І стежка в рідний двір біжить.

Стрункі тополі. Біла хата.

(Марусі гарно, як в раю).

Під вишнею старенька мати

Голубить доненьку свою.

Та й мовить: «Доня, підросла ти,

Мов квітка тая зацвіла.

Веди вже зятя нам до хати,

Щоб я щасливою була.»

«Пройшло, минуло, одшуміло…

І ось її дівочий стан,

Її тремтливе ніжне тіло

Обняв усміхнений султан.

Як відвернути силу злую?

До себе міцно пригорта

І жадібно уже цілує

І шию, й щоки, і уста.

І шепче їй: «О небом дана

Яскрава зіронька моя!

Скорись мені, моя кохана, –

Для тебе жити буду я.»

Вона мовчить, лебідка тиха.

Гірке, немиле їй життя.

Стріча байдуже всяке лихо:

Нема до щастя вороття.

Отак спливають дні  за днями,

Така їй доля на роду.

Лиш бранки деколи піснями

Збентежать душу молоду.

Та ще маленькі немовлята,

Веселі діточки малі.

Пестити їх – єдине свято

На непривітній цій землі.

Нудьга, нудьга… В гаремі сонні

Жіночі постаті одні…

Як на безлюдді, монотонні

Спливають нескінченні дні.

Минають довгі рік за роком,

Та до Марусі хоч на мить

Щовечора на тишу, спокій

Султан закоханий спішить.

Стрункий, на диво моложавий…

Змирилася Маруся з ним.

Султан великої держави

Уже здавався не страшним.

Вона подумала: «Звикати

До бусурменів мушу я,

Бо я ж таки дружина. Мати…

Така вже доленька моя.»

Закони й звичаї ворожі

Маруся тихо прийняла…

Вона, і пишна і пригожа,

Майже туркенею була.

Султан сказав: «Тобі віднині

Дарую волю. Будеш ти

Як володарка, господиня

І красуватися, й цвісти.

І вже Маруся не сумує,

Задумавшись біля вікна.

Коло дітей своїх воркує.

В гаремі править вже вона.

Вже всі спішать їй прислужити.

Гнуть спину хани і паші,

Та не дає спокійно жити

Якась тривога на душі.

Прийшла весна. І біля моря

Мов килим стелиться трава.

Пташки співають. Наче й горя

Ніде в краях цих не бува.

Сюди із дітками малими

Маруся вийшла. Тут було

Так тихо. Сонечко над ними

Легенько гріло, не пекло.

Та враз воно мов потемніло,

Мов хмара застелила путь:

Худих, замучених, змарнілих

Полонених кудись ведуть.

«О горе, горе стоголосе!

Це ж України козаки.

Аж де зустрітись довелося

Із вами, любі земляки.»

Маруся плакала-ридала.

Один з полонених відстав…

З презирством, грізно і зухвало

До неї раптом прошептав:

«Маруся? Ти? Турецька пані?

За розкіш, мабуть, продалась?»

Сказав – і зник, наче в тумані.

Вона ж збентежена тряслась,

Як від пропасниці. Стояла…

Мабуть, без пам’яті була…

Хитаючись, слаба, зів’яла

В гарем, нещасна, побрела.

Раптова зустріч та неждана,

Немов болюча свіжа рана.

На березі моря, на скелі високій,

Де хвилі бушують, де вічний неспокій,

В’язниця стояла, похмура, сувора,

Держави Османської вірна опора.

Сюди прямувала Маруся поволі

До тих козаків, що живуть у неволі,

Щоб знову зустріти їх, поговорити,

Своє безталання їм щиро розкрити.

Ще тільки Маруся дійшла до порога –

Тюремщики щиро дають їй дорогу.

Та ось з земляками зустрілася знову –

Сидить і не може почати розмову.

Хвилюється, бідна. «До вас, – каже, – лину,

Немов на рідненьку свою Батьківщину.

Нещасні невольники, як же вам знати

Що дома в Украйні весняне є свято?

Сьогодні ж Великдень. На травку шовкову

Посходяться люди на любу розмову.

А дома ж і сонечко гріє тепліше,

І людям від того стає веселіше.»

Невольники вісточку ту зачувають,

Лицем до сирої землі припадають

І бранку Марусю клянуть-проклинають:

«Бодай ти ні щастя, ні долі не мала,

За те, що про волю сьогодні згадала.

Давно вже в темниці оцій проживаємо

І білого світу ніколи не знаємо.»

«Я в тому не винна. Мене ви не лайте,

А завтра… а завтра на волю втікайте

І всіх, що в темницях, мерщій визволяйте.

Султан до мечеті мене буде слати,

Ключі від тюремних в’язниць віддавати.»

Ой, добре ж про в’язнів Марусенька дбає,

Що вранці з ключами до них поспішає.

Ридаючи гірко, вона промовляє:

«В міста наші рідні мерщій утікайте

Та ще Богуслава мого не минайте.

І батькові й матері знати давайте:

Нехай своїх скарбів вони не втрачають,

Мене із неволі нехай не купляють.

Дівочі літа я неначе не знала,

Для втіхи султана туркенею стала.

Крушіть все вороже, та й на Батьківщину

Вертайтеся, друзі, а я тут загину.»

Як вулик стривожений, тая в’язниця.

Вискакують в’язні. В них збуджені лиця.

З в’язниць вилітають нестримним потоком

До сонця, до моря, на простір широкий.

Та сила, недавно в неволі закута,

Зметала з дороги тюремщиків лютих.

В тім вирі – Маруся. Над урвищем стала,

Додому своїх земляків проводжала.

«Маруся, біжимо! Пора вирушати.

Радітимуть скоро і батько, і мати.»

«Ні, жити на світі мені вже несила», –

Сказала – і з скелі в безодню ступила.

В’язні ж до моря бігли щосили,

Судна турецькі вони захопили.

Небо блакитне… Чайки та море…

В’язні на волі… Забути б горе.

Ой, море, море ласкаве, тихе.

Вільні простори. Забути б лихо.

Велике щастя на волі жити,

Але й Марусі не воскресити.

Пливли з неволі як із негоди

На ясні зорі, на тихі води.

Століття минули… Бувальщина сива…

Та пам'ять про подвиг Марусі жива.

І думу про неї протяжну, тужливу

Народ України ще й зараз співа.

А за Богуславом, де поле широке,

Потомки поставили пам’ятник їй –

Марусі, як сонце оте, ясноокій,

Поривчастій, мужній, завжди молодій.

І людям здається: на твердь п’єдесталу

Маруся несміло, тихенько ступила

Й застигла… Чи міста вона не впізнала,

Чи, може, до хати дійти вже несила.

Бо йшла ж вона здалеку: з рабства, з неволі.

Прийшла в сьогодення крізь морок століть,

І в рідному свіжому чистому полі

Надовго, назавжди Маруся стоїть.

Далі буде