Слово про поета Ігоря Рубцова

Ігор належить до того покоління української молоді, яке було обпалене у кінці минулого століття жорстокими  вітрами афганської війни, задуманої   у московському Кремлі за спиною нашого народу керівництвом Радянського Союзу . Не всі бійці повернулися живими з цієї війни додому. А ті, що вижили, зберегли і зберігають у своїх серцях гіркі і трагічні спогади про цю до кінця незрозумілу війну, яка, очевидно, стала однією з ряду причин розпаду Радянського Союзу. Вірші Ігоря Рубцова не уникли впливу на них  тих трагічних часів, а спогади поета про Афганістан , його глибоко критичне ставлення до побаченого і пережитого розкриваються у його прозових спогадах і віршах , характеризуючи автора, як людину, що вміє мислити лірично й епічно.

  Ігор Рубцов народився на Донеччині у місті Макіївці 1-го вересня 1965 року. Про окремі деталі життєпису письменника я довідався з його листа до мене. Він торкається у ньому різноманітних сторінок свого буття, зокрема і  власної творчої самобутності, витоків свого художнього слова.

Про причини свого україномовного віршування, що виглядає дещо дивним у нашому зросійщеному краї, він розмірковує так:

“..лише на п‘ятому десятку я здибався з українською музою (мабуть, не та муза і не там мене шукала)…

…У родині ми спілкувалися російською, з приятелями –російською, у школі - знову таки російською. Красу рідної мови доводилося відкривати через бібліотечні книжки, та пісні, яких вдосталь співало старше покоління. Велика подяка вчительці української мови і літератури Романі Володимирівні Берник за її фаховий вплив під час мого шкільного плавання.У підсумку “наплавав “ на “трієчку“, та основа утвердилась міцна…“

Що ж послугувало рушійною силою, яка сприяла усвідомленню свого власного українства? Це, як признається сам Ігор, стала участь в афганській війні. Де він вперше зустрівся з багатьма національними меншими Радянського Союзу – грузинами, якутами чувашами, узбеками та прибалтами і. як пригадує поет, він став у цих обставинах гостро усвідомлювати  власну національну приналежність. “Я ще не перестав бути громадянином СРСР, але пригадує Ігор,–але вже індетифікувався з республікою, , що мала певні кордони в середині Союзу.Чотири з половиною років служби далися взнаки. Там, в Афганістані, нас заскочила горбачовська перебудова. Ближче до дев'яностих правда почала проривати плотину комуністичних міфів. Все, що здавалася вічним, надійним, падало під тиском нових  свідчень, документів, доказів. Історія показала невидиму сторону.“

І ще одне: поет Ігор Рубцов людина глибоко віруюча, часто у його віршах звучать і переосмислюються рядки з Біблії, він шукає і знаходить втіху і підтримку  у Божому слові.

Сьогодні Ігор працює завідуючим приватним складом.Щодо творчості  зауважує:“ Дивлюсь навколо себе, а коли прилітає рима, занотовую на папірцях, кручу її то так, то сяк. Муза моя капризує у чорному тілі. Вчуся у хороших майстрів хорошим манерам письма. Не виходить віршувати, записую спогади прозою… Пишу про тимчасове, про те, що турбує, дратує, обурює. Але, дивлячись вгору, знаходжу слова оптимізму, надії, віри і ділюсь із вами. Я вельми щасливий на своїй землі. Щасти і вам!“.

Ігор Рубцом має сім‘ю: “синьооку дружину,сина та доньку з такими ж очима від мамці.“

Щодо спогадів поета про участь в афганській війні, можу сказати наступне.

Перед нами правдиві свідчення нашого земляка про перебування у розбурханому війною Афганістані, але крім спогадів безпосереднього свідка тих подій,  мають місце і роздуми-спроби розібратись у тому, що відбувалося на його очах. Ігор пробує встановити критерії до оцінки колись баченої світової події, він дивиться на побачене і як людина тогочасного радянського світогляду (від цього нікуди не дінешся) і вже як сучасна людина. І, що особливо зараз нам цікаво, Ігор міркує і згадує минуле  як син сучасної Незалежної Української держави, як патріот з національно виваженою позицією, а про формування пробудженої національної свідомості Ігор розкриває у своїх спогадах. Певна увагу у спогадах приділяється внутрішньому розпорядку у радянських військах в Афганістані, особливо ганебному явищу як дідівщина, коли з мовчазного дозволу командування відбувається приниження людської гідності молодих солдат. Також автор спогадів пильно розглядає внутрішній світ солдат, їхню національну приналежність як  елемент солдатської свідомості українців, прибалтійців та ін. Саме, можливо, за таких обставин Ігор і стає глибоко свідомим українцем, правда, це стосується не всіх наших земляків, що потрапили на службу до Афганістану вони повернулись додому, в Україну такими ж совками, як і були перед тим.

Розглядає автор ще одну складну проблему солдатського життя, як наркотики. Ігор віднаходить  і прояснює причини такого захоплення “травичкою“ перш за все в умовах тварин-ного страху  перед постійною загрозою загинути.

Важкі роздуми звучать у спогадах Ігоря Рубцова про стан солдатських душ вже після повернення додому: за що воювали, чи справедливою була та війна на чужій території,чи насправді наші солдати виконували громадянський обов‘язок за межами рідної України? Це важкі роздуми, особливо після того, як Україна стала незалежною і ,здається, немає  вроді б нічого спільного з Радянським Союзом…

Оцінкою тій війні звучать слова із спогадів: “. Війна не буває справедливою… Прагніть миру попри все! Це головне, що я хотів сказати.“

І ще Ігор Рубцов про свої власні захоплення:

“Серед моїх захоплень є місце українській літературі, історії; захоплююсь українськими пейзажами, Кримським півостровом; займаюсь хоровим співом, служінням Господу у Церкві, та поза нею. Літаю у міру можливостей і цікавлюсь новинами авіації. Останнє захоплення - вищий пілотаж на спортивному літаку. Пишу мало, по натхненню. Вагома кількість віршів, це ті, які не для широкого кола читачів, бо присвячені певним особам. “

    Вадим Оліфіренко