Повертаюсь від високих матерій до суворого армійського буття. Мене виховували у повазі до всякої людини. Якої вона нації – не цікаво було. Таким я й лишився, хоча, свідомо відмовився від ідей інтернаціоналізму, космополітизму. Вони як булька луснули у казармі. Армія допомогла стати націо-налістом у тому значенні, як це розуміється світовою спільнотою. Це глибока повага до всіх націй. Це усвідомлення себе як представника окремої, самодостатньої, унікальної нації, яку не можна «розчинити» у казані, де розвиваються інші народи. Однак, на службі я дізнався, що є «чурбани» і є… Не хочу!!! Це принизливо звучить.

А земляки гуртувались за етнічною ознакою. «Дух»-українець шукав підтримку у «діда»-українця.

Представники Кавказу, Середньої Азії, - вони забували про ієрархію, коли поставало питання честі нації. Розшарування за цими даними було слабким місцем Радянської Армії. Хіба можна нівелювати особливости кожного етносу до стану середньо-радянського громадянина? Найбільш «просунуті» республіки давали висококваліфіковані кадри. На відміну від них середньоазійські, де не настільки переважає міське населення, ставили до строю чабанів та аграріїв, випускників селянських шкіл. Уявляєте порівняльну картину? Об’єктивність інтерпретувалась як  нездатність представників  деяких народів осягнути науку, а звідси й усталений міф про меншовартість одних перед іншими. Та, треба сказати, «елітні» нації продукували таких унікальних дебілів, що я розжалував би до рядових отих воєнкомів, які послали їх в Афганістан.

Тридцять років тому.. .

Чверть століття обмірковую одну тему, та все ніяк не нава-жувався викласти свої спогади. Яскраві вони, чи ні? Це моє, можливо нікому не потрібне. Може, я поганопишу. І то є добре, що за цей строк не знайшлось часу та натхнення попсувати папір. Напевно, все мало б інше забарвлення. То могли бути високі матерії інтернаціоналізму, героїзму, військової звитяги, радян-ської слави. Як мислив, так і написав би тоді. А тридцять років проминули як три дні. Перші чотири – не мої. Вони випали старшим за мене. Наступні чотири – роки перевірки, коли я дещо  краще почав розбиратись в собі; важкі і цінні роки. І ось стілечки тягнеться останній постафганський період – час ретельної перео-цінки минулого.

Тридцять років відділяють нас від подій, які почалися штурмом палацу на одній із сопок Кабулу. Навчаючись у школі, я не міг збагнути, як у наші мирні дні ровесники можуть лягати під кулями у далекій-далекій країні? Якою високою має бути місія визволителів з радянської країни, що посилає кращих синів захищати бідного дехканина, простого афганського трударя, дитинку, стару людину. Так я собі думав. Так вчили думати. На початку 80-х років не було достовірної інформації, або наявних до-казів бійні, у яку втягнуто мою, таку миролюбну, таку демо-кратичну, найкращу країну. Правда, і до нашого невеличкого шахтарського містечка долітали чутки: «До Донецька прибув літак з-за «бугра» набитий «цинками»». Хтось повернувся додому обпечений, чи посічений осколками. Тільки коли у 1981-му від сусіда почали приходити листи, у яких він писав про війну, я  усвідомив: десь там наші добряче воюють. Значить, це необхідно!? Тобто, у країни просто вибору не було і, відводячи небезпеку від своїх кордонів, вона довірила визвольну місію найвідданішим, найперевіренішим, таким, хто заслужив цю честь. А чим заслужив, то вже час покаже. Отаким наївним був я тоді. Скажете може – дурним? Не ображатимусь. Мені теж кортіло бути героєм-захисником. Я уявляв себе переможцем, вцілілим після багатьох місяців поневірянь. Хоча не було ніякого бажання занадто ризикувати, демонструючи свою силу та вправність. Власне, сили теж бракувало такої, аби її демон-струвати. Проте, була витривалість, терплячість, наполегливість і нетерпимість до «поганців». Отаке мав виховання, чого вже приховувати?

…

Тільки-но відсвяткував вісімнадцятирічча, як через місяць отримав державний папірець: «1 жовтня прибути на…» Отакої! Тямущі люди сказали, що у ранні строки до лав РА беруть тих, кого готуватимуть до служби у закордонних контингентах. Заманливо! І куди ж мене? Такий самий наказ має на руках мій однокласник – Федір Єгурнов.  Починаю аналізувати всілякі чутки і здогадки. До спортсменнів-розрядників ми не належимо, значить десантура і Афган нам не світять. Куба? О, Куба омріяна! Хтось сказав оце слово і я переконав себе. Віват, Кубо! Чув, там солдати ходять у цивільному, живуть котами у сметані. Хіба даремно я так старанно вчився у технікумі? Оцінили. Хоча, Федько… Той ніколи на навчання не налягав. Ледве подолав за допомогою запотиличників вісім класів та подався в училище зв’язку. А може там не такі вже вимоги?

Вранці 1 жовтня нас було доставлено на територію збірного пункту. Важкі ворота зачинились і з тієї хвилини ми перестали вважати себе вільними. Серце стислося до розміру пін-понгової кульки. «Відкосити» я не хотів і не міг. Почесний обов’язок! Сумління не дозволяло вдати з себе немічного або дурника. Дехто знаходив «тяги», відкараскуючись від призову. А я йшов, як вівця, втішаючись думкою про швидкоплинність часу і свою таки витривалість. І ще – страх, як хотілось на Кубу. Аж усі, кого нагнали на збірний пункт, ввижались кубинцями. Всього за два роки перебиратиму фотознімки, на яких буду обов’язково під пальмами, засмаглим красенем у цивільному.

Є у мене такі фотки, є. Під пальмами, але на іншій півкулі Землі. У військовому є і у цивільному. Натомість, перша моя зупинка у закордонній епопеї носить назву Кабул. Перестав літери, от тобі і Куба, та ще й «л» на додачу. А першим, хто повідав велику військову таємницю, був майор з автобатівськими емблемами, якого ми швидко почали величати на «ти». Він мусив доправити нас до пересилки під Новомосковськом. У перший вечір знайомства майор Микола (Кольок), скорчивши жалісливу міну, заявив: «Жаль мені вас, пацани! Їдете до Ташкенту, а звідтіля – у Афганістан. Чи не нашукаєте мені грошей, бо навряд чи вони стануть вам у пригоді.» Кілька хлопців скинулись і вже до ранку Колька ми не бачили. А вранці він заявився із слідами нічних «поминок» за потенційним «гар-матним  м’ясом». Ми також виглядали пом’ятими внаслідок бурхливо проведеної ночі. На відпочинок поповнення запхнули у тісну казарму з двоярусними тапчанами. Збуджений натовп насилу розлігся. На зсунені по двоє тапчани вкладались три особи. Той, хто лежав по центру, мучився на стиковому заглибленні. Двоє крайніх чіплялися руками, аби не попадати додолу. Який там сон?

Світло вимкнули, а гамір все наростав. Черговий офіцер спробував гримнути на балаган, але у відповідь почув таке огидне слово, яке я не повторю навіть під загрозою розстрілу. Спіймавши облизня, той пішов «плакати». Не було на нас методів впливу. Присягу хлопці не приймали, виконувати накази командирів – не обіцяли. Не було в нас командирів, лише один наглядач і того наче водою спустили.

Наступного дня невиспаний натовп розсадили по двох вагонах. У сусідньому їхали лисичанські.  Дорогою до Красно-армійська виникали постійні суперечки: хто тут у потягу крутіший. Дехто загрожував когось «зачмарити», коли вже служитимуть у частині. Нависла загроза невеличкої війни. Новобранці диви-лись один на одного як чужинці. Хтось постійно снував туди-сюди, у тамбурі грюкали двері і було так накурено, ніби з усіх вагонів пасажири збігались покурити саме в цей тамбур.

Перед самим Красноармійськом рядами пустили кепку. На станції потяг стоїть двадцять хвилин. Народ хотів відзначити перший день похідного життя. Двоє хижооких з валізою чкур-нули «по груші». Решта позирала на цивільне населення так, ніби ті заборгували, а вже час розрахуватись, тому перед нашим вагоном ніхто не зупинявся.

Час вийшов. Потяг плавно рушив, а гінців катма. Кмітливі рвонули стоп-кран. Відразу зчинилась метушня з залученням провідників і бригадира поїзда. Вагони знову повільно покотились, та вже у іншому тамбурі хтось  зірвав стоп-кран. Думали не про хлопців, які могли спізнитись у армію, а про горілку. Та ось вони, у шаленому  ґерцю наближаються до втікаючого вагону і втискаються,  підхоплені дужими руками, до своїх земляків. Починається щось... Кожен гуляє востаннє, вкладаючи всю душу. Мама рідна! Оце їде добірне поповнення виконувати інтернаціональний обов’язок.

Скоро один, не менш, ніж стодвадцятикілограмовий  кабан відключився між сидіннями, заблокувавши вихід двом хлопцям, які вмостились біля вікна. Його торсали, плескали по щоках. Ніжно-рожеві щоки драглисто  тремтіли, вкриваючись зимовим густим рум’янцем, а реакції – нуль. Бесіди переходять у одно-часне перекрикування. Слина ляпає на підборіддя співроз-мовників. Все дуже схоже на сварку, тільки не є сваркою. Швид-ше, такий спосіб переконливо підкреслювати свою правоту інтонаційно. Лишень через кілька тижнів ці хлопці візьмуть до рук недитячу зброю, якщо не поскручують один одному в’язи. Ми їдемо! І про це знає вся залізниця.

За «бугром»…

   Я ніколи за кордоном не бував. Практично всі мої товариші по службі теж. На ташкентському військовому аеродромі «Тузель» заправляють «Ту-154». На борту напис «Аерофлот». Звичайний рейс: цивільні пілоти, стюардеси, пасажири і… щойно випущені з навчального  комбінату рядові. Вилітаємо на Кабул, тобто, на Кубу, тільки не так пишеться. На смугу сідають два військово-транспортні «Іл-76». – хвиля голосів: «З Афгану!» Он вони які – героїчні наші соколи! А ми туди летимо. В чому різниця? У напрямку руху. Як люди ми однакові. Може ті, - з військових «бортів» вже перейшли на інший щабель людської гідності За п’ять місяців навчання у Ташкенті я не знайшов підстав констатувати: «Ось, ми стали іншими». Вже невдовзі по прибуттю у групі чітко позначились задерикуваті лідери та ті, кого цькують, негідники, чи просто люди, які не можуть втримати себе у тісному просторі військової дисципліни. Коли на нас напосідались «діди» із сусіднього будбату, ми гуртувались і давали відсіч. У тих чесались п’ястуки від неакти-вованої люті. Хтось із сержантів одного разу зауважив: «Їх скоро «за бугор» кинуть, а там хто зна… Не чіпайте «щиглів»!»  Я подумав собі: як добре буде вилетіти ізвідси. Мабуть, там, в Афгані, де кулі літають як ґедзі біля корів, інше ставлення до людини з рідної землі. Тому не один я радів, відбуваючи назустріч невідомому. Тільки ніяк не доходило до мене – яким побитом перекроїться на воїнів-героїв ота підлота, що разом з усіма розсідається салоном «тучки». Чомусь наші компетентні органи разом з батьками-командирами не догледіли, не розпіз-нали серед молодих солдат типів недостойного поводження.

Літак легко відірвався від смуги, повернувши на Південь.  Під час польоту внизу відкривались небачені ніколи краєвиди. Незабаром пішли гори. Та такі гори, що тільки милуватись ними. Як там можна воювати? Чи хто питав себе: а нащо нам ота війна? Що вона вирішує для такого велета, як Радянський Союз?

Лайнер подолав вже чималу відстань, але він все ніяк не знижувався. Я роздивлявся навколо. У таку погожу днину далеко було видно. Бачив місто під нами, помережане артері-ями вулиць. Раптом, літак глибоко занурився носом. Тіло втра-тило вагу. Щось не так? Там, іззовні все наче нормально. Але двигуни «Ту-154» знаходяться у хвостовій частині. Їх не видно. На значній відстані ліворуч і вниз бачу два винищувачі. Чи не «пакі» нас підбили? Така думка шугнула. Тільки паніки зараз не треба. За штурвалом, бодай, не дурні сидять. Літак робить широченне коло, стрімко знижуючись над містом. Видно дета-льно будинки і машини на вулицях, навіть людей, які спокійно пересуваються у своїх справах і не звертають уваги на наш падаючий «Ту». Пілоти поступово вирівнюють машину. В ілюмінаторі точно така картинка, яку всі ми бачили два дні тому у нашому кінотеатрі, переглядаючи фільм «Спекотне літо у Кабулі». Ну просто як повторний перегляд! «Салям, шураві!» Нас приймає міжнародний аеропорт «Кабул». Відлік «три роки за рік» пішов.

Для початку усіх новоприбулих вишикували в шеренгу. Речові мішки вивернуто на бетонку. Цікаво, що такого можна сюди ввезти, чого немає тут? Наркотики? Зброю? Ой, не треба так жартувати! Через  багато місяців своєї достойної служби, коли під моїм ліжком накопичилась колекція не облікованих гранат і іншого вогнепального краму, згадувати цей огляд, то просто як чути старий анекдот. Відступаючи від хронології, повідаю вам, як колись у кімнаті «прапорів» уздрів гранатомета. «Чий?» - питаю. «Нічий. Бери, як хочеш». А набої до стрілецької зброї, здається, взагалі ніхто не рахував. Та до цього ще повер-немось. Тут, на льотовищі столиці Афганістану, ми пройшли митний контроль без митників і взагалі без представників країни, до якої прибули.

Після деяких формальностей нас ескортували через усю столицю просто до гарнізону, де було розташовано штаб славетної сорокової армії. Багатьом відомо, що «серце» контин-генту калатало у колишній резиденції покійного лідера країни Аміна. Наскільки вдалим виявилось розташування, ми оцінили вже першої ночі. Палац маячив над усіма військовими містеч-ками як Кіліманджаро на африканській рівнині. Треба визнати, -  іти на штурм такого гергепища могли тільки відчайдухи, яким немає чого втрачати. Круті схили пагорба підказують обирати іншу тактику – тактику багатомісячного викурювання. Але… «Альфа» спрацювала взірцево. І тепер, коли апартаменти передано штабу армії, вони  стали головною мішенню у Кабулі на всі роки тієї злочинної війни. Ввечері у напрямку штабу коли- не-коли злітались трасуючі кулі. Били десь здалеку. Небо пере-хрещувалось кривими траєкторіями, а через кілька секунд долі-тало стишене торохкотіння кулемета. Бувальці казали: якщо тут трохи пожити, обов’язково побачиш бадьорий політ некеро-ваного ересу (реактивного снаряда). Така-то от афганська рулетка – різновид російської, вдосконалений моджахедами.

Примарні зовнішні і невідворотні внутрішні загрози

Перші враження – вони незабутні. Те, чого ніколи не споді-вався побачити, матеріалізувалось перед ясні очі. Стою на чужій землі. У темряві ширяють дурні кулі. То тепер я вже славний визволитель, чи гнаний як собака окупант? Тільки на перший погляд відповідь зрозуміла. Усі розумні. Нікому не треба дово-дити протилежне, бо не вдасться переконати все-одно. А треба подивитись на справу з усіх боків.

Я не летів туди валізи трофейними годинниками пакувати. І вони там не дуже на мене чекали. А хто ж чекав? Заради чийого бажання подірявлено Аміна? Нам би у своїй країні вміти розібратись. Хто знав відповіді, той не пояснював, що на отому витонченому Сході споконвічно проживають ворогуючі клани. Вони між собою намагаються поділити інтереси, перехопити сфери впливу, взяти під контроль героїнові потоки, корисні копалини, мандаринові плантації. Врешті-решт, війна їх давно підгодовує. А у війні перемагає той, хто вчасно зробив вдалу ставку.

У 1979-му Бабрак Кармаль поставив на Великого Друга – СРСР і зірвав банк. Він намацав тверде дно. Інтереси його партійного крила НДПА (Народно-Демократичної Партії Афганістану) і радянської КПРС збіглися. Бо якраз в умовах гонки озброєнь імперія робила широкі кроки у військовій сфері.

Де випробувати ефективність нової зброї, як не у реальних бойових умовах? Амбітній людині в Афганістані нічого не досягнути, якщо її не підтримуватиме сила. Але, доскочивши влади, не забувай свого «спонсора». І стережися, щоб тобі «дах не зірвало», бо загримиш «бурбухайкою» (вантажівкою) шля-хом свого попередника. Чим не догодив країні рад той самий Амін? Мабуть, хотів бути занадто самостійним. Хоча і він не покладався на «своїх». Амінова охорона складалась із громадян Радянського Союзу. То виходить, під час штурму свої валили своїх. Дайте мені відповідь: чи може бути така війна спра-ведливою? Незабаром Бабрака «покладуть у шухляду з нафта-ліном». Тобто, він не дотримає дистанції і субординації із Старшим Братом. Його крісло посяде останній маріонетковий керівник ДРА – Наджиб (Наджибулла). Чи цей був виразником інтересів більшости населення країни? Аж ніяк. Його бог сидів у Кремлі, а більшість афганців вклоняється Аллахові. Відчуваєте, яка різниця курсів? І сам Наджибулла видом був як випасений КПРСівський бонза. Бачив його одного разу у оточенні міцних тілохранителів, які тримали напоготові невеличкі автомати. Та, мабуть, сам бос міг би власноруч зава-лити кількох нападників – здоровий був чолов’яга. А позбавили його життя мотузкою. Таліби розуміються на цьому. Нікому було дати прихист. Ляль-ководи завершили спектакль, не зумівши дограти останній акт. А ляльки лишились напризволяще. Після остаточного виводу обмеженого контингенту в країні відкрили полювання на поплічників прорадянського режиму. В результаті, найв’юнкіші лиши-лись живими, але чи не назавжди втратили батьківщину.

Фахівці ніяк не зведуть рахунок душам людським, покладе-ним не знати за що. Доконечно не відомо (а може не оприлюд-нено), яку кількість «цинків» вивезено у СРСР. Відлік починається від офіційної чисельности загиблих у 13 300 осіб. Різні джерела додають відсотки, які не було враховано, бо вони йшли не по лінії Міноборони. Втрати протилежної сторони не піддаються обчисленню. Достеменно відомо, що їх понад мільйон. А коли число сягає цієї психологічної позначки, хто там обраховує ті тися-чі? Війну виграно? Маю сміливість наполягати: в Афганістані ніколи не можна виграти війну. Вони битимуться до останньої людини і залишаться непереможеними. Таку істину доводили невеличкі гірські кишлачки, які «полірували» з вертольотів, літаків, але опір переносився в інші місця. Як не намагався Радянський Союз стати рідним батьком Афганістану – не вихо-дило, хоча туди вгатили борошна, текстилю, будматеріалів, машин та різного реманенту на мільярди доларів. На виході маємо запеклого ворога, зруйновану і неспокійну країну у Середній Азії, втрачений імідж на світовій арені, жахливі втрати, безногі, безрукі, з вибраними очима, з наслідками багатьох характерних захворювань, ушкод-женою психікою, наркоманів, негідників, які отримані навички застосовують у повоєнні часи.

Звірства породжують такі самі звірства у відповідь. Коли тобі на голову падають камуфльовані чужинці і чоботиськами навчають життю, виникає бажання відповісти адекватно. Нам потрібні іноземні танки, з яких нам розтлумачуватимуть, кого слід любити? Важко любити, коли тобі це втовкмачують кованим носаком у щелепу. Це ми навчили їх катувати полонених. І про це – наступна розповідь.

  

Школа катувань

Хоча катувати полоненого супротивника ніхто нас не вчив, воно якось само… По-перше, вправля-лись на молодому попов-ненні. Навіть армійська наша розмовна термінологія пропо-нувала однакове слово для позначення як душманів, так і радянських солдатиків наймолодшого призову – «духи». Одна-ково називали і однаково ставились. Полонені не завжди попадались під постійно гарячу руку ротного «дідугана», але «молоді» щохвилини тутечки.

По-друге, іноді національний склад окремих підрозділів давав поштовх для суперечок із застосуванням грубої сили. Молодого воїна впізнати легко. Не підігнана форма, перетягнута дерматиновим («діди» носили м’які шкіряні) ременем висить мішком, причому ремінь перетягнуто так, щоби неможливо було просуну-ти палець між ним і кітелем. Скажімо, «черпаки» (від 1 року служби) такого носити собі вже не дозво-ляли. Цю катего-рія можна порівняти з дрібною шляхтою, яка мала широкі привілеї. Такому не личило махати віником, перемивати посуд за весь батальйон, тощо. Тож, перше, що робить новоспечений «черпачок» - підганяє штани і кітель по тілу. Нерідко це вигля-дало гротескно, як казали: вшився аля гумовий виріб №1. Отже, «духів» впізнавали не тільки наші, але й афганці з легкістю неймовірною, бо він мав бути схожим на «чмо у ботах». Звісно, так піднімався авторитет Червоної Армії в очах на-родів світу. Капелюха молодий носив з опущеними донизу крисами. Очі, що бояться зустрітись із поглядом представника вищої касти. Зношені шкарбуни на ногах (нові відразу вимінювали діди). Не стверджуватиму, що таке явище процвітало скрізь. Дідівщина мала відмінности і це залежало від уміння, мудрости та волі офіцерів, які мали б цьому протиставляти статутні вимоги. Натомість, скільки не велась боротьба з ганебним явищем, дідівщина процвітала, як поля опійного маку в афганській глибинці. Дякувати Богу, не така вона нестерпна була у взводі охорони, куди мене було приписано по прильоту до Шин-дандського гарнізону. Але яким буває життя молодого солдата я побачив ще у першу ніч, тільки-но попав на «Кубу». Власне, особливою жорстокістю і запам’ятались мені «діди» тієї кабуль-ської частини. Нас – транзитників не чіпали. Навпаки, у багатьох знайшлись земляки. Після відбою казарма бубоніла на різно-мовні голоси. А на тлі гомону розігрувались битви, так би мовити, локального масштабу. Діди за «законом» займали нижні яруси ліжок.  Над ними дрімав молодняк. Але дрімав так, щоб не пропустити найтихішої команди. Ось чується знизу: «Бажа-ючий!». З кількох ліжок вмить десантуються кілька «духів» і мчать на голос. Той невдоволено варнякає: «Я сказав, один бажаючий!». Чується гупання важким тупим предметом. Коли покарання винуватців закінчується, той реве знову: «Бажа-ючий!». Хто має підскочити? Правильна відповідь – ніхто. Це хороша теорія, яка не спрацьовує у армії. Не встане ніхто, - той битиме усіх. Встане один, - буде битий за повільність рухів, чи ще за щось, не важливо. Але при цьому він назавжди пере-креслить собі перспективу щасливого «черпачества» і «дідів-ства». Слабохарактерного цькуватимуть всі.

Чому неможлива колективна помста? Чому молодняк не міг відстояти свою гідність, давши прочу-ханки нахабному негід-нику? А це невигідно командирам підрозділів. Менше мороки, коли порядком у роті займаються самі солдати. Офіцеру все одно, хто кого копатиме ногами, аби іззовні було чисто, приб-рано. Та й сама солдатська філософія – це очікування того запо-вітного Наказу Міністра оборони, після якого його переведуть до вищої касти, коли можна буде відомститись на новому поповнені. Пам’ятайте, що крім новоприбулих є ще три попе-редні призови і кількість «старичків» завжди є суттє-во більшою.

Це не узагальнення окремих випадків. Але ми звикли читати про подвиги особового складу радянських військ. Делікатні теми нестатутних стосунків обходили. Прямих відповідей уникали. Дехто з солдатів, які удостоїлись звання Героя Радянського Союзу в інтерв’ю розповідали про неможливість мордобою у контингенті. Та краще вже мовчати, ніж брехати. Замовчування вад цієї системи – це приниження  самих себе. Продовжуємо боятись покарання за правду? Дідівщина – не тільки нехлюйська практика командирів нижчої ланки. Вона підпирається автори-тетом командирів батальйонів і полків. Статистика випадків нестатутних відносин турбувала політпрацівників підрозділів. Почни боротись з явищем і матимеш погані цифри. А це не сприяє кар’єрному зростанню. Тільки от закони зони забирали щороку десятки життів – не бойових наших втрат. Жорстокість переставала бути чимсь аномальним. Життя втрачало свою істину цінність. Ба, навіть володіння зброєю не було засторогою від зазіхань на право недоторканої гідности.

   Розмова ведеться не про поодинокі випадки. Наш невеликий взвод теж відзначився історією збройної помсти. Земляк мій з донеччини – розумний талановитий хлопець, прекрасний музика вночі відкрив вогонь по зміні караулу. Може від хвилювання, а може через небажання зашкодити невинним, не влучив ні в кого, та встиг застрелитись сам. Винним знайшли єфрейтора М. мого року призову, з Франківщини. Чи насправді він так позбиткувався над небіжчиком, безумством довівши до відчаю? Маю сумніви. Не таким звіром був єфрейтор М., як старший наш «бойовий товариш», сержант Василь Б. Він теж з України. Десь, може застосовує навички у цивільному житті. А за статусом – воїн-інтернаціоналіст. Той міг припечатати за здорово живеш табуретом по голові. Було-таки, кинувся один до зброї, бо не мав сили вже терпіти наругу над собою. Ну, Вася і гехнув його навідліг. Табурет – на друзки. А у хлопця голова дубова, вичухався, тільки його від гріха подалі перевели на кухню. А так, може, покосив би нас як пшеницю, за компанію.

Отак і жили постійно на межі. Хтось вбивав кривдників і відправлявся на зону, хтось потрапляв до дисбату, але з проя-вами дідівщини покінчити не могли. Недорозвинена модель явища у нашому взводі пояснювалась не млявістю і мало чисельністю «дідусів», але жорсткою позицією заступника командира взводу старшого сержанта Єреся. Віддаючи належ-не, скажу, що при ньому ніхто не розшаркувався перед «вищою кастою», не прав чужого одягу. Звісно, молоді виконували всю прибиральну роботу. Могли отримати добрячого стусана за різного роду недбалости, але так щоб у щелепу… Просто для тих, хто відбарабанив понад рік були окремі привілеї – можли-вости порушити статут караульної служби без усіляких наслідків.

  

Епізод

   Заступаю вдень на караульну вежу. Перед тим як піднятись стаю під душ з автоматом, бронежилетом, у повному споряд-жені. Наостанок надіваю наповнений водою шолом, та лізу сходами на пост. Мушу стояти дві години, вдивляючись у одноманітну далечинь гірського плато. Вода випаровується швидко, а літечко на славу тепле. Спати хочеться немилосердно. За дві години бачу зміну караулу, яка з брязкотом оминає мою вежу. І потекли наступні дві години «шкварчання» на тій пательні. Я розумію, що хтось там захворів і мене не поміняли. Підняти «діда» - то не є можливим. Він мусить готуватись до переходу у «дебелі».

Останні два роки служби (надстрокової) я мав можливість подорожувати гарнізонами. Тут я трохи врівноважу негативні враження позитивом. У тому ж Кабулі розташовувався зраз-ковий полк зв’язку.

Переночувавши у цій частині, я не повірив, що такою може бути наша армія. На території полку військовослужбовці строкової служби чітко віддавали мені честь, як того вимагає Статут.  В чому дивина? Зазвичай, в усіх частинах контингенту ігнорували ці норми етикету. Молодші офіцери задовольнялись кивком голови у їх бік. Лише старшим офіцерам козиряли на їх великі зірки, та й то не всім. І я бачив, що на диво всі солдати у зв’язківців однакові. Форму підігнано, капелюхи мають правильну геометрію. Виходить, можна всього досягнути! Чому ж тільки у зразковій частині солдат, якого посилають на побачення із смертю, може відчувати себе людиною?

Робіть висновки. Про яке гуманне поводження з корінним населенням країни може іти мова, коли свої до своїх ставляться по-звірячому. Я нічого не спростовую. Звістки про відбудовані «шураві» лікарні, школи, фабрики правдиві. Доброчинна справа робилась повсякчас. Цілі колони автомашин вво-зили з СРСР борошно і цукор, м’ясо і медикаменти. Нашими літаками корис-тувались біженці, повертаючись до домівок. Десь моджахеди поводились не досить чемно з місцевим населенням. Під всяку акцію підводилась ідеологічна база. Крім суто військових в Афганістані працювала ціла армія політпрацівників. При політ-відділах дивізій організовували агітаційні загони, що розвозили допомогу по кишлаках. Тезка мій був перекладачем такого загону. Його БРДМ підірвався на міні по виїзду з кішла-ка. Як він казав: «Невдячні люди якісь. Я трендів, розпинаючись цілий день, а вони підірвали нас». Не завжди незалежність можна підмінити чувалом борошна.

Повертаюсь від високих матерій до суворого армійського буття. Мене виховували у повазі до всякої людини. Якої вона нації – не цікаво було. Таким я й лишився, хоча, свідомо відмо-вився від ідей інтернаціоналізму, космополітизму. Вони як булька луснули у казармі. Армія допомогла стати націоналістом у тому значенні, як це розуміється світовою спільнотою. Це глибока повага до всіх націй. Це усвідомлення себе як представ-ника окремої, самодостатньої, унікальної нації, яку не можна «розчинити» у казані де розвиваються інші народи. Однак, на службі я дізнався, що є «чурбани» і є… Не хочу!!!

Це принизливо звучить.

А земляки гуртувались за етнічною ознакою. «Дух»-украї-нець шукав підтримку у «діда»-українця.

Представники Кавказу, Середньої Азії, - вони забували про ієрархію, коли поставало питання честі нації. Розшарування за цими даними було слабким місцем Радянської Армії. Хіба можна нівелювати осо-бливости кожного етносу до стану середньо-радянського громадянина? Найбільш «просунуті» респуб-ліки давали висококваліфіковані кадри. На відміну від них середньоазійські, де не настільки переважає міське насе-лення, ставили до строю чабанів та аграрієв, випускників селянських шкіл. Уявляєте порів-няльну картину? Об’єктивність інтерпретувалась як  нездатність представників деяких народів осягнути науку, а звідси й усталений міф про меншовартість одних перед іншими. Та, треба сказати, «елітні» нації проду-кували таких унікальних дебілів, що я розжалував би до рядових отих воєнкомів, які послали їх в Афганістан.

Трошечки лячно бачити зброю у руках двадцятирічного йолопа з вусами, який скаже щось і сам з собою придуркувато гигикає. Його «дембель» багатьом приніс полегшення, але лишились й інші, посвоєму цікаві. Для мене цей тип назавжди залишиться інфантильним переростком, а для інших він – мужній воїн, фронтовик, приклад для майбутніх поколінь. Так, чи ні? Посвідчення дають всім однакові, а з ним почесті, чи зневагу, залежно від ставлення до «афганців» як до таких.

Викликає повагу вчинок одного з тисяч українців мого призову. Служив він батальйонним поваром.

Отож, вихідці братньої республіки, а за соціальним станом «черпаки» зраділи поповненню і нумо його повчати неписаним законам рекрутчини. Хлопцеві не посміхалось пів року харчува-тись стусанами. Він по-іншому бачив ціль своєї служби. Та як перехопив він лом двома руками! Та як заволав: «По-вбиваю……..!!!.......!!!»( тут я навмисно скорочую пряму мову, бо вам того знати не треба). Якщо коротко: ні одна злісна мармиза не сунулась до нього, навіть до сплячого.

   Ми вміємо прощати. Сьогодні у одній спілці об’єднані ті, хто гамселив і ті, кого гамселили, а також ті, кого гамселили ті, кого вже відгамселили. Розтлумачувати накручене не стану. Десь є меридіан на планеті, перетинаючи який вчорашній звіроподібний «дід» ставав людиною. А чи ставав? Кажуть, хто  пройшов Афган, став заґартованим поборником справед-ливості. О. люди! Чи справедливою була наша участь у тій війні? Чи зробили нас чутливішими і людянішими втрати друзів? У яких благородних справах карбувались наші «шляхетні» характери? Для прикладу пригадаймо вибух на московському цвинтарі наприкінці століття. То «афганці» цинічно нищили братів по зброї. Під час поминок. Через дурні гроші. То у нашому Донецьку один з побратимів вивозив чужі плити з будмайданчиків ветеранів Афгану. Він мав і посаду у Спілці, і можливости зачепити краном та десь покласти на своїй землі, виділеній йому державою як благородному воїну-визволителю. Я впевнений у іншому: хто пішов служити людиною, той людиною залишився. Мерзотник вдосконалився саме як мерзотник.

  Місцева рослинність і питво

Є ще напластування, яких торкаються обережно. Це – обіг наркотиків всередині контингенту і пияц-тво. Зрозуміло, не всі, навіть з тих, хто вживав якесь зілля, були негідними людьми. Різне трапляється у житті. В ті роки про наркоманію на території СРСР не могло бути мови. Хоча, мої ровесники знали як очманіти. Але Афганістан – країна, де солдатові сутужно без алкоголю. І прапорщику, і офіцеру теж. А різноманітної «дурі» у маленьких пакетиках – хоч греблю гати, повно і відносно дешево. Напри-клад, у Союзі пляшку купували за 3 з копійками рублі. За «буг-ром» вона коштувала 60 і більше чеків ВПТ (Зовніш-посилторгу).Один чек міняли у співвідношенні 1 до 2, навіть до 3. Валюта! Фасована «пайка» героїну коштувала дешевше. А ще були легкі наркотики: чарс, нас, анаша. Можливо це одне й те саме, бо я не розрізняю їх. Проте, аромат «травки» у щільній атмосфері казарми, іноді давав зрозу-міти, чому хлопці так дивно сміються. Як казав начальник штабу батальйону: «Каратиму не за те, що вживали, а за те, що попались». Коман-дирам не вигідний розголос. Наркоману у гіршому випадку давали по пиці і відправляли на «губу» тарганів годувати. Аби стати «абонентом» наркомережі, треба було завести правильне знайомство. Все інше як у цивільному житті – «підключають» безплатно, але так, щоб користувач вже не «переключав канал». Пихнути на пробу міг запропонувати «дід» «духові», мовляв, як не курив, то й не служив.

   Для багатьох наркотик був засобом позбутись тваринного страху. Думка про спороті животи полонених, про тяжкі пора-нення, заважала діяти без паніки. Епізодичне вживання під час рейду ставало потребою. На совісті «допінгу» багато людських життів. Кожен боєць носив на рукаві пакет із засобами першої допомоги при поранені. Комплект містив знеболююче у шприц-тюбіку. Навіть на це єдине по-легшення іноді накладали руку «діди», вилучаючи тюбік з промедолом у молодого. А той, кого могли врятувати, помирав від больового шоку. Війна однаково списує гідних і негідних. Для нас лишаються таємницею істині причини багатьох втрат. Ми кажемо: «Так сталося. Випадок, невдача.» Статистика війни не буває відкритою. Це – чорна бухгалтерія. Хто винен? Війна. Тобто, - ніхто. Давайте засудимо громадянку Війну до довічного ув’язненя. Але часто смертельні пас’янси розкладала рука, яка має хазяїна з іменем, прізвищем і навіть по-батькові. Це люди, які за миттю насолоди не бачили нікого навколо себе. Весела хвиля вдарила у голову, а на виході – «вантаж 200».

Видно, було що ділити старшим прапорщикам: командиру мого взводу і секретчику батальйону, бо перший з них, пере-буваючи під «мухою», зайшов у кімнату до кривдника з АКСУ, випустив чергу, та пішов. не розуміючи свого вчинку. На щастя постраждалого, дві кулі не зачепили життєво важливих органів. «Мисливець» поїхав на чотири роки кудись на Мангишлак. Кажуть, там для «афганців» створили окрему «зону».

Невдовзі інший епізод. Капітан П., п’ючи гірку, мабуть погано закусював. На думку спало відсалютувати на честь майбутнього похмілля. А чому ні? Навпроти офіцерського модулю стояв (поки не згорів) дерев’яний туалет на 8 «посадкових смуг». Його капітан і перекреслив довгою автоматною чер-гою. Хочеш жити? Пірнай! Погодьтесь – то щастя, що на ту хвилину на «мішені» ніхто не «читав».

Продовжую хроніку подій. На моє чергування по частині прискіпався до мене старший прапорщик Л.: «Дай автомат!» Оскільки з Л. ми були на приятельській нозі (з тверезим), ско-рочено моя відповідь прозвучала так: «Чеши, протверезись!» Я чув, як він порпається у своєму сейфі і перезаряджає пістолет. Саме час було робити ноги. Там була така розкішна стрілянина!!! Крім нерухомого майна штабу ніхто не постраждав. Іншим часом Л. вправлявся у метанні гранати на території батальйону. Вважаєте це ненормальним? А командування частини просто не звернуло уваги. З ким не буває? До речі, самого начальника штаба наш вартовий поклав на землю п‘яного, коли той наблизився до поста серед ночі.

   Анекдот у тему.

«Вночі до вартового іде начальник штабу.

Стій! Хто іде?

Петренко, це я – начальник штабу.

Тоді проходьте, товаришу майоре.

Офіцер підходить до вартового:

- Петренко, чи ти Статут ніколи не читав? А якби я був американським диверсантом?

Солдат, не вагаючись пересмикує затвор і розстрілює майора:

- Ти ба, яка гадина? А казав: начальник штабу, начальник штабу!»

Останні два роки я служив при консульському відділі 5 мотострілецької дивізії, гарнізон Шинданд.

Тут, на заході Афганістану, бойові дії не носили такого інтенсивного характеру, як на сході. Більшість втрат по нашому «кущу» зазнавали кандагарці. Маючи доступ до документів, я склав власну статистику. Вбитих за 1986 і 1987 роки приблизно однакова кількість – понад 300 осіб на рік. Але саме бойо-вих втрат, може трохи більше половини. А решта? Здогадуєтесь. Про одну «бойову» (офіційно) втрату пишу окремо. Повертаючись з бойової операції, старший прапорщик Р., старшина роти, п’яний не втримався на броні. При падінні зазнав ушкоджень, не сумісних із життям.

Ви чули про обкурених душманів, атакуючих радянські позиції, але мало чули про обкурених «шураві». Про героїзм списано паперу не на один вантажний потяг. Його не викрес-лиш, не заперечиш. Державні нагороди свідчать про мужність кавалерів і як не описати їх подвиги заради… не знаю чого. Виконання боргу? Обов’язку? Скоріше – бездумної реалізації злочинної державної політики.

Слово має вплив на людину. Екранізоване слово вдвічі, втричі дієвіше. Бачили «Дев’яту роту»? Яка реалістична картина. Як вона впливає на свідомість глядача? Ви ж не вагались, визначаючи, хто у стрічці «погані хлопці»? Зрозуміло й дитині: ворог – бородань у чорному. За сюжетом бойові генерали теж не янголи. Ну забули передислокувати бойовий підрозділ… Збентежений фабулою глядач бажає помсти: за «своїх» стерти з лиця землі! Випалити, знищити! Наші ж завжди праві? Дос-тойна штука – патріотизм. Та мабуть він доречний на рідній землиці. Скажіть, народи Афганістану мають право на незайману батьківщину? Ах, які вони були нечемні! Дикуни! До того ж, спротив чинили і найманці з усього світу. А поясніть моджахеду, як протистояти найбільшій у світі державі, яка переводить через кордон більше озброєнь, ніж їх реально вивести з ладу? Мале-нька відстала країна 9 років мордувала нас. І мордуватиме американців, захищаючись до останнього подиху. Хіба це не героїзм?

   Дев’яності роки

Початок дев’яностих минулого століття. Трамвай напов-нюють  підпилі медале- і орденоносці. Від-чувається різний ступінь свідомості і вміння тримати себе у руках. Рушаємо, стиха ведучі свої розмови. Але декому вже здається, що його персоні приділено замало уваги. Він дивиться крізь скло соловими очима на дівчат, які аж нічим не гірші від інших. Йому здається, що вони занадто байдужі. Як сміють не звертати уваги на молодого героя? Ось «рембо» у тільнику їде мимо і дивиться їм просто в душу. Дарма, що схожий на слимака. Слина тече з рота. Він лупить по шибці і реве: « Це ж я за вас воював, тварюки!». Ой як соромно, люди добрі! Воював за вас. Я тепер пригадую ці слова щоразу, коли дістаю з кишені пільгове посвідчення.  Ану, за кого тут я воював? Мої пільги забезпечені і проплачені працею моїх співгромадян. Будь хто з них може спитати мене: «Якого дідька ти мені був потрібен ТАМ, у тому Афгані?». Згоден, наше місце було не далі радянських кордонів. Я летів ТУДИ пере-конаний, що захищатиму не стільки чужу, скільки свою країну від підступних американців і ТАМ на мене дуже-дуже чекають.

Я не люблю заходів пам’яті, які починаються чинно, а завершуються свинством. Перший тост: «За військову дружбу!». Другий: «За зустріч!». На третьому колі починається вистава гідна режисерського таланту Ельдара Рязанова. Третій п’ють за загиблих. Частина тих, кому вже так хороше, що аж погано, стають на одне коліно. Берет (у кого він є) кладуть на ліве зап’ястя. Тулуби хитаються на всі боки, залежно від того, з якого боку хвиля наляже. Хвилина мовчання. Традиційну процедуру виконано, далі все іде поза сценарієм. Траплялося, ветеран сіяв у траві медаль. Як не прикро, а розкидатись бойовими нагоро-дами – то є неподобство. Таку саму медаль можна купити на ринку, але у тім-то й справа, що то вже не твоя медаль. Важко заслужити нагороду. Ще важче гідно носити її. Що це означає: гідно? На мій погляд, у нашій свідомості повинно жити переконання: ніхто і нічим нам не зобов’язаний.

Не за свою Україну ризикували, навіть не за Радянський Союз. Дякувати Богу, «афганців» вважають достойними ветеранських пільг, бо нас не питали, які ми маємо плани на життя, коли заносили до списків на відправку.

   Мирні часи. Іноді ми чуємо, як колишній воїн-інтера-ціоналіст, ризикуючи життям, врятував дитину з палаючого будинку, чи витягнув потопаючого. «Таким його зробив Афга-ністан.» - робить висновок журналіст. У іншій історії жорстоке серійне вбивство. «Нелюдем він став у Афганістані.» - констатує журналіст. Так, тисячі колишніх «афганців» мають подвійне «хрещення»: бойове і кримінальне. Цікаво, яким було би суспільство, якби всі проходили школу війни? Один хороший офіцер пожартував:

«У нас тут не школа демократії.» В цьому щось є. Адже вчили нас не мистецтву співу, хоч ми й горланили стройові марші. Солдат мусить швидко цілитись і натискати на гачок, не кар-таючись докорами сумління. І не роздумуючи, виконувати накази. Не роздумуючи! Ми були різними, але нам тицьнули до рук «калаша», не досліджуючи внутрішній світ кожного. Треба було шинкувати м’ясо на чужій території. Ось ми і повернулись додому з «дипломами». І тут нас намагаються зробити бойовим заго-ном чи то партії, чи то сумнівного бізнесу. Помиляєтесь, панове, ми граємось у різних пісочницях. На чужині єдиним спільним завданням було – повернутись додому. А так, кожен із власною свідомістю, совістю і досвідом. Дивіться на колиш-нього солдата обмеженого контингенту радянських військ у Афганістані як на звичайну людину, бо ви не гірші і ваш мирний досвід теж унікальний. Шануймося!

 Сухий залишок. Епілог

Тридцять років промайнули. А скільки ж це тоді мені? Та невже так багато? А я й не помітив. Як добре, що на вулицях наших міст не грякають снаряди. Нелегко нам жити, але маємо мир на своїй землі. Для нас тридцять років летять швидше, ніж дев’ять років радянської окупації для афганців. Вони звикли воювати. Майже десятиліття мочалили північного монстра. У 1989-му стомлений монстр відпустив жертву, бо не зміг про-ковтнути, а через три весни і літо ґиґнув сам. Якщо маєте хорошу уяву,проживіть наступні дев’ять літ (починаючи з 29 грудня) як на війні. Стережіться ходити дорогами, нашпигованими мінами. Особливо бійтеся ночі. Вночі приходять неждані гості. Лякайтесь чути політ лі-така. Можливо, пілот бачить у прицілі саме ваш будинок. Зітхнути з полегшенням ви зможете лише у лютому 2019-го.

Я не наважуюсь назвати себе окупантом. Але я служив у армії, яка виконувала окупаційну місію. Повернулись додому троє моїх однокласників. Федір Єгурнов відслужив телефоністом у Кабулі. Микола Суханов – мотострілецький полк, Шинданд. Анатолій Береговий – десантура, Ґардез (якщо не помиляюсь).

Не без пригод обійшлося з трьома моїми товаришами по технікуму. Анатолій Паляніцин повернувся ще у 1982 році із слідами заліза на обличчі і тілі. Володимир Німіц, звільнений достроково. Додому приїхав без одного ока. Валерій Калінін – інженерно-саперний батальйон, Адраскан. Наприкінці служби контужений при підриві БТРу на фугасі. Життя врятував броне-жилет, на якому Валерій сидів. Хочеться вірити, що всі мої побратими, які пішли служити людьми, лишились людьми дотепер. Світ, переповнений зброєю потребує очищення. Війна не буває справедливою. Ми живемо не в ті часи, коли ворог подавав супротивнику шпагу, щоб з’ясувати стосунки у чесному поєдинку.

Убити людину – не таке велике задоволення, коли це дово-диться робити вперше. І я не став би присипляти совість, навіть граючись у війну. Прагніть миру попри все! Це головне, що я хотів сказати. Крапка.