При чому міліція що куриця здохла

НОТАТКИ ПРО НАШІ ПОРЯДКИ

НЕМАЛО РОСІЙСЬКИХ ПОЛІТИКІВ так званих верхніх ешелонів влади навіть на сьогоднішній день ще не зрозуміли, що в 90-ті роки минулого сторіччя розвалився не Радянський Союз, а рухнула в небуття Російська імперія.

Великої Росії, якою гордилися-пишалися російські патріоти, більше немає. Вона залишилася там, за порогом останнього десятиріччя ХХ сторіччя. Останньою славою Великої Російської імперії хіба що можна назвати перемогу російських-радянських народів в Другій Світовій війні. А ще те, що новітня Росія все ж тримається на плаву.

Придбання самостійності та суверенітету республіками бувшого Радянського Союзу назвати результатом всенародного здобутку, відверто кажучи, у мене язик не повертається.

Про те, хто приклав руку до порушення останньої, здавалось, монолітної фортеці Великої Російської імперії - Союзу Радянських Соціалістичних Республік, ми, мабуть, не дізнаємося ніколи, або ж що-небудь з того стане звісним років через п’ятдесят чи сто. Майстерно виконана робота по розвалу соціалістичної держави, здавалося б, без зовнішнього втручання, заслуговує елементарної поваги до людей, котрі точно розрахували на час, місце і діючі сили. Все пройшло без сучка, без задирочки. Як кажуть, голки не підточиш.

Та… надто багато в результаті виявилося переможців вікової битви за суверенітет і самостійність. Зразу чотирнадцять союзних радянських республік стали самостійними, незалежними… від Росії державами.

П’ятнадцятою країною, відповідно, стала сама Росія. Яка в наслідок придбання свого суверенітету уменшилася не тільки в територіях на свої окраїни, придбані різними шляхами за довгі роки існування та розвитку царської Росії, а заодно багато чого загубила і в своїй могутності, величі, авторитеті.

Слід би було прямо і відверто признати, що новітня Росія – це не та Велика держава, що проіснувала до грудня 1991 року. І заявляти тоді і тепер про її незмінну велич – по крайній мірі, парадоксально. Що лише може свідчити або ж про надмірний гонор заявників, або ж про їх безкрайню тупість, невміння вірно оцінювати обставини, життєві позиції в тому виді, в якому вони представляються в даний момент сучасності. Але ніяк – про дійсне положення справ.

Великої Росії, як держави, сьогодні не існує. Є на адміністративній карті світу така країна – Російська Федерація, котра займає величезну територію. Та не дає їй бог державності. А на землі побудувати державу дуже не просто. Та ще й тоді, коли країна на кожному кроці свого топтання обов’язково щось та загубить, проживаючи роками надбане другими поколіннями людей. Того ж Радянського Союзу.

Ще одним яскравим прикладом показу ще не останнього падіння Російської імперії явилася остання зимова Олімпіада в Канаді і результати участі в ній спортсменів від Російської Федерації. Причини невдач називають різні і їх збирається немало. Та головна, основна, на мою думку, знову ж та: жили при капіталізмі, а забезпечувалися як при соціалізмі. Я в першу чергу маю на увазі чиновників при спорті і чиновників від спорту. Це ж треба так завалити спортивну роботу, що навіть останній світлий промінь в житті російського народу – хокейну збірну Росії звели до нікчемності, до рядової дворової команди якогось африканського Марокко.

На жаль, подібне положення, на мій погляд, спостерігається на всіх напрямках розвитку і існування нинішньої Росії.

Сьогодні в моді на урядовому рівні окозамилювання.

Всі рівні влади заспокоюють народ: у нас все йде нормально.

Де ж воно, те нормальне, покажіть мені його хоча б по телевізору!..

Та на жаль в телевізорі нам показують занепад сіл, розвал колгоспів, радгоспів, неможливість фермерів працювати на повну потужність. І – розквіт п’янства, процвітання золотого тільця, активну торгівлю тілом, совістю, державою, ділом, до якого приставлений по службі, дітьми, подружніми правами і обов’язками…

В Росії є міністерство сільського господарства, та немає самого сільського господарства, яке забезпечувало б людей власною, російської, сільськогосподарською продукцією.

Чому ж на занедбаних сільськогосподарських землях, в селах, де спивається, гине російський люд, тим самим міністерством не створено ні одного державного господарства по вирощуванню овочів, фруктів, великої рогатої худоби і т. п.

Відповідь проста: правлячій еліті пофігу сільські діла, тим паче люди, котрі там ще проживають. Замість того, щоб зібрати їх до купи, організувати в трудовий колектив, дати роботу і заробіток, уряд вважає за простіше вести закупки не вирощених у себе продуктів за кордонами країни. Коли нечисті на руку дільці з близького кола вірних людей мають можливості для наживи, а дальні, ті самі безробітні селяни, одержуючи подачки від уряду в виді соціальної допомоги, співають урядовцям і президенту осанну.

Аякже!

Не забули, подбали про них, сіромах, не дали загнутися, підкинули… на пляшку.

Осанна! Осанна! Осанна!

Слава! Слава! Слава!

ІСТОРІЯ НАС НАВЧАЄ, що зміна соціально-політичного укладу в країні обов’язково несе з собою корінні переміни в усьому, починаючи з назви країни і закінчуючи відносинами між людьми, котрі нерідко ведуть від індивідуалізму до колективізму, або ж навпаки. Коли ведучим принципом між людських відносин становиться непорушне правило: «Кожний сам за себе, один Бог за всіх!».

Чи не те спостерігаємо ми сьогодні в новітній Росії?!

Зміна володарів засобами виробництва, зміна власників і розпорядників самих засобів та самого виробництва і його продуктів, переміна соціальних відносин між власниками, країною і найнятими робітниками – все це принесло новину народам Росії. І, по всьому, малося стати семафором для введення і закріплення нових форм влади, правління, контролю за усім тим новим, що неждано виникло перед людьми, звалилося на їх голови і вже понад двадцять років панує над країною і людьми. Чи не по Божому промислу, віддавши всі багатства країни купці пронир, і без нічого залишивши весь російський народ.

І при цьому розкладі нас ще достають соціальною телевізійною рекламою: «ГАЗПРОМ – НАШЕ НАЦИОНАЛЬНОЕ ДОСТОЯНИЕ».

Чиє ж воно – НАШЕ?!

На кого працює?

Чому не так сталося, як гадалося. І як повинно було б розвиватися згідно законів логіки.

Чомусь стало активно збуватися давнє, анекдотичне. Мабуть від того, що так легше і простіше управляти. І державою, і народом.

В 70-ті роки минулого століття ходив по Союзу анекдот. Про те, що радянські люди хотіли б жити при капіталізмі, але… по соціалістичним міркам. Тобто, працювати менше, а одержувати більше.

Так і вийшло після перевороту 1991-го року, коли Росія стала пристосовуватися до життя при капіталізмі.. Так продовжується і донині. І, по-моєму, чим дальші, тим більше. Приклад тому хоча б те, що до сих пір росіянам не дають самостійно заробляти гроші, а оплату їх праці регулює уряд, виходячи з зрозумілих, мабуть, йому одному сум, установлюючи рівні заробітної плати.

Виходить, що живемо ми вже по принципу: «За все треба платити», а от платити більшості населення якраз і нічим

Виходи з тупикової ситуації кожен шукає по-своєму положенню в табелі про ранги. Куди, до речі, значна маса народу не входить. (По моїм грубим підрахункам 15 з 16, якщо відходити від числа чиновників і всього населення Росії). І знаходять, склавши для Росії новий вид індивідуально-колективного прибутку – корупція. ЗМІ немало про те сповіщають, тому повторюватися з конкретними іменами не буду.

Мене тут цікавить інше: чому таке відбувається? Невже ті, що беруть, і ті, що дають, вміліші від тих працівників, котрі по праву своєї роботи повинні відсліджувати подібні факти і запобігати їм при самому народженні правопорушення? А контролюючих органів по Росії нині немало: податкові інспектори і поліцейські, митники, ефесбешники, степашинці, ємвеесники…

На мій погляд, не треба мати семи п’ядей в лобі, щоб сказати: «Не все в порядку в датському королівстві!». І знову ж таки, на мій погляд, причина в тому, що в новітній Росії продовжують користуватися принципами, можливими для життя лише при соціалістичному укладі. Один з них – вирівнювання зарплати.

Так от, усмілюся заявити, що при капіталізмі таке не мо-жли-во!

Для людей, котрі призвані по службі контролювати грошові чи матеріальні потоки, які часто не піддаються обсягу простим оком, і які дають можливість відстібнути незначну частину для своїх корисних цілей, таки ж непримітну для інших довгий час, потрібна інша організація оплати їх роботи. Те, що їм (усім) нараховується першочергово, то і є основна, вирівняна по соціалістичному принципу, зарплата. А далі має йти особливий розрахунок. І в першу чергу конкретним виконавцям – плюс премія за виявлені недоплати платниками податків чи інших виплат. Відповідний процент від знайденої суми. І щоб виплачувався той процент незалежно від принесеної в казну суми – мільйони, трильйони тому, хто його знайшов, а не ділився, знову-таки по соціалістичному принципу – від солдата до маршала.…

Щоб преміальні виплати ( щомісячні) дозволяли працівнику тверезо судити: що буде йому за краще – одержана законна премія до зарплати чи підсудна кримінальна взятка.

Навіть при соціалізму було таке, що токарі, слюсарі, сталевари, тваринники, комбайнери, трактористи і т.п. одержували зарплату більшу, ніж ІТР, спеціалісти з вищою освітою.

Подібне було і в силових структурах. В нашій Сиктивкарській дивізії ВВ МВС СРСР, наприклад, коли ввели доплати за службу в труднодоступних районах, окремі прапорщики одержували щомісячне грошове задоволення більше, ніж генерал, командир дивізії.

Тоді переплат не боявся ніхто, бо треба було комусь служити в Заполяр’ї, орати землю, збирати урожай, відгодовувати велику рогату худобу…

Чого ж треба боятися тепер, коли гроші стали основою нашого життя?

Що хтось може мати законний заробіток більший за твого?

Йди на його місце чи ставай поряд, а не сиди в кабінеті, чекаючи, коли тобі принесуть частину мзди… чи законно одержаної підвищеної зарплати, виплаченої підлеглому на основі указу президента за рахунок бонусів..

ПАМ’ЯТАЮ, В ДИТИНСТВІ, нам пропонували загадку. Якщо у палиці відрізати один кінець, то скільки кінців у неї залишиться?

Так ось, у палиці завжди буде два кінці В нашому випадку, віртуально, на одному кінці чиновництво, а на другому – те, для чого воно існує. І скільки б разів не відрізали якийсь з тих кінців, залишаться все ті ж два кінці – чиновництво і народ.

Але це між іншим. Як зачин до казки. А казка наша буде про реформування Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації.

Тим, хто знає історію імперської Росії, РРФСР ( і СРСР в тому числі), повинно бути відомо, що у всі смутні часи в перших рядах винуватців у невдачах проведення державної політики були Малюта (Кум) Скуратов, «Скуратов-Бєльський Г.Лук’янович», міністерство внутрішніх справ Росії, НКВС (НКВД) РРФСР, і, відповідно, СРСР, та їх керівники. Що підкріплюється гарячими прикладами з сьогоднішнього життя новітньої Росії. За двадцять неповних років скількох міністрів внутрішніх справ поміняли! І все не такі…

Стоїть лише прислухатися до радіопередач, приглядітися до телетрансляцій та вчитатися в газетні рядки – і все стане ясним, як божий день. Усі, кому заманеться, звинувачують в явних і придуманих огріхах на проріхах Російської державності МВС і Нургалієва, його міністра.

Вигідно.

Зручно.

Без можливих наслідків, якщо не правий.

Бо ж державним перстом указано, на кого плювати.

Згадайте: так було ще в древній Росії. Коли при невдачах в походах, засухах, міцних морозах, засніжених чи безсніжних зимах, дощових літніх місяцях, недородах і т.п. вибирали «богоставленики» божка-ідола і виставляли його перед народом на всенародне поругання і опльовування, закидання та побивання. каменюками.

Можливо тоді і народилася в Україні примовка «При чому міліція, що куриця сдохла?»…

На сьогодні (як і на всі часи) козел відпущення знайдений. Позаяк виявляється, що всі біди сьогоднішньої Росії – від недобросовісної роботи МВС. Буцімто, це вони, міліціонери, перевертні в погонах, гальмують рух «єдиної» і «справедливої» Росії вперед, в захмарні вис,і.

Чого коштує в цьому «президент-шоу» хоча б таке повідомлення в «Комсомольской правде»: «За что Медведев СНЯЛ сразу 17 генералов МВД».

Новина, скажу зразу, не бувала. Щоб зразу… сімнадцять… одним розчерком пера…

Поясненням-подробицям присвячена повна газетна сторінка. І що ж?

Якщо правильно трактувати дієслово «СНЯЛ», тобто, ЗНЯВ, значить, «насильно, проти власної волі робітника, примусив його залишити посаду», то виходить, що президент прийняв «крайні адміністративні міри» до 17 недобросовісних міліцейських чиновників. Читаю текст – і, як кажуть зараз, облом. Під рубрику «ЗНЯВ» більш-менш підходять три-п’ять генералів. Інших же, на мій погляд, просто уже дівати нікуди, крім відправки на пенсію по віку: генералам 62 – 56 років. З резюме на кожного видно заслужених людей, які по своїм рапортам попросили увільнення, без претензій з боку Главку…

Їм би КОЖНОМУ при увільненні в запас чи відставку написати персональний Указ, подякувати за довголітню благородну службу, нагородити хоча б Почесною Грамотою МВС…

А їх, на мій погляд, 13-15, огульно,включили в єдиний список з тими, на кому дійсно тавро нікуди поставити… Та ще й під рубрику: «ПРЕЗИДЕНТ ЗНЯВ»!

Ось вам і авторитет міліції, і повага до її співробітників, шанування ветеранів.

Що балакати за таких обставин про відношення до рядового міліціонера, коли в цьому списку - обвинуваченні, стоять прізвища двох генералів-пенсіонерів (по віку!), у яких одно УВС по загальним показникам тримає восьме місце серед регіонів Росії, а УВС другого входить в десятку кращих по розкриванню злочинів?!

Думається мені, що подібне тягнеться з давніх давен, тому що в Росії ніколи не було, не має сьогодні і невідомо чи буде за нашого перебування на цьому світі законності відносно міліції, котра задовольняла б обидва кінці палиці, про які я говорив якраз на початку своїх нотатків. Одні від того діють спонтанно, вважаючи, що вони захищають громадські, державні інтереси. Другі реагують неадекватно, вважаючи, що при тому попираються їх права.

А потрібні закони прямого трактування. Щоб і міліція, і народ розуміли їх як одну істину.

Недавно з подивом взнав з «Российской газеты», що президент Росії являється головою опікунської ради Асоціації юристів Росії, а Міністр внутрішніх справ - членом цієї ж громадської організації. Чи не від того і реформи в МВС не рухаються в потрібному напрямку, що за результати роботи і строки проведення запитати ні з кого. Бо ж у суспільних організацій яка може бути відповідальність за роботу державних установ. Хіба що голові в індивідуальному порядку, стоячи перед дзеркалом, повинитися порадитися з самим собою – тепер президентом.

Це що, такий зараз гумор?

Під час мого перебування на службі у внутрішніх військах, де тоді служив и Сергій Степашин (теж, до речі, при своїй-то нинішній державній посаді «сопредседатель Ассоциации юристов России»), стався анекдотичний випадок.

В Сиктивкарській дивізії Внутрішніх військ МВС СРСР секретар партійної комісії полковник Валерій Давидович виступив з критикою… відсутності належного партійного керівництва жіночими радами в підрозділах дивізії і потребував від начальника політвідділу, щоб всі секретарі парткомів (парткомісій) були кооптовані в жіночі ради відповідних військових формувань.

І таки добився свого! Став членом жіночої ради дивізії! Правда, ненадовго. Москва поправила «косяк». Звідти сказали, що партійне керівництво сугубо жіночими організаціями криється не в перебуванні секретаря парткомісії в членах ради, а зовсім в інших діях партійних организаций…

То що ж? Названим вище державним людям мало їх державних посад і їх вагомості, впливу, що вони ще входять і в громадські організації, котрі, впевнений, створені далеко не для того, щоб вони там перебували на керівних постах чи навіть в членах, хоча б і почесних?!. Чи їх поправити не має кому? Пояснити, що громадські засади допомагають успішніше вирішувати державні питання і засідати там повинні різні люди. Тоді буде більше різних думок, пропозицій…

І не потрібно буде роками товкти воду в ступі хоча б з тими «міліцейськими реформами». Про які я надіюсь поговорити наступного разу.

Місто Хабаровськ.

28 лютого 2010 року.