РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ

***

Заходився спомини цінити,

Розділові знаки становити,

Коми я раніш не признавав,

Та й життя було не споглядальне

І на оклик і на запитання

Хтось кулак під ребра посував.

Жив, перемагаючи халепи.

Не ховавсь над драгою від спеки.

Що намив, державі віддавай!

У отій життєвій крутоверті

Так перепадало нам, що дехто

Скиглив, хоч лягай та помирай.

А коли вже дуже припікало,

Серед нас знаходився бувалий

С приказкою: було й не таке!

А коли кінець підходив праці,

Тішилися: витримали, братці,

Хто нам за той відчай дорікне!

Де мої напарники сьогодні?

Скільки їх записано в синодик –

Як живуть у пазусі Христа?..

Я не обліковий, не докладний,

В синтаксису складносупідряднім

Сам я вже давно «бувалим» став.

А коли, здолавши всі загати,

Прийде час підсумки підбивати,

То ж радій якщо не обкрадав

Сам себе, - бо порятунок знання,

Де підпора - камінь спотикання

На якому душу обідрав.

***

Відквітнуть квіти, опадуть…

Прийде жовтнева неминучість.

Отож невдовзі тут знайдуть

Ліс – затишок,

А простір – звучність.

Коли спроможна тишина

Говірку вигуком призвести,

В житті вичерпанім до дна

Тінь миті стане тінню честі.

Коли ізсохнула трава

Й не зійде до життя другого,

До серце падають слова

Всім тягарем пережитого.

ЧЕРЕМХА

Братові Олексію

Вогкий туман зашарівся і зник…

Як завжди, сонце забуяло вранці.

Зернятком у прозорій виноградинці

Угадувавсь в озонні чоловік.

Місточком понад річкою пройшов…

Збіг з пагорба, щось, біле, як пінява,

Тримав рукою лівою, а правою

У боки взявся, штучно, аж смішно.

Підходив він, я розпізнати міг

Лісної черемхи біляве віття.

Тримав він так дбайливо білі квіти,

Наче не квіті ніс, а білий сніг.

У лівій ніс руці. А що до правої…

Не було в нього правої руки,

Пустий рукав під паса він заправив…

А як цвіли в тім році черемхи!

З безглуздо укороченим плечем

Йшов чоловік. Він явно хвилювався.

Своїм думкам потайно усміхався,

У черемху пірнаючи лицем.

Йшов повз хатин, похнюплених від бід,

Ятки минав, чисті, як неба глибінь,

Йшов обіч черги за насущним хлібом

Із квітами,

на сонце йшов,

на схід.

О, боже, як же легко прямував

Він до мети, збив набакир кашкета.

Жінки замовкли: чи не з неба впав?

Чи не сполохне в сяйві, як комета?

Жінки дивились, діти, старики.

У кожного сльоза повзла на вії,

За роки герцю замість сніговіїв

Зір пестили пелюшки черемхи.

***

Що то за гра в яку натхненно грає

Малий хлопчисько? «В себе» грає він,

Коли сидить, обабіч обдуває

Кульбаби кульку вітру навздогін.

Хурделить у повітрі рій тичинок,

Лягає білим пухом по ріллі.

Їх безліч – невмирущості причина

Кульбаби чи не в тому на землі?

Вирує місто будівничим виром.

Та якщо до околиці дійти

Де-не-де на збережених узгір’ях,

Вони стоять невичерпно жовті.

***

Все повернеться, поклич.

Млосний вечір, дебаркадер.

Припливе кохання катер

Нашій молодості стріч.

Неповторно стисла мить,

Чи отак місцевість кличе,

Чи нутро їх чоловіче,

Як себе урозумить?

Мить тотожна до життя!

Чуєш – слово з губ злетіло,

Щось джерельце продзвеніло.

Про нестямні почуття.

Про солодке лихо щось,

Тайну витоку земного.

Віддзеркалення дороги

В небо зіркою знялось.

Пам'ять серця береже

Ніч, поселок з деревини…

Оп’яняючи свіже

Дме повітря з полонини.

Міцні потиски руки,

Гідна єдності свідомість,

Ранок крихкий і хрумкий

На розлучення заломі.

Річка ринула назад,

День бажає всім здоров’я!

Каганця не до вподоби

Проти сонця запалять.

Знову буде так, як завжди.

Над пливучою водою

Жінка хусткою замахне

Улітаючи зі мною

СЛАБКІСТЬ

Ми до зими жорстокої вже звикли.

Торік вночі вода в ринвах застигла.

Співак цей був –

такий чудовий тенор,

Подеколи зривався він на свист.

А другий – заходився наче кенар,

А третій басом заробляв на «біс».

А що як втратять голоси співці оці?

Юга мете,

наче хвостом лисиця.

Я думаю: чого це я хворію?

Простукотів жіночий каблучок,

Його я не почув.

Але жалію

Що у ґрунтах всихає гробачок…

Отак іду і подумки скавчу.

Жадаючи дощу!..

***

Зірки згасали якось непомітно.

З пітьмі вставали хати й дерева.

Зоріли у душі моїй досвітні

Прості неначе первісні слова.

Від ставу з чарівним іменням Кизі

Глибокий сон імлою почвалав.

Світ до життя, коли в призвістці визрів

Провідного завершення не мав.

І, наче на думки потайні відвіт,

Ледь чутний скрипіт тишу пронизав,

Йшла жінка з коромислом поміж віття,

Осяюючи усмішкою став.

Пливла красуня по-селянські справна.

Ледь тіпались цеберки на гачках.

Погордливо й привітно:

-З добрим ранком! -

Лелітками сяйнула по очах.

На відповідь спромігся лише словом:

- Хай тебе щастя, нене, не мине!

Різноманіттям кольорів ранкових

Лице її палало чарівне.

Я БАЧИВ СОН

Я бачив сон – про що не пам’ятаю.

Запам’ятав що снився, а який…

Світанком я завжди одне бажаю

Щоб був мій день удатний і тривкий.

У грудях щем, повинен перед кимось,

Чи може про поважне щось забув?..

Банило чомусь зранку не вгодилось,

Не те щось після гоління вдихнув.

Весь час гадаю, що ото за запах,

Такий знайомий і такий тривкий,

Зі мною він ходив на м’яких лапах,

Та легко так, неначе й справді мій.

Не пам’ятати сну – це так жахливо!

А що як віщий був отой мій сон?..

Погодь!

Так пахне в шестірнях олія,

Коли дмухне настрою в унісон.

Приснилося мені дитинство наше,

Пекельні повоєнні чорні дні.

Той запашок олії не інакше

Зі сну тоді примарився мені.

Запам’ятав. Приснилося дитинство.

Нас за верстат покликала війна.

Була весна, над містом небо чисте,

Та пахла, бач, не квітами вона!

Гриміть верстат, від втоми злиплись вії,

Не знаю вже вві сні чи наяву…

Гіркий повів живильної олії

Залізо й долю випестив мою.

Переклав з російської Олександр ЛОЗИКОВ