Зимні сутінки зарясніли вологими лелітками вуличних ліхтарів, коли я зійшов з дев’ятого поверху будинку, в якому проживає найдорожча для мене людина Василь Іванович Світальський. Якщо ви запитаєте в мене хто він такий, і чому для мене найдорожчий, я не знайдуся що відповісти. Бо знайомі з ним три роки не більш, але куди б не йшов, щоб не робив, навіть складаючи вірші, бачу в уяві його лице, не сказати щоб заклопотане, не сказати щоб усміхнене, але щось у його лиці є таке, що об’єдную цілу гамму почуттів – і гумор, і сум, і мрійність, і запеклу спрямованість справдити одному йому відому надії. Не думаю, що в досягненні своїх надій Василь Іванович сподівається на якусь вищу силу. Він працелюб, а більше того життєлюб, при всьому цьому спостерігає і шанує життя кожної земної тварини. Зграя папуг, яка давно і надійно улаштувалася в його однокімнатній квартирі, в’ється довкола нього, майже обминаючи дружину Ядвігу Зиґмундівну. Є у пташиному загалі свої пестунчики, які тільки те й роблять, що обсиджують Василя Івановича, навіть у губи своїми дзьобиками цілують. А як розквітає при цьому його лице, яка ніжність раптово сполохне в очах! Але ж сидимо ми за чарчиною горілки, щільно сидимо, бо кухонька невеличка, а зі мною майже завжди приходять і Генеральний консул України у Владивостоку Олександр Данильченко з дружиною Людмилою, і Ткаченки, Сергій з Тетяною, яка очолює «Центр української культури Анатолія Криля «Горлиця». Іноді забігає, завжди заклопотана, Наталя Соломина, досконалий знавець художників та їхніх творів. Василю Івановичу є про що з нею побалакати, бо сам він все своє життя не тільки фотографує, але й живопише природу. Скільки сидить людей за столом, а папуги віддають пошани тільки своєму кумиру, літають, носяться з кухні в кімнату і назад, але причалюють тільки до господаря. Саме причалюють, бо поза всяким сумнівом Світальського можна назвати морським вовком, довгі роки він був пов'язаний з морем. Працював Приморському пароплавстві.

Головне, звичайно, в оцих наших зустрічах, що у мене випадає нагода поспілкуватися рідною українською мовою, мовою моєї неньки Євдокії Федотівни Ірза. У Хабаровську я такої можливості не маю, Хіба що по телефону з Григорієм Синьогубом, бо зустрічатися віч-на-віч нам доводиться не часто. Хіба що влітку, коли я по дорозі на дачу, вийду з автобусу, щоб перемовитися з нам двійкою слів та передати декілька примірників чергових номерів «Екумени» та «Далекосхідної хвилі». А в тім у кожному моєму відвідуванні подружжя Світальських є своя, як кажуть, шкурницька зацікавленість. Справи в тому, що Василь Іванович завзятий книголюб, володар чималої добірки україномовних книжок, на які я дивлюся як кіт на сало. Майже все моє життя проминуло далеко від рідних палестин, багато чого я недочув, недобачив, недочитав. Так що вагомою часткою моєї освіти стали саме оці подорожі до Владивостоку. Василь Іванович зокрема усього іншого натхнений фахівець-викладач українського патріотизму. Коли я пишу, поряд зі мною, менш як за півметра від моїх очей стоять на полиці подаровані мені Василем Івановичем книжки. Перш за все Українські вісники за декілька років, «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби, «Евсеї, листи й документи» Валентина Мороза, два томи митрополита Іларіона «Наша літературна мова», збірка «Український правозахисний рух». Є навіть романи і збірки віршів. Біля тридцяти книжок перекочувало з бібліотеки Світальського в мою. Бо з України багато не привезеш. У Донбасі україномовних не знайдеш, мабуть спеціально на інквізиторських багаттях поспалювали, бо за часи радянської влади україномовних книжок вистачало.

Але чого це я все про книжки та про книжки, наче вони для мене дорожчі за Василя Івановича. Але справа в тому, що Василь Іванович сам по собі мудра і цікава книжка. Перш за все він плоть від плоті нашого українського народу. На урочисті свята не відмовляється випити. Одного разу мені пощастило вести Василя Івановича додому з Палацу культури залізничників. Не забудьмо що йому в той день сповнилося вісімдесят років, а мені сімдесят. Чи він випив трошки більше за мене, чи зіграли свою роль оті десять років його старшинства. Ми йшли з ним не зовсім певною ходою. А мені весь час здавалося що я підтримую отой старовинний джбан, в глибокому заточенні якого сидить майстер чарівний виробів, відомий читачам Джин. Людина – загадка, з якою можна спілкуватися мовчки, бо ні урочистої ні відвертої промови від Василя Івановича не дочекаєшся. За нього говорять його фотокартки, малюнки, його книжки, українські часописи, у котрих надруковані його розповіді про життя далекосхідних українців. Тільки за дев’ять років, 1991-1999, його тридцять п’ять дописів опубліковані в україномовних газетах і журналах «Свобода» Джерзі Ситі - Нью Йорк; «Український голос »Вінніпег» - Канада; «Літературна Україна»; «Громада»; «За вільну Україну»; «Новий шлях» - Торонто – Канада; «Новини з Академії»; «Християнський голос» Мюнхен – Німеччина. Можна називати ще більше десятка журналів України і закордоння. Як бачите, Василь Іванович Світальський не тільки художник і фотограф, він цікавий світові журналіст. Але яскравіший свій літопис, на мою думку, він зробив у фотокартках. Їх у нього сотні, якщо не тисячі. Була б можливість видати їх фотоальбомами це був би найкращій подарунок не тільки Владивостоку, але в першу чергу Україні, бо найбільш яскраво він відображав життя далекосхідних українців саме в мистецтві.

…Зійшов я з дев’ятого поверху, потупцював на бетонних східцях, хотів було рушити до осяяного ліхтарями проспекту, але передумав. Найдивніше те, що ми не завжди знаємо, як поведемося в наступну хвилину. Раптово виникло бажання побути одному, подумки ще раз поспілкуватися з Василем Івановичем, перевірити свої почуття, надихатися повітрям, яке ще повівало від мого одягу. І тоді рушив я темним сквером, а потім провулком поза гаражами та ящиками з побутовим сміттям. Але цілковитого відлюддя в такому місті, як Владивосток, майже не буває. Не знайдеш закутка в якому на власні очі можна побачити непошарпану снігову білизну поміж пов’язаних докупи кущів, з яких так і не встигло осипатися й досі зелене листячко. В одному з смітників шерехтів папірцями та пакетами величезний безпритульний собака. Мабуть шукав чим повечеряти. Але із кущів виник ще один бурлака, мужик з торбою за плечима і милицею в руці. Він гримнув на собаку, і той неохоче відійшов, віддаючи першість озброєній людини. Коли я проходив поруч, собака озирнувся, втягнув носом повітря, і радісно махаючи хвостом, рушив до мене. Мабуть від мене пахнуло йому чимось знайомим. Підійшовши собака облизав мою долоню, а потім якось наче здивовано відскочив у бік. «Обізнався!» - усміхнувся я, і почав копирсатися у своїй сумочці, де зокрема книжок лежав бутерброд, який засунула мені на дорогу гостелюбна Ядвіга Зиґмундівна. Собака знову підійшов, довірливо потерся об мої ноги, похапцем схопив бутерброд і відбіг подалі від зацікавлено зрячого на нас мужика. Мабуть до мене у собаки було більше довіри, а скоріш за все від мене пахнуло добротою тільки-но покинутого житла.

Тихими двориками вийшов я на проспект, постояв в очікуванні автобусу, майже не дивлячись на числа маршрутів. І хоча тротуари Владивостоку були небезпечно ковзкими, покритими кригою, я швидко рушив проспектом в мерехтливому сяйві ліхтарів. Натовп машин на проїзній частині проспекту був такий, що я випереджав автобуси, які пройшли зупинку за декілька хвилин раніше. До відправки поїзду «Владивосток-Хабаровськ у мене залишалося ще дві години. На вокзалі на мене повинна чекати Тетяна Володимирівна Ткаченко. Вона має передати мені деякі матеріали для журналу «Далекосхідна хвиля». Мабуть, тексти та ноти пісень Ераста Даниловича Сороки. Я йшов з головою поринувши у свої щасливі думки. В Хабаровську у мене не біло таких друзів, яких подарував мені Владивосток. Колись я тут відбував військову службу. На десантному кораблі, бригада котрих базувалася на Руському острові. У ті далекі часи я теж віддавав пошану рідний Україні, брав участь у художній самодіяльності бригади, читав свої вірші і співав українських пісень. Ми часто приїздили до Владивостоку. Мабуть вже тоді по його вуличкам з дружиною проходжувався зовсім ще молодий тоді Василь Світальський. Можливо, навіть, він іноді приходив на літню площадку послухати самодіяльних матросів. Але на жаль ми тоді не зустрілися. З такими думами балансував я на ковзкому льоду тротуарів, а перед очима, в уяві весь час тримав схиленого за комп’ютером Василя Івановича. Не знаю вже, чи заблукав він по лабіринтам Інтернету, чи шукав якесь старе фото для знайомого замовника? Зосереджений на пошуках, він нагадував мені мого сина Артема, фахівця-програміста. І я вже не міг порозуміти хто з них хто? І раптом наче блискавка сяйнула в голові, виникла здогадка: і як це я не збагнув відразу, що приходжу до Василя Івановича як отой безпритульний собака, щоб здобути підтримку від людини певної в тому, що в рідній Україні буде все гаразд. Що не згинула ще вільнолюбна кров січовиків, що пульсує вона не тільки у судинах далекосхідних українців патріотів. Тому так і вабить мене до себе Владивосток, що він нагадує мені романтичний Зурбаган Олександра Гріна, місто зовсім не казкове, не придумане, реальне приморське місто, натхненне молодецтвом і любов’ю переселенців з України.