*** Не питайте бо не скажу Як далі жити, на що надіятися. Ваше повчання наче іржу Здираю з себе і шпурляю на вітер.
Живіть як можеться: як бджола, Або як трутень, яке кому діло… Головне в тому, щоб іржа Душею та тілом не оволоділа.
*** Вітер фіксує мрію Про царство небесне… Змилуйся, добродію, Поверни мої весни!
Усіх царств вони кращі, Особливо царства небесного… Поверни мої пропащі, Блаженні мої весни!
*** Думав розгодиниться, Хай йому грець! У жінок на лицях Сяйне промінець.
Кам’яні обличчя, Наче за склом, Сонця люди зичать Усім селом. Тиждень без упину Ллють дощі. Як тут розгодиниться На душі!
***
Заблукала в росах Ритмів та рим, Золотоволоса Зі мною ходи!
Дихає ліс киснем, Листям шурхотіть. В небі подивися Яка блакить!
Може б і вдалося Тобі сяйнуть, Золотим волоссям В довгий мій путь.
*** В піняві моря Афродіта Чи мара з арфою в руці? Не можу втямить куди дітись Від манівців.
Бурлять музики, опаляють Зірками, аж ряхтить в очах… А в серці б’ються від нестями Захват і жах.
*** Жінка пливе у хмарині, Як у піняви ночви, Сяють її очі дивні Наче свічки.
До кого вона так ластиться, Хто її так лоскоче? Чи не впаде вона щастям До нашої ночі?
*** Білими квітами осипане Гілля довкола тополі, Ледь хилитає їх вітер, Пробігаючи полем.
Скапала стара тополя На пелюшки слізьми, А вітер пробіг полем Й заснув на одній нозі.
*** Тихо у хаті, так тихо, Що можна почути Як укладається лихо Спати у темному куті.
Навіть годинник не цокне, І не дзеленькне склом Вітер під пильним оком Місяця за вікном.
Тихо, так тихо у хаті, Що не можу заснути, Шерехи волохаті Нудять у темнім куті.
*** - Чого тобі не вистачає? - Питає мене дружина, - Плигаєш ночами В ліжку наче пружина.
Чогось вони та значать, Стогони у вві сні, Наче дитина, плачеш, Чого оце, поясни!
Що можу я відповісти, Якщо у вві сні, Блукаючи мертвим містом, Співаю сумні пісні.
*** День, тиждень з барвами вовтузився – В степу пашіло все й цвіло, Та не зав’язувався вузол… Душі в малюнку не було.
У відчаю схопивши пензля, Олією по полотну, Наче впадаючи у безум, Ткнув раз, а потім другий ткнув.
По небу, по траві, по квітах Пройшовсь краплинами дощу, Наче зненацька вдарив вітер, Сіпнув перлинами і вщух.
Він втретє ткнути остерігся, Бо наче сполох… на взірці Куди б митець не подивися Стікали сльози по лиці.
*** Я нічого про себе не знаю, Знаю тільки що я іще є. Зрозуміти б по кому зітхаю, Хто тривоги мені завдає.
Та навіщо мені оте знати. Не таким був мій батько, як я, Не такою була моя мати, Не такою Вітчизна моя.
Хтось із пращурів втілився в мене. Був він добрим, людей шанував. Отримавши здоров’я шалене, У батьків добросердя придбав. Отаким я блукаю по світу, Здобуваю освіту в книжках, Не оту християнську освіту, Що в людині оселює жах,
Я шаную митців і поетів, Що на відстані довгих сторіч, Витягали з Христових наметів Осявали життя навсібіч.
З малоліття вони мої боги, Рай і пекло знайшов я у них, Не знайдете щасливій дороги, І розумніше богів моїх.
*** Виник я з життєвих кольорів. Вітер, розкидаючи насіння, Жінці дав одне покуштувати. То ж яким було воно смачним!
Мати вчили шанувати сонце, Землю і на ній тварину кожну, Наставляли, що жива рослинка, Як усі ми, має почуття.
За життя своє я навіть рибки Не спіймав, не висмикнув з корінням Квітки, що від радості яскрила Ранком зустрічаючи мене.
На Христа, який мене лякає Божими катівнями, дивлюся Як на пиху, що зобразив себе Кращім із напутників землі.
Хай би він стовбичив в своєму небі, Милувався райськими хащами, Носа не сував свого на землю, Людство до облуди не впинав.
Не плодив невігласів-пророків, Павуків, що ловлять людські душі, Зазирають ненажерним оком Не у райські, у земні кущі.
Тягне небажання працювати Їх до казки про святого бога, Щоб квилити у сріблі та златі Що вони людині допомога.
Носить на потилиці Кирила Срібний хрест-надгробок, пророкує Що його релігія - могила… Що любові богові бракує.
Все він розуміє, все він знає, Не такий він дурень щоб ви знали, Та від бога добрі гроші має… Добрі гроші це вже інші справи.
*** Якби мені нічого було сказати Про суспільство в якому живу Пішов би я білим світом блукати, По загатах шукати стежину нову.
Не віру що в світі не знайду людини Розумнішої за весь наш страмний загал, Та хто з нас почує її, єдину, За яку б я без жалю життя віддав.
Ми награємося, наїмося, А далі що? Що буде далі з нас? Отак і будемо скубти волосся, Вп’яливши очі в іконостас.
Бо іншої мети, зокрема як до бога Повзти навколішках у молитвах, Відрощуючи собі ікла та роги, Щоб на того ж бога навести жах.
*** Я кращій за бога-творця, Бо виховували мене мудрі люди. Не знаю вже як з лиця, Але ніс свій не сую усюди.
Втомленій людині допоможу, Останню сорочку свою віддам, А надіятися на допомогу божу?.. З бога як з гуся вода.
Про що б там по церквах попи не бевкали, Як би не славили бога вони, Для мене бог це символ війні, Рабства та іншої небезпеки.
*** Не люблю Бога, боже марнолюбство Породжує тиранів. Креше людство Перед престолом пихи чобітьми, Душею утопаючи у пітьмі.
Мені цікаво, а чого він хоче Небесний терорист? Який він отче, Загрожуючи знищити людей, Які не линуть його ідей.
За що він нас, небесний терорист, Карає вибухівками вулканів, Якщо своїми зробив нас руками, Заклав у душі окремий свій зміст?
А людство прислуговує тиранам. Щоб Господа вдоволити, пошана Усім хто поневолює людей – У Бога головніша із ідей.
Духовність Божа, що стоїть за нею? Бажання вгомонити свій шлунок, Надихатися славою своєю? Ото і все чим володіє Бог.
*** Останнім часом всі, кого кохаю, Ідуть у небуття, чому не знаю. Один на розстані неплідного життя Вдивляюся у риси небуття.
І мариться мені що я сміття, Роздмухане рядками слів по краю. Хтось слухає, хтось серцем співчуває, Шукає сенс, якби ще до пуття.
Що я таке? Навіщо жив? В якому Запалі, пересилюючи втому, Я поспішав, не знаючи куди, Від дому рідного до того дому, Де замість крапки знову ставив кому І далі йшов, прикутий до ходи.
*** Сумних рядків я написав чимало, Попри свого безхмарного життя. На що жалітися, жінки мене кохали, У праці все складалось до пуття.
В розмовах був наївним як дитя, Із всесвітом, з панами, що гукали Мене в комуністичне майбуття, А водночас на дурість натякали.
Мені щастило, я любив людей. Яких вони трималися ідей Це справи їхні, був би сенс в розмові. Ми, українці, всі брати по крові, Не вага хто в яке майбутнє йде… В судинах кожного стугонить жага волі.
ЛІСОВІ ДИВА Сергію Кучеренко 1 Мені завжди здавалося що долю Я роблю сам, ідучи у віки, Та висновком таким незадоволений Я все ж шукав її будівників.
А якось заблукавши у безодні Лісів та сопок, тигра я зустрів. Він усміхався, а у мене скроні Спотіли, я від жаху скам’янів.
Та раптом, наче вітер напоумив, Той що в коронах кедрів прошумів: Радій, юначе, наче стрів ти кума, Або кохану дівчину зустрів.
Я засміявся. Тигр, лизнув мене, Та й рушив у безмежжя лісове.
2 У лісі все не так як у людей, У вересні та жовтні особливо, Немає в ньому вікон і дверей, А скільки мита в ньому, скільки дива!
В малиннику ведмідь ласує хтиво. Побачивши мене не зареве, Лиш зблисне оком: це моя малина! Та їж собі, знайду гілля нове.
Ведмедиця плазує по брусниці, Від меду дикі бджоли лісові Не знаючи як збутися, зійшлися, Й краплями розкидали по траві.
Пропахши митом, царство лісове, Махає віттям, візитерів зве.
*** Коли питають чому я не з’їду До України, коли так люблю І мову і донецькі краєвиди, І чорноземів орану ріллю? Обстоювати звикши незалежність, Що роблю на російських теренах Де українці ненавидять межі До хрипоти, до піни на губах.
В юнацтві я не сам сюди приїхав, Я працював не менше аніж ти, Було чимало радощів і лиха, І дружніх вечорниць і самоти.
Тут будував шляхи, палаци, книги Писав, в тайзі запалював вогні… Приїхати просити з неньки пільги По-людські якось соромно мені.
*** Поземок ожеледицю намастив Наче паркет в Палаці ветеранів, Щоб ті не посувалися паркетом, А кожен міг вдивлятися в своє Лице, що віддзеркалює у зблисках Намощеного смолами паркету, Радіючи турботам урядовців, Які поземок з гарними жінками Втирають в ожеледицю сковзку.
*** Смішно, але сміятися не можу. Бо соромно, бо бридкий гумор твій, Все нижче паса, гидко, хоч убий, Вдивлятись в твою усмішку негожу.
Про що щебечеш, в галузі якій Працюєш, я второпати не можу. Ти гуморист, борець за правду, боже! То ж за яку, піди порозумій?
- Він голубий, - всміхаються жінки, Дивіться які погляди палкі Дарує він гладкому чоловікові. Які кривляння, висновки які… А як смішно й хитливо він кувікає, Вдивляючись у залу з-під руки.
*** Так полетіти хочеться В садочок край села, Що яблунева точиться З очей моїх імла.
Лице із кучми кучерів Всміхається здаля, Стріляють очі влучно У серце шахтаря.
Що чоловік загинув У таборах колись Я знав, та серцем линув, Над нею птахом вивсь.
-Я жінка, ти малятко, - Сміялася. Коли Я забігав у хату – Віконниці гули.
Отак вона сміялась, Отак текла слізьми, Коли мені казала: - Візьми мене, візьми…
Піввіку промайнуло А я, наче юнак, Зітхаю: - Як це було! Якби іще отак!
Отак попасти хочеться В щасливіші літа, Що яблунева точиться З очей моїх пітьма.
*** Мамо, не треба сваритися! Тату, лягай відпочинь! Віршами насолодитися Дайте мені хоч в ночі.
Творчість Тичини вивчаю, Щось загадкове в ній є. Мамо, у місячнім сяйві В хату Тичина прийде!
Довго ще буде бубніти Мати про горе своє: Змовились бісові діти… Батько гуляє та п’є…
Місячне сяйво осяяло Темного вірша рядки. Мати про сина не дбає, Тьмарить мої закутки.
Що їй якийсь там Тичина, Що їй натхнення моє, Є поважніша причина: Батько гуляє та п’є.
*** Білий сполох у чорному небі. Він у небі сяйнув, чи в очах? Врозуміти не можу, далебі, Що стається в зіркових хащах.
Б’є у вилиці кров, як пожежа, Понад степом лелітки несе, Чи мене не уява бентежить, Чи не подумки кров мою ссе?
Протираю долонями очі, Що за зірки рухливі такі, Та сполохне, та з неба зіскочить, У бездоння пірне, у віки. Щось комаха до вуха шепоче, За волосся хапає гілля: Чагарями блукаючи, хлопче, За зірки не хапайся здаля.
Бо дістане якась у падінні, Не помітиш як в небо чкурне, Сяють сполохи, білі на синім, Така доля й тебе не мине.
*** Так сумно іноді буває Спостерігати звіддаля Як день за гори утікає, Пахтить остудою земля.
Сяйнула річка, наче стрічка Зарожевіла на ріллі. Звання втрачати чоловіче Сльозою соромно мені.
Чого оце мені так щемить, Не знаю душу чи мозок, У вечір лагідний жовтневий Повітря свіжого зразок.
Сполохне віялом по небу Перш ніж померхти водночас, А дали… жалістю під ребра, І померки обхопить нас.
*** Міняються епохи, Та не кортить мені Душею анітрохи І розумом ні-ні.
Поблимаю очима На дивну новину, Та не лягає рима До неї ну-і-ну. Пишаються поети: Ніхто нас не довбе За пісенні куплети, За вірші, й не буде.
А я сиджу дивлюся На січневу кугу, Від нового хилюся, У старого в боргу.
Чогось я недобачив, Не все порозумів, Життєву свою вдачу До примари довів.
Такого злого бруду В новому я набувсь, Що щиро, наче чуду, Минулому молюсь.
*** Дивитися як вона рухається, Як сама себе бачить, Як червоніють вуха, Коли очі вирячить На бісеня, яке креше Ратицями по асфальту: Невже вона не перша По життєвому захвату?
*** Залізти куди подалі, Глохнути від глупоти Гри, яку ми програли, Керуючи до мети.
Забути про все нервове. Здалося воно мені! Святкуйте собі, панове, На батькові трудодні.
*** Йшло степом сонце. Блискучими промінцями Воду в ополонці Доводило до нестями.
Росою в траві ряхтіло, Зблискувало камінцями, Багаттям палахкотіло І посувалося далі.
А мені байдуже, Лежу на озері в човні, Знаючи що одужаю Все що наверзлось мені:
І русифікацію, І газову війну, І все що іще намацаю В годину оцю страмну.
*** Жінки вибривають пахви Щоб не тхнути. По кущах черемхи За гілками їх чути.
Вони переодягаються У безсоромні вервечки – У білі ягідниці Та у бронзові плечі.
Небо вирячило око, Не може утримати хіть, А я упав у пісочок, Наче і не кортить.
*** Досить, брате, не супереч. Не про речі йде мова. Забирай собі мої речі, Не скажу ні слова.
Золочений іконостас, Шуба з батькового плеча, Хата, що поєднала нас, Нехай розлучає.
Світ за очі піду, Як завжди, босоніж, Тільки яблунь в саду Не кидайте під ніж.
Їх садили батьки У чотири руки, Від батьків буде звіт Білі квіти із віт.
*** Наче земля падає. Чи не в безодню неба? – Думка виникає: Втриматися треба.
За що триматися, За дерево чи за кущ? А може сміятися, Дзижчати, як хрущ?
Хрущу що, він легенький, У нього є крила, А в моєї неньки Тільки могила.
*** Запізнюємося на потяг. Як так можна. Люди пішки ходять, А таксі не може.
Машин стільки Що не продихнути. На стовпі вказівка: Люди!
По обидва боки Червоні світлофори, Водій робить попит У обгоні.
Їде тротуаром Проміж люди, Запалює фари У клаксона гудить.
Ініціативний: -У чому річ?!. Їдемо по Києву Навсібіч.
*** Стою на зупинці трамваю, Автобуса чекаю. Трамваї дзвинчать Коли зупиняються, А потім дівчат Увозять, хитаються. Чи зі п’яну, Чи так хвилюються? Зустрічай, кохана, Я повернувся!
*** Ми у полі – Я і жінка, Майже голі В синіх сутінках.
Біля багаття Ми сидимо, З польовою м’ятою Повітря п’ємо.
Жінка чекає, Я – теж. Таке буває, Якщо це вперш.
*** Западаю в містику, рядки Віршів запиваю оковитою. Загрібаючи культурне мито Неньки-України в дві руки.
Принципово лізти у віки Не бажаю. Мрякою повито Те, про що гудуть чоловіки У шинку, хильнувши оковитої.
Якщо неньку ми не проп’ємо З вуст брудне не скинемо ярмо, Не пірнемо у стару облуду, Містиці свавілля не дамо, Може і збудуємо споруду, Пращурам пошану віддамо.
*** Мужайтеся, не кличте, бо не прийду На допомогу вам, зламати кригу Я не зумію, як би не хотів, Зламати кригу може тільки гнів.
Стенаєте? Чи вам забракло слів? Ви кличете мене на допомогу. Що ж молитви, які ви шлете Богу, Чи він даремно владою посів?
Вам би встати і битись поки Не озвуться батьки, що в полоні Народились й відійшли в віки, Ви ж уп’яли до неба долоні, Або звете мене, невгамовні У облуді своїй парубки.
*** Вітер грюкає ставнею. З древ Осипається листя пожовкле. Доки можна триматися, доки Лити воду на листя руде.
Зранку злива дзвенить в камінцях, З блискавицями граються громи, Кожна крапля дзвінка і вагома Утинатися в землю, як цвях.
У халупці оцій лісовій Вутле ліжко і стіни звогчили, Дощ стримить у димар, між цеглини Із шпарини ллє глинястий гній.
Скільки ж можна чекати тебе, Що не прийдеш я знаю напевне, Чи вже злива ліси оскубе Чи чекання моє задаремне?
Читаючи Тичину
Заплітає косу, стирчить в усі боки Золоте волосся… доки оце… доки Буду я чекати, що охопить душу Полум’я, в якому я згоріти мушу.
По косі волосся стирчить наче й вдало, Та нічого в душу з коси не запало Плете косу дивно, про щось таки дбає, Наче павутиння, зблисне й пропадає…
*** З нас знову створено рабів. По смітниках йдемо світанком. Набиті втомою горби, У дірках латані кожанки. Що у голоти в голові – Ранкові пляшки або склянки. Такі одноманітні ранки, Аби не постаті нові.
Хтось в унітази золоті Щоранку мече свою сечу, А ми будуємо в смітті Свою життєву колотнечу. А влада знай собі сурмить, Як урядовців накормить.
*** Отими, що стріляли в потилиці З усмішками насолоди Влада милується Чіпляючи їм нагороди.
Вони отримують не тільки пенсії, А ще й добрі пільги, Про криваві свої чудасії Потай собі пишуть книги.
Спитайте: за що катували, За що вбивали – дивуються: Не ми, кажуть катували, - Революція.
*** Коли Бог заборонить вбивства Я буду його шанувати. Незалежно на війні чи здуру За примхами влади.
А поки Господь загрожує Мені світовою карою, Шанувати його не можу, Хіба що плюнути в харю.
*** В зеленім лузі золоті Лелітки по ранкових росах, Аж боляче очам. На осінь Звертає літо, в самоті Ланами, згарищами йде, Вбрання зміняючи щоденне. Лише мигнеш – стоїть руде Узлісся що було зелене. І сам вже ніби не такий, Яким ти був іще учора. Лягає смуток на шляхи Від нез’ясовного докора.
*** Від потепління до похолодання Всесвітнього крокують наші ЗМІ. Зима – наруга, літо – прочухана Дає такого, що оглухли ми.
Так наче й не було у нас зими, Коли тріщали вуха. Не в нірвану, Йшли в літечко гаряче, наче в баню, З парким дощем під блискавки й громи.
Цунамі, катастрофи, землетруси… Лютує Бог на небі, наче вуса Ракетами обсмалюють йому Земні творці. Ото ж йому спокуса Принадити людей у божім дусі В невігластві сидіти на дому.
*** Євангеліє мудрощі й бажання… Я від його сонетів шаленів. Я не встигав поставити питання, Як він на те питання відповів.
Ніхто не возвеличував рабів Отак як він, відтятим на заклання Він віддавав любов свою і гнів, Це виклик небу був, а не прохання. Жінок, які копають буряки, Поетів, що прямують у віки, Окрилив він в палких своїх сонетах… Я відчуваю, пишучи рядки, Як в серці розповсюджує гілки Натхненне богом дерево поета.
Натхнення Мяо Чаном
Крок за кроком… Тхне травою, Сонячною ковилою, М’ятою та чабрецем. Розважаюсь під горою - Грою з вітерцем.
Одиноцтво Не убозтво Стежки не знайдеш. Сонячних мереж Стільки було в цьому році… Промінцями йдеш.
По відрогах Очі Бога Чи довічний сніг. Довго схилом біг, На зелений мох невдовзі Мовчки горлиць ліг.
Сонце грає, Птах літає У височині. Що вони мені! Диким мохом обростаю У самотині.
Гори в промінцях По вінця, Ялівець в краплях Живиці, Наче люстерце, Оживають в ньому лиця, Мати плаче, Жінка злиться: Десь у баби забарилося Опудало оце!
Тхнуло оцтом Одиноцтво Прямо в носа. Птахом звівсь: Вниз на скелі Подививсь, - Як все дивно, Як все просто, Так би дітися кудись, Заблукати в рясних росах, В сніжних горах стоголосих, Куди біс не каже носа. Навіть Бог питає: - Що се? Що за диво, подивись!
*** Хтось голубить мрію, Хтось не любить – Краще щось потримати в руці. Що за сенс творити манівці, За які ніхто не приголубить.
Якщо не заробив, так вкради Манівці самі не прийдуть в руки, Мрійник, опираючись на муки, луки Вилізти не зможе із нужди.
*** Звикаю до одиноцтва, Зрікаюся Бога, Усі його пророцтва Мені не допомога.
Я сам собі і Бог і Біс… Блукаючи світом, Все що придбав колись, Кидаю на вітер.
Поряд мене нікого, Ні біса ні бога, Тільки сонячні промінці Лелітками на лиці.
*** Тоскно мені, тоскно, Не знаю куди дітися. По ранкових росах Грає зоряниця.
Грає зоряниця, Аж іскрить в очицях, Вітер як дмухне – Серце колихне. Плаваю по росах, По стежках блукаю, Невже знову осінь У рідному краю.
Тоскно мені, тоскно, Серце крижаніє, В Україні осінь, Осінь в Україні!
Янукович, що се, Що се він там сіє? Чую як по росах Човгає Росія. |