ГУМОРЕСКИ

КАМІНОРЕСУРС

- Опонентів боятися - в депутати не ходити! - ефектно виголосив насамкінець свого емоційного виступу лідер партійного осередку.

І тільки він замовк, несподівано озвалася віконна шибка. Вона дзвінко тріснула і розлетілася на стонадцять осколків. А на стіл президії гупнув камінь завбільшки з кулак семирічного безпритульного. Отого самого нечупари, якого на тому тижні найняли, аби він домальовував роги, вуса та хвости на розклеєних портретах конкурентів на виборах..

Всі, певна річ, хто куди. Один схопився за серце. Інший за телефон, аби мерщій викликати міліцію. Дехто до дверей. Ще хтось - під стіл. А журналісти, звісно, витріщили здивовані об'єктиви телекамер на отой камінь. І, немов з кулеметів, заклацали фотокамерами.

Не розгубився, схоже, також і голова парторганізації.

- Без паніки! - вигукнув, позираючи на ще вцілілі вікна. І вже в телекамеру відважно долав: - Адмінресурсом нас не залякати! І каміньресурсом теж!

Отим, які пишуть та знімають, сподобався цей термін, і вони враз затріщали, як сороки. Розкажіть та розкажіть, як іще влада та її наймити переслідують партійців у ході виборчої кампанії. Окрім того, звичайно, що примітивно й нахабно б'ють вікна.

Почали згадувати наввипередки.

- У нашому будинку, де живу, вже два тижні сміття не вивозять. Сморід стоїть - хоч сокиряку вішай. І сам поруч із нею вішайся. - Дурню зрозуміло, "газову атаку" спеціально влаштували, аби я перестав агітувати за Н.

- А в нас минулого тижня електрику на цілий день вимкнули. Причому якраз тоді, коли треба було писати виступ для партконференції.

- Проти мене, нелюди, взагалі он що придумали! Опалення у всьому під'їзді відключили. Мовляв, мерзни, мерзни, вовчий хвіст... Натякають, бачте, аби відмовився від своїх політичних переконань. Не діждетеся!

- А мені в тролейбусі ногу дверима придавило. Хіба спроста? Бо якраз їхав на зустріч з виборцями...

- А мені на базарі підсунули гнилу цибулю і ще й вилаяли на додачу!

- А я вчора повертався з мітингу, і якесь авто із заляпаними номерами обхлюпало мене з калюжі. Прийшов додому тверезий-тверезісінький, але брудний і мокрий, як хлющ!

- Мене позавчора у ліфті зачинили. Дві години висів між небом і землею...

- А з мене штраф за безбілетний проїзд зідрали! Півроку їздив, і ніхто нічого. А за сто днів до виборів - бац! Хіба це спроста?

-А я...

- А мене...

Поки оті писаки та знімаки уважно нотували нарікання на суворі виборчі будні, мовчав тільки один партійний лідер. Він, мабуть, стояв на чатах. Бо раз у раз пильно позирав у бік вцілілих вікон.

...- Не пойняв, шеф! - прогудів наступного ранку невдоволений гевал, коли "час розплати" настав. - Ми ж домовлялися про вдвічі більшу суму...

- Диви, воно ще й патякає! - аж ногою тупнув голова партосередку. - В тебе що, нещасного, на інші вікна сили не вистачило? Чи, може, каміння? Бач, грамотій! Самоскид щебеню йому не привезли... Йди, щоб мої очі тебе більше не бачили. Халтурник, одним словом! Бракороб!

Той ще дужче похнюпився, щось буркнув собі під ніс і пішов.

"шеф" лукаво подивився йому вслід і дав вказівку увечері зібрати пресу в партійному офісі. І що ж ви думали? Каміньресурс почав діяти. Геть усі вікна акуратно повилітати не тільки того вечора, а ще разів п'ять чи шість. Навіть скляр, попри заробіток, почав проклинати настирного "роботодавця". А журналісти, так ті взагалі взяли моду навідуватись до офісу тільки у тому випадку, якщо шибки вранці залишалися цілими.

ОПОЗИЦІЯ

- Йди, йди вже, опозиція! - щоранку сердито гукав дід Димар, ведучи корову з двору на пашу. - Ич, знову вклякла! Ломаки на тебе шкода!..

Тобто раніше в нашому селі опозицією звали тільки якусь худобину. Та й то тільки, якщо вона потрапить у немилість. А щоб людину - ні. Боже збав!

Та потім нарешті з'явилася інша опозиція і в нас. Бо чим ми гірші? А вигулькнула вона на рівному місці. Точніше, на рівній дорозі. На отій, що біля греблі робить поворот. Ото про нього й забув ненароком Сашко Лут, який їхав трактором у невідкладних справах. А може, просто заснув за кермом. Хтозна. Адже гуцикав він трактором не тільки вже після півночі, а й після відвідин тітки Яєчні, добре відомої своєю "марочною" оковитою та ще міцнішою дружбою з випивохами.

Зате хата баби Секлети виявилась не такою міцною. Першим у цьому пересвідчився той же Сашко, який в'їхав трактором у причілок. Не дуже й швидко в'їхав. Бо, якщо не бреше, теліпався він тоді всього на другій передачі. Але вікна бабиної хати чомусь повилітали швидко. І стіна тріснула. Правда, не зовсім: собака, приміром, у тріщину не прошмигне. Але кіт, якщо не гладкий, запросто.

Коротше, наїхали міліціонери з райцентру і зробили з нормального Сашка опозиціонера. Бо забрали "права" і припаяли штраф. Плюс тепер треба відбудувати оту хату, до якої кіт може потрапити, минаючи двері та вікна.

- За що? - обурився неборака. - Та тій хаті у суботу буде сто літ! Та вона й сама б скоро впала.

Проте хіба його хто послухає?

Один тільки Максимович небораку уважно вислухав. Отой якому поштарка відразу аж три газети приносить. 1 щось, мабуть, там вичитав і Сашкові порадив. Бо той наступного дня одяг чисту сорочку і заявив:

- Все! Догралися! Йду в опозицію!

- Ку-у-ди? - ще перепитала жінка. - Піди он краще корові вкоси.

Та Сашко пішов до сільради і вже тут оголосив, що переходить в опозицію до влади.

- Віддайте мої трактористські права! - поставив вимогу. І, заглянувши до папірця, серйозно додав: - Бо ви порушуєте мої конституційні права взагалі і право на працю зокрема.

Бач, як Максимович його ловко навчив!

Голова сільради тільки руками розвів. Мовляв, їдь до району, до ДАІ. 1 там вже не тільки ставай, а хоч лягай в оту свою опозицію.

Однак до райцентру далеченько, і Сашко розташувався біля сільради.

- Не піду звідси, - каже, - поки не повернете моїх прав. І не сподівайтеся!

Ну, одні посміялися та й розійшлися. А інші підтримали: присусідилися до Сашка Василь Босий та Петро Марципан. А що їм ще робити, якщо після ліквідації колгоспу в безробітних ходять? Отож невдовзі втрьох дружно й почали вигукувати:

- Нас хоч небагато, та будемо стояти!

1 справді стоять. Десять хвилин. П'ятнадцять. Двадцять. Півгодини!

Важко! Тому посідали. А перегодя взагалі повлягалися на моріжку в холодку. Покуняли трохи - ніхто уваги не звертає. Образливо стало. Та й розім'ятися не гріх.

- Дайош наметове містечко! - гукають.

А де ти той намет у селі знайдеш? Тоді вони почали курінь зводити.

Тут і голова сільради знову нагодився. І спробував їх присоромити:

- Хлопці! Ну що ви, їй-бо, як маленькі? Та вас у плуг треба запрягати, а ви он чим займаєтесь!..

- Люди! - гукає тоді Сашко. - Земляки! Ви чули? Влада нас хоче звідси силою витурити. Щас трактор з плугом пришлють, аби переорати острів опозиції! І це на першому році Помар-р-р-анче-вої р-р-р-р-еволюції! За що бор-р-р-олися?!..

І так далі, і тому подібне.

Отоді голова вже не стерпів. І вирішив покінчити з опозицією справді силовими методами. Та ще й якими!

Сів він на мотоцикла і, нікому ні слова, десь подався. А через якісь півгодини до "острова опозиції" прибули... Ні - не трактори з плугами. І навіть не танки. Гірше!

Прибігли Сашкова дружина і Василева. Петрова трохи припі¬знилася, але й вона без діла не залишилась. А оскільки нагодились вони сюди не з порожніми руками, їх чоловіки навіть не вийшли з опозиції, а прудко вибігли. Бо тікали по домівках від куреня біля сільради, тільки п'яти миготіли!

... Тепер у нашому селі вже ніхто не зве опозицією неслухняну худобу. За що? Віднедана так називають хіба тільки довгу дерев'яну тичку. Та й то тільки тому, що коли з нею в руках жінка гналася за Сашком, вигукувала на півсела:

- Я тобі покажу опозицію!..

БЕРІТЬ, ПОКИ ДАЮ

Він зайшов у наш редакційний кабінет так упевнено, ніби у власну хату. Спершу підморгнув довгоногій голопузій дівці на настінному календарі, а вже потім недбалим кивком голови привітався з нами. Далі важко зітхнув і, присівши на край столу, нарешті озвучив мету візиту:

- Ось. Прийшов для інтерв'ю. Беріть, покидаю.

- Ви - соліст гастролюючої в нас рок-групи "Курячий послід"? - ляпнув я перше, що спало на думку, бо пригадав яскраву афішу на будинку навпроти.

Він аж трохи образився:

- Хіба в мене не всі вдома?

- Даруйте, - спробував виправити помилку, — тоді, мабуть, маємо честь вітати щойно купленого центрофорварда нашого "Губернатора"?

- Ще чого не вистачало!

- Ага. Здається, збагнув. Ви один з тих відчайдухів, які експериментували над своїм організмом, намагаючись проіснувати тільки на офіційну зарплату чи пенсію? Чули-чули...

- Знущаєтесь? Я...

Та спілкування з чоловіком-загадкою захопило настільки, що навідріз відмовився від його підказки і ризикнув самостійно відшукати відповідь.

- Почекайте, почекайте... Як це я відразу не здогадався? Ну, звичайно! Ви стали свідком приземлення НЛО. І навіть встигли поспілкуватися з інопланетянами. А ще побували на борту літаючої тарілки і трохи покаталися між зірками з космічним вітерцем!

- Сам такий!

- Позбавляєте від алкогольної залежності власним радикальним методом: ходите за клієнтом і хилите його долю?

- Не знаю, не пробував.

- Може, полюбляєте дивитися, не проти вечора буде сказано, телевізійну рекламу?

- Що я, псих!

- Отримали місячну зарплату наперед вже навіть за жовтень-листопад нинішнього року ?

- Думав, це серйозна установа. Я, мабуть, піду...

- Стійте! - вже майже горлаю. - Може, навчили папугу виголошувати обіцянку не висувати свою кандидатуру на президентських виборах? Так не ви один...

- Подумаєш! Він сам навчився, куняючи біля телевізора.

- Тоді ж яка, даруйте на слові, лиха година вас сюди занесла? Чоловік-ребус не поспіхом зняв кашкет, змахнув з чола рясний

піт і нарешті вичавив з себе:

- Я той... як його... коротше, я теж не братиму участі в президентських виборах! Точно! Так і пропишіть.

Мені заціпило. І якби не стіл, щелепа, мабуть, впала б на підлогу. Та все надав їй звичного положення і спромігся на ще одне - останнє запитання:

- Чому?

Відвідувач, як справжній актор, витримав солідну паузу, хитро посміхнувся і підніс догори вказівний палець.

- Хе-хе... Бо у мене теж немає ніякісіньких шансів.

... Його останні слова: "Ну, бувайте, бо мені ще на телебачення треба!" я вже розчув ледь-ледь і немов крізь сон.

ДІДОПАД

Падав сніг. Однак Ілля Баян міг поклястися депутатським мандатом, що за вікном не снігопад, а якийсь Дідопад. Тобто така лиха година, коли Діди Морози стають жертвами підступної ожеледиці та інших стихійних явищ і падають, бідолахи, немов підкошені. Це натомість того, аби йти і бадьоро вітати малечу, яка вже зачекалася бородатого здорованя в червоному кожусі та з мішком омріяних дарунків. - Ну, де він лазить? — невдоволено скривився п'ятирічний внук Баяна Леонард, дуже переймаючись безнадійним запізненням червононосого дідугана.

«Диви, мале-мале, а вже петрає, як саме, схоже, десь пересувається отой неповороткий тип», - здивувався подумки дід.

Бо вже й сам почав здогадуватися, що після відвідин кількох квартир з обов'язковими частуваннями Дід Мороз справді міг тепер лізти рачки. А ще ж і торбу з подарунками треба тягнути за собою...

«Ще загубить! — жахнувся нардеп. — Плакали тоді гроші, які відвалив за подарунок та за його доставку. Нехай тільки спробує! Я його тоді напою! Оцет у мене хлебтатиме! З отого відра, з якого я хилив коньяцюру, «обмиваючи» депутатський значок!..»

Невдоволений внук поплентав у сусідню кімнату, а Баян підійшов до вікна, за яким щось гуркнуло.

Так і є. Біля під'їзду спинився автомобіль. Причому не простий, а... інкасаторський.

«А що? Непогана ідея! — посміхнувся сам себе Ілля. — Бо возити Мороза з дарунками для дітей та внуків депутатів давно пора з надійною охороною. Бо он скільки нині охочих заглянути в наші кишені. Особливо після того, як нам підняли платню майже до рівня прожиткового мінімуму маленького українця-товсто-сума...»

Внук метнувся назустріч дзвінку у двері із швидкістю службового «Ягуара». І, взрівши гостя, насамперед притьмом кинувся до здоровецького мішка, який той ледве перевалив через поріг. Нетерпляче розв'язав, заглянув і... позадкував від нього, плаксиво дорікаючи:

- Д-і-і-і-ду! А де подаруу-нок?.. Тут тільки гроші...

- Де? Що? Чого? — витріщився Баян і собі на мішок, натоптаний купюрами.

- Я звиняюсь, Ілля Микитовичу, - козирнув прибулий, у якому він аж тепер впізнав касира. — Оце тут Ваша зарплата за грудень. Вирішили розвезти всім ще до закінчення року. Щоб оце, значить, в рік Собаки без боргів увійти...»

«Сам ти собака, - нечемно подумав Баян. — Як і отой з мішком подарунків для внука. Як я тепер он дитину заспокою?..»

Настрій впав. А сніг за вікном ще продовжував падати. На поріг і на Іллю Баяна, який вийшов з під'їзду зустрічати гемонського Діда Мороза з подарунком для внука. І, несподівано послизнувшись, теж склав компанію новорічним опадам. Щоправда, гепнувся на дорогу не так повільно і м'яко, як ті ж сніжинки.

ТИСЯЧА (ЗАПИТАНЬ) І ОДНА НІЧ

(Післяноворічне)

... Цікаво, чому не відсохнуть руки тим, хто робить таку горілку? Якою гидотною вони її розбавляють? Чи яку гидотну розбавляють горілкою? І чому це мене аж тіпає при самому спогаді про бр-р... цю рідину та вчорашнє? До речі, це ще вчора чи вже сьогодні? Новий рік чи старий? Вечір чи ранок? Якщо ранок, то невже все випили? І скільки тоді я спав? І головне -як спав? Бо хіба підвіконня - зручне для цього місце? А як ми тут ще й вдвох помістилися? Як її хоч звати? А оту, що в кріслі? Чи отого, що з отими на канапі? І чому це він вдягнений? Перебрав чи кращий за всіх? Де я? Невже це моя квартира? Де ж тоді шпалери з листочками? А де мій одяг? І скільки це треба було видудлити, щоб обіймати цю потвору?... Ні, коли таки п'явки зіп'ють тих нелюдів, які роблять таку скажену горілку? Гм... а в отій пляшці не залишилось на денці? Стій-стій-стій: чому це вона й досі не відкоркована? Що могло трапитися? Забули? Не помітили? Вже не лізло? Може, взагалі кинули пити?..

Куди ж вона поділася? Що за чортівня? Міраж? А може, "білочка"?...

Чому ж так болить і аж терпне голова? Хіба я нею горіхи товк? Може, вдарився десь? Або застудився? Чи відлежав?.. А ото мені снилося, що ми голяком навколо будинку бігали, чи насправді? А те, що телевізор віддали комусь за дві... бр-бр-р ... пляшки?

Ото не моїми штаньми зв'язано руки типу, який, мабуть, буянив? Схожі, але де тоді друга холоша?

Ох, скільки там по науці зможе людина без води? Коротше, немає тут когось при пам'яті, щоб подав мені чогось прохолодного і різкого? Може, гукнути? Чи спробувати встати самому? А ця... не гепнеться додолу? І чому це вона тут розляглася, як пані, від стін... від скла? Що, я більше за неї вижлуктив? Чому ж тоді на мені он навіть шкарпетки взуті, а на ній тільки годинник вдягнений?

Господи, яким же треба бути гадом, щоб робити таку горілку? Скільки ми її випили? І чому я так мучусь? Може, з'їв щось несвіже?..

Почнемо з нуля: де я? У старому році чи новому? Якщо в старому, не запізнюсь до зустрічі нового? А якщо в новому, то чи не пора вставати й похмелитися? І невже як зустрінеш рік, так ……………………………………………

... Цікаво - а з якого запитання розпочалося Ваше постсвяткове пробудження вранці (в обід, ввечері)? І чи знаєте, що перше січня - це ще й день Святого Воніфатія, який є покровителем бажаючих позбутися згубної пристрасті до алкогольних бр-р... напоїв?

ЧАРКУВАННЯ ПО ТЕЛЕФОНУ

Чого найбільше не терплю, так це пити наодинці. Особливо під Новий рік. 1 особливо, якщо немає чого в чарку капнути... А тут якраз на очі потрапила цікава й доречна газетна об'ява - "Чаркування по телефону. Новорічні скидки". Ну, і відповідний номер поруч.

Нічого собі сервіс! Бач, до чого, молодці, вже докумекали. Бо не тільки ж про плотські втіхи ляси точити телефонними дротами. Є речі не менш потрібні. Кручу телефонний диск.

- Нарешті! - озивається в трубці чоловічий голос. - Тебе тільки за смертю посилати. Вже набрав і приніс?

- Що приніс?

- Півлітра.

- Здрастє! - щиро дивуюсь. - Якби вона в мене була, хіба б я ото морочив голову біля телефону.

- Логічно, - погоджується невидимий співрозмовник. - Бачу, треба починати все спочатку. Отож зосередься і слухай сюди уважно.

Тамую подих.

- Порожня пляшка з-під горілки, сподіваюсь, у квартирі знайдеться?

- Питаєш...

- Тепер націди в неї з крана води. Виконав.

- Налий собі у склянку трохи більше половини. Для розбігу...

-1 що, тепер оце пити? - подаю голос і собі. - Щось не дуже й кортить.

- О! - чомусь зрадів той. - Один - нуль на нашу користь. Але ти таки ковтай її, кляту, і не огинайся. Так треба!

Ну, так би зразу й сказав. Раз треба, то треба: важко зітхнувши, випиваю.

- Як пішла? - турбується той.

- Та як брехня по селу! - бадьоро брешу. Хоча, звісно, від такого питва аж щелепу звело.

- Куди? - криком озвалася телефонна трубка, попередивши мій порух, аби чимось загризти огидну водопровідну рідину. - Хіба забув - після першої не закушують. Давай ше одну. Тепер вже повну.

Діватись нікуди. Наливаю і залпом вихиляю. Так швидко, що навіть закашлявся.

- Що, не лізе?

- Не те слово. Очі б мої її не бачили!

- Молодчина! Ведемо вже два - нуль. А щоб було легше, наступного разу заплющуй очі. Допомагає.

Взагалі очі в мене самі по собі починають закриватися десь між одинадцятою та дванадцятою чарками. Та чого не зробиш у такій незвичній компанії.

А співпляшнику знову не терпиться.

- Давай ще по одній.

Словом, отак прикінчив я оту пляшчину. І набрав ще одну. Теж пішла, не вчувся й коли.

- Налив? - підганяє мене голос біля вуха. - Тоді чого вагаєшся? А у мене всередині вже аж булькає. Ось-ось лусну. Або...

- Не гони, - кажу. - Почекай пару хвилин, я відійду в потрібних справах. Сам розумієш. Треба той... Ну, рибкам воду змінити.

- Три - нуль! - чогось він радіє. І відразу змінює тон і немов гарчить: - Терррпи! А щоб легше було, уяви - туалет платний, а для тебе кожна копійка дорога. Ану раптом не вистачить на ще "по сто"?

Терплю. Але мовчки це робити не так просто.

- Може, б ти анекдот якийсь розповів, - порушую гнітючу тишу. - Чи давай пісню затягнемо...

- Це можна, - погоджується він. - Допомагай! І починає:

- Дивлюсь я на тебе...

- На небо, - поправляю.

- Чудово! Неперевершено! - ледве не плескає в долоні той нелюд. - Чотири - нуль! Тебе, виявляється, "зелений змій" голими лапами не візьме. Он і пам'ять при тобі, і все інше. Я радий, оскільки все йде по плану. А раз так, то нам пора по пиву. Банка півлітрова є? І що ж ви думали? Набурбелив я води ще й туди і п'ю. Аж очі на лоба лізуть. А в животі - акваріум уже, мабуть, і риба завелася.

- Висушив? - продовжує знущатися телефонний партнер. - Молоток! Залишилось нам тепер тільки ще кави випити. Ну, і тричі "на коня". І все! Ні краплі більше. На сьогодні досить.

- Яке там "на сьогодні"? - жахаюсь майбутніх тортур. - Назавжди досить! Бо щоб я з тобою ще колись пив! Не діждешся...

- Неперевершено! - аж горлає він по той кінець телефонного дроту. - Ефект перевершив усі сподівання. Так тримати! Тим більше у нас, хворий, попереду ще три сеанси. Не забувай про це...

- Сам ти хворий! - обурююсь всерйоз. - А я до спілкування з тобою був ще здоровіший за кума Микиту, якого ніякий грець не бере.

- Не зрозумів. Тебе що, розвезло? Дивно, дивно... Але ж учора ти видудлив на цілий літр більше, і нічого подібного...

- Це тебе, може, десь там розвезло! Яке ще "вчора"? Я тебе, стерво, вперше чую. І, сподіваюсь, востаннє.

Пауза.

- Чоловіче, а куди ви дзвонили? - недовірливо так питає.

- Ніби сам не знаєш. У цю. В службу чаркування по телефону.

- Боже, який бовдур! - зойкає він. - Чого ж ти мовчав? Ти потрапив на платну клініку, де водолікуванням виводимо із запоїв та позбавляємо від алкогольної залежності таких типів, як ти! "Водолій" - чув таку методику?..

Та я вже не збирався відповідати. Намагаючись не робити різких рухів, обережно поклав трубку і почвалав позбавлятися від наслідків отого жорстокого водолікування.

«МАЙЖЕ ТАК, ТІЛЬКИ ТРОХИ НЕ ТАК»

Восени минулого року обласна організація Національної Спілки письменників України відзначила своє 80-річчя. В ході урочистостей, що відбулися в готелі "Донбас-Палас", пройшло повідомлення про відкриття музею донецьких письменників. Таке рішення з'явилось неспроста, позаяк обласний осередок - найстарший в Україні. Музей тоді планували відкрити ще наприкінці року, однак перших відвідувачів він прийняв аж тепер. Найперше, що впадає у очі - книжки, книжки, книжки. А ще книжечки і книжища. Тобто різні за розміром і змістом. Крім того, тут і там вилежуються інші різноманітні експонати, про які люб'язно погодився розповісти голова обласної організації НСПУ Станіслав ЖУКОВСЬКИЙ.

- Станіславе Віталійовичу, а до чого тут компас? Мабуть, аби не збитися на манівці в літературному світі?

- Та ні. Цей компас - власність одного з наших авторів, який мешкає не в Донецьку. Ото, коли повертається додому електричкою чи поїздом, буває, горопаха, так замріється над майбутніми творами, що приходить до тями вже в іншій області. Або навіть в Росії. Тому на чергові іменини ми й подарували йому компас, який нині опинився в музеї.

- А це що за стрічки? Такими у війну обклеювали шибки вікон, аби вони не повисипалися під час вибухів. Ви що тут - побували під артобстрілом?

- Гірше! Це ми так рятуємо вікна, коли наш поет, прозаїк і горлопан починає відстоювати свою точку зору. Так, даруйте, кричить, що люди з вулиці збігаються. Думають, тут когось дубасять або ріжуть. А то, виявляється, у нас просто йде невинна літературна дискусія. Аж шибки торохтять і співрозмовники глухими робляться...

- Так, так, так. Із геть стоптаними черевиками все зрозуміло. У них якийсь із письменників оббивав пороги видавництв, поки не видав книгу. Еге ж?

- Вважай, влучив пальцем у небо. Скажу по секрету, ці шкарбуни наш автор стоптав по дорозі до ... гм... магазину. Туди-сюди. Туди-сюди. Туди-сюди...

- Суддівська мантія, здогадуюсь, означає чийсь роман про суддів.

- Та ні! То один із наших письменників вже кілька років поспіль ходить по судах, домагаючись справедливості. Коли ж йому сідати за той роман? Отож ми гуртом вручили йому цю мантію. А він, дивак, чомусь соромиться і не хоче її вдягати - передав до музею.

- А ото повнісінький мішок? Мабуть, там листи від вдячних читачів?

- Там зберігаються обіцянки, які роздавала нам обласна влада напередодні ювілею та й після нього. В кишенях всі обіцянки-цяцянки не вмістилися, то й змушені були поскладати їх у мішки. Ще три таких чували зберігаються в запасниках музею - можу показати.

- Вірю, вірю. Скажіть, будь ласка, що це за така цікава купюра? Під назвою "жданик" і з портретом одного з керівників Донеччини... Невже тепер такою валютою виплачують гонорари письменникам?

- Майже так, тільки трохи не так. Як ото кажуть старі люди: "Ждав, ждав, та й жданики поїв". Ото й ми від пуза наїлися отаких "ждаників". Бо були повірили обіцянкам обласних керівників, до яких неодноразово зверталися з проханням допомогти письменникам. Йшлося насамперед про добавки до куцих пенсій, стипендії та інші доплати, аби люди похилого віку - відомі письменники не доживали віку в злиднях. Чекали, чекали — та й не дочекалися. Отоді й увели оцю валюту.

- О! Диви - здоровенна сокира, відбійний молоток. Ага! Тут і гадати нічого! Мабуть, подарунок від лісорубів та шахтарів. Бо, їй-бо, ніколи не повірю, шо з сокирою бігаєте один за одним під час отих літературних дискусій, коли й вікна торохтять...

- Таки так - із сокирою ніхто ні за ким не ганяється. З відбійним молотком теж. Це просто символи "розкольників". Бо таким епітетом нас нагородили минулого року, коли делегація донецьких письменників побувала на письменницьких зборах у Пущі-Озерній. Ми тоді поїхали, аби самотужки розібратися в ситуації безпосередньо в столиці. А нам кажуть - "розкольники"...

- Станіславе Віталійовичу, щось мені сьогодні не везе із вгадуванням щодо експонатів. Дайте ще один шанс. О! Про оцей розкішний кущ знаю достеменно. Мабуть, під ним приходить натхнення до когось із письменників. І в його затінку з'являються поетичні рядки. Ну, приміром, такі:"Вийде місяць зорі колихати..." Ото якби мені такий кущ, то і я б щось подібне втнув! Дасте під ним посидіти?

- Сідай. Тільки ж затям, що це символ отих кущів, в яких були поховалися наші деякі колеги під час отого конфлікту на рівні керівництва Спілки. Тобто вони тоді не поїхали до столиці і тепер "святі та Божі". А ті, які побували на згаданих зборах, мовляв, взялися розколювати Спілку. І сокирою, і відбійним молотком, і іншим підходящим реманентом.

- Бачу, що окремий стенд присвячений письменницькому журналу "Донбас". І його головний редактор Віктор ЛОГАЧОВ тут як тут. Вікторе Степановичу, а правда, що після того, як ви стали одним з переможців міжнародної літературної премії імені Юрія Довгорукого, статуя князя стоятиме біля приміщення редакції журналу? Мабуть, брешуть...

- Справді виникла ідея встановлення такого монументу. І вже навіть відшукався спонсор. Однак пам'ятник, дорогий товаришу, означатиме ось що. З довгою рукою куди йдуть? Під церкву. І я, як головний редактор, змушений, дорогий товаришу, ходити з довгою й простягнутою рукою, аби виклянчити гроші на видання журналу. Минулого року обласна влада, спасибі їй, дорогий товаришу, профінансувала вихід чотирьох номерів. А тепер - зась. Бо минулого року, дорогий товаришу, на Донеччині був Рік духовності...

- А тепер, виходить, бездуховності?

- Я такого не казав. І взагалі мені, дорогий товаришу, ніколи. Піду спробую пошукати кошти ще в одному місці. Ми разом!

- Станіславе Віталійовичу, тоді до вас ще одне запитання. Вхід до музею платний?

- Авжеж. Для студентів квиток коштує 50 копійок, для пересічних відвідувачів 1 гривня, для місцевих керівників - 5 гривень, для бізнесменів 50 гривень, для графоманів -100 доларів. Отож, користуючись нагодою, запрошую всіх земляків до нашого музею, що працює щодня, крім суботи, неділі, понеділка, вівторка й середи, з 8-ї до 18-ї години. Ласкаво просимо.