НА ВУЛИЦІ АРТЕМА

Люблю твоє, Донецьк, я сьогодення,

Веселі усмішки дівчат і молодиць.

Оцю буденну круговерть щоденну

у сяєві розширених зіниць.

Сніг шарудить, як музика чарівна,

Хмарки застигли в небі без вітрил.

Моє тут серце б'ється досить рівно,

Йому для злетів не потрібно крил.

А горизонт чорніє в териконах,

І на копрах засвічують зірки.

І по степах гуркочуть ешелони,

Від них димком попахує гірким.

Нескоро в нас заквітнуть хризантеми,

Ще не звільнилось місто від завій.

Та вже мене на вулиці Артема

Віта Артем в одежі кам'яній.

СПЛИВАЄ ВЕЧІР...

Спливає вечір в теплу ніч

І розливає синь, як повінь.

Але для мене, певна річь,

Ця райська ніч, неначе сповідь.

Як я живу'в краю оцім,

Де в небі спалахи і грози?

І пахнуть млосно чебреці,

Дощів чекаючи в тривозі.

Війне із півночі вітрець,

І листям затремтять тополі,

І блисне Сіверський Дінець

Під срібним місяцем у полі.

Люблю поля... Люблю людей,

З якими хліб ділю і воду.

І по житті мене веде

Палка закоханість в природу.

ШАХТАРІ

Вони вставали рано на зорі,

І на автобус йшли бадьорим кроком.

Бронзоволиці хлопці — шахтарі,

Що побратались в вибоях глибоких.

Стаханова нащадки молоді,

їх називали гордістю Вітчизни.

Й зірки їм прикріпляли золоті,

І почесті всім роздавали різні.

А під землею вибухав метан —

І гинула, бувало, ціла зміна.

О, горя ув очах терпкий туман,

коли і мати не взнавала сина...

Несуть на плечах шахтарі роки,

Людьми не застраховані, ні Богом.

Я б їм не тільки Золоті Зірки —

Все золото землі поклав би в ноги!

ДОНЕЧЧИНА

Дихне над очеретами

Зі сходу вітровій.

Донеччино, Донеччино,

Коханий краю мій.

Затуманію поглядом,

Душею затремчу.

І мрією, і спогадом

До тебе я лечу.

Рясним зелом заклечана,

В байраках і гаях.

Донеччино, Донеччино, -

Весніє на вустах.

В степу далеке марево

Спливає, наче сон.

Небес блакитне маєво

І сивий терикон.

Отут розправив плечі я,

Як України син.

Донеччино, Донеччино,

Земний тобі уклін!

РІДНИЙ КРАЙ

Хлібами степ до обрію пропах,

Над ним зоря, немов свіча вечірня.

О, краю мій, загублений в степах,

Моя любов тобі лишилась вірна.

Можливо, десь і кращі є краї,

І там, либонь, по-іншому стрічають.

Я ж в простори закоханий твої,

В тополі, що поля твої вінчають.

Тут виріс я і вперше покохав,

Тут довелося труд мені пізнати.

І спів колосся й тихий шепіт трав

Мене учила розрізняти мати.

Тут серед тиші вихлюпну в слова

І почуття, і думи сокровенні...

Мій рідний край, як пісня степова,

Що кличе й кличе в простори зелені.

СВЯТОГІРСЬКІ ТЕРЦИНИ

Спадає сонце за лісисті гори,

Спалахує червоно небокрай,

Але пташині не змовкають хори.

Дзвенить руладами дубовий гай,

Немов мене переконати хоче —

Існує на землі співучий рай.

Гроза далека глухо десь гримкоче,

Спішать веселі юнки до ріки,

Вже сміх на березі бринить дівочий.

А я мовчу. Я думаю: віки

Промчали тут на половецьких конях,

Та б'є життя у бубни гомінкі,

І світ увесь, немов розквітлий сонях.

Стою собі, просвітлений лицем,

Тримаючи травинку на долонях,

Лісами заворожений, Дінцем,

Що поміж гір несе тужаві води

І блискає то сріблом, то свинцем

Під журавлиним вічним небозводом.

І десь в душі прогіркло так щемить:

Невже колись мені ця згасне врода?

А час крізь мене, як ріка, струмить...

ДИКЕ ПОЛЕ

Колись отут під посвист дужий вітру

Летіли коні степом навмання.

І половець пускав стрілу нехитру,

І вершник падав з бистрого коня.

Від спеки танула небес палітра,

В густій траві пищало пташеня.

На полинах настояне повітря,

Як марево, пливло в розгоні дня.

І, наче чорні привиди-незграби,

Дивилися за обрій скіфські баби.

Куди поділись їх чоловіки?

Німе питання незатихлим болем

Вита і досі понад Диким полем,

Хоча давно промчали вже віки.

КОЗАЦЬКА СЛАВА

Петрові Ребру

Чумацький шлях проліг у ніч

І пил здіймає зоряний.

Мов козаків веде на Січ

Степами неозорими.

До Приазов'я від Дніпра

Луна в долинах котиться.

Шумить, відкрита всім вітрам,

Козацька древня Хортиця.

І скрип возів, і дзвін підків,

І голоси на острові —

Мені доносяться з віків,

Звучать в музичнім просторі.

І я не знаю, в чому річ:

Це сон, галюцинації?

Але довкіл вирує Січ —

Одвічна слава нації.

її повік не зруйнувать,

Ні зменшить, ні завищити.

Допоки світові стоять,

її не можна знищити.

Вона в мені бентежить кров,

Вона у пам'ять стукає.

До волі кличе знов і знов,

Усі гріхи спокутує.

* * *

Образу й ту сприйму терпляче,

Хоча бунтує і гуде

Моя у жилах кров козача,

Що по житті мене веде.

З дитинства вчився я терпіти —

Не розпускать даремно рук,

Сприймати все спокійно в світі,

Не черствіти од гострих мук:

Коли мене хохлом взивали

І зверхньо тицькали в плече,

І безсоромно реготали,

Бо знали, що мене пече.

Та я не плакав і не злився,

Затисши нерви у кулак.

Немов на біблії молився:

Я— українець, я — козак!

Хай з неба падає каміння,

Чи виє буря снігова —

На цім стояв й стою незмінно,

Неначе слава світова.

* * *

По смерті стільки «друзів» стало!

На пальцях всіх не полічить.

У того спільне з ним начало,

А той — водою не розлить...

Пожовклі витягне папери —

І свідчить, свідчить без кінця,

Які із ним долали сфери

І що поету до лиця.

Слова похвал то там, то інде

Мов зорі сипляться з небес...

Хто ж думав, що воно так вийде,

Щоб Стус зі Славою воскрес.

А то б собі мовчали й далі,

Мов їм заціпило роти,

Коли поета мордували

В снігах Мордовії кати.

Та, бачте, треба не спізнитись,

Бо Слава, звісно, не слова.

До неї тільки б прихилитись — І

вже промінням осява!

* * *

Пам'яті М. Зерова

Не знаю, кому він молився,

Не знаю, почув його Бог?

Коли він востаннє спинився

В урочищі тім Сандормох.

Довкола хитаються сосни,

Карельського неба свинець.

І вітер, як мати, голосить, —

То що це, і справді кінець?

Вже постріли тишу кошлатять,

І кров'ю насичився сніг.

І стогони чуть, як прокляття

Катам за учинений гріх.

В поета мурахи по спині...

Та думи летять, як птахи,

Туди, де в степах України

Тополі чатують шляхи.

І враз перед тим, як упасти,

Як сосни зімкнулись в очах,

Здалось, що тополі сріблясті

Йому поклонились в степах.

Обікрали білим днем без сорому,

Та й втішають: буде благодать.

Перш за все нову державу створимо,

А тоді вже будем панувать.

Обікрали білим днем по-чорному

(Ось який у нас веселий рай).

В нім до рук усе іде проворному,

Хто як може, так і виживай.

Обікрали білим днем до ниточки,

Вивезли багатства за кордон.

А народ зітхає: це ж бо квіточки,

Ягідки ще їстимем, либонь!

* * *

Наповнені хвилями бистрими

Вітри, як мембрани, звучать.

Шукаю життєвої істини,

На серці ж — печалі печать.

Та вистачить сили і певності,

Щоби не відстать від часу.

Словами суворої чесності

Я віру в майбутнє несу.

Всі біди у безвість поринуть,

Народ наш неправду змете.

І встане з колін Україна,

І доля її розцвіте.