Гордитися можна. Було б тiльки чим.

ЧИ МОЖЛИВО НАПОЇТИ всю Росію чистою водою? Сьогодні, завтра чи через місяць настирного, кропіткого труда?..

Думаю, що всяка тверезо мисляча людина дасть заперечливу відповідь. І буде, по-моєму, права хоча б по тій причині, що коли навіть теоретично подібне здійснити можливо, то практично такого не буде ніколи. Занадто дорого обійдеться очищення тих вод! І сам проект буде походити на програму побудови комунізму в одній, окремо взятій країні. Що сталося з тою програмою і «окремо взятою країною», ми уже добре знаємо.

Чому ж такий багатий міжнародний досвід не навів на глибоке розуміння проекту очистки води наших відомих політиків – спікера Державної Думи Бориса Гризлова і голову Росатома Сергія Кириєнко, що вони обома руками ухопилися за пропозицію шарлатана від технічної наук, психолога-недоучку по освіті Віктора Петрика, який тільки-но відбув одинадцятилітній строк «за шахрайство», «за спробу на грабіж» … аж по 13 статтям Кримінального кодексу «з конфіскацією майна»?

В кінці березня «Комсомольская правда» надрукувала два газетних розвороти, присвячені темі очистки води у всеросійському масштабі: «Напоить всю Россию чистой водой – гениальный проект или шарлатанство?» та «Кому Россия даст 165 миллиардов – непризнанному гению или шарлатану «Чистой воды»? Читаєш документовану інформацію журналіста і навіть неозброєному оку видно, що мова йде далеко не про водну проблему, а про те, як «освоїти» немалу суму грошей вузьким колом інтересантів.

Виявляється, що у партії влади («Единая Россия») існує партійний конкурс «Чистая вода». А у партійного вожака Гризлова мається пітерський друг Віктор Петрик, котрого комісія РАН «по борьбе с лженаукой» в свій час назвала майже чи не шарлатаном. Та плювати на академіків, коли вирішується настільки важливе для Гризлова і компанії питання! І, відповідно, друг Петрик становиться переможцем партійного конкурсу (програма обіцяла аж 15 трильйонів, правда, потім зморщилась до 165 мільярдів крб…).

Газета пише: « Тогда же вияснилось, что «золотой» конкурс был проведен чисто по-русски. Судя по протоколу конкурсной комиссии, единственным (!) конкурентом Петрика была небольшая екатеринбургская фирма ООО «Акватория». Ну а когда на свет божий выплыл патент, где Петрик сделал соавтором изобретения своего покровителя Бориса Грызлова…»

І ще декілька слів з листа академіка Александрова, президента РАН (Російської Академії Наук): «…Но главное в этой истории другое – они хотят закрыть комиссию по лженауке, а может, даже и академию, потому что мы мешаем «пилить» деньги конкретным людям. Академия мешает поворачивать реки и денежные потоки. Мы кричим об этом 20 лет, но к РАН не обращаются за экспертизой государственных проектов, основанных на затеях, не совместимых со знаним (но очень хлебных!). Почему финансируются проекты «гравицап» под. натиском фаворитов, трущихся вокруг власти и объявляющих себя то инкарнацией Христа (Грабовой), то Леонардо да Винчи (Петрик)?».

На жаль, запитання академіка залишаються без відповіді. Звучать риторично.

До чого ж я веду цю розмову?

А до запитання нашого прем’єра: куди діваються державні гроші? Бо своє запитання він задає все частіше. А про відшукані гроші не сказав ще ні слова. Ні в даній ситуації, ні в більш новітніх грошових пригодах своїх соратників і колег. Як не згадати тут Марка Твена, котрий понад сто років тому сказав: «Якщо ти украв один долар, тебе піймає поліція и посадить в тюрму. Якщо ти украв мільйон, тебе візьмуть під руки і оголосять сенатором».

До вічного утвердження класика зарубіжної літератури мені добавити нічого. Хіба що тільки підкреслити: наскільки живучі методи «законного» віднімання грошей, відомі ще з часів Насреддіна. Коли загальновідомий мулла зобов’язувався на протязі п’яти чи десяти років навчити осла еміра читати. На зауваження людей розумних та знаючих мулла сказав: «Я поступаю чесно… В тому ж не буде моєї вини, якщо за цей період емір умре чи осел здохне».

По аналогії, в незаконності дій не можна винуватити ні Петрика, ні тим паче спікера і іже з ним. Бо ж відомо, що путі науки тернисті і щоб знайти вірне рішення треба рішити багато задачок. Тому експеримент не гарантований від невдач. Все вірно продумано: велика наука - великі гроші…

І все більше бажаючих «відпиляти» і собі кусень. Бо ж щиро вважають, що держава не обідніє. У неї, рідної та милої, всім вистачить. Тільки різними порціями.

НЕ МЕНШОЇ ЦІНИ ПРОЖЕКТИ, на мою думку, готує нам і Сочинська Олімпіада 2014 року. Ми не знаємо та, мабуть, ніколи і не дізнаємося про ті затрати. Я маю на увазі не чисту трату на те, що буде дійсно побудоване, а загальну суму затрат. Різницю з якої потім буде довго шукати прем’єр. Ми можемо лише догадуватися про них, приблизно знаючи затрати Росії на зимову Олімпіаду 2010 року.

В сімдесяті роки минулого сторіччя мені довелося летіти з Ухти до Сиктивкару. Під Ухтою саме тоді розверталося Вуктильське газове родовище. В літаку поряд зі мною сиділа миловидна жіночка років тридцяти. Зав’язалася розмова. І вияснилося, що жіночка – не просто собі жіночка, а бухгалтер з Ради Міністрів СРСР. Вона з робочою групою перевіряла розходування коштів, виділених урядом на будівництво Вуктилу. Жіночка сказала, що послав їх безпосередньо Косигін (тодішній Голова Ради міністрів), котрий не міг зрозуміти (як нині Путін – Г.С.), куди діваються виділені на будівництво кошти. Бо по всім підрахункам місто повинне давно вже радувати око новими будинками. «Ви знаєте,- говорила жіночка і її подиву не було меж,- там же ще нічого не має А по звітам виходить, що під кожний будинок уже вирито… по три котловани!».

Чи не той же подив чекає і нового прем’єра від закладення лижних трас і тому подібне. Бо снігові притаманно танути…

А взагалі, чи не здається вам, любий читачу, що владні структури Росії все ще користуються принципами соціалізму, особливо коли мова йде про розходування державних коштів?! Від цієї бездонної скарбниці не бажає відходити ніхто. А таки колись прийдеться. Якщо Росія взаправду переходить на нові норми існування.

Понад двадцять років уже пройшло, як у Росії закінчився любительський спорт і російські спортсмени стали професіоналами. Тобто, кваліфікованими спеціалістами по різним видам спорту: лижниками, біатлоністами, футболістами і так далі. Ними і вважаються, а не так як було колись – в дійсності одне, а на папері – токар, слюсар, комбайнер, тракторист… Значить, до нього має бути і відповідне відношення, як до спеціаліста, найнятого для виконання відповідної роботи. І відповідна оплата тієї роботи. В значній мірі авансована до виконання основного завдання. В випадку ж невиконання оного з робітника беруться відповідні штрафи, обґрунтовані в контракті.

Але ж – підкреслю – відношення з ним (спортсменом) мають бути як з всяким найнятим робітником, виконуючим свої обов’язки в особливих умовах. Типу гарячого цеху чи районів Крайньої Півночі. В межах його обов’язків йому надається відповідна самостійність, направлена на досягнення конечної цілі. І заробіток, який дозволяв би йому – самостійно! – виконувати всі свої програми на шляху до тієї самої мети. В заробіток повинні входити суми на проживання, проїзд, трати на тренерів і т.п. Це можуть бути щомісячні або ж річні виплати. Знову ж таки, установлені після відповідних експериментальних розрахунків спеціалістів різного профілю чи спеціальності. Щоб був відомий хазяїн, котрий найняв робітника. І гроші, відведені на забезпечення даного робітника, були у самого робітника, а не доходили до нього, проходячи крізь пальці адміністрації хазяїна.

Нарешті, спортсмен повинен за все платити сам з своєї зарплати, а хазяїн має забезпечити його необхідними сумами. Тобто, те ж за все йому платити. Як у всякого професіонала, у спортсмена те ж повинна бути кваліфікаційна тарифна сітка, від якої залежить його заробіток, типу: дворова команда, вулична команда, районна команда, міська команда і т.д. По кваліфікації він запрошується в команду вищої кваліфікації, залишаючись членом все тієї ж дворової команди, в якій йому виплачують основну зарплату. Бо в новій команді його участь – тимчасова. Відповідно, тимчасові і виплати. Спортсмен же, піднімаючись вище і вище по спортивній драбині виступає в змаганнях свого спортивного рівня за «дворову» команду.

Здавалося б, що тут не зрозуміле?

Все як на долоні: я працюю, ти платиш.

Але ж понад двадцять років в Росії продовжують відноситися до спортсменів-професіоналів як і при соціалізмові до спортсменів-любителів. Замість достойної оплати їх праці налягають на їх патріотизм, гордість за країну… А коштами, виділеними для спортсмена, користуються по своєму розумінню кому заманеться з когорти нахлібників при великому спорті. Мовляв, тому вистачить і того, «що крізь пальці протече». А його не вистачає, бо в сусідній країні платять значно більше. І російські спортсмени «протікають» через кордони за заробітком в другі країни і виступають на різноманітних спортивних змаганнях за Лімпопо, Тумбаду, Тюрбурду – за кого завгодно, лише були б гроші. І приносять престиж і спортивну славу тим країнам, які достойно цінять їх трудовий подвиг, фізичні і моральні затрати.

Професіональні спортсмени, як і хороші артисти, на мою думку, товар штучний. Тому і відношення до них держави має бути особливим. І в першу чергу – прийняття відповідних законів, які забезпечували б робітникам особливої категорії безбідне життя і давали наснагу віддаватися вибраному ділу на всю можливість свого таланту, здібностей, потенції. Щоб у якого хазяїна не був спортсмен, він твердо знав, що одержить те, що йому належить по праву. Відповідно за свій натхненний труд. І не разовою подачкою, а постійною оплатою. Отоді можна буде балакати і про патріотизм, і про вірність Батьківщині, і про гордість за державний прапор на флагштокові…

ОСОБЛИВО ВРАЖАЄ ТОЙ факт, що російські чиновники не одинокі в своїх ділах і поступках.

Мене, наприклад, не перестає дивувати те, що Україна взяла під свою владну руку ту частину міжнародного газопроводу, що проходить по її території. Це ж скільки турбот, скільки затрат! А чи не простіше і вигідніше для України було б по відповідному контракту віддати ті труби Росії в довгострокову посесію. Мовляв, труби наші, але ж газ ваш. То нехай вас і турбує його доставка споживачам. І в результаті – мати свіжу копійку без зайвих турбот і затрат. Її, надіюсь, вистачило б на власні розрахунки України з Росією хоча б за той же газ для України. Чи по новій, чи по старій ціні.

До того ж, при укладенні контракту слід обговорити свої умови, зокрема, з приводу робітників. Щоб не менше 80-85 процентів обслуги газопроводу були українські громадяни.

Ось вам і занятість населення. Інтеграція в ділі.

Та недоступні для розуміння простому люду дії людей влади. Важливість свого рішення вони пояснять з усіх точок свого зору. Та так завзято, що й погодишся з ними, забувши про свою. І лише потім згадаєш, що думав і знав ти зовсім по-другому. І що впевнення твоє не змінилося від тої розмови «по душам», а лише загубилося між великодержавного словоблуддя. Та й махнеш рукою: а-а-а-а, нехай!..

Після розвалу СРСР кожна нова держава – бувша союзна республіка йде до нового життя незвіданими путями, манівцями. Ні для кого не має проторованої дороги. І прикро становиться на душі, коли бачиш, чуєш, як об’їгоріють щирих державних людей різного роду аферисти, рвачі. Вони схвачують новизну раніше інших і спішать урвати собі до загального розуміння проблеми. Бо ж бачать свої можливості на авантюру в довірі, відкритості влади. Поза як не можна жити, не довіряючи тим, хто йде поряд з тобою.

Все частіше останнім часом мою душу торкає політична діяльність пана президента Білорусії. Цей свого не упустить ні на якому фронті політичної чи економічної діяльності. Хоча часто у нього виходить, як у того анекдотичного півня в погоні за молодими курочками: «Не дожену, то хоч зігріюся!». Бо ж його прожекти не завжди одержують бажане зовні рішення. Хоча хто скаже, яке рішення планував Сам. Селянська мудрість, мужицька хитрість, національна гордість ведуть Олександра Григоровича по життю і він міцно тримає в руках провідну нитку, добре пам’ятаючи, що «Ласкаве телятко дві матки ссе». Учитися б декому у нього, а не смішки строїти…

Заодно не можу обійти добрим словом екс-президента України пана Ющенко Віктора Андрійовича. Він таки довів свою країну до виборів нового президента на демократичній основі, можна сказати, забезпечив їх нормальне проведення. Не засвітився ні в чому негативному. Показав себе справжнім громадським діячем нової епохи. На його так званих помилках на протязі президентської діяльності зупинятися не буду: історія розсудить. А невдачі його можу списати на те, що був він все ж в одиноцтві в своїй боротьбі за нову Україну. А, як відомо, одиночки не справляються самостійно навіть з биттям бліх.

Місто Хабаровськ.

2 квітня 2010 року.