Два вірша про поезію *** Скінчилось все, залишилась поезія. Остання зірка згинула вночі. За синім морем, як по серцю лезом, В обіймах вітру зілина кричить. Все що зробили руки – незворушне, Як скелі гір, одна тільки душа, Душа рослини, болісне і скрушне, В обіймах вітру свята і грішна. Поезія, отак і ти сьогодні, Від позіхань на неймовірне щось, Низький уклін ти віддаєш природі, В обіймах смерті прагнучі чогось. *** Даруй мені натхнення весняне, Як подих квітки, коли обіч криги, Стоїть вона, вітаючи мене, - Святе життя під подихом хурдиги. Вона стоїть зворушлива до сліз, До спазму в горлі, хто її заступить? Північний вітер, він не забаривсь Вродливицю поцілувати в губи. Чорніє тіло ніжно-золоте, Сповзає цвіллю паморозь по стеблу, Невдовзі квітку снігом замете, Природі невгамовній на потребу. Не знаю, що зворушує мене, Натхнення, або плач, не розумію, Яку в серцях ми пестимо надію, Коли ногами топчімо святе! *** Як сяє сонце! Як блищить роса На квітах, на кущах, на гілках кленів! Вогка блакить відлунює зеленим, В зеленім вітті сяють небеса. Серпнева ніч до вересня сповзла. Як радують нас манівці щоденні. Йдуть учні в школу, з квітами, натхнені… В очах батьків спалахує сльоза. А то ще дощик містом прошуміть, Швиденько, не затьмаривши блакить, В зелених сопках гримне громовиця, Бульварами калюжі спалахнуть, Сяйнувши віддзеркаленням на лицях Людей, що торять свій життєвий путь. |