Два вірша про поезію

Два вірша про поезію

***
Скінчилось все, залишилась поезія.
Остання зірка згинула вночі.
За синім морем, як по серцю лезом,
В обіймах вітру зілина кричить.

Все що зробили руки – незворушне,
Як скелі гір, одна тільки душа,
Душа рослини, болісне і скрушне, 
В обіймах вітру свята і грішна.

Поезія, отак і ти сьогодні,
Від позіхань на неймовірне щось,
Низький уклін ти віддаєш природі,
В обіймах смерті прагнучі чогось.

***
Даруй мені натхнення весняне,
Як подих квітки, коли обіч криги,
Стоїть вона, вітаючи мене, -
Святе життя під подихом хурдиги.

Вона стоїть зворушлива до сліз,
До спазму в горлі, хто її заступить?
Північний вітер, він не забаривсь
Вродливицю поцілувати в губи.

Чорніє тіло ніжно-золоте,
Сповзає цвіллю паморозь по стеблу,
Невдовзі квітку снігом замете,
Природі невгамовній на потребу.

Не знаю, що зворушує мене,
Натхнення, або плач, не розумію,
Яку в серцях ми пестимо надію,
Коли ногами топчімо святе!

***
Як сяє сонце! Як блищить роса
На квітах, на кущах, на гілках кленів!
Вогка блакить відлунює зеленим,
В зеленім вітті сяють небеса.

Серпнева ніч до вересня сповзла.
Як радують нас манівці щоденні.
Йдуть учні в школу, з квітами, натхнені…
В очах батьків спалахує сльоза. 

А то ще дощик містом прошуміть,
Швиденько, не затьмаривши блакить,
В зелених сопках гримне громовиця,
Бульварами калюжі спалахнуть,
Сяйнувши віддзеркаленням на лицях
Людей, що торять свій життєвий путь. 
Comments