Два вірша про поезію

***

Скінчилось все, залишилась поезія.

Остання зірка згинула вночі.

За синім морем, як по серцю лезом,

В обіймах вітру зілина кричить.

Все що зробили руки – незворушне,

Як скелі гір, одна тільки душа,

Душа рослини, болісне і скрушне, 

В обіймах вітру свята і грішна.

Поезія, отак і ти сьогодні,

Від позіхань на неймовірне щось,

Низький уклін ти віддаєш природі,

В обіймах смерті прагнучі чогось.

***

Даруй мені натхнення весняне,

Як подих квітки, коли обіч криги,

Стоїть вона, вітаючи мене, -

Святе життя під подихом хурдиги.

Вона стоїть зворушлива до сліз,

До спазму в горлі, хто її заступить?

Північний вітер, він не забаривсь

Вродливицю поцілувати в губи.

Чорніє тіло ніжно-золоте,

Сповзає цвіллю паморозь по стеблу,

Невдовзі квітку снігом замете,

Природі невгамовній на потребу.

Не знаю, що зворушує мене,

Натхнення, або плач, не розумію,

Яку в серцях ми пестимо надію,

Коли ногами топчімо святе!

***

Як сяє сонце! Як блищить роса

На квітах, на кущах, на гілках кленів!

Вогка блакить відлунює зеленим,

В зеленім вітті сяють небеса.

Серпнева ніч до вересня сповзла.

Як радують нас манівці щоденні.

Йдуть учні в школу, з квітами, натхнені…

В очах батьків спалахує сльоза. 

А то ще дощик містом прошуміть,

Швиденько, не затьмаривши блакить,

В зелених сопках гримне громовиця,

Бульварами калюжі спалахнуть,

Сяйнувши віддзеркаленням на лицях

Людей, що торять свій життєвий путь.