Водограй Івана Багряного

Зимою замість снігу

Жовтий метляє пил,

Той пил шорсткою кригою

Вкриває земний схил.

Машина, наче морем,

Дорогою повзе,

В просторінь неозору,

Куди надія зве.

На річці Підхоренок

Є селище Шумний,

Туди нас недаремно

Везе приятель мій.

Окрай того Шумного

В родині Гнатюка

Іван Багряний довго

Від влади утікав.

Якщо тоді й насправді

Були діла такі,

Чи намагалась влада

Багряного знайти?

На це пряме питання

Ніхто не відповість,

Бо друг його останній

В житті не забаривсь.

В місцевого мисливця,

Вкраїни вірний син,

Іван Багряний вчився

Як вижити в тайзі.

На човні по Мухені,

По Хору на плотах –

В горяних потаємних,

Та лісових кутках.

Приїхав я в посьолок,

Питаю старожил,

Чи ще жива оселя

В якій Багряний жив.

В селі дідів питаю,

Чи пам’ятає хто

Івана Лозов’ягу,

Мисливця на хутро?

Шкребуть пальцями скроні,

Потилиці шкребуть:

- Бував якийсь сторонній,

Не знаємо, як звуть.

Високий бувта складний.

Українських пісень

Співав він дуже складно,

Ото, мабуть, і все.

Він потім зник, казали –

В Украйну повернув,

Бо парубок той вдалий,

Талановитий був.

***

В Авані –ні, не чули,

У В’яземському – теж.

На Сидимі дідуня

Почув про Йвана вперш.

Мисливців Багачева

Та Реутова знав.

- Залишилися вдови, -

Сказав і замовчав.

Питав бабусь сукпайських,

Оборських стариків:

- Багато хто боявся

В тайзі більшовиків.

Чекісти полювали

На хлопців, що втікали

З місцевих таборів…

Я жодного не стрів.

Микола Корінь, в тридцять

Четвертому кулак,

Робив на залізниці,

За іменем Бамлаг.

Запам’ятав він хлопця:

- Казали, що поет,

У тридцять п’ятім році

Уник Оборських він тенет.

Одні казали – вбили,

А другі – вдало втік,

Бо зовні був не слабким,

Дійти Китаю міг.

***

Та от що було дивно,

Кого б не запитав,

Ніхто в Зеленім Клині

Багряного не знав.

Про Лозов’ягу чули

Діди, Петро Куліш

Та Опанас Пичугін:

- Так то було раніш!

Казали, що спіймали,

Підстрілили в тайзі

Чекісти наші вдалі

На ошуканців злі.

В Хабаровськ катувати

Везли його, однак,

Утік, - такий завзятий,

Кмітливий був юнак.

А баба Ковалиха,

Послухавши дідів,

- Не в тому, каже, лихо,

Що Йван втекти хотів.

В родину до мисливців,

Оскільки був не кат,

Івана залізничний

Відправив комендант.

Бо був той хлопець хворим,

Неволі не терпів,

Він про ліси та гори,

Завзято говорив.

Нічого він нікому

Про себе не казав,

Всі думали – військовий,

Бо зброю добре знав.

Бабусі сто три роки,

І каже, що свята,

Знайти з Іваном спокій

Була її мета.

Що був він небайдужим

Її жіночих чар,

Та замкнутий був дуже

В життєвий свій тягар.

Були вони в Бікіні,

В Хабаровську були,

Як ленінці, невинні,

Святі, як янголи.

Всю ніч плела бабуся

Розмову про любов,

- Хотів, та не вернувся, -

Зітхала знов і знов…

***

Я йшов до водограю,

В сараї лісові,

Про них писав Багряний

Іван книжки свої.

Мережами, річками,

Стежинами ходив,

Сидів на тому камені

Де Йван колись сидів.

З романом «Тигролови»

Та зошитом в руці,

Я полював за словом,

За сяйвом на лиці.

В тайзі читав мисливцям

Багряного вірші,

Сварився та мирився,

З образою в душі.

Одні кляли завзято,

А іншим - хоч дибу,

Дивились як на свято

На сталінську добу.

На куркулів та інших

Не сталінських осіб,

Дивились як на грішних,

Хто все під себе гріб.

І тільки старий Шлюндик

Іван Петрович так

Сказав: - Щасливі люди,

Бо кожен неборак.

Налякані до гроба

Не дійдуть до чеснот,

А якщо й є хоробрий,

В нестямі ціпить рот.

***

- Дійдемо водоспаду, -

Пропонував дідусь,

- Серцевого нападу

У лісі не боюсь.

Я хоч старий, та легкий,

Ходив в тайгу торік

З надією померти,

Та дивом від смерті втік.

Почухав лоба Шлюндик

Та думку достає,

Розказували люди,

Що диво в нетрях є.

Казали щезник квилить

У нетрях лісових

Шукає він могили,

Щоб відпочити міг.

Вздовж лісової річки

Приходжу на стрімчак,

Стрічає вічі в вічі

Замріяний юнак.

Всміхається, долоню

Назустріч подає.

Запитує про доню.

Про дитятко моє!

Ти, каже, не сварися,

Моя вона дочка,

Була твоя Марися

Моєю по ночам.

Іване! Наче подих

Минулого в лице.

Стою, а він відходить,

Ступає в озерце.

Наче Ісус по водах

Зайшов під водоспад,

Зостався тільки подих

У мене на вустах.

Не запитав, як звати,

Про роки не спитав.

По нетрях дід завзято

І весело ступав.

А потім щез. Втілився

В ранкове молоко,

А потім вже з’явився

Мисливець, дід Сірко.

- Живе у нетрях, - каже, -

Іванова душа,

Весела та відважна,

А іноді й смішна.

Не зви його, святого,

А краще почитай

Його книжки про довгий

Зелений наш розмай.

***

А там вже пес загавкав.

Дивлюся, вздовж ріки

Юнак та дві собаки

Біжать перегонки.

Юнак вітає чемно

Мене, собаки ждуть.

Десь недалечко, певно,

З рибалкою живуть.

Я розповів про Йвана,

Що ходить по воді,

Про діда-ветерана

Невтомного в ході.

Рибалка не сміявся.

Сказав: - Я бачив як

До мавки залицявся

Мрійливий той юнак.

Зимою не побачиш,

А влітку – певна річ,

Коли сидиш, рибачиш,

Прийде, лише поклич.

В очах у хлопця сяють

Веселі промінці,

Коли розповідає

Диковини оці.

Йому сказав я: – Годі

Пускати в очі дим.

Минуле слідом ходить,

Коли йдемо за ним.

Важким було минуле,

Та не завжди таким

Нікчемним, щоб огулом

Розправитися з ним.

Ходили по Мухені

В човнах, по Сидимі

Блукали люди вчені

Від Спаська до Урмі.

Один письменник, інший

Великий фізик був,

А дехто святим духом

Тайгою промайнув.

***

- Іван?

- Та ні, Микола

Письменник був, авжеж,

Ловити вітер в полі

Доводилося теж.

Спалахнуть світанкові

Над лісом промінці,

Розбуджуючи зови

У серці й на лиці.

Дідок, що Лозов’ягу

В тридцяті роки знав,

В місцевій перетрясці

У Шумному конав.

Під дев’яносто вісім

Дід бігав по гриби,

Як бадилина висох,

Чекаючи доби,

Коли настане літо,

Він піде на Сукпай,

Де ходить дибки вітер,

Та грає водограй.

В тайзі на старій глиці,

В хащах біля води,

В степу біля копиці

Є дідові сліди.

Оті сліди, що впали

В Іванові сліди,

А далі що, а далі

Не підуть вже діди.

Бо змізерніли села,

Гірку мисливці п’ють,

Ламаються оселі,

Життя їм не дають.

А нетрі, де за звіром

Багряний йшов Іван,

Дали злодії вирок –

Звезти за океан.

Вже ясенів не знайдеш,

Ні кедрів, ні сосон,

Повирубали гади,

Продали за кордон.

На узбережжі мавка

Вродлива та сумна

Заплакала б, та плакати

Не може вже вона.

Нікого не осудить,

За зле, що на землі

Вчинили добрі люди,

Бо вели їх чини.

Розпитував про Йвана

У мавки, та мовчить,

Висловлював догану,

Хотів чомусь навчить,

Та ліс мовчить, і люди

Забули хто є хто,

Ще невідоме всюди

Іванове мито.

Розказую – не вірять,

Розпитую – мовчать.

Ступай, говорять, з миром,

До мавки на Сучан.

Бо там вони з Іваном

Зустрілися колись,

Пішов Іван Багряний

До мавки, й одруживсь.

Як плакала Марися

Хіба він чув коли,

Пішов та одружився,

Ми свідками були.

Отам де водоспадом

Марися сльози льє,

Сидить Іван та згадує

Про дитятко своє.

Така легенда ходить

У нетрях лісових,

Повір’я свіжий подих

У серці я зберіг.

Не знаю сам, де правда,

Де вигадка, нема

Багряного Івана

Без казки зокрема.

Ніч в халупі де іноді

перебував Багряний

Такої зими ще не бачив.

Хуртеча шпару продовбла

І очі на мене вирячить,

Ковтаючи лишки тепла,

Якого я біса поїхав

Один у січневу тайгу,

Бентежному серцю на втіху,

Або у сумління в боргу.

В хатинці оцій дерев’яній,

Колись, як сказали мені,

Томився Іван Лозов’ягін,

Сумні коротаючи дні.

Звичайно в ті роки хатина

Нова і тепліша була,

Та інша тоді хуртовина

Поетові серце довбла.

Топитися пічка не хоче,

Приміщення тоне в диму,

А стужа, якщо і не вовча,

Зганьбити не може зиму.

Писати, та пальці замерзли,

У мозку бажання одне -

Гілля молодої берези

Палити, щоб гріла мене.

І раптом на старій цеглині

Червоній, одній із отих,

З яких висипались крихтини,

Та пічку тримали без примх.

На цоколі в камені старім

Я раптом побачив слова:

«Спасибі товаришу Сталін

Тобі за хороші дрова!»

І вже не було одиноцтва,

Писали Іван чи Тарас,

Малі, або люди дорослі,

Та душу облегшили враз.

Коли вже вони жартували

Узимку в пустелі оцій

За вірші термін відбували,

І все ж їх складали мерщій.

«Спасибі, товаришу Сталін,

Тобі за хороші дрова»,

Не знаю які були далі

У гуморі цьому слова.

Сміялися, сніг кип’ятили,

Лимонник кидали в окріп.

Отут біля пічки сиділи,

Казали про сало та хліб.

За вікном хуга реготала,

Скімлила та звіром ревла.

У мене в торбині і сало

І навіть горілка була.

Ніхто мені строку не виніс,

У спину ніхто не штовхав,

До лісу мене на машині

Хороший товариш домчав.

А далі по сніжним наметам,

Двох дурнів в імлі лісовій

В старе зимовище поета

Січневий штовхав сніговій.

Товариш благав повернутись

Та я на своєму стояв.

Хотілось хоч трохи відчути

Тягар, що Іван подолав

У лісі палити багаття

Завжди небезпечно, тайга

Підійшла до самої хати,

Висока й безмежно довга.

Та ж якось зігрітися треба.

Почав я ламати гілля

Веселих ялинок, далебі,

Таскати було не здаля.

Дрова що у топці ледь тліли

Я виніс за двері у сніг

І хвилі вогню охопили

Гілля що із лісу наскріб.

Димар загудів, захитався,

Обсіявши сажею сніг…

Приверзлося хтось засміявся

У ліжко на гілля поліг.

Коли потеплішало трохи,

Рум’янитись піч почала,

До мене з другої епохи

Багряного тінь прибула.

Сидів підбираючи ноги,

У ліжку, на кучі хвої,

Вдивляючись

поглядом довгим

У роздуми й дії свої.

А може читав свої вірші

Подумки напам’ять читав

І вірив що кращі напише,

За ті що уже написав.

Я глицю палив, незабаром

Упрівши від праці, присів

Не знаю, чи спав я, чи марив,

Під тихий хурделиці спів.

А може ялинки картали

За зламане віття, за дим,

За платівки сажі, що впали,

Охайне зробили брудним.

Я витяг горілку із торби,

Я пляшку поставив на стіл,

На ліжкові хвойному

згорбивсь

Під тихий хурделиці спів.

Чи спав я чи марив, не знаю,

Я виразно чуяв ходу,

Я чуяв як гілля палає,

Риплять повстяки на льоду.

Як солодко в горлі булькоче

Горілка, що в пляшці була,

Як хтось з поторочами ночі

Наспівує біля стола.

Прокинувся, бачу – світає,

Торкаюся пляшки – пуста,

У пічці хвоя догорає,

Хтось чорний сміється з кута.

Питаю: ти хто? Не озвався,

Сяйнув білим оком і щез.

Я довго сидів, милувався

На пляшку, і здогади верз,

Що лісом блукає примара,

Або чоловіче якийсь,

У безвихідь дику потрапив

Й до житла цього притуливсь.

А може… А може й Івана

Блукає невгавна душа

Стежками цього океану,

Шукає, чого не знайшла.

А там вже стурбований,

з чаєм

Гарячим мій водій прибіг,

Втручається в справи, повчає:

Хіба таке роблять в мій вік?

Що спати не міг, силкувався

Опівночі бігти в тайгу,

Та, начебто, трохи боявся,

В глибокім втонути в снігу.

А я собі думав, напевно

Вночі він сюди прибігав,

Горілкою грівся й зелене

У пічку віття закладав.

А зрештою, може й блукає

Багряний в студені оцій,

Не знаю, чи друзів скликає,

Чи ворогів кличе на бій.

Світанок крався пошепки,

Ряхтів поміж дерев,

Хуга пішла на пошуки, -

На відстані гуде.

А сонце як сполохнуло,

Лелітками пішло

По лісовому мотлоху,

Робити казна-що.

По снігових мережах,

По листям, по траві,

Таке проміння креше

Такі палить вогні,

Так засліпляють очі

Жовтневі промінці,

Що я простую мовчки

Зі слізьми на лиці.

Куди осіннім лісом

Іду напівсліпий,

Про це хіба що в пісні

Почуєте моїй.