Юрій Доценко


Юрій Тимофійович ДОЦЕНКО народився 19 вересня 1954 року у селі Малотаранівці, що поблизу Краматорська на Донеччині. Закінчив філологічний факультет Донецького державного університету. Служив в армії, працював у школі, нині – на журналістській роботі.

Перша збірка віршів “Літо чебрецеве” побачила світ у видавництві “Донбас” 1984 року, другу – “Дерев мотив глибинний” видало творче об’єднання “Лад” у 1995 році, третю – “Золотий апостроф” – 1998 р. видав у Донецьку Український культурологічний центр.

Благословляючи третю збірку віршів Ю.Доценка у передмові до “Золотого апострофа” відомий поет Григорій Кривда написав: “Його слово правдиве, щире, співуче...Хай хоч за 10 років прибуде ще один український Соколов, Талалай, Орач, які, на жаль, покинули суху донецьку землю. Хай, кажу, прибуде і не відбуде з Донеччини Юрій Доценко, мій молодший побратим і чудовий ПОЕТ!”

Тема рідного краю, Донеччини у поетичному слова Юрія Доценка близька зовнішньою образністю і душевним ладом з сосюринськими етюдами Донбасу.

Доценко пише про рідний край і обов‘язкову для цього промислового краєвиду електричку:


Додому їду - мов у вічність,

На рівні серця - Тор-ріка.

І вибиває електричка

На рейках долі гопака:

У шпали шкварить навіжено

-Аж відлітають костилі,

Летить на вогник - на зелений

Хоча червоний вже горить.

Бики здригаються у річці –

Аж прогинаються мости,

Такі викидує колінця,

Що, Боже праведний, прости.

(«Дорога додому…»

(Уривки з поеми)


Відразу пригадуються слова видатного земляка Володимира Сосюри:


Коли потягу даль загуркоче,

Пригадаються знову мені

дзвін гітари у місячні ночі,

поцілунки й жоржини сумні..


Шум акацій…Посьолок і гони…

Ми на гору йдемо через гать…

А внизу пролітають вагони

І колеса у тьмі цокотять…

(«Коли потяг у даль загуркоче..»


Слово Юрія Доценка йде від серця, від пережитого й осмисленого. Тому поетові найчастіше вдається пейзажна лірика, ліричні картини-мініатюри справжнього чуття.


Чіткою є життєва позиція письменника. Українське слово, Україна для нього невід’ємні у своїй суті поняття, можна констатувати, що його прізвище не стоїть в ряду утаємничених членів письменницького “ГКЧП”, боязливо заявленого у другій половині 2003 р. року в Києві.

Юрій — лауреат обласної літературної премії імені Володимира Сосюри. Член Національної Спілки письменників України.



Ожеледь


Боже ж мій, Боже!

Яка довкіл ожеледь –

Люстерно-скляна,

Як кусень вікна,

Що випав із рами

На вранішній ранок

Й на друзки розбилася

В рожевих порізах вся!


Ступаю ледь-ледь

Крізь слизьку ожеледь,

Алеєю срібною,

Де крони, мов вікна,

Гілки віддзеркалюють

Сивою карістю!


Верба тетевою

Зігнулась край вулиці

А в скляних садах

Вухатим на жах

Падають гілки,

мов срібні гільзи

Стрекочуть черешні

Автоматичними чередами,

Немов рекетири

В порожній квартирі.


Боже ж мій, Боже!

Яка довкіл ожеледь –

Й підкова не зайва,

Дійти щоб до завтра

Й побачити себе

У домашньому люстерці,

І кригу злущити

Мов панцир

З серця!


***

Ми їдемо у Дощ,

Що від Дніпра заходить

Чубами хмар,

Блистівками шабель.


Я рознесу щедрівкою добро

Усім-усім, яких

Тримаю в серці…


І буде сніг летіти

З висоти

І буде вітер

Чатувати на розі


І буде хтось

Шукати доброти

Хрестової…

Плавають ув осінніх калюжках листки,

Неначе опалі з неба лебідки.


***

Останніми днями,

Коли мені важко-важко,

Я чомусь згадую луки –

Високі-високі – травою,

Глибокі-глибокі – криницею.


Останніми днями,

Коли мені на хвильку

Стає легше,

Я знову чомусь згадую луки –

Широкі-щирокі – дитинством,

Довгі-довгі – небом.

Останніми днями,

Коли все частіше

Відчуваю окрайцю

Великого-далекого Лугу,

Я згадую маму…


Заповідочка


Тарасику, Богданочко,

Умийтеся світаночком,

Новітнім, українським

Прадідівським і вічним,

Звойованим, скривавленим,

Повернутим дідами вам,

Повернутим віконцем

І чистим світлим сонцем,

Повернутий вам ненькою

Й бабусею старенькою.


***

Я вірю,

Що пробачиш ти мені,

За те, що знову в гості –

Без запросин,

За те, що завітала

Рання осінь

В останні дні

Веселої весни.

Коли й зустрінемось, - що з того?

Повір : мені вже не болить…

Ми різні вибрали дороги,

І жалкувать уже не слід…


А я гадав –

Далеко до садів,

В яких зривав цілунки,

Наче вишні…

А я гадав,

Що всохли дерева,

Що навмання прямую

Битим шляхом…


Я мимо проїхав –

Лежало село

На серці моєму

Родимою плямою…


***

Планета наша – не монета,

Із неї здачі не проси,

Її не кидають в кашкети

Сліпих, самітніх дідусів.

Її не загребеш у жменю,

Її не спробуєш на зуб,

Її, з зеленим листям кленів,

Не кинеш хабарем на суд.


Забризкана росою ранку,

Вона кружляє між світів,

Сховавши між степами рани

Епох минулих і віків.

Планета наша – не монета

Її ніяк не розмінять…


***

Ми з тобою

Випадково зустрілися

І розсталися

Теж випадково.

Нас не вразили

Ангела Стріли,

Не знайшли ми

Щастя підкову.

Та воно, певне,

Так і треба

На цьому білому світі,

Бо живемо

Під одним Небом,

Бо усі ми – Адамові діти.

Де блукав

І з ким блукав, -

Не згадую й досі…

Тільки впала яблуком

В ноги

Теща-осінь.

Тільки літо бабине

В сріблі-павутинні

Спокусило банею

Стиглої калини.

Тільки бісів вересень,

Дружок нововзятий

Викарбував перетень

На весілля кляте…


***

Де блукав

І з ким блукав –

Треба забувати…

Круть, хоч верть,

Я присягав

Бути… вірним зятем.


На стіні наші дні

Розрослись павутинням

І сіріють буденно

Під протягом часу…


Ті візьми й розжени

Їх своєю хустиною,

За таку недоречну

Болючу образу.

Хай вони полетять

До вікна, за вікно

І розтануть на сонці,

і стануть дощами…


Та дарма… Все одно

Вони з’являться сном

У щасливому році

Сумними літами…


Болільник


Я глядач

Я лище – глядач.

У фокусі мого зору –

Тільки м’яч.

А все інше –

Епізодичне:

Чи то комічне,

Чи трагічне.


***

В саду осіннім я блукав –

Знайшов останнє яблуко.

Тобі в долонях протягнув

Його медову таїну.

Ти не помітила той рух –

Упало яблуко із рук…


***

У небі – світлі родинки:

Щаслива буде днина!

До скорого народження

Малесенька людина!


***

Ти прийшов до мене,

Голос днини.

За вікном тонким, ти прийди,

Коли до третіх півнів –

Ціла вічність –

Небо

І зірки.


***

Я тебе

Чекатиму на ганку

У святково-тихій самоті.

Запалю,

Немов маяк,

Цигарку,

Щоб в пітьмі

Змогла мене знайти.

Хто прохав тебе : знову і знову

Зазирати в безсоння очей?..

Відпливла ж ти

Останнім паромом

З вересневих прозорих ночей.

І відтоді –

Ні жодної звістки…

Лише вітер колись передав,

Що за зраду

З твоєї зачіски

Він весільний вінець…

Обірвав.


***

Скільки часу минуло відтоді?!

Ой літа, поспішають літа.

Стала річка

Вкінець мілководною,

В верболозах

Паром спочива…

Але чому, скажи мені чому

Зазираєш в безсоння очей?!

Відпливла ж ти останнім паромом

З вересневих прозорих ночей…


О, Боже мій, не поспішай

З небесним резюме!..

Іще не написав вірша,

В якому б я помер.

Ще не написано рядків,

Про жеретяний вінок,

Про те, як вип’ють дружаки

На поминках вино.

І про плакучу вербу,

Що хилиться у ніч,

писати нині не берусь,

бо нащо мені,

коли я тільки відчув,

що треба так співати,

щоби не дати пугачу,

світанок поховати!...


***

У синім небі – прозелень од осені

Південний вітер

На місяця кирпа-тінь кому носипу.

Жовтаве ластовиння виступа.


***

Нікотином, мов мохом,

Обростають легені.

Кожен подих

Чогось та коштує.

Вже давно зрозуміло,

Що ти – не геній,

А звичайний –

З прискореним поштовхом.


Не потрібна нікому

Моя писанина,

Краще б роси оспівував дощик,

А чи не легше

Струсити перо

Нафталіном

І повісити на гвіздок.


Чи не краще

Закритись

В міщанській стайні.

Відпочити

В пахучому сіні

І забути мотив

Лебединої стаї

Про розстріляних в небі

критинами.

Чи не краще

Запасти у млосний

спокій,

позабувши

безсонні ночі?..


Почекайте,

А як же Гарсіа Лорка

І його закривавлені очі,

Почекайте,

А я же Таросві муки,

Нерв Висоцького

На грифі гітари.


Че Гівари

Порубані руки

І Сальєрі

Отруєна чарка?


Я – не геній,

Що ходить у гості до суті,

Але я

Й не гравець в мовчання.



***

Навкруги

Буя весна –

Така зелено-норовиста!

І лячно тулиться до нас

Дим листопадового листя...

Ні, не завжди тут

Зустрічали радо,

Усмішка на лиці –

Оскома гостра…

Але в кімнаті

Тихо грало радіо –

І я заходив тихо

Пізнім гостем.

Ти не чекала,

Ти перечекала

В далеких травнях

У далеких квітнях,

Своє чоло,

Немов печальну кальку,

Ти притуляла

До німотних вікон.


***

Верлібром верби шелестять,

Бо вже старі і мудрі надто.

Не зобижайся сивий тато,

Що буду батьком величать.


На морі


Ганяють морем перекотихвилі,

Об прибережну скелю люто б’ють,

А потім – посивілі і безсилі –

Назад в імлу притишено повзуть.


І знову йдуть пружинисто на берег,

Що камнями ребристими обріс,

Обвітрені, просолені, уперті,

Нескорені – встають на повний ріст.


Петре!

Згадую тебе,

А чи той час,

Що над паром чаю чефірить,

Чатує на чергового чоловіка.


Петре!

Зізнаюсь про себе –

Не книжковість твоя,

А чесність червоно-правдива

Мене, Бог його зна,

Як з тобою звела.

Петре!

Вибачай мій друже!

Боляче, не знаю, що тобі й

Сказати. Пробач – я занедужав

Ось такі пиріжки , мій брате.


***

А на пагорбку,

Там,

Де

Ізранку тепліше,

Молодий ховрашок

В дивовижі

Завмер…


Місяць

Вигнутою свічкою

Догорає на вербі.

Островами

Сплять на річці

Скуті кригою

Човни.

Скоро сонце

Сонним хлопчиком

На промінцях-ковзанах,

Синім обрисом наточених

Пробіжить

Свій денний шлях..


***

Травневе сонце на вустах

В очах блакить і сині квіти.

А може то – довічний страх,

Якому більше вже не жити.


А ми йдемо шукать криниць,

Щоб чистої води напитись,

Лягти на землю долілиць

Й на захід з сонцем покотитись

Щоб потім, через сотні літ,

Тобі на гурди сонцем сісти

Й залишити довгий слід

В очах знайомого обличчя.


***

Що крок ,

То – щось нове!

А, може,

То старе

На новий лад

Стає перед очима?..


***

Юність

Це – не весна

Не літо

і не осінь.

Це провесінь

В жадану голубінь

З моїх долоней

Рвучко і без остраху

Розборканих

жбурляє

голубів.


***

Сашку Ковальчуку

А друг нічого не сказав

Мені на прощавання.

Не озирнувся – мов козак,

Пішов на січ останню.


Він, певне, знав, що не здолать

Підступної хвороби…

Але примусив колотать,

Зробить останній оберт

Навкіл життя, яке кохав,

Своє вразливе серце..

Посеред степу пав козак,

Із долею у серці.


***

Антуану де Сент-Екзюпері

Між тополиних небосягів,

Над пилом вибитих доріг,

Палає загадковим сяйвом

Зоря де Сент Екзюпері.


Що це? Що це?

Кінець чи початок?

Старт від колодок

Чи фініш зі стрічкою?

Ні, не лунає ніколи

Фальстартом

Грім весняний

Над рідною річкою!!!

Гітару взявши

І закривши очі,

Введи мене

У світлий свій собор,

В той, де під банею,

Так чисто і урочо

Твоєї юності

Співає хор..


Все кудись поспішало,

Сам не знаю, куди..

Пароплави, трамваї,

Літаки, поїзди.


На одній із зупинок,

Конче треба зійти,

Та жалкую хвилини

Якось все «не з руки»…

За вікном пролітають

Недоконані дні..

А я все поспішаю,

А я все – «на коні»…


Я ніколи не був

Жебраком у кохання.

Я полоненим був

І, можливо, рабом.

Запитаєте ви:

- За чиє царювання?

Відповім:

-За останньої!..

-Де ж то остання?

- Відійшла із останнім

останнім теплом…


***

Кожен рік навпрошки

я крокую до рідної хати,

повертаю

в травневе дитинство!


Та чомусь

Не коротшає відстань,

Та чомусь

Не молодішає мати…

Може в дорогу далеку

Занадто пізно,

Може час невблаганно

Мене від мети віддаляє?


Та допоки птахи

Щовесни

Повертають із-за обрію в гнізда

Повертаю я до рідної хати.


Під вишнею дитинства

Мені місяць здавався

На небі бубликом,

А далекі зірки –

Бджілками із дідового вулика

Нам з тобою

Весною

Під білою вишнею

Світ здавався тільки світлими

Нитками вишитими..


***

Бузок відцвів!..

Не медоносив серпень ще.

Я не питаю у зозуль-заїк

Про свій вік.

Відчуваю серцем:

Мені сьогодні –

Вже осінній рік.


***

На тому й розійдемось.

Прощай.

І не прохай

повернення безгрішності.

Відцвів шалено

світлогубий май

п’янкими вишнями.

Розійдемось.

За тридев’ять земель,

потрапивши

на протилежні полюси,

Згадаймо

лише добре, а не зле,

не проклянемо

долю свою.


Й поміж нових

пісень, людей і міст,

гірких невдач

і довгожданих звершень

згадаймо,

неповторний зміст

кохання першого.

Навіжено мчаться коні.

Небо-грива блискавиці.

Вудила тріщать в долонях

Степом – регіт гаківниць

Ув очах жага жардіє.

Поміж вій – суховій.

Мчаться вершники до мрії

Взуті в стремено надій.


***

В кров розплескані копита

Позалишили сліди,

По сухих шляхах розбитих…

Мчаться коні – до води!

Збиває дощ вишневий цвіт,

На пелюстках – краплини.

А десь на стежці

Свіжий слід

Коханої людини.


А десь під серцем –

Тихий біль –

Розлуки неминучість…

Шепочуть пелюстки: «люб-би…»

І падають в калюжі.


Так буде й через сотні літ

В коханні неминучім:

Збиватиме надії цвіт

Дощів страшна байдужість.


Дід і онук


А дід з онуком розмовляє

Не мовою свого прадіда,

Бо мови рідної не знає –

Страшна та правда.


Ні! Батьківщини він не зрікся,

Ні прізвища свого козацького,

А мови батька не навчився,

Бо за горами був уральськими…


***

На Івана Купала

На Івана Купала

Днина теплою була.

І стояло місто високо в зеніті.

І тягнувся сонях

До стояння сонця.

І на березі ріки

Хмиз збирали хлопчаки,

А дівчата-малюки

Із квіток плели вінки.


На Івана Купала

Ніч зірчастою була,

З вогняними ігрищами –

Хтось підстрибне вище,

Лагідною, ніжною

Із прудкими ніжками,

З золотими свічками,

Що спливали річкою…

Задощило із самого ранку

На холоднім захмаренім тлі.

Мов зайчата заведені,

Дріб

Вибивають

Дощі

Крізь фіранку.

На зворотній поїзд – ні копійки.

Та й чи буде дорога назад?

Шлях лежить,

Мов на сонці покійник,

Вар тремтить

Як на віях сльоза.


***

Переїздом закрита неначе

Хтось на потяг поважний чека

Заплачу водієві без здачі,

Поки час за шлагбаум стіка.


Добровільно зійду серед степу

Без надії вернути назад.

Обнадіє порепаний серпень

Виднокраєм пробігла гроза.



На прові стояв

Найсміливіший,

Який не боявся хвилі.

А за спиною

Інші

Лише

Веслами лупотіли.

З них піт

Всепоказно лився

Так хвацько

Біцепсами грали!..


А той, що на прові

Бився.

Один на один

З океаном.


Вже хвиля

зламує силу.

Вже очі

Виїло сіллю,

А за спиною сипло

За власні спини,

За вітром:

«Нам буде

Більше світла…»


Не витримав

Найсміливіший

Стихій

Чи підлоти заспинної.

Мов цвіт

Далекої вишні

За ним

Забіліла піна…



Товаришеві


Везе мені на характерників.

Вони, мов при шляху дуби,

Усе на світі можуть

стерпіти

І біль залишити в собі.


Йдуть шахтарі –

По «тривозі» -

Мов по канату,

Мов по лезу

І урізаються у межу,

Яка,

Нікому

Не належить.

Comments