МАЛЯРСТВО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Поет від Бога і художник за покликанням Тарас Шевченко залишив понад 800 малярських творів, - олівцеві малюнки, акварельний та олійний живопис, гравюри, ілюстрації до книжкових видань, є свідчення про його заняття скульптурою. Більша частина їх (понад 700 зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка, також його твори зберігаються в найбільших музеях Києва, Львова, Харкова, Одеси, Канева, Москви, Санкт-Петербурга, Алма-Ати, Варшави, у приватних колекціях.

Поетична сила Шевченка його національний авторитет певною мірою заступали художній доробок митця. Але навіть у великій поетичній славі Шевченка його земляк і перший мистецький наставник у Петербурзі Іван Сошенко переконував, що якби він покинув свої вірші, „то був би ще більшим живописцем, як поетом”. Його твори часто порівнюють з роботами А.Дюрера, Рембрандта, китайською гравюрою, шукають подібності з О.Кіпренським, П.Соколовим. Шевченковим ім’ям починають історію новітньої російської гравюри, проводять паралелі з творчістю засновників національних шкіл Східної Європи. Сьогодні Шевченка визнають не лише як майстра модерного поетичного вислову, а й як основоположника новітнього гравірувального мистецтва у Східній Європі, художника, який стояв біля витоків українського жанру і який упритул підійшов до імпресіоністичного живопису. Хоча життєві обставини не дали на повну силу розкритися його художньому хисту, але його значний мистецький доробок і новаторство у багатьох художніх галузях та вплив на подальший розвиток національного мистецтва висувають Шевченка в ряд найвидатніших майстрів ХІХ ст. Його глибинне світовідчуття неповторно переплавило класицизм в особливий романтико-реалістичний світ, тонкий і глибоко символічний.

Уже в перших Шевченкових віртуозних, пишних і одночасно тонких і вишуканих акварелях дихає трепетне життя. А перша живописна спроба „Автопортрет” 1840 р. була настільки вдалою, що достойно відкриває унікальну галерею його автопортретів, яких нараховують близько сорока. Романтичне зображення 26-річного юнака, що задекларувало людину внутрішньої незалежності і втаємниченого геніального обдарування, стало хрестоматійним уявленням про молодого Шевченка для багатьох поколінь. Особливе місце в мистецькій спадщині Шевченка належить картині „Катерина”. Її глибинність і багатошаровість спричинюють часом аж до протилежних оцінок і тлумачень. Академічна композиція, м’яке пастозне письмо з тонким класичним лесируванням зіштовхуються із мисленням, притаманним українському народному живопису, із прагненням у межах академічних прийомів дати соціально – побутовий жанр. Уже ця робота наголосила на метафоричності Шевченкової пластичної мови і її зміст сприймається одночасно як часовий і понадчасовий.

Судячи з подальших кроків живописця, його не вповні задовольняла картина, він прагнув навчитися малювати справжні почуття, справжнє сонце й повітря, так, як умів це робити акварельними фарбами. Лише з приїздом на Україну в 1843 році сонце в роботах Шевченка засвітило справжнім блиском, а самі твори ожили, наповнені повітрям. У цій перемозі молодого живописця особливе місце належить картині „На пасіці”, у якій відмовляючись від умовного академічного колориту, він вводить справжню палітру спекотного літнього дня, де світло живе своїм життям, мерехтить переливається навколо предметів і персонажів. Відчуття просторовості, м’якого повітря він передає через великі світлотіньові співвідношення і тонкі зміни світлосили кольорів. Якби доля Шевченка склалася інакше і його пошуки у малярстві не були перервані засланням, а він мав би змогу, як і планував поїхати в Берлін і далі в Європу, світ говорив би про нього, принаймні, як про одного з родоначальників імпресіонізму в малярстві.

Великим успіхом Шевченка – живописця була й серія олійних портретів Пантелеймона Куліша, Платона і Ганни Закревських, Терезії Маєвської, Йосипа Рудзинського, Олександра Лук’яновича, Іллі Лизогуба. Вершиною колористичного осягнення Шевченка є портрет княгині Кейкуатової. Романтичний, легкий мрійливий, він чарує таємничо – золотавим світлом і попри загальний холодний тон дає особливу ніжність і тепло. Він ніби світиться зсередини.

Десятирічне заслання позбавило Шевченка олійних фарб, але його акварелі, сепії вже міцно тримали той колористичний трепет і звабу живого сонця. Загалом художник створив понад 150 портретів. Значну частину складають камерні акварельні зображення, що стали новим явищем розвитку портретного жанру в Україні. Їх особлива романтичність та інтимна камерність увиразнює суто Шевченків антропоцентризм, його переконання, що осяяне щастям людське обличчя є найвищою цінністю на землі. Шевченко започаткував портретний рисунок в українському мистецтві, якому традиційно був більш притаманний живописний портрет. Швидке односеансне їх виконання обумовлювало невимушену жвавість і експресивність, тонку атмосферу душевного життя – портрети Андрія Лизогуба, Юлії Сребдольської, Михайла Щепкіна, Михайла та Марії Максимович, Ликери Полусмакової. Значне місце в портретному мистецтві художника займають офортні портрети Федора Толстого, Петра Клодта, Івана Горностаєва, власні автопортрети.

Особливості національного світовідчуття Шевченка яскраво виявилися у його пейзажному мистецтві. Пейзажі становлять майже половину його художнього доробку. Першою пейзажною композицією називають роботу „У Києві”, що увійшла до альбому офортів „Живописная Украина”, де молодий Шевченко вперше талантом митця, різцем художника явив світові свій народ, свою Україну, те, що вже зробив своїм „Кобзарем”. З офортних аркушів постають чарівні українські краєвиди, давні архітектурні пам’ятки, народні звичаї і фольклор – „Треба любити й пишатися найкращою своєю матір’ю. І я, яко син її великого сімейства, служу, якщо не ради добра для нього явного, то, принаймні, для слави імені України”. Його краєвиди легкі, виконані мінімальними технічними засобами, тонко і безпомилково передають особливості рельєфу місцевості. Вони дають відчуття надчасності і безмежності та особливе розуміння краси у відповідності з пантеїстичним сприйняттям світу „На Орелі”, „Воздвиженський монастир”, „Чумаки серед могил”. Таке ж відчуття всеосяжності і антропоцентризму створюють його барвисті, повнокровні, у повній гармонії з людським існуванням види Почаївської Лаври. А краєвиди Канева, Корсуня, Черкас, зрештою його символічна „Тополя” є без перебільшення, узагальнюючим візуальним образом України. Невеличка робота „В Лихвині” з хаткою над ставком – генетичне продовження життя народної картини у, здавалося б, бездоганній академічній високопрофесійній композиції. Шевченків талант пейзажиста розвинувся на засланні, де він створив понад 400 акварелей, сепій малюнків. Він уміє передати особливість краєвидів Аралу, геологічну будову гір, своєрідну поезію Каспію, давні пам’ятки матеріальної культури, життя і побут місцевих людей. Ці невеликі сепії сприймаються як станкові полотна. Вони вражають майже бароковою грою з живими і неживими об’єктами, пошуком їх спільної пластики, прагненням розгадати секрет присутності життя і духа в перших і їх тіні - біля других. Художник шукає і в подальших композиціях після заслання в Петербурзі внутрішню ціль руху, закладену у кожному існуванні, його діяльне формотворче начало. Його гра із внутрішніми сенсами в природі зацікавила українських авангардистів поч. ХХ століття Олександра Архипенка, Давида Бурлюка, Олександра Богомазова, Анатолія Петрицького, Василя Єрмілова, у творчих пошуках яких знову відкривається відчуття космічного масштабу людського буття.

Завершальним акордом Шевченка звучить його офортне мистецтво, що увібрало в себе мистецький і життєвий досвід, непереможну волю до творчості, принесло звання академіка і славу кращого офортиста в тогочасному мистецтві.

Його офортний автопортрет із свічною 1860 р., виконаний в дусі Фердинанда Боля, сприймається символічно й загадково , лише на мить висвічуючи таїну величі генія, вимагаючи такої ж відвертості і душевної чистоти.

У Седнівській передмові, дорікаючи українським митцям за відірваність від життя, упослідженість і непатріотизм, Шевченко шукав цьому причину. „Бо ми не бачили нашого народу так, як його Бог створив”. Саме таке бачення у мистецтві свого народу і складає непроминальну магію впливу Тараса Шевченка на все українське і, зокрема, мистецьке життя.

ОБРАЗОТВОРЧА ШЕВЧЕНКІАНА

(з колекції Національного музею Тараса Шевченка)

Особливе місце Тараса Шевченка поета і громадянина в українському духовному житті, його велика малярська спадщина, новаторство у багатьох художніх галузях справили великий вплив на українське образотворче мистецтво. Не одне покоління митців намагається оволодіти його секретами. Прямо і опосередковано вони запозичують теми і сюжети поета і художника, пишуть його численні портрети, ілюструють літературні твори, відтворюють сюжети з його біографії, створюючи часом значні твори, але здебільшого якось ковзають по поверхні. У Шевченкових картинах суспільство шукало насамперед не мистецькі, а соціальні і політичні аспекти, не встигаючи за всеохопним новаторством генія, за тією глибиною відчуття, основ буття, яке пронизує кожен його найменший малюнок.

У Національному музеї Тараса Шевченка зібрана значна колекція образотворчої шевченкіани. Певною мірою вона відбиває рецепцію Шевченка майже за 160 років: від перших портретів поета, ілюстрацій до його творів В.Штернберга, М.Башилова, чи Л.Жемчужникова – до творів наших сучасників: Ф.Гуменюка, І.Марчука, О.Заливахи чи В.Франчука. Інші епохи, інша мистецька мова, зрештою, інше світовідчуття і бачення Шевченка.

Цілі покоління виховувались на інтерпретації Шевченка І.Їжакевичем та В.Касіяном. Хоч їх однопланове побутово–реалістичне трактування поетового слова, позначене надмірною соціологічністю, залишається поза часом і стало класикою образотворчої шевченкіани.

Окремим зоровим рядом не лише за мистецьким трактуванням, а й історичним включенням в активне життя постають роботи О.Кульчицької, О.Сахновської, О.Павленко, М.Бойчука. В їх образній будові, генетично пов’язаній з монументальним малярством, головну роль відіграє людина, як найголовніша цінність. Це ріднить їх із творчістю самого Шевченка. Так, в ілюстрації О.Павленко до „Гайдамаків” художниця припиняє біг часу, розширює до безмежжя невеликий аркуш і герої опиняються серед потоку вічності, вічні у своїх пристрастях і почуттях! Своєрідністю трактування Шевченкового слова вирізняються лінорити С.Караффи – Корбут. У її скупих лаконічних лініях – монументальність, епічність, глибока національна символіка. Високою мистецькою культурою позначені роботи М.Дерегуса, О.Данченка, В.Зарецького. Принципово новий, глибинно – внутрішній підхід до образотворчого прочитання поезії Шевченка знаменують ілюстрації В.Седляра, П.Носка, В.Лопати, В.Куткіна, О.Івахненка. Останній свідомо відмовився від реалістично – побутового прочитання поезії, пішов шляхом узагальнення форми. Пошуки чистоти стилю, площинне моделювання композиції, м’який національний колорит, глибоко індивідуальне трактування традиційно зображуваних сюжетів роблять його ілюстрації одним з найбільших надбань сучасної української графіки. Серед значної кількості робіт можна простежити, як сучасні художники намагалися реалізувати життєву необхідність творити не заангажований образ українського генія, прагнули наблизити, розгадати його велич, доторкнутися до невловимої таїни його поезії. Це, насамперед, портрет Т.Шевченка роботи Ф.Кричевського. Народна основа цієї роботи висловлена гранично чітко. Монументальна, могутня постать – вольова і рішуча – займає все полотно, в ній є щось від ренесансних героїв. Художник відмовився від літературної описовості чи фотографічного відтворення зовнішності поета. Уникаючи сухого етнографізму та перевантаження побутовими аксесуарами, - у важких ритмах ліній та контрастному колориті чорного і білого Ф.Кричевський передає внутрішню життєву енергію українського генія.

Через півстоліття цю силу внутрішньої енергії спробує передати Р.Багаутдінов. Він вирішив надати слово самому Шевченкові. З’явилась своєрідна цитата – останній автопортрет Шевченка і образ самого поета, народженого уявою художника. Момент вікна немов відгороджує, замикає світ страждань і борінь поета. Замкнений світ майстерні, тінь і світло, реальні предмети і їх відбиток у заплаканій шибці драматизує образ Шевченка, увиразнює його людські і творчі грані – і одночасно робить невловимим, непізнаним для сучасника. Не поспішає відразу і повністю розкрити свою складну художню мову І.Марчук, пропонуючи глядачеві діалог. Його портрет Шевченка має сюжет складної внутрішньої динаміки: зовнішня статика стану покори і терпіння, догораюча свіча і хресна дорога поетових зшитків, - усе будь-якої миті готове вибухнути незнищенною силою бентежного духу. Мужнього у своїй вірі творить Шевченка О.Заливаха. Майже іконописний образ поета поруч із ликами святих – осяяне золотавим світлом чоло, сильні руки у молитві за Україну. Могутні мазки, сміливе моделювання, розкуте пластичне письмо – цільне і переконливе. Тут одночасно і поетове: „Для кого я пишу, для чого...”, „і язик мій оніміє, висохне лукавий, як забуду пом’янути тебе, моя славо”. Це нове органічне заглиблення у феномен Шевченкового генія, осмислення його історичної ролі для України.

Шевченко в Україні і в українцях тоді і сьогодні – такий лейтмотив полотна. „Три літа” В.Франчука. Він напружує полотно до краю. Світ гармонії тріснув і розпадається на грані. Тут немає єдиного простору – все гранями, площинами, безліч точок зору. Похилені бані соборів, яким не дають упасти лики святих, не можуть більш мовчати козацькі могили. Драматичний, натягнутий як струна, Шевченків образ змушує до напруженої роботи душі і думки, вхоплює в цей вихор історії і сьогодення, у пошук нас самих, нашого коріння.

Художники підсвідомо в Шевченків образ певною мірою вкладали свої власні автопортретні риси, їх внутрішнє відчуття поета настільки глибоке, що часом у творчому процесі робилась тонкою грань між митцем і його героєм.

Відлікові, знакові моменти в сучасній образотворчій шевченкіані знаходимо в найкращих позачасових творах, що стали вже класикою, скульпторів І.Кавалерідзе, І.Гончара, М.Лисенка, Г.Петрашевич, живописців М.Бурачека, Ф.Гуменюка, М.Стороженка, В.Забашти, В Гарбуза, Є.Манишина, В.Корчинського.

Але творчість і образ Тараса Шевченка залишаються і нині відкритими і безмежними як світ для подальшого осягнення і відкриття.

Шевченко в творчості інших художників

(з колекції Національного музею Тараса Шевченка)

Особливе місце Тараса Шевченка поета і громадянина в українському духовному житті, його велика малярська спадщина, новаторство у багатьох художніх галузях справили великий вплив на українське образотворче мистецтво. Не одне покоління митців намагається оволодіти його секретами. Прямо і опосередковано вони запозичують теми і сюжети поета і художника, пишуть його численні портрети, ілюструють літературні твори, відтворюють сюжети з його біографії, створюючи часом значні твори, але здебільшого якось ковзають по поверхні. У Шевченкових картинах суспільство шукало насамперед не мистецькі, а соціальні і політичні аспекти, не встигаючи за всеохопним новаторством генія, за тією глибиною відчуття, основ буття, яке пронизує кожен його найменший малюнок.

У Національному музеї Тараса Шевченка зібрана значна колекція образотворчої шевченкіани. Певною мірою вона відбиває рецепцію Шевченка майже за 160 років: від перших портретів поета, ілюстрацій до його творів В.Штернберга, М.Башилова, чи Л.Жемчужникова – до творів наших сучасників: Ф.Гуменюка, І.Марчука, О.Заливахи чи В.Франчука. Інші епохи, інша мистецька мова, зрештою, інше світовідчуття і бачення Шевченка.

Цілі покоління виховувались на інтерпретації Шевченка І.Їжакевичем та В.Касіяном. Хоч їх однопланове побутово–реалістичне трактування поетового слова, позначене надмірною соціологічністю, залишається поза часом і стало класикою образотворчої шевченкіани.

Окремим зоровим рядом не лише за мистецьким трактуванням, а й історичним включенням в активне життя постають роботи О.Кульчицької, О.Сахновської, О.Павленко, М.Бойчука. В їх образній будові, генетично пов’язаній з монументальним малярством, головну роль відіграє людина, як найголовніша цінність. Це ріднить їх із творчістю самого Шевченка. Так, в ілюстрації О.Павленко до „Гайдамаків” художниця припиняє біг часу, розширює до безмежжя невеликий аркуш і герої опиняються серед потоку вічності, вічні у своїх пристрастях і почуттях! Своєрідністю трактування Шевченкового слова вирізняються лінорити С.Караффи – Корбут. У її скупих лаконічних лініях – монументальність, епічність, глибока національна символіка. Високою мистецькою культурою позначені роботи М.Дерегуса, О.Данченка, В.Зарецького. Принципово новий, глибинно – внутрішній підхід до образотворчого прочитання поезії Шевченка знаменують ілюстрації В.Седляра, П.Носка, В.Лопати, В.Куткіна, О.Івахненка. Останній свідомо відмовився від реалістично – побутового прочитання поезії, пішов шляхом узагальнення форми. Пошуки чистоти стилю, площинне моделювання композиції, м’який національний колорит, глибоко індивідуальне трактування традиційно зображуваних сюжетів роблять його ілюстрації одним з найбільших надбань сучасної української графіки. Серед значної кількості робіт можна простежити, як сучасні художники намагалися реалізувати життєву необхідність творити не заангажований образ українського генія, прагнули наблизити, розгадати його велич, доторкнутися до невловимої таїни його поезії. Це, насамперед, портрет Т.Шевченка роботи Ф.Кричевського. Народна основа цієї роботи висловлена гранично чітко. Монументальна, могутня постать – вольова і рішуча – займає все полотно, в ній є щось від ренесансних героїв. Художник відмовився від літературної описовості чи фотографічного відтворення зовнішності поета. Уникаючи сухого етнографізму та перевантаження побутовими аксесуарами, - у важких ритмах ліній та контрастному колориті чорного і білого Ф.Кричевський передає внутрішню життєву енергію українського генія.

Через півстоліття цю силу внутрішньої енергії спробує передати Р.Багаутдінов. Він вирішив надати слово самому Шевченкові. З’явилась своєрідна цитата – останній автопортрет Шевченка і образ самого поета, народженого уявою художника. Момент вікна немов відгороджує, замикає світ страждань і борінь поета. Замкнений світ майстерні, тінь і світло, реальні предмети і їх відбиток у заплаканій шибці драматизує образ Шевченка, увиразнює його людські і творчі грані – і одночасно робить невловимим, непізнаним для сучасника. Не поспішає відразу і повністю розкрити свою складну художню мову І.Марчук, пропонуючи глядачеві діалог. Його портрет Шевченка має сюжет складної внутрішньої динаміки: зовнішня статика стану покори і терпіння, догораюча свіча і хресна дорога поетових зшитків, - усе будь-якої миті готове вибухнути незнищенною силою бентежного духу. Мужнього у своїй вірі творить Шевченка О.Заливаха. Майже іконописний образ поета поруч із ликами святих – осяяне золотавим світлом чоло, сильні руки у молитві за Україну. Могутні мазки, сміливе моделювання, розкуте пластичне письмо – цільне і переконливе. Тут одночасно і поетове: „Для кого я пишу, для чого...”, „і язик мій оніміє, висохне лукавий, як забуду пом’янути тебе, моя славо”. Це нове органічне заглиблення у феномен Шевченкового генія, осмислення його історичної ролі для України.

Шевченко в Україні і в українцях тоді і сьогодні – такий лейтмотив полотна. „Три літа” В.Франчука. Він напружує полотно до краю. Світ гармонії тріснув і розпадається на грані. Тут немає єдиного простору – все гранями, площинами, безліч точок зору. Похилені бані соборів, яким не дають упасти лики святих, не можуть більш мовчати козацькі могили. Драматичний, натягнутий як струна, Шевченків образ змушує до напруженої роботи душі і думки, вхоплює в цей вихор історії і сьогодення, у пошук нас самих, нашого коріння.

Художники підсвідомо в Шевченків образ певною мірою вкладали свої власні автопортретні риси, їх внутрішнє відчуття поета настільки глибоке, що часом у творчому процесі робилась тонкою грань між митцем і його героєм.

Відлікові, знакові моменти в сучасній образотворчій шевченкіані знаходимо в найкращих позачасових творах, що стали вже класикою, скульпторів І.Кавалерідзе, І.Гончара, М.Лисенка, Г.Петрашевич, живописців М.Бурачека, Ф.Гуме-нюка, М.Стороженка, В.Забашти, В Гарбуза, Є.Манишина, В.Корчинського.

Але творчість і образ Тараса Шевченка залишаються і нині відкритими і безмежними як світ для подальшого осягнення і відкриття.