Василь Єрошенко

БІОГРАФІЯ


Йому було чотири роки, коли втратив зір. На все життя запам'яталося: блакитне небо... голуби над дерев'яною сільською церквою... лагідне усміхнене обличчя матері... Та. він бачив світ своїм чулим серцем, незвичайним розумом, душею. І доля стелилася йому дивовижна, легендарна... Український сліпий хлопчик Василь Єрошенко потрапляє до Московської школи-інтернату для незрячих, маючи неабиякий хист до музики, хутко стає чудовим скрипалем. А ще вивчив міжнародну мову есперанто, завдяки чому 1912 року опинився у Лондоні, в Академії музики для сліпих. Потім — викладач есперанто в Токійському університеті. Далі — Індія, Бірма, Сіам, Китай і повернення до рідної тополиної Обухівки. Філософ-гуманіст, письменник-самородок, класик японської літератури, казкар, мрійник, неперевершений оповідач-імпровізатор, поліглот, невтомний мандрівник, Єрошенко залишив чималу літературну спадщину. Письменник, мандрівник, етнограф, мовознавець-поліглот, класик японської літератури – таким постав перед світом на початку ХХ ст. Василь Єрошенко , українець з Білгородщини. Ця постать є незвичайною у світовій культурі і значущою для всього українства. Письменник обійшов мало не увесь Далекий Схід. Роками жив у Японії, Китаї, Індії, Бірмі, Середній Азії, був на Чукотці і у Владивостоці, писав високохудожні твори, не забуваючи свого походження, свого українського роду.

Його творіннями були переважно легенди і казки, в яких він відобразив загадковий світ Далекого Сходу, послуговуючись кількома мовами: японською, китайською та есперанто. Уявний світ його творів, виростаючи на фольклорній традиції Далекого Сходу, є дуже близьким європейському читачеві завдяки порушуваним письменником загальнолюдських проблем життя. Зокрема, це було близьким усім людям прагнення його героїв до щастя, до справедливого устрою життя тощо.


Народився Василь Якович Єрошенко в українській сім’ї у селі Обухівці на Білгородщині 13 січня 1889 року. У чотири роки осліпнув у наслідок перенесеної хвороби. Та на все життя зберіг він образи рідної землі, чудовий український фольклор, на який так багата Східна Слобожанщина.

Найбільше хлопчика вразили пісні народних гомерів-кобзарів, які несли народу від села до села українську пісню, її чудовий світ. На початку минулого століття ці співаки були не рідкими гостями на народних гуляннях, ярмарках на Слобожанщині. Чи не народні співаки спонукали майбутнього письменника до мандрівного пізнання світу?! Певно, що так.

Освіту Єрошенко здобував у Москві, закінчивши там 1908 року спеціальну школу для сліпих, де опанував міжнародну мову есперанто, створену у кінці ХІХ ст. варшавським лікарем Дюдвігом Заменгофом. Цією мовою згодом він написав багато своїх творів.

Завдяки своїй допитливості і непересічному потягу до мандрів, зміг виїхати до Лондона, де навчався у королів-ському коледжі для сліпих. А підтримку у своїх мандрах він завжди отримував в есперантистів, які були захоплені палким бажанням об’єднання всього світу за допомогою легкої у користуванні міжнародної мови есперанто.

Багато уваги Єрошенко приділяв музичній освіті, опановуючи у процесі навчання умінням грати на кількох музичних інструментах. Потім, пізніше, у мандрах Далеким Сходом, його нерозлучною супутницею стала гітара.

Навчання в Англії перериває відвідуванням Франції, де вивчає французьку мову і слухає лекції в Сорбонському університеті.

Як і тисячі молодих людей в Європі захоплювався соціалістичними ідеями, брав участь у студентських актах непокори владі, що стало згодом причиною виключення з королівського коледжу, а пізніше і причиною його депортації з Японії.

Повернувшись до Росії, Єрошенко довго там не затримався. Потужний потяг до мандрів кличе його в дорогу. Невдовзі їде за відрядженням товариства есперантистів до Токіо, де викладає в університеті есперанто. Так, власне, з 1921 року і почалося багатолітнє мандрування письменника країнами Далекому Сходу.

Світ у цей час сколихнула кровожерна перша світова війна, до подій якої був втягнутий і східний світ, країни в яких перебував Василь Єрошенко. Це—Японія, Бірма, Китай, Індія, Сіам, в яких у цей час загострюються визвольні антиколоніальні рухи, прагнення народів до свободи і незалежності. Зрозуміло, що палкий характером письменник зайняв демократичні, гуманні позиції, що й мало вираження у його творах

У своїх мандрах письменник знайомиться з побутом народів різних країн, записує легенди, перекази, казки. Творить власний художній світ,занурений у традиції культури Сходу.

Його знайомими стають відомі японські і китайські письменники. Твори письменника видаються в Японії і Китаї, друкуються на сторінках китайських і японських газет, в есперантських періодичних часописах. На Сході він стає відомим під японізованим і китаєзованим українським прізвищем “Айлосянке”.

Його ім’я як класика нової японської літератури входить до кількох японських енциклопедій.

За активну участь у товаристві пробудження народу (“Гьомінкай”) письменника депортують з Японії і він перебирається до Китаю, пізніше 1923 мандрує на батьківщину.

У Москві він працював коректором рельєфного шрифту (друк для сліпих). Відвідує 1929 року Чукотку, де жив на той час його менший брат. Понад 11 років Єрошенко був викладачем у школі-інтернаті для сліпих дітей у Таджикистані. Активну участь брав В.Єрошенко в есперантистському русі. Він побував на кількох міжнародних конференціях есперантистів.

Останні місяці свого життя письменник провів у рідній Обухівці, повернувшись сюди 1952 року з Ташкенту.

Помер письменник 23 грудня 1952 року і похований у рідному селі. На його могилі на пам’ятнику з чорного полірованого граніту вибито напис:

Вадим ОЛІФІРЕНКО



ВЕЖА ДЛЯ ПАДІННЯ.

Казка.

(подається у скороченні)


І.

Давно-давно колись у далеких краях під сірим небом жило собі двоє шляхетних вельмож. Одного звали Великим Світочем Півдня, другого — Великим Світочем Півночі.

З волі таємничої долі вони були сусідами, а з примхи сліпого випадку — найбагатшими можновладцями в тому краї, а що мали пихаті й горді серця, то вельми заздрили всім і ненавиділи один одного.

Якби вони були псами, то, напевне, накинулися б люто один на одного й зубами кожен спробував би довести свою перевагу. Коли б вони були китайськими генералами чи правителями китайських провінцій, то, безперечно, одразу ж розпочали б війну, аби показати свою могутність одне одному і свою дурість усьому світові. А якби вони були двома європейськими політиками, то, безсумнівно, здивували б людство своєю хитрістю, підступністю і підлістю. Та, на щастя, Великий Світоч Півдня і Великий Світоч Півночі не були ні собаками, ні китайськими генералами, ані європейськими політиками, а тільки — багатіями у своїх провінціях.

Вони так ненавиділи один одного, що, приміром, Великий Світоч Півдня ніколи не хотів навіть і дивитися в той бік, де були володіння його сусіда, а коли часом і повертав туди обличчя, то тільки для того, щоб плюнути в той бік. Великий Світоч Півночі вважав свого сусіда не гідним навіть і плювка. Ось які благородні, шляхетні та горді вони були.

У Великого Півдня була дочка, звали її Квітка Південних Садів. Великий Світоч Півночі мав сина, звали його Слава Північного Неба.

Великий Світоч Півдня ніколи не бачив і ніколи й гадки не мав про те, щоб побачити сина свого сусіда, але він завжди говорив про нього як про якусь потвору й виродка. Великий Світоч Півночі ніколи не бачив і не бажав бачити дочку свого сусіда, але він завжди називав її почварою світу. Ось які шляхетні й горді вони були.

Простий люд, проходячи повз палац Великого Світоча Півдня, голосно вигукував ім'я володаря того пишного палацу і пошепки вимовляв ім'я його суперника, а проходячи повз палац Великого Світоча Півночі, селяни шанобливо поглядали на нього і водночас глузливо дивилися в бік його супротивника. Отож Великий Світоч Півдня, чуючи, як голосно вимовляється його ім'я, радів, гадаючи, що сільський люд має його за багатшого, ніж його сусід: те ж саме думав і Великий Світоч Півночі, усміхаючись вдоволено.

О, той сільський простолюд добре знає, де і що треба сказати, де і з кого посміятися!

Незважаючи на всі глузування Великого Світоча Півночі, Квітка Південних Садів насправді була дуже гарна; це була найвродливіша дівчина в тому краї. Син Великого Світоча Півночі теж був красень. А що ці дівчина й хлопець були одинаками у своїх батьків, то й виховані, освічені вони були краще за інших дітей.

З раннього дитячого віку вони вже навчилися любити тільки самих себе, зневажати бідняків, ненавидіти працю і простий робочий люд, коверзувати й керувати всіма і всім. О, вони були справжні вельможі, горді та шляхетні, вони були надією своїх батьків.

Одного чудового дня Квітці Південних Садів страх як забаглося хоч би одним оком глянути на Славу Північного Неба. Отож вона нишком пробралася до найдальшої межі, що розділяла сусідні володіння. Того ж самого дня і Славі Північного Неба теж конче захотілося хоч би одним оком уздріти Квітку Південних Садів, і він також крадькома вирушив до кордону земель свого батька. І там вона побачила його, вродливого, благородного, гордого, що зневажав усіх і все; а він побачив її, чарівну, але таку ж горду, що звикла тільки верховодити й наказувати іншим.

Після того побачення Квітка Південних Садів не могла вже спокійно спати. О, якби він був простим сільським хлопцем, вона б уже, напевне, знала, що і як робити, аби примусити його стати рикшею і возити її маленьку, гарненьку колясочку, гойдати гамак, в якому вона лежатиме; обмахувати її віялом із павиних пер; вона примусила б його співати і висвистувати для неї мелодії, розповідати їй чудесні казки, а коли б він набрид їй, то — дарма що їй минуло всього тільки сімнадцять років,— вигнала б його геть із свого палацу. О, якби ж о він був простим сільським хлопцем... Що лишалося їй робити тепер? Він же — Слава Північного Неба! І вона втратила сон і спокій...

Слава Північного Неба теж не міг з того дня спокійно спати, не міг безтурботно розважатися, скрізь і всюди він думав і мріяв тільки про ту чарівну красуню. О, якби вона була звичайною сільською дівчиною, то він знав би, як примусити її весело сміятися, співати чи шанобливо захоплюватися ним; він багато чого міг би примусити її робити, а коли б вона вже надто набридла йому, то — хоча йому минуло тільки сімнадцять літ — послав би її назад на село, звідки вона прийшла. Атож, він чудово знав би тоді, як показати себе багатим і вельможним! Та ба! Квітка Південних Садів — не проста сільська дівчина... І він мріяв і все думав, думав, блукаючи по своєму садку, і не міг більше спокійно спати...


III

Невдовзі після того Великий Світоч Півдня помер — помер, незважаючи на свої незліченні багатства і безмежні гордощі; одразу ж за ним помер і його сусід. Ну що ж, у цьому безглуздому світі навіть найбагатші, навіть найшляхетніші теж повинні вмерти, як, скажімо, і найбідніші кулі. Коли замислюєшся над цим, то здається, що боги на небі значно демократичніші, аніж це годилося б...

Тіло Великого Світоча Півдня поклали в розкішну срібну труну; жалобна процесія була просто-таки велична, усі плакали, всі виявляли невтішний розпач, і після траурної церемонії усі одержали свою частку з подарунків, відповідно до того, як голосно вони плакали, як сильно висловлювали свій відчай, і всі гості бенкетували на жалобному святі з очима, повними сліз, і з келихами, повними вина.

А тіло Великого Світоча Півночі поклали у домовину із щирого злота, і жалобна процесія була ще величніша. А що гості вже мали практику у голосінні і висловленні свого горя і. знали з власного досвіду, як це позначиться при розподілі смачних наїдків за святковим столом, то всі тепер плакали ще гіркіше й розпачливіше, і витрати на поминки були вдвічі більшими.

О, той народ знав, як вшановувати і оплакувати своїх можновладців.

IV

І ось Квітка Південних Садів залишилася сама з усім своїм багатством. Як усі багачі на цьому світі, вона навчилася, повторюю, тільки любити себе саму: як усі жінки на цьому світі, вона думала тільки про вбрання, різні оздоби й одруження. Так, вона думала про свого коханого у безсонні ночі і не знала, як зробити так, щоб він одружився з нею. І вона сказала сама собі:

Я побудую величезний палац із білого мармуру, я змушу його дивуватися моєму багатству, і тоді він, напевне, попросить мене стати його дружиною.

І незабаром серед її володінь виріс величний палац із чудесного білого мармуру. Люди прозвали його Біле Диво Півдня.

Побачивши той палац, Слава Північного Неба подумав:

Я повинен переважити її в багатстві, інакше вона ніколи не згодиться прийти до мене.

І він збудував ще величніший палац з блакитного мармуру. То було справжнє чудо, що виринуло із синього моря. Його назвали Блакитне Диво Півночі.

Люди казали:

Палац Квітки Південних Садів дуже гарний, але палац Слави Північного Неба ще кращий.

Чуючи це, шляхетна дівчина кипіла від гніву удень і сумувала ночами. І тоді вона сказала сама собі:

Розведу-но я садок із озером посередині, з дивовижними водограями, чудовими алеями. Авжеж, я причарую його...

І вона запросила садівників із півночі і півдня, зі сходу і заходу. Вони заходилися працювати.

Ніколи ніхто не бачив нічого чарівнішого за той сад. Розкішні алеї, казково чарівні квіти, химерні дерева, пахощі, хорали солов'їв, прегарні водограї, статуї з пурпурового мармуру... А посередині чудове озеро у формі серця. У дзеркальному плесі купалося сонце, а вночі в ньому відбивалися місяць і зорі. І люди прозвали той сад Сон Південних Ночей.

Тоді Слава Північного Неба подумав собі: «Ніколи не прийде вона до мене з такого чудесного саду».

І він запросив до себе вдвічі більше садівників із півночі й півдня, із заходу і сходу, і скоро там з'явився новий, ще більший, ще чарівніший сад з іще химернішими деревами і квітами, з іще розкішнішими алеями, водограями і озером.

Люди того краю казали:

Сад Квітки Південних Садів чудесний, але сад Слави Північного Неба просто незрівнянний. Той сад прозвали Мрія Північного Світу. Хто бачив ті казкові сади, застигав у зачудуванні, почував невимовне захоплення і заздрість до їхніх володарів, які, проте, не були щасливі, не відчували ніякої радості в серці: обоє страждали й зітхали у своїх садах, де водограї дзюркотіли про щастя, і легенький вітерець бавився з казково прекрасними квітами, і співали про кохання солов'ї, а в чистих водах чарівного озера у формі серця купалося сонце і вночі відбивалися місяць та зорі.

І от Квітка Південних Садів сказала сама до себе:

Споруджу-но я вежу стометрової висоти, звідти я зможу озирати свої володіння і милуватися Мрією Північного Світу. Тоді вже мій коханий прийде до мене...

І незабаром у тих краях з'явилася вежа стометрової висоти, її прозвали Шлях до Південних Сузір'їв.

Побачивши ту вежу, Слава Північного Неба подумав:

«Ніколи не прийде вона до мене, ніколи, принаймні доти, доки я не збудую ще вищу вежу».

І він збудував вежу у двісті метрів, її прозвали Шлях до Північних Сузір'їв...

V.

А тим часом, поки вони будували палаци, поки розводили прекрасні сади, поки споруджували горді вежі, минуло багато років. І коли Шлях до Північних Сузір'їв було закінчено, обоє помітили раптом, що в їхнє волосся вплелося чимало білих ниток, а щастя було так само далеко від них, як і на початку...

Одної розкішної ночі Квітка Південних Садів сумно стояла на своїй гордій вежі і милувалася зорями на нічному небі. Раптом вона побачила, що найпрекрасніша зірка падає в безодню. Вона скрикнула й простягла руки, щоб врятувати, підхопити літавицю-зорю, та ноги її послизнулися, і вона сама полетіла із стометрової чудової вежі.

Те ж саме сталося і на дзвіниці Шляху до Північних Сузір'їв. Слава Північного Неба стояв на своїй двохсот-метровій прегарній вежі і теж дивився на небо, коли нараз помітив, що найпрекрасніша зірка падає в безмежну безодню. Він теж скрикнув, теж простягнув руки, щоб врятувати, підхопити літавицю-зорю, і теж послизнувся і впав у безодню.

У Білому Диві Півдня справили пишні поминки по Квітці Південних Садів; у Блакитному Диві Півночі урочисто відсвяткували тризну по душі Слави Північного Неба.

У прекрасному саду — Сні Південних Ночей — поховали Квітку Південних Садів, у Мрії Північного Світу поховали Славу Північного Неба. Там водограї завжди дзюркочуть про щастя, солов'ї на дивоглядних деревах співають про кохання, а серед чарівних алей легенький вітерець бавиться з казково прекрасними квітами, і цілими днями сонце купається у чистих водах дивовижного озера у формі серця, а вночі в ньому відбиваються місяць та зорі...

Квітка Південних Садів і Слава Північного Неба не були і не є єдиними, хто змарнував свою юність і все життя на таке пусте будування, хто споруджував вежі, щоб упасти з їх висоти, хто зводив величезні палаци, щоб там справили по них сумні поминки, хто розводив прекрасні сади тільки на те, щоб там їх поховали.

Багато людей марнує свою юність і все життя точнісінько так само. Та й сам я — один із тих людей. Я стояв на високій вежі і впав з її висоти. Я спорудив чудовий палац, щоб його зруйнувати. На щастя, під час падіння я не забився на смерть, і палац, зруйнувавшись, не зовсім знищив мене. Та чи здогадуєтесь ви, в чому причина такого дива? Коли ні, я скажу вам. Та вежа і палац були,— принаймні на цей раз,— збудовані в повітрі, існували вони тільки у мріях.


ОПОВІДКИ ЗІВ'ЯЛОГО ЛИСТОЧКА


Маленькі казки, етюди із шанхайського життя.

Присвячую своїм дорогим шанхайським друзям.

Автор

ПРЕЛЮДІЯ


Була осінь, ставало вже холодно. Перша осінь, яку я мав прожити у Шанхаї. Я часто згадував Японію, де лишилися мої щирі друзі, згадував токійську весну, яка завжди вливала в мене нові сили, і на серці ставало ще сумніше, ще холодніше. Я був такий самотній у цьому великому незнайомому місті.

На щастя, я зустрів тут двох моїх друзів, яких знав ще в Японії. Вони приїхали сюди незадовго до мене і теж почували себе в Шанхаї дуже сиротливо. Ми стали майже нерозлучні, і Китай залишався для нас загадкою, та ми не мали ні сил, ані бажання розгадувати її. Я поривався до Європи, мої друзі мріяли про південні острови і Тібет. Ми і почували, що наш корабель щастя розбився вщент, і Шанхай здавався нам пустельним островом, на який викинули нас бурхливі хвилі. Ми не сподівалися ані збудувати нові кораблі, ані знайти тут другу вітчизну. Безнадійно дивилися на гамірливе людське море, стоячи на цьому пустельному острові, такі самотні і чужі всім. Коли ми з усмішкою на устах і з невимовним болем у серці блукали по величезному шанхайському базару, де сновигали й лементували, продавали, купували й обдурювали одне одного тисячі людей, нам здавалося, що ми — у непролазному темному лісі. Іноді ми бродили навмання по Сіньшицзе — Новому Світу, вулиці театрів, барів, картярських домів та всіляких інших розваг, і нам не раз спадало на думку, що тій .людині, котра прагне самоти, зовсім не треба іти в гори,— досить потрапити їй на цю вулицю, в цей «новий світ», і вона відчує себе більш одинокою, аніж десь серед безлюдних хребтів Гімалаїв.

Якось блукаючи отак без всякої мети містом, ми зненацька спинилися вражені перед величезним деревом. Листя на ньому вже геть облетіло, і тільки один зів'ялий листочок ще тримався на гілці — один-єдиний листок на могутньому дереві... Невимовне хвилювання охопило нас. Ми стояли мовчки, нерухомо, і тисячі безрадісних думок терзали наші серця.

Хіба не схожі й ми на цей останній листок? Хіба не стали й ми такими самими зів'ялими листочками на могутньому дереві життя? О, як жаль нам було цього самотнього листка,— адже ми й самі були такі ж безталанні й сиротливі. А він, здавалося, промовляв до нас: «Навіщо я ще тримаюсь на цьому дереві? За все своє життя я не любив нікого, крім себе самого. Єдиною моєю метою було утриматися на цій гілці, і ось тепер я лишився зовсім одинокий, сумний, не зігрітий і тихо в'яну від думок про те, що, не зробив у житті нічого корисного, нікого не любив, бо думав завжди тільки про себе...»

Ми стояли непорушні й мовчазні. Сухий листочок, кружляючи, упав мені на капелюх, і я приніс його додому.

В довгі холодні ночі,— осінні, самотні, безсонні, коли, ховаючи обличчя в подушку, я намагався стримати голосні ридання і стогін гіркий за зруйнованим кораблем щастя,— переді мною з'являвся сухий, зів'ялий листочок і починав розказувати свої оповідки. І, слухаючи його, я забував потроху про корабель щастя, який я занапастив своїми власними руками. Та якби я, пробудившись, скажімо, од якогось чарівного сну, побачив, що маю новий корабель щастя — цілісінький і слухняний в моїх руках, то і тоді анітрохи не змінив би напряму, не повернув би ні на йоту керма, а знову поплив би в те бурхливе море людське, де загинув мій корабель...

Я переповім вам тут всього лиш декілька із незліченних оповідок зів'ялого листочка, і якщо ці немудрі історії збудять хоч кілька добрих, світлих думок у головах моїх читачів, якщо хоч на мить зблиснуть у їхніх серцях благородні почуття,— я знатиму, що життя зів'ялого листочка не пропало даремно і що праця автора не була марною...


ДЕРЕВО НА МІСЬКІЙ ВУЛИЦІ


На одній з вулиць цього міста я знаю старезне дерево. Тепер воно стоїть мовчки, і я не знаю, скільки років воно прожило на світі. Та мені достеменно відомо, що старе дерево було свідком розквіту та слави імператорів цієї країни, бачило воно і часи їхньої ганьби та занепаду. Пам'ятає воно, як свої імениті розбійники з найвищої касти грабували народ і як той бідолашний народ мордували й можновладні хижаки з інших країн. І, бачачи це, старе дерево, ридаючи не раз, благало вітер:

О вітре-вітровію, вирви мене з корінням, щоб я більше нічого не бачило!

Та це було дуже старе дерево, і вітер поважав його. Тим-то й досі стоїть воно, і досі бачить, як грабують народ свої і чужоземні, жовті і білі мироїди. Та нині дерево вже нічого не говорить, нічого не хоче говорити, а чому — я того не знаю.

Старе дерево бачило, як народ навколо по-рабські схилявся і плазував перед сильними світу цього, як чужоземні убивці-головорізи втоптували люд у багнюку..

І воно волало до лісорубів, які мали зрубати дерева, щоб потім прокласти тут нові вулиці на новий європейський лад.

О, зрубайте мене, стинайте скоріше, щоб ніколи більше не бачило я ні жовтих дияволів, ані білих демонів!

Зрубайте мене, щоб не бачило я ні поневоленого народу, ані його нікчемних правителів!

Та лісоруби тільки схилили шанобливо голови перед ним, бо воно було старе-престаре дерево.

Отож і досі стоїть те дерево, і досі бачить, як народ цієї країни, тремтячи від страху, падає ниць, повзає у багні перед своїми і чужоземними убивцями. Але тепер дерево вже нічого не говорить, нічого не хоче говорити, а чому це так — я не відаю.

Бачило дерево, як з'явилися тут широкі нові вулиці європейського типу, як виросли розкішні палаци місцевих у чужоземних жадібних до грошей магнатів, як було розведено чудові сади і парки, куди заборонялося входити простолюдинам. І тоді дерево заволало у розпачі й журбі:

О, що сталося з цим народом? Що сталося з цією країною? Невже загинув великий дух народу? Невже навіки зломлено його героїчну душу? Невже в грудях юнаків цієї країни ніколи вже не заб'ється відважне серце?..

Та ніхто не відповів старому дереву,— певне, не знав ніхто, чи загинув великий дух народу, чи навіки зломлено героїчну душу його. І відтоді дерево замовкло і не говорить ні слова, не хоче нічого говорити, лиш стоїть німим свідком на вулиці великого міста. Стоїть воно і мовчки дивиться на молоде покоління цієї країни з тисячолітньою історією, і бачить, як розважаються юнаки: починають десь на футбольних полях, на Олімпійських іграх, а кінчають азартними іграми у картярських домах; там втрачають вони свою власну честь і честь свого народу, кидаючи їх на картярський стіл разом з останнім доларом, а потім ідуть на службу в грабіжницькі армії. Тепер старе дерево мовчки дивиться на юнаків і бачить, як починають вони зі склянки дешевого вина, а кінчають люлькою з опіумом, який губить і занапащає їхнє молоде життя. Не кажучи ні слова, дивиться воно, як у цій країні з тисячолітньою історією люди старшого покоління торгують своїми принципами, продають і перепродують свою батьківщину, зраджують свій народ...

Дерево стоїть і німує, а чому — я не відаю й сам.


Переклад з мови есперанто виконала український

філолог Надія Андріанова-Гордієнко.

Comments