З  циклу  поезій  «СКРЕГІТ»

Я НЕ ХОТІВ ЦЬОГО

Розстріляю чергою тижня

місяць, рік, вік, тисячоліть ряди...

В'януть квіти, вмирають діти:

ми йдемо в нікуди, як в куди... 

Не йдемо, так повзем, летим,–

простеляє дорогу нам дим, 

вiд пожарищ, вiд згарищ – попiл. 

Посипаємо голову. Потiм. 

Ізшиваєм розiрванi груди, 

вiд огуди йдемо до запруди, 

зносим в купи загаслi серця, 

ах! – роботи у нас без кiнця! 

За Творця наша радiсть оця! 

Та довкола запруди – тiнi, 

все невиннi, невиннi, невиннi... 

Винних в свiтi давно вже немає, 

тiльки Бог їх невпинно шукає:

розриває все новi груди...

Хто вiдплатить за тiї труди?

Не його ж б'ють – все нам! все нам!

по раменам! по спинам й горбам!

Я не хочу цей бачити свiт! –

Прямо в очi пропущено дрiт, 

трiскотять скорострiли з кутів:

НЕ ХОТІВ Я ЦЬОГО – НЕ ХОТІВ ! ! !

СУМНА РІКА ВІЧНОСТІ

Далекi береги й сумна рiка,

через яку плисти я мушу,

той плескiт вiчностi човном своїм порушу...

Я не Харон. З нащадкiв Лакоона Я –

пророчу долю всупереч життя, 

хоч знаю, що мовчати треба, 

клякнути ниць й молитися до неба... 

Вже пiдповза до нiг моїх змiя, 

провалля Тартару чорнотою зiя... 

Та Слово сказано – i човен мiй поплив:

для чого був безумний цей порив?.. 

Не треба сперечатися з Богами 

навiть якщо ми схожi за дiлами, 

бо все ж вони – Боги, а Я – людина:

життя моє миттєве, як хвилина... 

Хисткий мiй човен у віках зника...

Далекі береги й сумна рiка...

БУВ І ПІШОВ

Що хотiлось – те не збулося... 

Посивiло моє волосся... 

Загрубiли думки i тiло... 

Тiльки серце болить, як болiло... 

Що в майбутньому – я не знаю... 

Але смерть ще свою розпiзнаю... 

І скажу їй: – Привiт, Безноса... 

Вкороти i менi того носа... 

Хай не лiзе в дiла i душi... 

Черепи ж до всього байдужi... 

Це живi кiстяки ворушать... 

Як подiбних до себе не душать... 

А менi все осточортiло... 

Тож гуляю по свiту я смiло... 

І не знаю, що далi буде... 

Хто мене спом'яне, хто забуде... 

Я не знаю i знати не хочу... 

Не вишукую думку пророчу... 

Я живу, поки дано звище... 

Хай в кишенях протягом свище... 

Я живу i вже цього досить... 

І земля поки терпить i зносить... 

Я живу... А помру – так що?.. 

Був нiщо i пiшов у нiщо...

Я БУДУ ЖИТИ ВІЧНО

Я буду жити вiчно. Не тому, 

що хочу чи не хочу – так вже стало, 

що жереб кинуто й менi попало 

увiчнити життя й iм'я своє.

Я оминув i славу, i ганьбу. 

Сума й тюрма до мене не чiплялось. 

Я просто йшов спокійно по життю, 

яке менi вiд Господа дiсталось.

А шлях той без початку i кiнця,

де нi вернутись, нi країв дістатись... 

Тож я iду вперед, щоб не тинятись, 

бо Свiт цей – коло iз тернового вiнця.

НЕ БІЙСЯ 

Не бiйся,

   не бiйся,

не бiйся! 

Повiр i менi,

  i собi! 

Порiжся ножем

      i втопися, 

похлюпайсь у власнiй

               кровi. 

Нi Бога, нi Чорта

        немає! 

Є Я! але Я – це Нiхто! 

Є радiсть: нiхто не карає –

привiт тобi,

дiду Пiхто. 

Коли ти мене поховаєш, 

ти квiтiв сюди не носи. 

Живих 

  ще

даремно картаєш:

вiдпадуть i їхнi носи. 

До речi, менi нагадаєш, 

щоби черевики я взув – 

цей свiт,

    загалом,

  не спiзнаєш, 

а взнаєш – помер i забув. 

Тому i не бiйся,

      не бiйся! 

Не вiр нi менi!

     нi собi! 

Коли один раз

     зачепився –

вздирайся на новi

          щаблi.

ХРЕСНА ДОРОГА

Там з попелу стоять мої мости,

що спаленi були давним-давно,

а по горбах: хрести, хрести, хрести...–

моїх розп'ять знiмають тут кiно.

Зате у паузах: вино, дiвчата, смiх... 

Я воскресаю i впадаю в грiх:

стократно зраджую себе i всiх, всiх, всiх...

Життя – кiно, де кров моя стiка з хрестiв 

у пил дорiг до ваших нiг – клякайте 

й пийте її спрагло, 

           суки...

ІСTИНА

Істини немає i не буде! 

Істина – копатися в багнi! 

Істина – ножами межи груди! 

Істина – по горло у кровi!

Кожен не бажає народитись –

тiльки в смертi волю нам дано. 

Лиш одного можемо добитись:

пити трунок – Істини вино.

Це дурман: все можу зрозумiти. 

Це обман: живу усiм на зло. 

Ти нiхто – нема чого топити. 

Ти усе! – о! як тобi везло!

Розумiю: все, що є, – немає. 

Споглядаю: що нема – те тут. 

Часом про Касандру нагадає, 

та частiш: – І ти за ними, Брут?

Істина i Правда, Смерть i Злоба,–

я не вiрю Істинi в борнi. 

Перемога Правди – це хвороба, 

що пала в ненавистi вогнi.

Хочеш жити? – чимчикуй до гробу.

Хочеш вмерти? – Істину шукай.

З ворогом за Правду знищ утробу, 

а всiх мертвих вже не зачiпай.

ЗІРКА ПАДАЄ

Зiрка падає, зiрка падає, 

зiрка падає стовпом вогню. 

Нас з тобою нiхто не пригадує 

i не молить за душi в Раю.

Тiльки грiшним покута провини, 

тiльки вбогим прощення i Рай:

зуби оскалом в ницi спини, 

очi дiрками впилися в край.

Передайте привiт сторожi! 

І молiтесь, i Бога просiть, – 

(кiстяки, як штахет в огорожi) 

правду слова свого донесiть,

як жирують тi проклятi свинi, 

потiм моляться Небу з колiн, 

хрестять пики покривлено-виннi, 

щоб не з'їла їх зiрка Полин.

Але падає, зiрка падає, 

зiрка падає стовпом вогню. 

Нас з тобою нiхто не пригадує 

i не молить за душi в Раю.

ТАК НЕГАРНО

Тепла й любовi серце просить, просить,

а Смерть нещадно свiй ужинок косить, 

 косить...

Для наших душ немає в свiтi мiсця, 

вони спадають в землю, наче листя, 

i пропадають в перегної часу... 

Лиш Ангел пiдрахунки вносить в касу.

Все зрозумiлiш день за днем стає:

нiхто нiколи за життя не виграє! 

Ще серце проситься тепла й любовi, 

iще душа бунтує у неволi...

Та все мине: життя-буття мине, 

любов i щастя колом обмине:

одним – мене, 

а iншим – то тебе...

РАДІСТЬ ЖИТТЯ 

Жорстокість світу радує мене

століттями наповнений з відчаю

дивлюсь, дивлюсь і все недобачаю -

безглуздя далі буде чи мине?

Іти з добром розносити жорстокість

любові хрест, розп’яття і вино

рубати двері й вставити вікно

додати грати й гратись у високість.

Навіщо все? Летить в минуле час, 

калічить нас умовними візками

січе, січе в науку всіх різками

а там і вб’є колись там або й щас...

З  циклу  поезiй  «СВИЩ»

Я ТАКИЙ

Не марнуй ти свого часу –

в день новий, 

випий краще чаю з квасом –

я такий!

Розкажу веселу байку:

лiзе рак... 

Одягну фiрмову майку –

щось не так?

Покладу в кишеню грошi –

скiльки там? 

Люди повзають, як вошi –

по «сто грам»?

Вечiр дихає парами,

зiрка – бах! 

Суне фiра за волами

на рогах.

Не потрiбно вам корито?

Хто свиня? 

В пику в'їхало копито –

у, драння!

У багнi i серед гною –

красота! 

Слава нашому герою –

мерзота.

КОНТРАПУНКТИ

Я не живу – тому не трушу 

Я не жую – тому не вкушу 

Не п'ю вино – i не блюваю 

Я не Христос – i не прощаю 

Не хочу жiнки – тож не мушу 

Не дихаю – тому не вдушу 

Все добре наче – та бiдую 

Радiти треба – я глузую 

Нема життя – продав я душу

Я не помру – мерця не зрушу 

Прокльони є – я вас вiтаю 

Мерця взлюбiть – i оживаю.

ЯКБИ

Якби я вмiв лiтати й малювати 

То, може б, перестав щодня блювати 

Життя, як жуйку, деснами жувати 

І ремигати, дивлячись на вас, 

  i ремигати...

ВЕЛИКИЙ ЖОВТЕНЬ

Веселитись будемо

i усе забудемо.

Все, чого не знаємо, –

ми не пригадаємо.

Нащо нам історія?!

Поперед – вікторія!

Слава комунізму!

Та дивись крiзь призму:

кольори красиві, 

а батьки вже сивi –

їх життя минає, 

щастя чи хто має?

Парость молодая –

бур'яну безкрая...

Мрiяти не будемо –

все чуже огудимо! 

Лиш своє вiтаємо –

тiльки ним ригаємо! 

Мерзосна теорiя:

кожен, як калорiя. 

Витисли, мов клiзму – 

слава комунiзму! 

Скрiзь слова лестивi, 

скрiзь дiла злостивi. 

Тiльки Бог те знає, 

як всiх покарає:

винищить до краю 

недолюдкiв зграю!

РИПІННЯ РЕПУ

Холодно, голодно, п'яно 

наче не жив Челентано 

iм’я Дасена всує 

свiт не проголосує 

«АББА» неначе з похмiлля 

слухаю «Ху» вiд бездiлля 

«Пепел» щось там лабає 

i про «Машинку» не знає 

мiй здерепований внучок 

тiльки посилює звучок 

мiй здерепований внучок

МОДЕРНІ МОРДАЦІЇ

Якщо – то зви Чай Но 

Якщо – то зви Чайно 

Якщо – то звичай Но 

Якщо – то звичайно 

Якщо – то зви... зви... зви...

ЗАКОХАНИЙ КАЗАНОВА I

Схиляючись до нiг чарiвнiй панi 

З порожнiм серцем, з дiркою в гаманi, 

Шепчу палкi слова кохання, що незнанi 

Анi менi, анi чарiвнiй панi.

ЗАКОХАНИЙ КАЗАНОВА II

Схиляючись до нiг чарiвнiй панi 

З порожнiм серцем, з дiркою в гаманi, 

Шепчу слова про почуття ще непiзнанi, 

Шепчу палкi слова кохання, що незнанi 

Анi менi, анi чарiвнiй панi.

ЗАКОХАНИЙ КАЗАНОВА III

Схиляючись до нiг чарiвнiй панi, 

З порожнiм серцем, з дiркою в гаманi, 

Кохання чари пропоную непiзнанi, 

Шаленство почуттiв, неначе у романi, 

Сердець танок у любощах дурманi, 

Слова, слова шепчу про радощi незнанi 

Анi менi, анi чарiвнiй панi.

ЗАКОХАНИЙ КАЗАНОВА IV

Схиляючись до нiг чарiвнiй панi, 

З порожнiм серцем, з дiркою в гаманi, 

Уже мовчу в покорi та доганi, 

Сльозами промиваю свої очi вже поганi:

Я не потрiбен ні собi, ні цiй чарiвнiй пані.

ЗАКОХАНИЙ КАЗАНОВА V

З порожнiм серцем, з дiркою в гаманi 

Лежу в землi, а зверху топчуть панi.

ЛЬВІВСЬКИЙ ЕТЮД

Львiв i вечiр, 

нiч i день,

недоспiваних пiсень, 

недожитих днiв, 

недопитих келишкiв, 

i неповних снiв –

Львiв.

ВІДЧАЙ

Я твоя, хоч далека 

Я самотня лелека 

Я шукаю, хоч спека 

нерозкрита Я тека

Ось така Я! – така! 

Нi твоя! Нi своя! 

Нiчия!.. i чия...

З вiдчая Я чия! –

З ВIДЧАЯ!

ГИБАЙ ДОДОМУ

Як не хочеш – то йди додому, 

не наводь на мене оскому, 

обiйдемось на цей раз без грому, 

та вже йди, йди, у бiса, додому! 

І напийся, як прийдеш, брому,

та не шастай у пошуках рому, 

бо розкажу усе я старому – 

не уникнеш тодi перелому. 

Ну ж бо йди, йди, чортяко, додому!

ПЕРЕСПІВ

Ой, ти мила-чорнобрива, 

не свари на мене, 

я гуляю-випиваю, 

бо життя веселе.

Маю чоботи хорошi, 

високу шапчину, 

у кишенi повно грошей –

стане пить до згину.

Пропадай, моя шапчина, 

чоботи i грошi! 

Не злюбила мене мила –

я їй нехороший.

Не злюбила, прогонила, 

що маю робити? 

Я ж без тебе, моя мила, 

та й не зможу жити!

Ой, ти мила-чорнобрива, 

не свари на мене. 

Я гуляю-випиваю,

Бо життя веселе.

ОПТИМІЗМ 

Кусатися, брикатися

любити твоє тіло...

Кривлятися, звиватися

оповідати вміло...

Кохання, як мистецтво,

мистецтво - це кохання,

це скоки у крілецтво

з вечора і до рання...

Народжуються діти -

старіє наше тіло,

частішають помітки -

в архів готують діло...

І радість огортає

тупу і злу натуру...

І хтось розповідає,

що жив і вмер я з дуру.