Пісня Владивостоку

На скам’янілих хвилях океану

Гойдає кольорові паруси.

Казкове місто нашої пошани,

І туги, і жіночої сльози.

Березова вода,

Батьків легка хода

По скамянілих хвилях океану,

Швидкий і гомінкий,

Приморський чародій,

Підношу тобі пісенну пошану.

Женьшеневий напій твого повітря,

Натхнення океанського ковток,

І старикам, і волооким діткам,

Планети найтепліший закуток.

Краплинами душі,

Що жмурами пішли

По вуличках, майданах і будівлях,

Ми спішні, і смішні,

Поважні, і грішні,

Наступники великого кочівля.

Люблю тебе приморський чародій,

Мій Зурбаган,

Мй подих солов’їний,

Казкове місто юності моїй,

Моїй душі нестьмарені перлини.

І мій ти і не мій,

Простак і чародій,

То кличеш, то женеш куди подалі,

Де хлопцями бувалими,

Тримали й шанували ми,

Червоні паруси батьківських мрій.

Кинджал

Втомилась сталь бунтівного клинка.

Поки клинок вишпортував із піхов,

Не кров, а іржа з нього потекла,

Ганьба сторіч відлунювала лихом.

Як розщепив він, вірний мій кинджал,

Тужавий розчин іржаві і крові,

Так вірний кінь ніколи не іржав,

Як ржуть Кремлем затурканії коні.

Кинджал поезії, криваві блискавці

Вже не осяють втомленої сталі.

Сумний кобзар не припаде вустами,

З урочистим натхненням на лиці.

Як жити без нервового клинка,

Без почуттів, що дарували крила,

Під оком пих, які сучасно втілять

Й мистецтво до голодного шлунка.

В серцях народу вірний мій кинджал

Не викликає вибуху погорди…

З іржавих піхов блискавку свободи

Я вирвав, та не втримав, не вдержав.

З іржею й пилом лежачі в багні,

Вже не сполохне болем за мистецтво -

Кинджал поезії, кинджал палкого серця

Народженого людством у борні.