учениця 11 класу Донецької загальноосвітньої школи №57
УКРАЇНСЬКОМУ ПИСЬМЕННИЦТВУ ВІНОК СОНЕТІВ
СОНЕТ І Григорій Сковорода Шляхами довгими я йду до вас, Шукаю істини єдиную стежину. Минає мить — століть минає час, Руйнуються і творяться країни. А ти ідеш. Як гасло у пітьмі, Як світоч розуму на сутінок безладдя, Несеш пісні, і притчі, і псалми В надію, в допомогу й у пораду. Я бачу: крізь століття майорить Передчутлива мудрість до Вкраїни. Я чую: «Встане той, хто спить!» — Встає народ і розпрямляє спини. Як просто: велич спочиває біля тину! В обличчя — теплий вітер України.
СОНЕТ II Іван Котляревський В обличчя — теплий вітер України, В степах воли, і коні, і бики. Та, може, край Полтави, з-за долини Загоном виїдуть славетні козаки. Фантазія бере своє. Думки Летять легкі, веселі та мажорні, слів стає рядок стрункий: «Еней був парубок моторний...». І вже не відірвусь до ранку, А на зорі з росою продзвенить Чутлива пісня від Наталки: Дівочий хист — щаслива мить. Тож линуть із душі народу, з нас, Рядки із слів, неначе для прикрас.
СОНЕТ III Тарас Шевченко Рядки із слів, неначе для прикрас? Вірші лункі, а зовсім не легенькі! Панич дивується: «Який Тарас?» І з жахом: «Як? Живий?! Шевченко?!!». Як наша совість, з болю і страждань, Над кручею із поглядом глибоким Вдивляється у світ своїх бажань – «Реве та стогне Дніпр широкий». Кобзарю наш великий, у майбутнє З надією ми, вільні, ідемо. В годину і лиху, і скрутну Твоїм ми «Заповітом» живемо. На серці «Думка», «Гайдамаки», «Катерина»… — Нанизую я вогненні перлини.
СОНЕТ IV Марко Вовчок Нанизую я вогненні перлини, Вбираю в душу я нестерпний біль: Читаю долю, пізнаю «Два сини». Страждає мати... Повертається Василь!.. Нове читаю. Постає Устина. І правду, що дорожче всіх скарбів, Прокіп несе з собою непокірний, — Це все, що він в житті своїм нажив. Життя складне народу, як свідоцтво, Мир з подивом Європи пізнавав. Відкрила всім поезію жіноцтва, Кобзар великий донею назвав. Тендітні мрії дівчини вже сплять, У неба височінь думки летять. СОНЕТ V Леся Українка У неба височінь думки летять, Зривають з обрію зірки-бажання. В гаях, що дивним запахом п'янять, Ллє спів, веде на зоряне чекання. Від перших чарівних твоїх пісень, Від віршів, «Дум і мрій» і від «Касандри», Прекрасний України поетичний день Явився мирові всьому на заздрість. Стискав хоча легені тяжкий біль, Міцнів, зростав твій голос раз у раз. І вистачило ще в тобі зусиль Вважати, що «спадуть кайдани з нас». Сонети Криму Лесині злітають Морськими хвилями до небокраю.
СОНЕТ VI Іван Франко Морськими хвилями до небокраю Стрибають відгуки від скель твердих, Каменярі нове життя бажають Для тих, хто буде після них. І відгук міста сміх іще несе, Він жах несе, та іншого немає. Синиця, Басараби понад все Уволю посміятися бажають. Ти сам був духом бою недарма, В майбутнє вірив, в краще здобуття, Волів народу встати з-під ярма. Іще ти знав: «Прийде нове життя». І доки в скелях молоти гримлять, За видноколом матері не сплять.
СОНЕТ VII Олена Теліга За видноколом матері не сплять, Здригаються на постріли з пітьми. Лютує чорна Баб'їм Яром рать. Вітчизна розлучається з дітьми. І звідси йдеш на розстріл в лютий, В душі ж повітря тепле назавжди. Ти серце світові готова розгорнути, Але на смерть приречена піти. Із слів зірки складають міріади, В відлуннях вікон мерехтять прекрасні. Твого кохання золота лампада В поезії горить і не погасне! Надії в людях із людьми не помирають, Своїх дітей надії ще чекають.
СОНЕТ VIII Володимир Сосюра Своїх дітей надії ще чекають, Чи мало, чи нема вже їм числа. Зростають діти — рідні проводжають, Щоб краща доля в діточках була. Шлях починався із «Червоної зими», Зростав талан, прийшло тобі визнання, Та слово правди й совість нескоримі. «Мазепа». «Третя рота». Здивування. Тож не заради дивування і пошани Ти краяв душу у поезії вогню, Тому звучить твій голос безустанно: «Всім серцем любіть Україну свою». Ми любимо, як любимо життя, Крізь криги заборон і забуття.
СОНЕТ IX Андрій Малишко Крізь криги заборон і забуття До світла пробиває твердінь пісня. А хтось гадав: не буде вороття, Що горло українське щось там стисне. Народ співа свої пісні. Принишкли В гаях від подиву зозулі й солов'ї— Такі пісні подарував Малишко, Що їм нема ні часу, ні межі. Про вчительку, про Київ і про матір, Що синові рушник дає у путь — Такі —пісні як нам не заспівати! І це ніколи людям не забуть. Коли співає його добра ліра, Промінням проглядає сонце щире.
СОНЕТ X Ліна Костенко Промінням проглядає сонце щире, Відбитками життя проміння від землі Але ти не чекай, що вирій Прийде до тебе в ніжності й теплі. Так вчила ти відноситись до слави – Суворо та нещадно, без жалю! Війни осколки та полум'я заграви Іще і досі в серці віддають. Ти бачиш свою рідну Батьківщину, І даль, і явір, й Бога, і весь рід — І все це звеш ти Україна. Твій світ поезії, як інший світ. «Не думати мізерно», — ширше, на буття Горить і входить слово у життя.
СОНЕТ XI Василь Симоненко Горить і входить слово у життя, Але коли втоптати його дбають У прах, у попіл, вщент в сміття — З ім'ям Вітчизни на вустах вмирають... Ах, як любив свою ти Україну, Із Магелланов нових і Колумбов, Бо знав, що значить на землі - людина І що людина більше любить. Дивилась тиша, як ти йшов на грім, Мовчали друзі і життя мовчало. Пішов з життя ти зовсім молодим, Залишити ж ти встиг немало. Порину я в поезію довіри — Заради людства і заради віри.
СОНЕТ XII Василь Стус Заради людства і заради віри Не зміг байдужим бути до насильства. Коли зажерла влада лопалась від жиру, Ти розбудив усіх, хто хріп із свистом. Застигли, як стовпи, зимові дерева, Все — паморозь. На гілках ані руху. Ніхто не хоче бачити слова, Не чує нічого, та ще й не слуха. А ти так болісно на рідний край, На степ його, гаї, лани, долини: «Ярій, душе. Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України». Ковток поезії — від мертвечини спрага. Хай буде слову українському повага!
СОНЕТ XIII Максим Рильський Хай буде слову українському повага! Нехай чарує людство наше слово! Краса і до душі близька увага — Все це народна наша мова! Все це ти знав. Від уряду порад Не слухав, не писав ти щось навмисно, Тому що є троянди и виноград, Тому що є красиве і корисне. Тому, як парость виноградної лози, Плекати мову заповів ти Україні, Щоб бути їй чистіше від сльози, Щоб зберігав народ слова — перлини. Багатство — вірш, поема, дума, сага — Кохання витік, Родини наснага.
СОНЕТ XIV Дмитро Павличко Кохання витік, Родини наснага, Обійми рідних, руки матерів, До слова рідного одвічна є повага В піснях вітрів, в піснях морів. Не лакомства нещасного заради, Ти лірою до миру закликав, Заради нації, заради правди Її одну у своїй долі визнавав. Сонетів майстре, я назустріч тобі йду, В тебе учусь, до тебе я звертаюсь: На зраду мови я ніколи не піду, Я мовою живу, я їй вклоняюсь. Два кольори письменництву плетуть свій час, Шляхами довгими я йду до вас.
МАДРИГАЛ
Шляхами довгими я йду до вас, В обличчя — теплий вітер України. Рядки із слів, неначе для прикрас, Нанизую, як вогненні перлини. У неба височінь думки летять, Морськими хвилями до небокраю. За видноколом матері не сплять. Своїх дітей надії ще чекають. Крізь криги заборон і забуття Промінням проглядає сонце щире. Горить і входить слово у життя Заради людства і заради віри. Хай буде слову українському повага, Кохання витік, Родини наснага. |