Стежинками суму

***

Прийдуть старці, білі, наче свічки,

Сядуть, спочивати біля річки.

Ні про що вони не говорять,

Очі їх завзяттям не горять.

Руки їх, як камені, важкі.

Думки їх занурені в віки.

Дихають у смерках старики

Серпанковим подихом ріки.

***

Ввечері на вогник до мене

Кароока жінка зайшла,

Казала про життя щоденне,

Про те, чим болить душа.

Мені б посміхнутись у відповідь,

Мовляв, нудний я і сивий.

Що на нові краєвиди

Не вистачає вже сили.

Ось сиджу, кажу, дивлюся

На річку, на дальні межі,

На кукурудзяні вуса,

На огіркові мережі…

Нічого мені не треба,

Минулим живе душа,

Хіба що, торкнувши неба,

Видасть мені вірша.

- Хотіла, - зітхнула жінка,

Знайти в тобі чоловіка,

Та де вони, оті мужики,

Що грали зі мною в жмурки?

***

Даремно я досягнути прагну

Космічних висот,

Виказав мені догану

Вчений народ.

Ходжу я на звіра з луком,

Як прадід ходив,

Бо фахівцям від науки

У чомусь не угодив.

Співаю про рибу в річках,

Про звіра в хащах вікових,

Про дівчаток в сонячних стрічках,

Але тільки не про них...

Вчений брови хмурить,

Рушниці мені не дає,

А то, - кричить, - обуриться,

Та вченої вб'є.

БУЛА МОЛОДА

Була молодою,

милувалися мною.

Куди не піду -

завжди на виду.

Іду, бувало,

легкою ходою,

Не рипне галечник

під ногою.

Справи находила

не по плечу,

все боялась,

що улечу.

Тепер весь вечір

сиджу одна

біля відчиненого

в ніч вікна.

ДОЧЦІ

Ніби ведмідь нівроку

Зірки з неба злизав:

Котиться чорне око

Сліз моїх на вокзал.

Гуркоче прозорий ліс

Темрявою коліс,

Тільки я забаривсь

І чорноті моїх сліз.

БЕЗСОННЯ

Вночі прийшла дівчина

Ніжна, як Місяць,

Тільки мені не потрібна

Була ота киця.

Очі дівчини і руки

Не потрібні мені були,

Луни моєї розпуки

Потягом прогули.

І я не знав - за якою

Луною бігти мені

Яким непокоєм

Картатися удалині.

МІЙ ДІМ

У домі моєму давно

Люди чужі живуть,

Але пахне моїм вином

В приміщенні кожний кут.

З-за хвіртки собака мій

В обличчя сміється зло,

Звідси з оберемком мрій

Я покидав село.

Лащиться до моїх рук,

Хвилею в груди б’є,

Сивий Амур, мій друг,

Варте життя моє.

***

Дружина пішла з життя,

Я з рідної хати втік,

Від багаття, від каяття,

Від непрочитаних книг.

Занепав я у сивину,

У втому по вуха вліз,

Радісну давнину

Обмивши річками сліз.

Думав, що не кохав,

Що поряд йшов, аби йти,

Аби не ловити гав

У відчаї самоти.

А хто я тепер, коли

Дружина пішла з життя,

Куди мені далі йти,

Зокрема як у небуття?

АМУР

Амур зі мною не говорить.

Думає, я винен

У тому, що риба в ньому смердить,

У піняві жовтій гине.

У дитинстві я воду з річки,

Пригорщами пив,

І відбивався промінь стрічкою

У краплині, що упустив.

Прикрий мені твій докір:

Бо винен не я один

Що отруєні води з гір

Зносить життєвий вир.

Як підсобити тобі, скажи,

Горда моя Ріка,

Якщо хвилі твої, як ножі

Б’ють по моїх роках.

Якщо хвилі твої кволі

Встають і летять в лиман,

Пір'я безкрилої моєї долі

Скидаючи в океан.

Переклав з нанайської О. Лозиков