ЗА ВСЕ ТРЕБА ПЛАТИТИ

Уривок з роману «Божевілля».

ДЕСЬ НА ТРЕТІЙ ЧИ ЧЕТВЕРТИЙ день тупого сидіння в квартирі та сліпого никання по кімнатам Генка сказав Зіні.

- Мені ще й відпустку дали. П'ятнадцять діб за прослужені місяці цього року. З правом виїзду до місця проведення відпустки. Обіцяють накинути на дорогу і оплатити проїзд.

- То добре, що повністю з тобою розрахувалися.

- Я поїду додому… Останній раз скористуюся безплатним проїздом.

- Їдь…

- Сам поїду…

-Я зрозуміла. Їдь… Тобі щось треба зібрати в дорогу?

- Не треба нічого. Я «дипломат» візьму.

…Водій автобусу Київ – Черкаси не став зупиняти машину там, де попросив це зробити Генка. Молодий, років двадцяти двох прищавий сопляк, насмішкувато дивлячись на Генку (Мовляв, а що ти мені зробиш? Я хазяїн положення!), сказав:

- Ми зупиняємося на законних стоянках, а не «ось тут». Чи «он тамечки». І взагалі, до водія треба звертатися на державній мові, а не по-всякому кацапському балакати з ним. Може, я не зрозумів, що ви сказали, а ви мене відриваєте від дороги…

Змовчав Генка. Тільки очима дико повів, на що водій поспішно закрив двері, які відділяли його робоче місце за кермом від салону пасажирів. Звично, Генці для адаптації до рідної мови вистачало двох-трьох днів після приїзду. Міг він і прямо зразу ж розмовляти по-українськи. Та коли хвилювався, то зразу переходив на руську мову, іноді путаючи слова двох мов. І йому не хотілося допускати того зараз…

Проїхав Генка до автовокзалу ще якихось чотириста метрів. Вийшов там, де законом установлено, поступив так, як і треба тепер робити в незалежній Україні. Одержав від водія свого дипломата, бо той забирав до багажника всі речі пасажирів. Пішов в зворотному напрямку. Туди, де стояла садиба його батьків і старшого брата.

Ніхто не зустрічав Генку біля воріт батьківського дворища. Та й хто б міг стояти зараз під каштаном, що так розрісся за роки його відсутності? А був же посаджений за рік до його від’їзду на дійсну строкову військову службу маленьким слабеньким росточком в три листочки. Йван Мусійович, що був присутнім при тому урочистому акту, сказав:

- А й виросте ж, срать його матері! Таке маленьке, так і дивись, щоб кози не з’їли, а виросте ж. От, життя, срать його матері! Нас не буде, а каштан буде рости, цвісти і плодоносити.

А батько, обіпершись грудьми на костиль, посміхнувся:

- Хай саджає… Саджай, синку, саджай… Кажуть люди, що каштани ростуть швидко і приносять щастя людям.

Немає під каштаном батька, який завжди зустрічав його в воротах, коли б Генка не приїхав. Ніби знав, що Генка буде в гості. Мов би йому хтось сповіщав час приїзду сина. І завжди, надсадно кашляючи від через мірного куріння, проводжав Генку до воріт при його від’їзді. Далі не міг йти, бо боліли ноги.

І матері немає. Немає тепер кому зварити йому картопляний супчик з курячими потрошками: лапками, печінкою та пупом.

Та й хто знає про його любиму їжу, крім матері?

Дружина? Їй ніхто про те не казав, а сама вона не додумалася поцікавитися, що особливо любить поїсти її наречений Богом чоловік.

Невістка? А їй воно для чого?

Племінниця? У неї взагалі свої дівочі турботи.

Дружина племінника? Ну, тут взагалі слів не має, бо вона й бачила його раз, та й то випадково, мимохідь.

Темними плямами видніються вікна батьківської хати. Хати, про яку мріяли всією сім’єю багато років, а пожили в ній кагалом, вважай - нічого… Більше за всіх, мабуть, мати. Та й вона прокляла ті роки життя, коли вертілася одна в чотирьох стінах. А через двір жили син з невісткою та з двома своїми дітьми, її внуками, до яких потім ще добавилися правнуки. Але ніхто з них, як писала мати, не заходив на її половину двору. Чому? Бо так сказала дружина, мати, бабуся…

- Нічого там у матері під ногами путатися, заважати їй жити. А то ще люди подумають, що ми від неї все до себе тягнемо.

Писала Генці теща, це ще тоді, як жива була, що буцім-то дуже вже плакала невістка на похоронах свекрухи, його матері, волосся рвала на своїй голові космами. Кричала розпачливо на весь куток, а потім і на все кладовище. А для чого? Невже від того, що знайшла його матір мертвою на третій чи четвертий ( а, можливо, і на п’ятий) день після кончини її кума Пріська в холодній нетопленій хаті. Були й дрова, було і вугілля в сараї, та то було ЇХ паливо, а не ЇЇ. Бо їй сільрада виділила з запізненням безкоштовно, як і треба було пенсіонерці, та не було на той час грошей у сільради, щоб привезти те паливо. А сину, Количку, шоферу колгоспу імені Суворова, «під сракою» котрого був постійно самосвал-«ЗІЛ» і який при бажанні міг привезти матері: всього дванадцять кілометрів до паливної бази і стільки ж до двору матері… Тому привезли три тони вугілля ще від радянської влади, коли у дворі правили тризну по тій, для якої проявила турботу неіснуюча влада неіснуючої країни…

Не має уже в живих і Йвана Мусійовича. Та все ж так і стоїть злагоджена ним лавочка в стороні від воріт його бувшої садиби. Так стоїть, що зразу і не зрозуміти, чия вона, та лавочка: чи Яценків, чи Стрижаків. Батько і Йван Мусійович часто сиділи на ній, коли сили потихеньку залишали їх. Як примічав Генка, вони вже й не балакали між собою, а лише мовчки палили та іноді важко, в унісон, зітхали…

Генка сів на лавочку, рядом з собою поставив «дипломата».

Задумався.

Чого він сюди приїхав? Чого? Що він, не потрібний для військ, яким віддав кращі роки свого життя, хоче знайти тут, звідки добровільно-примусово уїхав двадцять вісім років тому назад захищати Батьківщину в Збройних Силах СРСР, а прослужив в «воюючих військах» РРФСР, які сторожували зони – виправно-трудові табори, переповнені зиками. А потім стали жандармами для свого ж народу, для Батьківщини, якої вже не має, як немає і тих людей, ім’я яким було «радянський народ». І він, у кого – ось вона, батьківщина, що в вузькому, що в широкому розумінні цього слова – не має тепер тут нічого. Ні-чо-го! Бо й сам тут чужий, громадянин іноземної держави, Росії. Чужак. Іноземець в своєму селі, в своєму дворі. У себе вдома.

Чи є бог в душах тих душогубців, що таке наробили?

Хіба ж можна так, щоб людина ні з того, ні з сього стала раптом чужою, непотрібною для тих, з ким росла, мала одних батьків – одну родину? А була ж ще більша родина, котра відстояла ту, велику Батьківщину в страшній смертельній битві.

Як же тепер буде?

Дядько Їгор загинув в Новоросійську…

Дядько Андрій, материн дядько, похований в братській могилі в Молдавії…

Він, Генка, з своїм сімейством тепер буде жити за кордоном, а батько і мати його поховані тут, від домівки менше кілометра до кладовища. А від його нинішнього житла – тисячі кілометрів…

Кому пожалітися?

Кому поплакатися?

Для чого він сюди поїхав?

Раптовий імпульс відчути рідні корені послужив тому причиною? Чи розпач, який прийшов до нього після увільнення на пенсію в сорок сім років?

Його ніхто не зустрічає, мило не запрошує до хати.

Йому не хочеться йти в цей чужий двір, де його не чекають…

Йому нічого не хочеться…

- Дядьку, як що ви на автобуса, то його сьогодні вже не буде. Мати сказала, що ви можете переночувати до ранку в нашій пустій хаті. Вона грошей за ночівлю не візьме, бо то й не наша хата, а дядькова… Ні… дідова… Не цього діда, що тут живе, а другого діда, який живе не тут…

Генка підвів голову, зморгнув пелену з очей. Біля нього стояв хлопчик зростом до метра, в кашкеті, зсунутому на потилицю, так що козирок стирчав посеред голови. Хлоп’я дивилося на нього довірливо, з якоюсь недитячою турботою в очах. І сипало словами, як скорострільний автомат.

- Чий же ти будеш?

- А я Стрижаків Сашко. Олександр Володимирович, бо батько у мене Володимир, Володимир Миколайович. Він ще зоотехніком в колгоспі. Я знаю… Так будете ночувати в нашій хаті?..

- Буду, Сашко, буду…

- Тоді ось вам ключ від вхідних дверей. Дорогу самі знайдете?

- Та… мабуть, знайду, як що покажеш, куди йти…

- Можна за мною в ось цей лаз, а можна он туди в ворота, та там по двору…

- Я, певно, по двору піду, в ворота…

- Тоді і я пішов, бо мати лаятися буде і баба пранців надає. – Сашко гучно підсьорбнув носом, підтягнув штани і хотів пірнути в дірку між деревами-кущами.

«Господи, чи не він це сам, Генка, в дитинстві: такий розумний, довірливий та розсудливий?» - Генка з тремтінням в душі провів довгим поглядом Сашка. Гукнув:

- Постій-но…

- Та стою вже… - Сашко вернувся до Генки. Задрав голову, щоб бачити його обличчя. – Ви що, дядьку, плачете чи що? Не треба плакати… Я ні за що не заплачу! Мені батько казав, що його дядько, дід мій, це той, в чиїй хаті ви ночувати будете, як був малим, то ніколи не плакав. Бо він готувався солдатом бути, а потім ще й командиром, офіцером. Я те ж буду офіцером української народної армії, бо ж тепер Червоної армії, в якій служили мій батько і тутешній дід, вже не має. А ще дід далеко, в Росії офіцером служить. То ж він і є дядько мого батька.

- Гаразд, Сашко…

Генка забув, для чого зупиняв хлопчину, а той стояв і чекав, що ж скаже цей дивний прохожий. Такий великий, а збирався плакати…

- Ти… той… Сашко… ти приходь до мене в гості…

- Прийду, як що баба відпустить. Вона каже, що гріх об’їдати проїжджих людей. Давайте я вам краще вечерю принесу. У нас є варена картопля з салом. Зовсім свіжа. Будете їсти таку?

- Буду, Сашко, буду. З великим задоволенням. Неси…

- Зараз принесу. Ви йдіть в хату і не плачте. Автобус вранці буде – і ви далі поїдете. Що ж робити, коли сьогодні на нього не встигли? Хіба ж обов’язково плакати?.. Терпіти треба!

- Гаразд, Сашко, я потерплю і плакати не буду. А що ж дід твій, який далеко, в Росії, не приїздить в гості?

- Не приїздить, ні… - Сашко глибоко, не по дитячому зітхнув. – Баба каже, що йому не має чого тут робити, бо просрав він свою спадщину. Тільки я не знаю, як це таке буває…

- То нічого. Виростеш – взнаєш…

- То ж і мама так каже, і теж плаче. А батько сміється: «Чого ви, каже, так переживаєте за дядьком? Він же сам все, що тут дідове і бабине, вам відказав. То ви просрали спадщину – ні собі, ні людям. Дядько ж ясно сказав, що тут жити не буде, а в Росії йому казьонну квартиру дадуть, як піде на пенсію. Офіцерам всім на пенсії квартири дають». А після цього і дід плакав, і баба плакала, а я – ні!..

- Ну, ти молодець! Справжній боєць…

Двері були замкнені на той же замок, який колись купив Генка. Його дужка була просунута в два кільця, які вони з батьком вбили і в двері, і в одвірок. Довго тоді думали, як зробити ті прибої, щоб було міцно і красиво, і вирішили, що два кільця будуть краще всього.

Кільця, дужка замка і куточок одвірка за замком були повиті павутиною.

Значить, давно тут були ночувальники.

Генка зняв замок, відкрив двері. В ніс вдарило затхлістю нежилого приміщення.

Генка зайшов в сіни. Справа був вмикач. Генка простягнув навпомацки руку. Вмикач глухо клацнув. Над порогом, вгорі під стелею, загорілася лампочка. Генка подумав, що Сашко буде ж бігти через двір, тому включив вуличну лампочку. Сам же відкрив двері і ввійшов до кухні. Ввімкнув світло, бо ж права рука сама потягнулася до вмикача, який був зліва від вхідних дверей. Під стелею на голому шнурі загорілася лампочка, розбризкуючи тускле світло. Вона вся була в павутині і засиджена мухами.

В кутку між причілковою і бокової від степу стінами висіла обрана в рушник ікона Божої Матері з лялькою на руках. Над нею виднівся засушений букетик якихось квітів чи то трав, мабуть зібраний і покладений туди ще матір’ю.

Стіл… піч… плита… дві табуретки…ослін під стіною… вішалка для одежі з залишеною на одному з гачків старенькою куфайкою… на краю столу відро для питтєвої води, але без води, хоча з алюмінієвою кружкою поряд…

Все те ж, все те ж…

Генці чомусь пригадалося, як він і Лариса запалювали тут, на долівці, на чистих і свіжих килимках, коли ще були живі його батько і мати. А тепер все покрите закаменілою пилюкою…

Стукнули сінешні двері. Скрипнули кухонні.

-А це я!

Усміхнений Сашко приніс кострулю, завернуту в рушник для ліпшого зберігання тепла. З-за пазухи він дістав згорточок:

- А це сало і хліб. Мати дала. А картоплю баба завернула, щоб не прохолола. Тут, в столику, стоїть банка з маринованими огірками. Ви беріть їх, скільки захочете. У нас їх багато. Баба каже: «Накрутили як на весілля, та чорт їм рад!» Ви їжте, їжте. Ви ж в дорозі…

-Спасибі, Сашко. Буду їсти. Ось води принесу з колодязя. У вас є колодязь, чи у сусідів воду набираєте?

- Коли у сусідів, коли у себе. Яценківська вода смачніша для пиття. А ви візьміть відро з водою там, під виноградом. То дід насосом накачав. Вода відстоюється, і мати з бабою беруть, коли треба. А виноград – то ще мій другий дід, що батьків дядько, як в школу ходив, то посадив. Росте. Баба вирубати хотіла, та дід не дозволив. «Нехай, каже, росте. Хоч яка пам'ять буде. Не ми садили, не нам і зводити». Мати з тих ягід компоти закриває в банки, вино робить. Я вина не пробував. Мені його не дають. А компоти смачні. І ягоди їв: сооолооодкі… Там ще висять. Дід каже: «Нехай висять до морозів. Може, Генка все ж приїде.». То так мого діда, який в Росії, так звати, Генка. Вони там кожної осені висять. Аж до снігу. А потім баба їх свиням викидає, бо приморожені. Не можна такі їсти: живіт болітиме. А я бачив, що дід їв і плакав. А ви чого знову плачете? Я ж бачу… Давайте я матір свою покличу. Вона санітаркою в районній лікарні працює. Швидко зробить так, щоб ваші очі не сльозилися.

- Не треба, Сашко, нікого кликати. Само прокліпається. Пішли, покажеш, де вода стоїть і виноград дозріває.

- А ви самі побачите, як через поріг переступите. Тільки лампочку на вулиці не вимикайте. Мені додому треба, бо мати лаятися буде.

- А ти в школу ходиш?

- Ще ні. Я – грудневий, так батько каже, що ні туди, ні сюди з школою. А ось в майбутньому році уже піду. Бо сім років уже буде. У нас в школу зараз ходять Свєтка і Мишко.

- То вас троє – дітей?

-Ні, четверо. Я і Настя – близнюки. Всі чекали мене одного, а народилася ще й Настя. Вона старша мене на сім хвилин. Носа дере і шпиняє. Теж мені – старша… І я міг би бути старшим…

- Ну й розумний же ти, Сашко, все знаєш!

-А мені це саме й дід каже, що я весь пішов в його молодшого брата , мого другого діда. А баба каже, що від того розуму той дід і став таким дурним, що зовсім про домівку забув. Хіба ж можна так, щоб про свою домівку забути?

-Мабуть, можна, Сашко, як що баба так каже. Ти слухайся її.

-А дідові хіба ото і не болить, що він не їде і не їде?

- Може й болить… Та куди ж йому їхати? Батьків не має… Хто його чекає тут…

- Як це – батьків не має?! А на кладовищі? Там же вони поряд лежать і їх фотографії на хрестах…

- Хіба що на кладовищі…

-А чекаємо ми його всі. І не тільки його, а й дівчат – Іру і Марусю, і тьотю Зіну… Якби він знав, що я з Настею його чекаємо, і Свєтка, і тьотя Свєта, і Мишко, і дід, і баба, і мій батько, щоб його на полювання повести на перепілок або ж зайців, і мати…Мабуть тоді приїхав би і всіх своїх з собою привіз би. Та йому ж ніхто не напише, кажуть що немає часу. А я найшов би той час, та ще не вмію писати. Ось як навчусь – зразу ж йому напишу. Хіба ж можна ось так – взяти і враз забути про все: про яблука, про груші, про вишні, каштани, берізки, осокорі, сливи, горіхи, шовковиці…

Сашко називав дерева, які Генка колись саджав власноручно.

-Ой, побіг я, а то точно: баба пранців дасть, а мама прибавить духопеликів!

- А ви що, так і живете всі в одній хаті, цією не користуєтеся?

- Ні… То хата дідова і бабина і тьоті Свєти. А наша хата там, в кінці городу. Он, бачите, два вікна світяться? То щоб я бачив, куди мені йти. Я просто ночую у діда з бабою, як тьотя Свєта від’їжджає в Черкаси. Вони самі бояться без мене ночувати. І мама тут буває, банки на зиму закручує, а потім ми їх додому носимо, коли щось треба з’їсти. А так вони тут, в підхідному погребі зберігаються. Он там він. - Сашко показав в сторону грейдерного насипу. Та Генка й сам знав, де знаходиться підхідний погріб: недалеко від воріт.

- А чого ж тут було не строїтися? – ніби то сам собі задав запитання Генка, бо знав, що Сашко занадто малий, щоб знати і такі подробиці.

-А тут не можна. Тут дідова спадщина. Того діда, що в Росії живе. Баба каже: «Мало чого він міг намолотити по молодості та по дурості, матері своїй допомагаючи. А в житті всякі повороти бувають. Яких і не чекаєш по своєму плану». От як що він не приїде, так мій тутешній дід каже, що поки живий, поставить тут будинок для мене, щоб не пропала земля, а то хтось інший її забере під забудову. А я хочу, щоб той, другий дід, тут жив, і щоб я до нього в гості ходив.

- Сашко, а ти до баби Оксани, що тут жила, ходив в гості?

- Чого б це я до неї ходив? - Сказав-запитав з якоюсь погордою Сашка, від якої Генку покоробило, і з не меншою пихою закінчив: -Я тут жив! Мати казала, що я з першого разу, як побачив бабуську, то зразу до неї потягнувся. А вона мене взяла на руки, і я дуже плакав, як хтось хотів мене забрати від неї. Потім мою коляску стали ставити ось в цій кімнаті біля ліжка бабуськи на день. А потім і на ніч залишали. Мати або на печі спала, або в отій кутковій кімнатці, де колись жив мій дід, як в школу ходив та в клубі працював. Я цього не пам’ятаю, мати розповідає все, бабуська розказувала. У нас же тоді своєї хати не було, тієї, що зараз в кінці городу. Бабуська мені багато чого розказувала, поки баба Віра додому мене не затягувала, обіцяючи пранців дати…

- Тебе що, всі б’ють?

-Мене? Б’ють? Ні-і-і-і-і… Тільки Йван Яценків хотів якось попробувати… Так я йому таких духопеликів дав, що він більше не чіпляється.

- Ви б’єтеся з ним?

-Ні-і-і-і-і… Ми з Іваном дружимо. Ми ж сусіди. Бабуська казала, що нам битися не можна.…

- Чого ж ти тоді так лякаєшся пранців та духопеликів?

- Ой, дядьку, так то ж ще не все! Бабуська мені обіцяла, коли її не слухав, прочуханів та чортів дати. А я так і не взнав, що ж воно таке, як і про пранці та духопелики не знаю. Чую, що обіцяють, от я й кажу, що обіцяють. А бити – ні… Батько каже: «А чого його бити? Як воно неслухом уродилося, то ти хоч убий його, все рівно не зміниться. А коли він, цебто я, Тарасом Шевченко у нас народився – таким же розумним та допитливим. А ми його бити за те будемо? Хай живе як живе…» Дядьку, а хто такий Тарас Шевченко?

- Хіба тобі не казали?

- Та казали, що вірші писав… Солдатом був… Свєтка говорила, що його так наказували. Він вірш напише, а цар його зразу ж в солдати забирає. Хіба що, в солдати беруть тих, що вірші пишуть?

-Дивлячись, які вірші та хто їх пише… Ти про бабуську розказуй. Про вірші ми потім поговоримо…

- Й про Тараса Шевченко?..

- І про нього.

- Я з бабуською тут жив. Так вона мені кожного дня картопляний супчик з курячими потрошками варила в маленькій кострульці. Або ж картоплю з смаженим салом та цибулею. І все про мого діда, який тепер далеко живе, мені розповідала. Казала, що як би то він жив тут, то порядок швидко навів би. А коли її на кладовище віднесли, я бачив, як її туди відносили, а потім в яму закопали. Дід каже, що в свій час всіх закопають, всі там будемо. А я то хочу, щоб мене закопали, то зовсім такого не бажаю. Бачите, дядьку, там же темно і холодно, в землі. Але ж там лежать дід і баба мого батька, моя бабуська. Там я з ними буду. Вони хороші. А потім мені хочеться і з батьком бути, і з Мишком, і з Настею, і з Йваном… Та ще ж в школу треба ходити, приїзду другого діда дочекатися… Так що краще я тут буду жити, на землі. А їх на кладовищі провідувати та розказувати їм, як ми живемо…

З великою неохотою, та все ж пішов Сашко чи то до баби з дідом «ночуватися», а чи в свою домівку поплівся через город. І Генка залишився один в чотирьох стінах. Він розмотав рушника, в який була дбайлива загорнута коструля. Коструля ще була майже гарячою. Генка поставив її на стіл, зняв кришку. В кострулі була, як він називав, «картопля по-селянські», тобто варена ціла чищена картопля. В яку було кинуте смажене з цибулею сало. То було його друге улюблене блюдо після «картопляного супу з курячими потрошками». Згадав сказане Сашком:

- То баба Віра зварила. Після того, як бабуську поховали, вона тепер майже кожного дня в цій кострульці варить таку картоплю, а я її потім їм. А сьогодні ось вам дісталося. Їжте на здоров’я, мені не шкода. Баба Віра ще зварить, бо сьогодні вже діда не буде. Автобуси з Києва всі пройшли. Я знаю.

Генка з задоволенням поїв картоплі з салом та маринованими огірками з трьохлітрової банки, що стояла в тумбочці кухонного столу. Під горілку, яку він привіз з собою, закуска була добротною. Тим паче, як що врахувати, що він не пам’ятав, коли нормально їв останній раз. Після увільнення на пенсію він, в основному, закушував.

Тільки раз защемило у Генки під серцем від того, що ось він дома, поряд з братом, сім’єю племінника, а – один. І, здається, знаходиться ще далі від них, чим був. Та після чергового прийнятого під добротну закусь «полу стаканчика», відпустило. І Генка подумав, що поступає вірно. Бо згадав, як на похорони батька приїхав з Молдавії батьків старший брат Василь, який залишив Україну в пошуках кращої долі ще до війни, та так і не повернувся в рідні пенати. Генка ще згадав, як після поминок, коли люди вже розійшлися по домівках, а за столом залишилися тільки близькі родичі, він напустився на дядька, винуватячи його у всіх смертних гріхах. Чоловік, який прожив немало, спочатку сперечався, намагався щось пояснити Генці, сопляку, не знаючому глибин життя. А потім сказав таке, що особливо врізалося Генці в пам'ять.

-Ти, мій юний племінничку, поживи з моє, переживи з моє, або ж хоча б половину того, що пережив. Можливо, тобі випаде ще гірша доля – ти ж те ж в стороні від домівки, і може так статися, що тебе спадкоємці звинуватять ще в більших гріхах, чим мої. А ось на своє весілля тобі треба було б мене позвати з моєю дружиною і дітьми, твоїми двоюрідними братами. Ми приїхали б. Тут недалеко: вісімнадцять годин на власній машині – і ми в Драбові.

Ось ту розмову і згадав нині Генка і подумав, що йому досить бесіди з внучатим племінником. Мале дитя, а виклало все, що чуло від рідні про свого діда. Та ще й своїх думок добавило. Вустами дитини говорить істина?

Не запалюючи світла в других кімнатах, Генка обійшов хату. Зупинився в «своїй» кімнаті, яку Сашка назвав «кутковою». І знову таки згадалася Лариса, бо ж з Зіною в цьому ліжкові не було нічого, як у чесних і принципових комсомольців.

Генка приніс з кухні табуретку і, сидячи на ній, схилився на своє ліжко. В такій позі проспав-продрімав до раннього ранку. Його ніби хтось штовхнув під бік, і Генка проснувся з відчуттям добре і багато поспавшої людини. Та не зразу зміг збагнути, де він знаходиться і що тут робить. Бо приснилося, що він на нараді ідеологічних працівників МВС в Москві і заснув при доповіді Чурбанова. А коли дійшло, де він насправді, то Генка глянув на наручного годинника з покритим фосфором циферблатом, «Командирские» називається, і швидко-швидко зібрався для відбуття. Він злякався, що сюди хтось може зайти з старших членів великого сімейства і впізнає його. А відкриватися Генка чомусь не хотів.

Генка залишив на кухонному столі дві коробки шоколадних цукерок «Вишня в коньяку» і «Вишня в лікері», чотири шоколадні плитки з горіховим наповненням, дві повні пляшки горілки «Пшеничної», куплені в Москві, в аеропорту Домодєдово. Третю, надпиту майже наполовину, забрав з собою. Поряд з цим набором, та все ж трохи в стороні, поклав свою електронну іграшку, якою бавився в літакові: мишка збирає в корзинку курячі яйця. І їй треба встигнути своєчасно підставити корзинку, щоб яйця не розбивалися. Трохи подумав, зняв свого наручного годинника з надписом на кришці: «За примірну дисципліну і відмінні показники в навчанні», злегка підправив механічний завод, і поклав зверху на іграшку. Хто побачить, той зрозуміє, що годинник дається тому, кому дариться й іграшка. Глибоко зітхнув і переморгнув повіками.

Затим Генка взяв опустілий «дипломат», замок і ключ, вийшов на вулицю. Навісив і закрив на ключ замок. Хотів ще навідатися в туалет, та передумав, бо від сараю йшла назустріч йому молода жінка, мабуть, дружина племінника, мати Сашка.

- Уже йдете? Ну, щасливої вам дороги! – Сказала і забрала ключа.

Генка хотів дати їй грошей, та молодуха активно запротестувала.

-Ні-ні-ні!.. Ніякої плати… Не можна нам за таке гроші брати. І так гріх висить на нашій сім ‘ї. Хоч би вже той приїхав, та простив їх, чи що?

- Що ж, прощавайте. Спасибі за притулок. Передайте Сашкові, хай зайде в хату: я там йому подарунок залишив.

-Ой, та що ви… - Ніби юна дівчина зашарілася молодуха. – Який ще подарунок?..

- Нічого такого… Просто за гостинність малюку і його добре та щире серце.

- То все його бабуська навчила, Царство їй небесне… Прабабку він так називав. Каже було: «Це моя баба». То ж на мою свекруху. «А це моя бабуська» - тобто, на прабабку. Рано пішла від нас…

Та Генка вже не чув її. Розмашистим кроком він чи не летів за ворота і далі до автовокзалу. І був радий, що ніхто не бачить його сліз, які потоками л’ються по його щоках.

…Тим ранком доставилили термінову телеграму - «блискавку». Ох, не любив їх Генка, бо нічого хорошого вони з собою не приносили. Вийшов з спальні в прихожу. Розписався в одержанні і взяв аркушик паперу з рук кур’єра. Прочитав: «ПОМЕРЛА МАМА СПОВІСТИ ПРИЇЗД ПОХОРОНИ КОЛЯ».

Генка мовчки пройшов до спальні. В коридорі віддав папірець-телеграму Зіні, яка вийшла слідом за ним. а сам ліг горілиць на постіль і заплакав. Сльози безсилля і розпачу струмками лилися з очей, і Генка чи не вперше зрозумів, що то воно значить: сльози рівцями по щоках течуть… Його ніхто не заспокоював. До нього ніхто не підходив. Та й хто і чим міг йому допомогти? На дорогу грошей не має, бо здається, що тих клятих грошей немає в усій новій державі. Проїздні документи ніде не беруть, бо не хочуть перевозити військовослужбовців в кредит, а бажають лише за готівку. Та й Зіні уже більше півроку не видають зарплату, прикормлюють раз в місяць п’ятдесятьма тисячами карбованців, які донедавна являли собою п’ятдесят карбованців. Генка з розпачем подумав, що у них зараз навіть не має такої суми, щоб послати якусь свою долю на похорони. Дослужився державі державний чоловік на державній службі, що та держава навіть не може заплатити за виконану роботу. Хоч бери автомат та й іди на велику дорогу експропріювати експропріаторів. Добре ще, якщо нашкребуть на телеграму.

Так що Генка не поїхав тоді, щоб постояти в ногах у материнської домовини, сказати своє останнє: прости-прощай…

Генці крізь сльози чітко пригадалося, що і Зіна не змогла вчасно вилетіти на похорони своєї матері, його тещі, хоча тоді і було за що: вони були при непоганих грошах, на легковий автомобіль збирали.

Так вже вийшло, що Генка з колегами пережралися на корпоративних вечорницях, і Генка приїхав додому, а точніше, його доставили в службовій машині ледь живим та теплим. Зіни вдома не було. І коли пізно вночі, ледве добудившись його, рознощиця телеграм вручила йому таку ж «блискавку» про смерть тещі, Генка, не читаючи, сунув папірець в тумбочку під дзеркалом в прихожій та й ліг досипати. Хоча, точніше, він і не просинався, одержуючи телеграму, а рухався по квартирі, як кажуть, на автопілоті. Звичайно, нічого не зміг сказати про неї на другий день Зіні, яка прийшла з нічної зміни. І телеграму Зіна знайшла зовсім випадково днів через три чи чотири, коли летіти було пізно. А того, хто так поступив з телеграмою, так і не виявили. Генка божився, що в вічі її не бачив, і посилався на дітей. А діти плакали і в один голос твердили, що такої телеграми вони не одержували. Хіба ж вони не віддали б ту кляту телеграму мамі, коли б бачили її своїми очима?..

Ноги ніби самі привели Генку на сільське кладовище, і він невільно відмітив, як воно розрослося в усі боки за роки його відсутності в селі. Та Генка добре пам’ятав, де поховали батька, тому зразу ж направився по непримітній стежинці між могилок до пам’ятного місця. Ще на відстані побачив два ще відносно нових хреста, там де малася бути могила батька. Подумав, що раніше на його могилі стояв обеліск з червоною зіркою. Тепер, значить, хрест. Мабуть, замінили, як хоронили матір. Генка підійшов ближче і побачив нову огорожу, обнявшу дві рідні могили. На хрестах – портрети - зліва батьків, справа – материн. Знімки були ще тих часів, коли батькам ще не було і по тридцять: молоді, красиві, усміхнені, білозубі… Батько знятий в «кубанці» на голові, з-під якої на лоб висовується розкішний чуб. Це ще коли батько працював в міліції, за що його і висліджували потім поліцаї, коли в Драбів, як і в усю Вкраїну, прийшли гітлерівські війська. Та правду ж кажуть люди, що не стільки страшний чорт, як його посіпаки. Німців в Драбові, казала мати, не було, а усім тут заправляли свої ж, запроданці-поліцаї. Вони ж і зловили батька в берегах, де він ховався в болотних очеретах. Заарештували, і відправили спочатку в концентраційний табір в Золотоношу, а потім – в збірний обласний, чи повітовий, в Пирятин. Там те ж «свої» заправляли. Більше місяця була мати в походеньках, доки забрала свого чоловіка додому, де ледве виходила його від запалення легень та ревматизму. І тепер вони упокоїлися разом, поряд, назавжди…

-Здрастуйте, мамо і тату!

Ось я й прийшов до вас, ваш молодший син.

Вибачайте, що з таким великим запізненням прийшов та що взагалі рідко приїздив, пояснюючи все занятістю та ділами. Ви ж знаєте, що то була правда. Важко жити без надійної волосатої лапи. Всюди треба було пробиватися самому, бо то тільки кажуть так, що у нас всі рівні перед законом. А виявляється, що є рівні, а є ще рівніші і рівніші рівніших…

Та про те довго розказувати і вже ні до чого воно зараз…

Я тепер пенсіонер і живу за кордоном.

Не має вже, батьку, тієї країни, за яку ти проливав кров на фронті, та й став інвалідом. Не має… Просрали, пропили, продали її наші правителі. Не знайшлося у неї, бідолашної, надійних та вірних захисників.

Прости, батьку!

Прости, мамо!

Простіть мене, вашого сина-солдата, вашу надію за те, що я не зміг захистити своєї Батьківщини, бо й сам не знав, від кого ж її захищати…

Прощайте, рідні мої, і тепер мабуть надовго. Можливо, і назавжди. Мабуть, зустрінемося вже на тому світі. Бо таке сотворили з країною і нами, що й Гітлера не треба. І не знаю я, чи зберу коли-небудь стільки грошей, щоб приїхати з свого закордону до вас провідатися. Бо чую, що це лише початок. А все лихе ще попереду. Тим паче, що й ви тепер у мене закордонні…

Генка підняв голову і подивився туди, де метрах в трьохста стояла хата молодшої батькової сестри, тьоті Дуні. Так вийшло, що з її вікон видно було могилки родичів, а від могилок видно було хату. А в світлу літню погоду, чи пізно вечором, коли в хатах запалювали світло, за тими шибками можна було побачити, що хтось там вештається. А от впізнати певну особу уже не виходило. Зараз вікна не світилися.

Тримаючись рукою за огорожу, Генка ще раз повільно обійшов могилки, ще не один раз промовив своє: «простіть-прощайте». Розвернувся і повільно пішов з кладовища на автовокзал…

Нужду Генка справив уже в туалеті автовокзалу, де був чи не першим клієнтом за три карбованці. Там же сів згодом і на автобуса, що відправлявся на Київ. Проїжджаючи мимо батьківсько-материнської домівки, довго і пильно – ще здалеку вдивлявся в те місце, де під двором стояла лавочка. І здалося йому, що Сашко, як часовий, уже знаходиться там… В Борисполі Генка зійшов на стоянці аеропортівського автобусу, і вже на ньому добрався в аеропорт. В черговій касі взяв квиток на рейс до Хабаровська. І вже вечором наступного дня, коли в Драбові ще був обід попереднього дня, Генка був вдома. Як що можна так сказати про пристанище, яке дісталося йому завдяки викрутасам долі.

То ж добре, що при такому розгардіяшу хоча б літаки ще літають по розкладу та графіку.

ВЕЛЬМИШАНОВНИЙ ПАНЕ РЕДАКТОР!

На днях заходив в Державну Думу Російської Федерації, а в тамтешній бібліотеці надибав Вашу газету. Мене зацікавила Ваша манера захищати наші Збройні сили не взагалі, а в кожному випадку – конкретну особу: офіцера, прапорщика, солдата чи сержанта. Скористався вільною часиною, та й начеркав для Вас особистого листа, щоб Ви змогли поповнити запас своїх знань про «розвиток та досягнення сучасної російської і не тільки демократії».

Будь ласка, не дивуйтеся ні листу, ні його змісту. Скажу зразу, що його автор – абсолютно здорова фізично, морально і політично людина. Ніякого божевілля, шизофренії чи параної за ним не помічалося. Подібних мені людей зараз немало по Росії та СНД. Боюся, що з часом їх буде ще більше.

До того ж, не намагайтеся по журналістській звичці вичислити мене на місці, або ж відшукати по Росії чи десь поблизу.

Від усього серця щиро зичу Вам прекрасного довголіття, благополуччя і добра, а тому не рекомендую організовувати та проводити подібне міроприємство. Просто, прийміть мою писанину до уваги, як рядовий лист, що прийшов до редакції від вдячного читача Вашої газети, і знайте, що десь є ще одна людина, яка поважає Вас як добротного журналіста, і Ваш журналістський колектив. Прикро зізнавати, що не змогли ми з Вами зустрітися хоча б років п‘ять тому назад Але Вас і Вашу газету я буду пам’ятати до кінця своїх днів і, можливо, колись, не скоро, відкрию такою або ж подібною свою. І запрошу Вас радником чи консультантом редакції…

Моя недовга життєва дорога засіяна гадостями, як муніципальний двір при недобросовісному двірникові собачими екскрементами. Хоча починалася вона складно, устрімлюючи мене по накатаному батьківському шляху. Та роками освоюваний батьком шлях несподівано покрився частими і глибокими воронками, немов виявився розбомбленим літаками, які не донесли свій смертоносний вантаж до указаної цілі, а розкидали його, де прийдеться.

Батю, генерал-майора, командира бригади, вивели з Південною групою військ в Союз та вмісті з бригадою ( майже чотири тисячі душ) скоротили за непотрібністю новій Росії і другим новітнійшим, суверенним та недоторканим країнам, що водночас народилися на мертвому просторі СРСР, та й викинули в нікуди, як рибку на берег. Броньована на час служби за кордоном квартира залишилася в Пярну, де армія, якій мій батько віддав двадцять сім років свого життя, на той час вже була оголошена окупаційною, а її представники – персонами нон грата з усіма витікаючими наслідками.

Мої батьки з двома чемоданами, баулом та чотирнадцятилітньою дочкою найшли пристанище в відживаючій свій вік сільській українській хаті моєї бабусі, а батькової матері. І позаяк дід помер давно, а батя не збирався коли небудь вертатися доживати свій вік в батьківські пенати, то, відповідно, ні для кого було укріплювати та обновляти батьківське дворище. Та і ні до чого було затрачуватися: держава, котрій батя служив вірою і правдою четверть віку, надійно забезпечувало військових пенсіонерів і житлом, і пенсією, і різними пільгами. Та залишилися вони з мамою після непередбаченого неприцільного бомбометання по живим мішеням, як незабутні дід зі своєю бабою із відомої казки Олександра Пушкіна про рибака і рибку.

У мене ж вийшло ще простіше. В військовій частині, куди приїхав по призначенню після військового училища, сказали стомлено і в’яло, що з холостяками взагалі контракти підписуватися не будуть. Позаяк, мовляв, самі знаєте, яке нині становище в збройних силах країни в зв’язку з запланованими воєнними реформами. Тут хоча б зберегти те, що є, а ви… Так що, товаришу лейтенант, не судіть строго. Ви ще молодий, сильний, здоровий, грамотний...

До того ж, і вашої особистої справи з училища ще не має. Чекайте, може ще надійде на кінець місяця. Тоді, можливо, щось і вирішимо з вами. Заходьте, цікавтеся ходом діла. Це ж ваші турботи…

Замість одержання жаданої офіцерської посади я, ніби в страшному дурному сні, став шофером третього класу з вищою освітою. Звичайно ж, не в Харкові, де училище закінчив, а в заштатному далекосхідному селищі, де знаходилася частина, для якої я виявився не потрібним.

Підібрали і пригріли мене селищні кооператори, котрі і запропонували мені перегнати машину з вантажем в Комсомольськ-на-Амурі. Як утопаючий за соломинку, ухопився я за їхню пропозицію. А що було робити мені, перебуваючому в підвішеному становищі, без середовищ для проживання, без місця роботи, без мети в житті? Попробуйте стати на моє місце, пане редактор…

З Комсомольська вже автопоїзд до Хабаровську погнали, потім – в зворотну сторону.

Ще були перегони легкових автомобілів з Совгавані і Ваніно.

Слава Богу, без непередбачених затримок і зупинок на маршрутах все обходилося. Та і радість була від того, що при ділі я знову був.

Підійшов кінець місяця і я з’явився в частину. Вірив, що прийшла моя особиста справа, і надіявся, що обіцяного розрахунку хоча б на дорогу до батьків нашкребу. Армія ж все таки, повинен бути порядок.

Не тут-то було!

Військової частини на місці не виявилося. Її як корова язиком злизала: що скоротили та продали, що зламали, розтягли, а дещо, щоб очі замилити, в Моздок нібито переправили. І гуляв по території воєнного городка вітер запустіння, ганяючи всяке сміття. Так що розраховуватися зі мною, виплачувати підйомні стало нікому. Хіба що міністерству оборони. А тому не до мене було: війна в Чечні закрутилася.

Мене ж якось зупинив дільничий, коли я баражував по селищу в пошуках заробітку. Те та се, про уряд побалакали, про погоду, про Грачова та Лебедя… А потім міліцейський лейтенант і сказав:

- Ти б, Сашко, від’їжджав би звідси. Кооператори, у яких ти шофером був, наших слідаків зацікавили. Як би тебе вони для прикладу не приголубили…

Ніби в воду, падло, дивився. А, можливо, і знав щось. Взагалі, чоловіків вісім спеців «брали» мене на квартирі шкільної сторожихи, яка впустила мене для проживання в пам’ять про убитого в Тбілісі сина-прапорщика. В Хабаровськ під посиленим конвоєм переправили, ніби кримінального авторитета. Там вже розбиралися, добували «правдиві показання». Через сім місяців випустили з «сізо».

Боронь Боже ще раз туди попасти, навіть винним. То ж рівносильно стремлінню вижити на безлюдному острові! Маючи купу консервних банок, та не володіючи приспособленням для їх відкривання. Хоч бачить око, та зуб не дістане.

Взагалі, непридатним виявився я для слідчих органів, не знадобився більше і кооператорам: засвічений. Зостався я і без прописки, позаяк рахувався за військовою частиною, та вона з’їхала. І мені вповні прозоро натякнули, що було б непогано, як би я ощасливив їх селище своїм від’їздом. Куди завгодно. Вони, мовляв, сильно переживати такий факт не будуть, так як у них своїх бомжів, що собак бездомних. А позаяк загально звісно, що в Росії біда не ходить поодинці, то залишився я без кімнатки і без своїх, хай і скудних, та все таки речей. Вони безслідно зникли: «парадка», повсякденна форма, хромові та ялові чоботи, дві шинелі, куртка, білизна, цивільний костюм та сорочки, майки, всяке різне…

Залишився я в «камуфляжці», яка нагадувала мені про нездійснену військову службу офіцером.

Скитаючись безцільно по селищу, мов часовий по периметру об’єкту, я зненацька зрозумів, що я і справді нікому не потрібний. Мені навіть якось так здалося, що мене взагалі не має, що я вроді би людина-невидимка: для себе існую, та оточення мене не бачить і не відчуває. І так, пане редактор, пронизуюче ясно, з такою гіркотою відчув я свою непотрібність, що мені вперше за останній час стало неймовірно жахливо. Як колись в далекому дитинстві, коли я проснувся серед ночі в темній кімнаті і у відповідь на свій відчайдушний крик не почув звичного голосу мами. Як і тоді, я знову відчув себе єдиним в усьому білому світі, забутим і покинутим, ніби цуценя, бачене мною скавчавшим в сусідній підворотні. І мені так захотілося додому, до батька з матір’ю, до бабусі і сестрички, що від нахлинувших почуттів потемніло в очах і задзвеніло в голові безупинним, тривожним, торохтливим звуком закритого шлагбаумом залізничного переїзду. Я, мабуть, завив від безвихідності, тому що стрічний мужчина боягузливо глянув на мене і різво перебіг на другий бік вулиці.

І я пішов на вокзал, сів в потяг, який їхав на захід, і їхав в ньому, скільки міг їхати без квитка. До мене ніхто не підходив. Ніхто не просив показати моє право на проїзд. Ме-не-не-бу-ло-в-там-бу-рі! Ні для кого! Як тут не з’їхати з глузду?!

Та я витримав.

A зовсім скоро і квитком обзавівся на проїзд, і грошима на перші трати.

Повірте, пане редактор! Мені в цьому можна вірити!

Виявляється, що вбити людину зовсім просте діло. Особливо тоді, коли не вважати його таким же «homo sapiens», як ти сам, як мільйони других.

Хіба ж можу я вважати нормальними людьми тих, хто собі на втіху зламав моє життя, розтоптав, вбив мою мрію?

Та й хто, хто ж те зробив?!

Чого це я слиною захлинаюся? Ви і сам, пане редактор, знаєте, хто скоїв те лихо…

Це ж вони принесли обнищання моїм батькам.

Це ж вони розкрадають, розтаскують Росію, Україну, Прибалтику, Кавказ – все те, що ще донедавна називалося Союзом Радянських Соціалістичних Республік, а ще раніше – Російською імперією, Великою Росією…

Ось і той діляга розчванився переді мною своїм особливим положенням, своїм неперевершеним виключним умінням жити як при комуністах, так і при демократах. Прикро стало мені за тих, хто не уміє приспособитися, і я без особливих мук совісти допоміг йому зійти з потяга по дорозі з вагону-ресторану до купе. Забрав я у нього, звичайно ж, не все, хоча і карбованців, і доларів, і ще якихось грошей у нього було до чорта. Вчасно в мені внутрішній контролер включився: буде грабіж, значить, вирішать, що здійснилось убивство. Вбивцю почнуть шукати, за мене обов’язково зачепляться. А як що випав з грошима у відкриті вагонні двері, значить, випадково. Із-за пияцтва, по необережності. І кранти. На тому і закопають.

Можна сказати, що свою роботу я не шукав, а вона сама знайшла мене. І ми прийшлися одне одному, як об’єднані службою співробітники, відправлені в сумісне відрядження. Безсумнівно, що діло собі кожний обирає сам, як бродяча собака самостійно добуває собі їжу. У мене ж, скажу як на духу, не лежить душа до так не до речі підвалившого ремесла. Мені часто сниться полковий плац, на якому нерушимо завмерли військовослужбовці, а мій заступник рапортує мені про їх готовність виконати любу, поставлену перед ними задачу…

Я розумію, що хтось повинен і туалети чистити, і вулиці підмітати, і убивати, і вирощувати хліб, і торгувати… Поки є необхідність в роботі, буде попит і на робітників. Від того рука моя тверда, а розум винахідливий і швидкий на прийняття рішення. Без хвастощів скажу, що роботу виконую без браку і шліфую далі свою майстерність. Правда, бабуся знову живе одна в старій українській хаті, хоча і отримує від мене вагому підтримку до своєї мізерної пенсії. Зате сестричка навчається в Альбукерку Там же проживають мої батьки і у баті мається рахунок у місцевому банкові. Грошей, якими я їх забезпечую, їм вистачить надовго. Вповні можливо, що з часом до них приєднаюся і я…

Та все це прийшло потім.

А тоді, зійшовши на ближній станції, я купив квиток на фірмовий потяг до Харкова, звідки уже недалеко було і до батьків. І було у мене таке відчуття, що гроші на дорогу я одержав в військовій частині, як компенсацію, зв’язану з увільненням в запас.

Стояв в тамбурі, курив.

Пасажири туди-сюди проходили, а один зупинився. Спостерігаю в дверному склі: прикурює він від газової запальнички і на мене поглядає, ніби сказати щось хоче, та не насмілюється. Я не повертаюсь: мало їх тут валандається. А відчуттів – ніяких: ні страху, ні тривоги. І в грудях пусто і холодно. Так буває, коли несподівано булькнеш з головою в холодну воду і дихання перехопить так, що ні вдихнути, ні видихнути. Тільки одне в думках звучить, як заїжджена грампластинка: додому їду, додому їду, додому… І десь з глибини душі проривається холодною гадюкою: гадством буде, як що цей мужик з органів.

Незнайомець не став вичікувати, коли я повернуся до нього лицем, сказав ліниво, ніби продовжив вєяло текучу бесіду.

- Дам я тобі роботу.

Я подивився на нього через плече, зміряв вивчаючим поглядом. Здалося, що вроді би уже десь його зустрічав. Ось тільки де, не пригадувалося зразу: міцна спортивна фігура, широкі плечі, вузькі стегна, майже ніякої задниці, придбаної, як правило, на кабінетній роботі, так тільки невеличким круглим шариком відмічене місце її можливого перебування, під широким лобом, прикриті рівними бровами, круглі, сірі, злегка випуклі очі з воловою поволокою, через яку з трудом пробивається жива енергія…

Потім, уже значно пізніше дійшло: нагадав він мені собою замполіта нашого курсантського батальйону з його постійним: «Спочатку виберіть об’єкт впливу, чітко розплануйте його ідеологічну обробку, а вже далі дійте наступально, безперервно, агресивно нав’язуючи свою волю – волю комуністичної партії, радянського уряду, командування внутрішніх військ і керівництва МВС».

-А ви хіба відділ кадрів? – Я іронічно гмикнув, але витримав такт, позаяк виглядів мій співбесідник набагато старшим від мене.

-Ні. Я бухгалтерія. – Незнайомець відповів в моєму тоні. Посміхнувся навіть:- А заодно і каса. Ось твій аванс. Бери. – Він простягнув мені ухоженою рукою з відполірованими, акуратно обрізаними нігтями вагому пачку п’ятдесятитисячних купюр. Мені подумалося, що там не менше п’ятисот штук кольорових папірців.

-У вас що, такий коронний жарт? – Я злегка напружився, подивився наліво, подивився направо, ніби збирався переходити дорогу на світлофорі.

-Ні. Хобі у мене таке, - насмішкувато прозвучав його голос.

-І чим же я вам так сподобився?

- Сам знаєш. Бери. Твоє. – В голосі незнайомця зазвучали владні нотки. Мабуть, чином не менше полковника був.

Потиснувши плечима, я взяв целофанову упаковку, зважив її в руці. Вагомо!

-І все ж таки… За що такий… презент?

- За хорошу роботу. Та ти убери їх, убери від гріха. Всякий народець тут вештається. – По голосу відчувалося, що мужчина не звик до заперечень.

Гроші приємно відтягнули кишеню куртки, легким морозцем покусуючи серце. Та я не став далі уточнювати привід кредитування. Затягуючись цигаркою, з легким примруженням очей чекав дальших пояснень. І вони не затрималися.

-Ця сволота була моєю мішенню, та ти опередив. Зробив все майстерно, я перевірив. Тому і пішов за тобою. Ризик, звичайно, але нам такі хлопці потрібні.

І тут я згадав що бачив свого візаві біля квиткової каси. Коли я проходив з квитком, він стояв біля крайнього віконця. З гіркотою подумалося, що не настільки вже я і майстер. А співбесідник продовжив, ніби ми були давно знайомі.

- Сам розумієш, що анкет у нас не заповнюють, автобіографії не пишуть, авансові звіти не складують. Одне, що прийдеться тобі робити в обов’язковому порядку – це читати кожний випуск газети. – Незнайомець назвав видання безкоштовних оголошень, яке набирало популярності в СНД. –Там для тебе буде друкуватися інформація, а як нею користуватися, я зараз тобі розкажу…- І він видав з усіма подробицями інструктаж, ніби курсовий офіцер взводу перед заступленням в караул.

ПАНЕ РЕДАКТОР. ВИБАЧАЙТЕ, ЩО З УСІМА подробицями, так довго і нудно розповідаю про себе, та, прошу Вас, наберіться терпіння і дочитайте моє послання до кінця. Залишилося уже зовсім не багато.

Як Ви розумієте, пане редактор, то було моє падіння, та в ньому був і мій підйом. Я сам вибрав нову лінію свого життя. Вповні можливо, що всьому можна найти пояснення. Вони вагомими аргументами намагаються довести, що крадуть, крали і далі будуть красти народні багатства для блага того ж таки народу. Всі знають, що вони нахабно брешуть, та… вірять. Надіються, що, можливо, щось не так розуміють і їм все ж кажуть правду.

Безсумнівно, пояснення – вагоме, аргументоване – знайдеться і для мого поведіння, моїх дій. При великому бажанні можливо пояснити все так, як того вимагають обставини.

До глибокого жалю, а, можливо, для наших радощів, не все і не завжди можна дохідливо об’яснити. І це, на мою думку, допомагає затриматися на Землі людському роду при всій його величі і з усіма мерзотами страстей.

Починаючи нове діло, не бійся показатися невмілим, адже мужчині, який починає відрощувати бороду, те ж кажуть, що він не голений.

Я задоволений, що мої діла ні разу не оцінилися спеціалістами як замовлене убивство. То мій розрахунок з тими, хто вважив мене не потрібним для військової служби, хто вісім місяців вибивав з мене «правдиві признання» в тому, чого я не робив і про що почув вперше в «сізо». Та так майстерно вибивали, що порою не можливо було ні сісти, ні лягти, ні просто стояти. А головне, настільки професіонально, що і слідів ніяких не залишалось від побоїв. Тільки наслідки в мені зосталися. Добра для мене наука.

На вузловій станції незнайомець зійшов з потяга і с тих пір я його не зустрічав, а тепер знаю, що і не зустріну. В серпні минулого року побачив його портрет в краєвій газеті ( виявляється, що важливою шишкою він був) і прочитав траурне повідомлення групи товаришів про те, що він трагічно загинув разом з сином, невісткою, дружиною і тещею по дорозі в Владивосток. Їхали сімейно відпочивати на Лазурний берег і обидві машини не вписалися в поворот. А я думаю, що виконавці просто не знали, в якій машині їде він сам. Що ж, упокой його грішну душу, Господи! Прийми до себе по-доброму і безвинні душі, які попали в жернова розборок.

Не знаю, як було йому помирати, а мені убивати таких легко. Особливо, коли не бачиш їх, віддаючих борги, і, до того ж, добросовісно виконуєш свої обов’язки, накладені службовим завданням поразити мішень. А кого настигне плід моїх трудів, хіба те так важливо? Лиш би заробіток виплачували без затримок.

До батьків я все-таки добрався, і не знаю, чому вони були раді більше: чи то мені, не баченому майже три роки, чи то грошам, які нарешті завелися і у них.

Пробув я у батька-матері два місяці, і вони не були пустими.

Незнайомець, якого я зустрів в потягові, виявився людиною діла. В відомій мені газеті я знайшов для себе три завдання, виконати які слідувало в місці мого перебування. Що я і зробив: один боржник потонув при товариській гулянці на берегу Дніпра від зловживання алкоголем, другого за бійку в громадському місці підібрала міліція, та і із-за безконтрольності за контингентом в ізоляторі тимчасового затримання його життя програли в карти, а третьому не повезло з сусідами, які жили поверхом нижче. У них в результаті невірного зберігання вибухнув балон з побутовим газом, з-за чого потерпіли і жилець верхньої квартири з коханкою. Дружина і діти його в той час гостювали у свекрухи. Одержаного розрахунку вистачило для того, щоб укріпити в батьках впевненість в тому, що я міцно становлюсь на ноги в ділі бізнесу, яким, по їх розумінню, займаюся в Росії.

Наскільки можу, я підтримую їх впевненість в тому. Бо знаю, що моя робота довго ще буде потрібною, а мені не має ще і тридцяти. Майорський вік.

Я не п’ю, не курю, не колюсь і не ковтаю таблетки. Мене важко виділити з натовпу. Ні в одягові, ні в обличчі не знайдеш нічого примітного: звичайний засмиканий росіянин, погружений в добування грошей для проживання скоріше всього по лінії розповсюдження гербалайфу. Багато їжджу по СНД. Являюсь повноправним громадянином кожної країни, які його складають. Правда, про це знає небагато людей. Раз в місяць забираю з абонентського ящика якого-небудь міського поштового відділення конверти. Там звично лежить і конверт з моїм номером, одним - рожевого кольору. В ньому – мій підробіток. Все так же уважно читаю популярну в народі газету безкоштовних оголошень, але все менше виїжджаю у відрядження по Росії. Зате більш частими стали мої поїздки в країни далекого зарубіжжя. Два таких відрядження і допомогли переїзду батьків і сестрички в Америку, куди запросив батька старий угорський товариш, з яким батя потоваришував, коли служив у Південній групі радянських військ.

У мене не має масивного джипу «Форд-Бронко» і я принципово не ношу важкого золотого чи платинового ланцюга на шиї, червоного піджака та малинових штанів. Зате користуюся Інтернетом, пейджером і сотовим телефоном, маю службову машину як заступник голови думського комітету. Скільки людей працює у мене і на мене, так як і те, на кого працюю я, мені не відомо. Знаю тільки свій номер, який друкується в газеті безкоштовних оголошень на відповідній сторінці зеленою фарбою.

Недавно дістав з одного абонентського ящику підписні листи виборців, зібрані в мою підтримку, а через сім днів після виборів прочитав своє прізвище в списках депутатів краєвої думи. Так що політично росту. Тепер у мене мається офіс в імпозантному будинку краєвого центру і міцні помічники, позмінно чергуючи в приймальні.

В кутку мого кабінету, збоку від входу, стоїть масивний сейф, в якому лежать пронумеровані конверти з невідомими мені грошовими сумами. Це – матеріальна допомога безробітним від фонду, членів якого я представляю в законодавчій владі краю. Кожний безробітний з’являється в кабінеті тільки раз. Ми не запитуємо у них біографій, і вони не складають авансових звітів і не заповнюють анкет. Коротко називають номер, колір, одержують від мене конверт – і уходять в невідомість.

Пане редактор! Ви, певно, хотіли б знати, що ж то за організація така гілляста? Я і сам би, відверто кажучи, того ж бажаю. Але… Але…Одне можу сказати твердо, що зараз багато сил і грошей вкладається в створення нової політичної партії, мало чим схожої з існуючими. То буде, повинна бути, могутня, сильна партія влади. Звичайно, це трапиться не завтра чи післязавтра, бо справа серйозна і потребує багато сил, часу і уміння. В планах її творців зробити так, щоб вибори у всі органи влади йшли від партій або ж по партійним спискам. І всі ті партії повинні вийти з одного гнізда. Розумієте мене?! Хоча для народних мас вони будуть виступати активними супротивниками, щоб постійно мати своїх виборців. Цьому сприяють багаточисленні прихильники, думаю, що якраз тих різних партій. Як вони вважають і думають. Так же, як і те, що про їх діяльність мало хто знає. Бо ж приходять і навіть приїжджають вони всього один раз туди, де їх ніхто не знає та, можливо, ніколи і не взнає.

Правда, при тому їх таємно фотографують мої помічники і кудись передають відзняті плівки. То не про мене. Напевно, десь там, зберігаються і мої фотознімки: конверти в різних офісах я те ж одержував. Вповні можливо, що там же маються в подробицях мої біографічні дані. Брались же звідкілясь матеріали для передвиборної агітації і документації для виборчої комісії. Не виключено, що хтось колись одержить і на мене службове завдання з виплатою авансу: жити-то простому люду все трудніше становиться, а застою в кадрах бути не можливо. Жорстокість породжує жорстокість. Але я над цим особливо не задумуюся: при стрільбі по мішені не можна відволікатися, так як можна дуже легко промахнутися. А промахи в нашій справі не прощаються. Та й де їх не помічають? Як не крути, а час вертати борги все рівно наступає. Для кожного…»

Це вже точно.

Липень 2001року.

Місто Хабаровськ.