З СВОЇМИ ЯРМАМИ Й ВОЛАМИ

ЗЕЛЕНИЙ КЛИН

Між сопок ниви зеленіють.

Хатки. Садочки ронять квіт.

Тут села давні не старіють

В свою вже повну сотню літ.

Асфальт, як стрічка, ліг в долину -

До верб таких, як на Десні...

Здається, люде з України

Сюди все в сопки завезли.

Тут є Чернігівка й Прилуки,

Хорол, і Києвка, й Ромни.

Це все нагадує онукам,

Звідкіль їх прадіди прийшли.

Сидять бабусі, спочивають,

Своє дитинство споминають:

Як морями, кораблями

Круг світу ледь не рік пливли.

З своїми ярмами й волами

Сюди, в Зелений Клин, прийшли.

Як у болоті на узліссі

На таганках їх вогник тлів,

Як зводили хати у лісі.

Прогнавши з лігвища звірів.

...І як по стернях України

В Одесу ледве йшли воли,

А в селах сестри голосили:

Навік прощалися вони!

Тепер же в нас і так буває:

Приходить з школи внуків син

І діда сивого питає:

«Де ж, діду, ваш Зелений Клин?»

А дід сердитий скаже жартом:

«Згорів той Клин і карти з ним».

1962 р.

ПРОЩАННЯ З МАТІР'Ю

-Ой, матусю! Старенькі вже, мамо, -

Чом же вдосвіта встали так рано?

Каганця засвітили з півночі.

Чом сумні та заплакані очі?

- Ой, мій сину, найменшенький сину!

Я ж для тебе все склала в торбину:

Трішки солі в рушник заповила,

І всю ніч біля тебе сиділа,

Всеньку нічку молилася богу,

Щоб простив тебе бог у дорогу...

Ти ж бо виріс у мене без тата,

Щойно виріс - тісна стала хата.

Виріс гарний, стрункий, чорнобровий,

А чого ж мов глухий до любові?..

Там дівчата співають під тином,

А для тебе світ сходиться Клином.

І припала руками до сина –

А ті руки сухенькі та в жилах,

Скільки діла вони поробили –

І тому такі теплі й небілі.

Скроні гладить і плаче небога:

Що ж сказать тобі, синку, в дорогу?..

Знайдеш землю в Зеленому Клині, -

То й мене не забудь на Вкраїні.

Так сказала і витерла сльози –

Бо вже віз загримів по дорозі.

1929.

УДЕГЕЙКА

О, дай мені кори, березо!

Лонгфелло («Пісня про Гайявату»)

Із хащі вибрів на сухеньке -

Втомивсь, упав і не встаю.

Аж гульк - побачив: удегейка

Пливе на сторону мою.

Пройшла каміння на порозі,

Вже вир проскочила, і там

Пливе дикунка у пірозі -

Чи то дівчина, чи шаман?..

Її оморочка легенька

З живиці, берести й кори.

Обходить берег мій близенько,

А я молюсь: пливи-пливи.

На цій красуні косоокій

Старий в орнаменті башлик -

А глянь - транзистор висне збоку,

І сумка з хрестиком для лік...

Тут рідні їй - і чум, і річка,

І ця тайга, що вік шумить.

Сама не дичка, бач - медичка -

До хворих в стійбище спішить.

А я лежу, бо так втомився,

Не в силі й голову звести.

Вона ж прибігла, розходилась

Мене як смертника спасти.

А я дививсь їй в очі карі.

Й про що просив? - не тямлю сам... -

Щоб в темну нічку плить нам в парі

В колгосп до стійбища Сілан.

1962.

ГЛИБОКИЙ СЛІД

Я й досі не забув діброву.

Дуби, край шляху, вікові.

Пастушку босу чорноброву

І срібні роси на траві.

Там сонце в райдугах сіяло.

Та зникло видиво краси –

В тумані дівчини не стало,

Що слід свій виткала в росі.

Над яром зріла дика груша.

Колючий терен, кислий глід;

Це все, як гріх, я взяв на душу

Й привіз сюди в Далекий Схід.

Привіз сюди, в краї похмурі,

І не розвіяв по тайзі,

І не втопив в війну в Уссурі,

Не спопелив у тій грозі.

Як клином клин не вибив Клином.

Слід глибоко проліг в душі.

Живу тут - України сином,

І даль між нами - без межі.

1990.

МАРШ ЗАУРАЛЬСЬКИХ УКРАЇНЦІВ

Мій дід, якого в роки першої світової війни бу¬ло полонено й вивезено в глиб Росії (Галичина тоді входила до складу Австро-Угорської імперії) згаду¬вав, як на Шевченківсь-кому святі в місті Троїць¬кому, що побіля Орської фортеці, де мучився Коб¬зар, хор виконав «Марш зауральських українців». Пізніше цю пісню я за¬писав від старшого брата.

За Уралом, за далеким,

Наша піснь лунає –

Це Азійська Україна

Право добуває -

Урал, Алтай, Амур,

Ферган

1 найбільше море

Знають добре українських

Колоністів горе.

Катерина, суча дочка,

Московська цариця,

Зграбувала нашу землю,

віддала чужинцям.

На Вкраїні нам не стало

Ні кута, ні хати,

Ми покинули край рідний,

Пішли в світ блукати.

Україна всіх годує,

Лиш не свої діти.

Що марніють на чужині,

Мов підтяті квіти.

Висмівали нашу мову,

Кров і мозок ссали,

У пустиню, тайгу, тундру

Діток висилали.

І Сірко й Тарас Шевченко,

Поет незабутній,

Тут страждали у Сибіру,

Щоб волю добути.

Ми купили собі право

Кров'ю і кістками

Жити тут, користуватись

лісами, степами.

Просвітитись дуже хочем.

Грітись в світлі сонця.

Щоби правда заглядала

І в наші віконця.

За Уралом, за зеленим.

Наша піснь лунає.

Бо Азійська Україна

Своє право має.

Мати наша, Україно,

Божа ти дитино,

Благослови нене

рідна.

На святеє діло!

Остап ЛЕШЕГА, вчитель.

с.Новосілки Львівської області.