Літак, в якому летіла група державних мужів, терпів катастрофу. Спочатку відмовив один двигун, потім другий. Спікер Думи, розуміючи наскільки тяжкий його гріх перед Богом, звернувся до Дияволу:

- Рятуй і помилуй, обернись килимом-літаком, інакше не тільки ми, вся наша знедолена країна розвалиться.

Диявол мужик тертий, слово спікера для нього - пустий звук, але обернувся-таки літаком-килимом, підібрав на льоту всіх падаючих перекидьки пасажирів, але приземлятися не поспішав. Знизившись, він планував над безкрайнім російським привіллям, сповільнюючи політ килима над селами та робочими селищами, які, давно вже були не робочими, а повільно й тупо вимираючими.

На околиці одного з таких селищ Диявол запропонував пасажирам відпочити і пополуднувати. На п'яти шикарних тацях він підніс пасажирам м'ясного паштету, спрацьованого кухарями у вигляді п'яти відомих всім персон, у тому числі і самого спікера Думи. Перед тими, хто потрапив у катастрофу, постали, у вигляді паштетних мумій, лідери провідних російських партій. Причому показували вони себе, наче живі, навіть вії в них рухалися, а обличчя то і діло розповзалися в диявольській усмішці. Пасажир від партії комуністів тут же висловив Дияволу своє невдоволення:

- Чому, пан Диявол, в цю чудову п'ятірку ви не включили нашого президента? Багато хто з нас мріють скуштувати саме від його плоті.

Ліберальна демократка від захвату заплескала в долоні.

- Хочу плоті президента, хочу плоті...

Всі заметушилися, зашуміли, облизуючись, але не наважуючись увіткнути виделку в одного з імпульсивно усміхнених паштетів. Мовчав тільки спікер. Він похмуро дивився на власне зображення і думав про те, що цього пройдисвіта Диявола треба б ввести в Думу і зробити з нього, у наслідку, президента. Якщо він зміг виготовити такі паштети, то зробити якого-небудь Буша або Хусейна зможе без зайвих проблем. Знаючи, що Диявол любить викидати диявольські штукенції, спікер підняв виделку, щоб встромити її свого зображення, та не куди-небудь, а прямісінько в око. Виделка застигла в польоті, коли з-за кущів пролунав не те зойк, нетто схлип, але, загалом-то, щось на кшталт пісні неабияк п’яної людини:

- Праглатіла Єльцина, праглатіла, праглаті...

На цьому пісня обірвалася, але інтерес до співака був підігрітий не стільки піснею, скільки можливістю роздобути спиртне. Пасажири дружно встали і попрямували до кущів. Картина їм відкрилася чудова. На траві сидів полисілий мужик, лівою рукою він спирався на величезний цинковий бак з прозорою рідиною, а в правій руці тримав кухля, за допомогою якого переливав у свою черевину духмяний напій.

- Праглаті... - затягнув було він, але помітивши натовп людей, п'яно посміхнувся: - Гаспада, прашу до стала...

- Самогоночка! - Зраділа представниця ліберальної демократії, витягаючи з кишені гаманця з грішми. - Скільки коштують місцевий коньячок, вельможний пане?

- А раптом тут суцільна сивуха, - по-зміїному клацаючи язиком, промимрив представник якийсь демократії. - Раптом отруїмося.

- Я вже половину бака випив, не отруївся, - вишкірився мужичок. - Самогон з натуральної сировини, панове... Комуністам безкоштовно даю, хоч залийтеся. У мене тут в травичці ще два бідони, моя добова норма, панове.

Представниця ліберальних демократів на гроші не скупилася. Спікер вирішив, що десятка за кухоль самогону ціна цілком сприятлива, до того ж він ще не визначився, хто він - комуніст чи демократ. Велика частина пасажирів вибір зробила на користь комуністів. «Не стане ж цей п'яний мужик перевіряти документи!», - Думав кожен, зачерпуючи з бака чергову порцію самогону з дивно знайомим повівом.

- Ароматець-то у коньячку ... не гірше вірменського ...

- Сільський ароматець, - співав мужичок, чаркуючись з пасажирами по черзі. Незабаром було відкрито ще один з бідонів, а коли всі трохи захмеліли, відразу згадали і про моргали в паштетах.

- А навіщо закусці пропадати, - вигукнув спікер. - Тягніть її сюди, хлопці.

Гостинному господареві першому дозволили покуштувати з п'яти усміхнених паштетних тулубів.

Оглянувши ароматну їжу, мужик заперечливо похитав головою:

- Не, бра, на мужиків у мене не таво... Нудить мене від оцих мужиків. У вас що в Кремлі... жінок нема?

Тут же з'явилася шосте страва, з гладенькою миловидною жіночкою із державної Думи. Вона показувала присутнім язика, і поки мужик захоплено дивився в її усміхнені очі, спікер відітнув шматок паштету від правої ноги і почав їсти. Губи його лисніли від задоволення. У мить ока тіло жінки було розхапане і відправлене на розмелювання по зубах. Мужикові залишили весело усміхнену голову. Він взяв голову в руки, черпнув з бідона кухоль самогону і підніс його до вуст голови. Та зробила кілька ковтальні рухів і заплакала:

- З лайна-то самогоночка, з нього рідного ...

- Пробач, - сказав мужик. - Цукровий буряк у нас не росте, пшениця теж, відчиняємо старі відхожі місця, з того поки що й живемо.

Паштетна нога жінки з широко розкритої пащі спікера вилетіла як ядро з корабельної гармати і заліпила лице представника партії комуністів.

- Ах ти, перевертень! - Вигукнув той, - так ти плюватися?

Або не розчув комуніст, що сказала голова, або для нього було справою звичною пити самогон спрацьований з людського золота, зачерпнувши кухоль самогонки, він випив її на єдиному подиху і нахилившись над «спікером» вирвав з його горла шматок соковитого запашної паштету. Решта наслідувала його прикладу. Одна з пасажирок вихопила рожевими кігтиками у спікера те, що було трохи нижче живота і цілком засунувши його у рота, здивовано вигнула брову.

- А паштетец-то сама привабність...

І тут же почала виривати зайві місця у решти паштетних представників партійної еліти нашого славетного суспільства.

- Ну і стерво ж ти, - сказала їй інша жінка. - Усе сама захапала, немає щоб з другинею поділитися!

- Не той час, жіночки, щоб ділитися, - вигукнула цілком вдоволена закускою дамочка. У нас закон, хто першим урвав, той і ситий. А ти їм носи обкушуй, тут все спрацьовано з м'яса справжніх грішників, так що ці їхні штучки розкидані по всьому паштетному тілу.

- Яких грішників? - Не зрозуміла жінка.

- Як це, яких. Мужиків цих з паштету нам Диявол підсунув, так. А звідки у Диявола стільки м'яса. Вони що, в пеклі корів або поросят тримають? Як би не так. Вони там грішників приймають: кого в казан, а кого і на паштет. Це тобі не наші ковбаси: з чого зроблені, - ніхто не знає, але м'яса в них - кіт наплакав. А тут натуральна грішатина.

Окрім як на спікера походження самогону ні на кого більше гнітючого враження не справило. Якщо з людського лайна виходить такий напій, чи варто запаскуджувати покидьками наші річки? З такими думками, пасажири почали з особливою ретельністю дегустувати вироблений мужиком напій.

- Потрібно цю справу запатентувати, - нарешті отямився спікер. - Якщо пронюхають дружні нам країни, вони нас заллють такий горілкою.

- Якщо вже не залили, - захихотіла дама з рожевими кігтиками.

- Дурниця все це, - сказав мужичок. - З людських вивержень можна не тільки самогон гнати, а й добрий закусь приготувати. Не гірше вашого паштету буде. І продукт натуральний. Не дарма ж собачки їм ласують. Так що, братці, ніж закордонне лайно купувати, краще вже своє, нашенське довести до ширвжитку...

Бізнес підприємця Скриньки

Кожного разу, коли я дивився на дружину бізнесмена Скриньки, вона показувала мені язика, і не просто показувала, а грала цією рожевою стеблинкою, як грає змія перед тим як встромити отрутного жала в жертву. Жінка ця була далеко не погануля, і стебельце, що бовталося на її червоних губах, уселяло в мене надію, що одного разу вона піднесе його до мого готового спалахнути гніта. Але час йшов, язик ставав все більше рухливим, до нього приєдналися губи і звук повітряного поцілунку «чо-опо-ок». Я міг би відповісти жінці тим же, але кожен раз за спиною виникала тінь її чоловіка Скриньки, і я робив вигляд, що ніяких гараздів на його дружину не маю.

Але прийшов таки день, коли я наважився запитати у пані: «Чи не можна мені спробувати на смак вашого язичка, аж надто позір у нього палахкий?»

– Ну, нарешті! – Вигукнула дружина бізнесмена. – Я грішним ділом думала, що в тебе з уявою не все гаразд. Або, як у нас бізнесменів кажуть, не все при кишені.

–У мене що в кишені, що вдома – нікого і нічого, – зрадів я. – Можемо їхати акурат зараз.

– Можемо, так поїхали, – мовила вона, – з язичком погратися я тобі дозволю, але на більше не очікуй.

«Почавши з язичка доберемося й до смичка», – міркував я, зупиняючи таксі і заздалегідь обдумуючи тактику поведінки з дружиною бізнесмена Скриньки.

Від жінки пахтіло дорогими парфумами, по дорозі вона розповідала про бізнес чоловіка, який висмикує енергетичні стовпи із землі і переставляє їх у безпечне для людства місце.

– Він оточив мене стовпами з таким розрахунком, щоб все жіноче у мене здохло, ото ж я й маюсь, шукаю чоловіка, який своєю енергетикою може розмагнітити моє тіло, а одночасно й душу, якою Скринька витирає свої зачовгані черевики.

Заява пролунала як знущання над моїми кращими почуттями. Виходить я для неї не чоловік, а система розмагнічування нудьгуючої по пестощам істоти. Я спробував схопити руку жінки, але між пальцями виникла електрична дуга такої потуги, що нас відкинуло один від одного метрів отак на десять, а здивований вибухівкою водій зупинив машину, вирішивши, що настільки шалену блискітку висік його агрегат.

– Так, – сказав я, – в такому напруженні людина довго не протягне. – Очевидячки єдиним язичком, мила, тут не обійтися.

– Якщо ні, підключимо другий, – згодилася вона, а солопію-водію наказала слідувати своїм маршрутом, бо іскри креше не машина, а її могутня жіноча енергетика.

– Навіть так, – здивувався шофер. – Навіщо тоді бензин палити, підключимо вас до системи і якщо справа вигорить запатентуємо відкриття зовсім нового за сучасними мірками двигуна.

– А чому б ні, – відповіла дружина бізнесмена Скриньки, – не одному ж чоловікові бізнесом займатися. Якщо справа ця прибуткове, я згодна.

Перш за все, ми вирішили перевірити, чи надовго вистачить електрики в тілі жінки, а також до кого і на який час її потрібно приплющувати на заряджання. Влаштувати перевірку ми вирішили спочатку у мене, потім у квартирі водія, а наостанок вже на подвір’ї самого Скриньки, куди бізнесмен загачував усю шкідливу енергетику міста.

По дорозі я помітив дивну особливість: язик мадам Скриньки висовувався з рота не просто заради того, щоб подражнити нас, робив він це з визначеною періодичністю, причому між ним і найближчим до нього предметом той же час виникав електричний розряд. Не знаю на радість чи на горе, але випробувати жінчиного язика на смак мені не вдалося: при зближенні між ними виникали такі блискавки, що з губ починала сочитися кров, а чоловіче начало геть-чисто зникало.

Тут-то до мене дійшло, що мадам Скринька своїх язичком не провокувала мене на зв'язок, а скидала з себе надлишки енергії. Спроба поцілувати жінку закінчилася таким вибухом енергії, що довелося викликати швидку допомогу.

– Ви з сучасних фанатів? – Поцікавився лікар, ввівши мені в судини якусь рідину.

– Не кожен чоловік відважиться грати в кохання з електричним скатом, ваша приятелька справжня електростанція.

– А ви звідки знаєте? – Відчувши укол ревнощів, вигукнув я.

– Попався одного разу на її язичок, отак і знаю.

Прийшовши до тями після уколу, я було заквапився спинити таксі, але закортіло розібратися в справі до кінця. Лікарю я порадив котитися до бісової матері.

– Ну-ну, – хихикнув він, укладаючи в скриньку свій не вперше уживаний шприц. – Знадоблюся, дзвоніть ...

Я порадив собі далі не ризикувати і перш ніж відправитися до мадам Скриньки, купив у магазині «Енергетик» гумові рукавички, маску і тонкі чобітки, щоб, не приведи господи, струм через мене в землю не пішов. З усім цим устаткуванням я з'явився до жінки.

– Сподіваюся, ти ще дещо припас, – досхочу нареготівшись, запитала вона. – Кажуть, у продаж надійшли костюми з тонкої еластичної гуми. Вони так обтікають чоловіче тіло, що ніяка зараза до нього не пристає. Купив я костюм на всякий випадок. Чи мало сьогодні фантазерів мужиків містом бігає. Нещодавно один стверджував, що навчився відлучати душу від тіла і таким чином підключатися до космічного розуму. І нібито там він зустрічає подібних собі мандрівників. Єдине, чого вони поки що не можуть: позбавити мене від бізнесмена Скриньки, який вирішив ощасливити людство найдешевшою у світі електрикою.

Оскільки перша наша спроба доторкнутися руками викликала між нами цілий грозовий розряд, жінка запропонувала мені одягатися в костюм, що нагадує святковий – надувна куля з головою і всіма привілеями людині – опуклостями і кінцівками. Костюм сидів на мені настільки щільно, що створювалося враження, ніби мене з усіх боків обліпили пружні тіла молодих жінок. Але спроба увійти в контакт з мадам Скринькою не вдалася: тонка гумова оболонка не захищала мене від її шаленої енергетики. Довелося і їй натягати на себе рипучу при надяганні гумку. Повністю ізольовані від зовнішнього середовища, ми нарешті торкнулися пальцями, але при спробі зближення костюми посунулися з нас у вигляді шматків оплавленої гуми. Дивуюся, як нам вдалося зберегти цілими свої тіла! Нарешті, уражена невдачею, мадам Скринька сіла на стільчик і заплакала. Вона не хотіла бути електричним скатом, і в своїй біді звинувачувала свого чоловіка.

– У кінці-то кінців, зробіть що-небудь! – Вигукнула вона, кинувши на мене такий погляд, від якого на голові затріщало волосся, а між верхньою та нижньою губою спалахнуло кілька блакитних електричних розрядів.

– Чому б нам не підключитися до міських електричних мереж, – міркував я. – Таким чином, ми підтримаємо закон збереження енергії, допоможемо енергетикам виконати мрію Леніна про повну електрифікацію, а самі нарешті зробимо те, заради чого сюди прийшли.

Особливого ентузіазму моя думка у мадам Скриньки не викликала. Вона не вірила чоловікам, які ніколи не підключалися до космічного розуму. Але робити щось треба було. Ми рушили до сільських енергетиків, прихопивши кілька пляшок паленої горілки. Вислухавши нас, енергетики випили по склянці, загризли зірваним з грядки огірком. Відразу осмілівши, бригадир потягнувся рукою до стегна мадам Скриньки, але отримав такий електричний відсіч, що листя квітів на підвіконні обвуглилися і стали обсипатися.

– Так, випадок рідкісний, – погодився він. – Жінка замість електростанції. Скажи кому, засміють. Але заради науки чого не зробиш, вірно, кажу?

– Ве-е-ерно, – підтримали бригадира електрики. – Що за життя у баби, ні випити, ні побалуватися з мужиком. Суцільні грозові розряди.

Переключення від генератора до мадам Скриньки зробили швидко. Згасле на частку секунди село спалахнуло з такою силою, що не тільки лампочки, всі печі та телевізори наказали довго жити. Перелякані електрики схопилися за голови, а ми з жінкою, бачачи таку справу, пірнули в машину і помчали до міста. Коли проїжджали повз озеро, я запропонував жінці охолодитися в озерній воді. Вона погодилася відразу. Не роздягаючись, ми увійшли у воду, яка стала так швидко нагріватися, що над озером з'явився парок, а потім вода так забулькала, що ми змушені були вискочити на берег. Кілька хвилин стояли, спостерігаючи, як рибалки витягують з озера варену рибу.

– Оце, бля, дожили, – сказав один з них, – озера ні з того ні з сього закипають. Скоро планети будемо, як каштани, з вогню тягати.

Мадам Скринька запропонувала мені покінчити життя самогубством:

– Від нас людям суцільні неприємності, – сказала вона, – а Скриньку мого нічим не проймеш, він у своєму космічному розумі, як у себе вдома. Шукає, якого б чергового щура людству підкласти. Наприклад, за свою електрику він вимагає із споживачів коштів вдвічі більше. Бо, бачте, стовпи переніс, дроти нові повісив, мене блискавицею зробив…

Подумавши, я сказав:

– А що як нам зіграти тролю запобіжника в його глобальному задумі. Згорить запобіжник і ура, ура... залишимо ми бізнесмена Скриньку з носом.

Кидаючись в обійми, ми, звичайно, ризикували. Тому й зробили це, заїхавши далеко в гори, де не було ні лісу, ні людського житла, одні тільки замшілі голяки та скелі. Ми не підкрадалися одне до одного, як це роблять досвідчені коханці, а кинулися в обійми, як зі скелі у воду. Відокремившись від тіла, душі наші підключилися до космічного розуму. Але там вже сидів наш вражена, бізнесмен Скринька та оглядав дохлих щурів, вибираючи якого кому із споживачів підкинути.

– Цього я припас до чергових виборів президента, – злорадно хіхікав він, – а цього нахабі-письменнику, щоб до моєї дружини не ліпився, а цього...

Він називав прізвища відомих політиків і бізнесменів, не помічаючи нас, і свято вірячи, що він єдина людина, котрій доступний вищий розум, накопичений людством за всі віки його існування.

– Ось так всі ми, кричимо, що хочемо ощасливити людство, а для кожного окремо дохлого щура в кишені тримаємо, – зітхнула мадам Скринька. – Йому аби електрику дорожче зробити.

З легким серцем залишили ми космічний заклад, бо тепер мали можливість торкатися один до одного, не викликаючи при цьому ніяких грозових розрядів і вибухів перегорілих лампочок. А найліпшим нашим надбанням була можливість займатися любов’ю навіть на очах бізнесмена Скриньки. Бо наше кохання викликало такі світові сполохи, що спочатку бізнесмен окрема своїх дохлих щурів нічого довкола не бачив. Але швидко очунявся і дійшов висновку, що за сполохи, особливо вночі, можна із споживачів чималу хабару мати. Він навіть вимірювальне приладдя замовив, щоб ураховувало кожний світовий відблиск від нашого кохання. А що дружина зраджує, це Скриньці до бісу, йому аби гроші до кишені текли. А коли споживач починає обурюватися, Скринька тільки очима кліпає.

–Все від космосу, від Бога, шановні громадяни. Кажуть же попи, що без божого бажання жодна волосина з голови не впаде. Отак і в електриці. Якщо щось не так, звертайтеся до Бога.