Примхи шлункової економіки

Будь-яке зближення України з Московщиною: культурне, господарське, політичне скінчиться новим поневоленням України.

Г. Квітка-Основ’яненко

***

Двомовність для України — це вирок до вищого покарання. Але сімдесяти відсоткам населення це вельми байдуже. Воно забуло рідну мову, звикло до московської пропаганди, в обіймах російської шовіністичної розради почуває себе наркоманом, що знаходиться під впливом сильнодіючого, фатально небезпеч-ного наркотику.

Мистецтво — свічадо не величі людини, а її жаху перед життям. Що воно таке, життя, звідки і навіщо? Придумала собі людина рятівний круг — Бога-творця: ти мене сотворив, так пусти, будь ласка, до раю, бо бажаю жити вічно. Та не так, як на землі, у ярмі, а щоб у райських кущах, з солодкою поживою та чемними янголятами. І щоб тебе, Боже, не бачити, бо лячно, знаєш… Ти такий не завбачений. Кажуть без твого дозволу смітинка в око дитині не впаде, а скільки діточок загибає з твого дозволу. За що ти їх так караєш? За гріхи батьків? Так хіба ми, батьки, грішніші за тебе? Ти стільки байок нарозповідав людству, що виникає думка — чи не збожеволів ти часом у юрмищі своїх янголят? Вони що, святіші за наших діточок?

Отож дивлюся я на небо. Поміж величних хмар — безмежна блакить. Як вона хвилює мене, як вабить до себе. Що до землі і неба, тут ти попрацював справно. Але батьком ти був нікудишнім. Зробив Адама, потім почав трощити йому ребра, щоб зробити Єву. На більше у тебе розуму не вистачило, чи все це від біса? Бо, кажуть, у тебе до Адама був ще один син, Великий Змій, від чортиці, з якою ти переспав. Але перший син не скорився тобі, звинуватив у брехні, бо був ти, боже, пихою чималим.

Але я не про твої казки. Я про безодню неба. Сьогодні вчені виявили світило, яке сяє в мільйони разів ясніше за сонце. Яким чином ти створив таке космічне багаття, і чому й досі мовчав про нього? Чому не спаленів у ньому, не розповів у своєму божому писанні? Чи може, створив та й забув? Склероз, звісно… років тобі, боже, йо-хо-хо скільки! А може сам про це не тямив, бо все, зокрема Землі та Сонця, це вже великі творіння твого сина Великого Змія. А ти сидів собі на березі Мертвого моря, та базікав хтозна-що про свою необмежену властивість.

Віру в твої брехеньки в мозок людині чим тільки не вбивали. Яких тільки катівень не навигадували із твого подання любі твої поцейбічні урядовці. І все під твоїм диктатом, бо сам казав, що без твого дозволу волосинка з голови дитини не впаде. І вішали нас, і на багаттях спалювали, і кістки дробили, і язика відтинали. І віруючим і не віруючим. Чи не в насолоду тобі, Боже! Спіймають чарівну жіночку, зґвалтують всім бісівським загалом, а потім починають звинувачувати: «Ти, гидотна, не шануєш Господа! Не віриш, що він є! Насолоджуєшся Сонцем! Ось тобі — на! Порубали розумні голови, розповсюдили невігласів-Адамів, а ті бігають по церквах, катам долоні обсмоктують.

Незбагненна для глузду витівка людей, котрі більш ніж Бога, лякаються праці.

Не про Бога треба людині дбати, а про свою освіту. Не шлунком жити, а мозком. Не Бога шанувати, а людину, яка живе обіч. Не храми будувати, а палаці мистецтва. Не тренажера в книгарнях ладнати, а виховувати фахівців, які зацікавлять юних невігласів-спортсменів життям високого духу. Щоб не м'язи напучували, а своє особливе світобачення.

Світобачення гідності, а не покори. Бо гідність не позволить людині катувати, вбивати, вішати… А гідність дається освітою, знанням літератури, яку за останні сторіччя створило людство…

Священик у лікаря — повне заперечення існування біблійного Бога. Якщо без волі Бога жодна волосинка не впаде з голови дитини, значить хвороба священика від Бога, і він зобов'язаний змиритися зі своєю долею. За божою волею всихати на корені. Якщо вже Бог карає тебе хворобою, приймай божий промисел покірливо.

Християнство, втім, як і іслам, аморальні, ці релігії завжди йшли поряд з політикою, підтримуючи її у наймерзенніших злочинах, і прикриваючись при цьому безпардонною брехнею.

Людина не стане вільною поки не подолає боязкості перед смертю.

***

Душею не жадаю Бога,

Я втік життєвих ланцюгів,

Мене заштовхували довго

В нелічені багнища слів.

Тужилися собі в угоду,

Та не спромоглися, ні Бог,

Ні Ленін, ні отець народів

Мій поневолити мозок.

Розкрию настіж щиру душу

Землі, Світочу, і Дощу…

Але молитись не навчуся,

У душу рабства не впущу.

***

На кобзі сонця вітер грає,

Ще й щось наспівує своє.

Чи не на тебе він чекає,

Ласкаве дитятко моє?

Від промінців такі музики,

Що серденько палахкотить:

На щастя грає, чи на лихо,

Чи так музик йому кортить?

Співає вітер, гонить хвилі

Музик небесних запашних,

Від промінців на хмари біли

Лелітки падають, як сніг.

Такі довгі у вітру пальці,

Таке волосся запашне.

Абетками земних чудасій

Життя захоплює мене.

На дотик сонця, наче сполох

Від серця, тілом промайне.

Впаде на гори і на доли

Музик звучання чарівне.

Потойбічні світи — відверта брехня. Вони не можуть існувати вже тому, що суміш духовного й матеріального нерозривно зав'язані, уявити собі духовне життя без матеріального елемен-тарно неможливо.

***

Всі відомі нам сьогодні великі постаті займалися руйнуванням життя, замість того щоб його удосконалювати, але історія пам'ятає саме їх, так що біблейське «Не убий» сприймається сьогодні як вельми іронічний жарт.

***

Добре освічена людина.

Смітник, та окраєць пліснявого хліба.

Перша година ночі. Перша година.

Хтось каже: така наша днина!

Закопуючись глибше в смердюче сміття

Від життя,

В якому сміттям залишається саме людина.

***

Осінь в одязі од Версачі,

Мрійна, не зирить, як зірка,

Що помостом скаче.

Не усвідомиш — сміється вона, чи плаче,

Вся така сяйна, така необачна

На тлі мовчазного неба,

Наче не бачить

Чого нам від осені треба.

Я переконаний, що більш підлої і мерзенної ідеології обдурення і поневолення людей, ніж російське імперське православ'я та сучасна шлункова економіка, історія людства не знала. Ця хвороба руйнує не тільки мозок, але і психіку. Безвольність і покірність раба — ось ті якості, які прищеплює народам церква, що стоїть у служінні грабіжників поневоленого народу.

На теренах мого безхмарного дитинства сьогодні не зали-шилося місцини де б могли вельми вільно, як життя назад, проживати степові коники. Колись їх у нашому степові було стільки, що повітря цвірчало від їхнього переспіву, а тепер забавні мешканці теренів мого дитинства вищезли без вороття. А може так мені тільки здається. Можливо коники позасинали на той час, коли ми посувалися з друзякою, Василем Волоконським, вкінець запаскудженим степом. Щоб там не було, але я на той час переживав усеохопне почуття єднання з рідною природою: з прозорими джерельцями, струмками, співучими кониками в сухому, випаленому сонцем, різнотрав’ї. Таким чином, я насо-лоджувався доброю уявою минулого, бо прозорі джерельця із кониками залишилися в далекому дитинстві, а сучасна дійсність дарувала мені безліч почуттів, від щасливого здивування до розчарування, якщо не сказати точніше — глибинного неспокою за майбутнє Донеччини, і взагалі всієї України.

Дурний настрій спіткав мене саме на станції Ясинувата, на тій самій залізничній станції, куди ми босоніж бігали невгамовними дітлахами в сорокові роки, відразу після війни. Бігали щоб ощасливити покалічених війною вояків, які човгали сідницями по землі, посуваючись по привокзальному майданчику, і просячи милостині. Дорогою ми наповняли кишені та пазушини всілякою їжею: яблуками з чужого саду, огірками, томатами, соняшниковим насінням, молодими качанами кукурудзи. Все це ми роздаровували забутим владою бійцям-переможцям, шмигаючи більше від жаху, аніж жалю, носами, і потайно змахуючи з лиця непрохані сльози. Іноді на покалічених війною людей налітали місцеві дітлахи, грабували безпорадних, жалюгідних перед лицем нечулих хижаків. Безкарність хижій зграї була гарантована, що для них ми, трійка напівголодних дітлахів, невтомних мандрівників теренами, які батьки наші називали Ясинуватськими. Ясинуватський ставок, ясинуватські лани, посадки, балки, залізничні рейки, що простягалися обіч нашого селища, пов'язуючи станцію Кальміус зі станцією Ясинуватою.

Двадцять першого серпня їхав я потягом «Москва-Донецьк» до Макіївки, до родинної хатини, до сестричок, племінників, до друзів, до взірців дитинства, які за часи розлуки виростали в уяві до шедеврів мистецтва. Російська митниця тримала нас дві с половиною години. Митники ходили з собаками, щось виню-хували, перевіряли паспорти. Неспокій в душі викликала митниця українська, бо товариш мій, Олександр Шевченко, розпо-відав, як у 2001 році українські митники обікрали його на тисячу доларів. Як його обшукували, примушували роздягатися, нібито шукали опійні речовини. Але хвилювався я даремно: українські митники затримали нас лише на півгодини: порівняли записи у декларації з паспортними, і пощезали, наче їх і не було. Це було так зворушливо, викликало таку повагу до українських урядов-ців, що, купуючи каву та снікерси, не брав я з провідниці решти, подумки розмовляв з Сашком Шевченко, запевняючи його, що їхати в Україну він може без жаху бути пограбованим митниками.

В такому раюванні перебував я до станції Ясинуватої, коли, не знаю вже з якої такої нагоди, два молодих блискучих міліціонери схопили мене під білі рученьки, прихопили мою торбу з книжками, грошима та документами і заштовхали в помешкання провідників, котрі на той час перебували на пероні вокзалу.

По кишенях, щоправда, у мене не нишпорили, бо джинси сиділи щільно, а сорочка була одягнена на випуск, і застебнута лише на один ґудзик. Але що вони робили з моєю торбою, в котрій лежало декілька чисел журналів «Далекосхідна хвиля», двійка авторських книжок: віршів та оповідань, освідчення члена спілки письменників Росії, та паспорт. Гроші та квиток, зворотного перельоту від Москви до Хабаровська, в цело-фановому пакеті, лежали у відділенні торби, трохи прикритому смужкою тканини. А дрижачі пальці рук міліціонерів, які мали надію отримати з мене якісь кошти, свідчили не тільки про неймовірну жадібність, але й про порушення законів України. Свої протизаконні дії вони виправдовували підозрою, що я, сивий сімдесятирічний письменник фортуню наркотою. Мене трясла лихоманка не стільки від жаху залишитися без грошей, скільки від огиди до оцих тріпотливих оборонців державного ладу. Молоді, чепурні, але ж не стражі закону, а злодії в урядових мундирах.

У мене не було сумніву, що пораду обшукати саме мене вони отримали від провідниці, бо на її смак небагата людина, купуючи каву, не відмовиться від решток, на які можна купити ще дві склянки кави зі снікерсом. Таким чином я повинен був звинувачувати самого себе. Не треба, друже, розкошувати в державі з собачою, себто… базарною, економікою.

Потім від провідників я наслухався про різноманітні підводні течії залізничного бізнесу. Що бригадири поїздів займаються відвертим рекетом, грабуючи провідників, примушують їх брати пасажирів за готівку, особливо на недалекій відстані…

Але я не про те. Я про душевний неспокій, з яким ввійшов до рідної хати, і котрий не залишав мене аж поки не опинився я в аеропорту Шереметьєва.

Якби тільки отой огидний випадок з Ясинуватськими міліціонерами був тому поштовхом! Повернення в родинне кубло завжди пов’язане з цілою низкою розчарувань. По-перше, в Україні навіть сестри розмовляють зі мною російською мовою, а я їхав з надією з головою зануритися в дитинство, відчути його смак не тільки на язиці але й в серці. По-друге —захаращені сміттям завулки, смітники вздовж залізниці, в посадках, в старому парку чагарники, без вітру скімлячи тополі, руїни на місці дитячого будинку та школи, в котрій вчився. Занехаяність, безлюддя, вибухова порохня на подорожніх коліях вулиць. Хіба що височезні дерева обіч руїн, непролазні чагарники: море зелені, про яке в дитинстві ми навіть не мріяли. Відразу після приїзду в рідне селище в мою душу величезним химерним павуком заповзло одиноцтво. Воно переслідувало мене і в Хабаровську, але там я розважав себе роботою. Вільно розко-шував я хіба що у Владивостоку, де мене справді поважали (написати: любили, посоромився) бо це було б трохи легко-вірно. Любов почуття прохідне, це не кохання жінки, яка вибачає тобі усі твої прогрішення. Товариська любов теплиться, поки палає багаттям твоє серце, поки ти здатний щиро шанувати товариське оточення, привносити в його життя щось своє, нове, неочікуване.

В Україні я почував себе таким собі сіромою, злидарем, с простягнутою рукою за брамами церкви. Бо руйнівним хробаком точить сумління душу: чи не подумає хто, що приїжджаю я додому з єдиним бажання насолодитися леденцем слави.

В домі батьків, де мешкає племінниця Наталка, на цей час живуть її донька з двома діточками. Їх зігнала сюди пожежа в квартирі та нелади доньки з чоловіком. Сестра Рая, з донькою та онукою, щось маринують, квасять, солять, запасаються виноградними винами та соками, висаджують у садку полу-ницю. Розсаду щедро постачає сестра Ніна, в п’яти кімнатному будинку котрої мені виділена окрема кімнатчина. Доставку розсади здійснюю я, бо дуже люблю ходити пішки дорогою, над якою звісилися, і сплелися віттям, гвинтом закручені в’язи.

Хоча я й супроводив міліціонерів станції Ясинувата побажаннями на зразок: «Щоб тебе підняло та гепнуло! Щоб ти, зажерливий злодію, спіткнувся на хитких сходинках вагону!», ці вислови були спровоковані образою на людей, які не розуміли, що мені прикро бачити в рідній Україні оте гидотне злодійство, яке останнім часом помалу щезає в Росії. Чого ж оце я ледь не з пінявою на губах доказую знайомим, що Україна давно живе по іншім від Росії законам. Що які б політичні катаклізми не розбурхали українців, стріляти по Парламенту із танків вони не будуть. Бо щоб там не казали, менталітет українців зрідні європейському.

Утішало трохи, що розмовляли міліціонери зі мною росій-ською мовою, можливо, навіть, не розуміючи моїх виказаних українською, зауважень. Звичайно, що московіти на державній службі України, за гідність українського соціуму піклуватися не будуть. Навпаки, вони з насолодою наркоманів будуть обмацувати твої кишені, щоб заснувати в твоєму мозку певність, що всі українці, від Президента до залізничного міліціонера здирники, хабарники, дряпіжники… Не знаю вже, які ще є в українській мові слова, щоб передати в усіх відтинках різно-маніття людей пожадливий до чужого майна.

На сходинках вагону міліціонерів не підняло й не гепнуло. Зійшли вони, щоправда, не зовсім задоволені, але вони ще мали час прощупати кишені якомусь пасажирові в іншому вагоні. Що вони, звичайно, й зробили. Але я вже не цікавився в якому гуморі вони зіскочили зі сходинок наступного вагону. Я їх побачив, лише через місяць, коли повертався до Москви потягом «Маріуполь-Москва». Вони нишпорили в чималій торбині розкішної жіночки-україночки, яка ще не встигла ввійти до вагону. Вона стояла, поклавши долоні на стегна, з огидною усмішкою на лиці, наводячи око на блискуче одягнених стражів порядку, і мені здавалося, що вона обов’язково дасть доброго штурхана одному із ретельних шукачів наркотичних рослин.

Але втрималася… не дала. Що вона їм казала, я не чув, але той, що місяць назад обшукував мене, допоміг таки жіночці донести торбу до вагону.

— Ну справжні пацюки, — сміялася вона, коли потяг помалу рушив. — Мені й досі соромно за їхню поведінку, а їм хоч би що… шпортають лапами по гостинцях, які діткам в Росію везу. Було в мене нестямне бажання дати особливо ретивому коліном під раку, та… бачте… холопці при виконанні… Чи й справді їх такому вчать їхні напутники, чи це вже плоди родинного виховання?

— Скоріше — державного, — іронічно посміхаючись, зауважив, відліпивши очі від книжки Андруховича «Диявол ховається в сирі», кремезний чолов’яга, що їхав від Макіївки до Харкова, святкувати день народження сина.

— Можливо й так, — погодилася україночка, — але ж соромно так думати про нашу владу.

— Соромно дивитися на те, що вона робить, — зітхнув чолов’яга, знову занурюючись у тексти Андруховича.

Від таких розмов не знаєш куди дітися. Редактор журналу «Схід» Володимир Білецький напучував мене, що література повинна сіяти добре та вічне, бо зухвалого без нас написано стільки, що нахабство стало невід'ємною частиною людського менталітету. Можливо й так, але хіба це не заклик повернутися до радянського реалізму, де жадане видавалося за справжнє. Я давно помітив що російськомовні журналісти в України подають сучасну дійсність такою, якою жадає бачити її шовіністична Росія.

З далекого дитинства дзвонять мені і запрошують до себе Тамара та Василь Волоконські. З Василем ми вчилися в одному класі, Тамара вчилася з моєю сестричкою Валею не тільки в школі, але й в педагогічному училищі. Тамара, сестричка Юрка Козлітіна, ліхтарика мого дитинства. Одинадцятого вересня він приїде в рідне селище, святкувати день свого народження. А може й ювілею, бо йому мабуть вже сімдесят. Не бачилися ми з ним майже 55 років — ціле життя. Працював він вчителем, директором школи, якимось із секретарів КПСС містечкового уряду. Людина, що не кажіть, не з реп’яшків вилізла.

Це вже було не повернення в минуле, не втілення в нову добу, це було таке собі буденне свято, з коштовними напоями, заїдками: від червоної ікри до заморської. З пиріжками, варениками, шинкою і ковбасами… можна лічити скільки завгодно, усього не перерахуєш. Мій друзяка, Василь Волоконський, жив на широку ногу: два будинки, один — батьків Тамари з Юрком, другий, триповерховий, збудував сам Василь. Обіч будинку садок з яблуками та персиками, два басейни: для діточок та дорослих. В домі величезна бібліотека, європейське устаткування. На другому поверсі гостей частували напоями та заїдками, на перший, обважнілі, сходили до десерту, де теж були вина, коньяки, кава, чай, з різноманіттям тортів, пиріжків та печива…

Рясно пригощають господарі гостів. Щоб зробити таке свято мені треба в Хабаровську півроку запивати пустий чай скоринкою місцевого не дуже смачного хліба. Читаю в газеті: «Україна в рейтингу країн світу за бідністю посіла друге місце серед 40 європейських держав. У звіті «Global Wealth 2010» швейцарського банку Credit Suisse написали, що середній розмір статку українця становить $2700, що лише на $200 більше, ніж у найбіднішій державі Європи — Молдові. Проте за останнє десятиріччя „середній” молдаванин збільшив свої статки майже в 4 рази, тоді як українець — утричі.»

Отак я гостюю у найбіднішій країні Європи, яку аналітики називають «Африкою в Європі». На першому й другому поверхах, наїдків та напоїв зі святкового столу не убуває. Мені б насолоджуватися стравами, але сестричка Ніна, пенсіонерка, за два тижні утамувала мій шлунок так, що на їжу дивитися не можу. А тут ще Василь Волоконський читає довгі «датські» вірші. Він складає їх наче з гори котиться: аби більше наговорити. Цим він мені на поминає Хабаровського поета Віктора Суходольського. Той як почне читати віршовані некрологи над труною мерця, виникає бажання лягти в труну замість небіжчика. «Датським» поетам усміхнені погляди слухачів до бісу, їм аби римувалося. Коли кров б’є римою в мозок, це називається натхненням. Тоді поет мешкає в своїх, невідомих нам світах, і наша доля — дослухати його, щоб не приведи боже, не захли-нувся словами. Бо коливаються на вустах поета слова наче хвилі в морі, буває, навіть, з піною…

Потім дружина Василя буде виказувати Юркові: «Оце так зустріч, піввіку не бачилися, а поговорити не вистачило часу.» Бо, недослухавши Василя, Юрко кудись щез, мабуть не долюблював він поезію. Піднявся мій друзяка на третій поверх, там за комп’ютером сидів син Василя, отож і Юркові закортіло впір-нути у безмежне світове павутиння.

Отак ми й зустрілися. Після 55 років перебування у розбіжних світах.

Чималому числу людей у нашому шахтарському селищі Юрко Козлітін був зразком життєвого успіху. Вчитель, директор, урядовець. Останнім часом заможний селянин: приватна земля, худоба, сільськогосподарське устаткування, машина. Для мене його шлях — зашморг на шию. Я звик жити уявою, а не взірцями фізичного світу. Я не просто шанував свободу, я дихав нею. Водій у відділі робочого постачання Комсомольської геологічної експедиції. Зранку до вечора, а то й до глибокої ночі, один-на-один з відрогами Мяо Чану: гори, лісі та озера на сотні кіло-метрів. І — жодної душі. А з двадцяти дев’яти років — журналіст: не обмежена часом праця. Хто тебе проконтролює куди пішов, до героя сучасності, чи до коханки?

Іноді я намагаюся оцінити життя людини на кшталт базарної економіки, взірець котрої — торгівля пивом та горілкою. Про наркотики я вже мовчу. Продавати наркотики по-плечу тільки її лицарям, які повсякденно ризикують не тільки свободою, але й життям. Не звертаючи уваги на те, що посуваються по трупах. Аби нахапати грошей!

Я насолоджуюся малим: перше й друге на обід, це вже розкіш. Ранком — шматок хліба з кавою, на вечерю… А що на вечерю? Що на око впаде, те в шлунок і піде. Скибка хліба та платівка сиру. Склянка ряжанки, якщо є, а немає — обмежуся чаєм.

Запаморочливо дивлюся на книжкові полиці в коридорі, ліворуч від входу до трапезної, де почують десертами. Книжки вимуштрувані в щільні шереги, жодна не козирне взірцевим корінцем. Вони перебувають у летаргічному сні, занехаяні часом і господарями, бо на книжки у них не вистачає часу. Та хіба тільки у них. Сиджу у племінниці Наталки, її онуки, дівчинка та хлопчик, метеликами пурхають обіч: з дивана на долівку, з долівки в крісло. Годину пурхають, другу… Питаю у п’ятикласниці: «Ось тут на полиці стоять книжки, ти їх тримала в руках, читала?» «Читала, — відповідає, — оту в сірій обкладинці і в жовтій.» «І про що книжки, хто автори?» Знизує плечима, копилить губи, бачу — якщо й тримала в руках, але не читала. І малого книжки не цікавлять.

Можливо вони виростуть, отримають освіту, і будуть почесними фахівцями. Їхня мати працює на якогось бізнесмена, шиє жіночі та чоловічі шапчини. Кажуть, змірковує нові моделі, її крам має добрий попит.

Заговорили щось відносно української мови. Подруга Наталки, Валентина іронізує: «Міліціонер по рації має рацію, хіба це мова?» Я сміюся: «Не володіючи мовою, можна набазікати ще й не таких дурниць. Знаючи мову, ти б сказала «Доклад міліціонера по радіостанції (рації) має розумне підґрунтя». В українській мові яке значення має слово рація, зокрема скороченого «радіостанція». «Правда», — відповідає донька Наталки. «Не зовсім, правда вона й в Україні — правда. Рація — розумне підґрунтя сказаного, але не завжди правда. Можливо міліціонер бажає мати якусь вигоду, користь, пожиток із свого докладу… Безглуздо огуджувати те, чого не розумієш».

Не читаючи книжок, навіть добре освічена людина завжди блукатиме в чагарниках рідної, або рівнобіжно вивченої мови. Як блукають в чагарниках релігійної облуди навіть добре освічені люди, фахівці по різних галузях науки.

Не маю сумніву, що багато біблійних казок писалися, як страшилки на упокорення дітей перед сном. Інші ж складалися за кухлем зілля в дружній перемові гомосексуалістів. Особливо талановито складав та розповідав байки Іуда, за що його й зробили козлищем відпущення. Довгий час Єгипетська «Книга мертвих» перекладалася переписувачами в своє задоволення, поки не потрапила до рук ловців людських душ, які глянули на рукопис, як на джерело швидкого збагачення. Але для цього необхідно було придумати кілька страшилок, щоб залякати людство раз і назавжди. Таким чином були написані Євангелія Нового заповіту. Щоправда, деякі з них, як, наприклад, Євангеліє від Іуди, релігійні підприємці надійно хоронять у своїх незлічен-них схованках. Адже можливо саме в ньому знаходиться ключ до розгадки злочинної змови проти прогресивного людства.

Коли людина втрачає віру в себе, у свої можливості, перекладаючи все на плечі Бога, його кров холоне, мозок перестає працювати на пошук, слабшає, виснажується енергія життя, гине джерело, яке єднало його з природою, зі споконвічним наслідком пращурів.

Не знаю, хто вперше висловив таку думку, але тяжко бачити, коли молода, здорова жінка зомліває, падаючи на долівку, коли, їй всупереч, хтось починає іронізувати над байкою про її улюбленого Бога. Хіба не так жахалися наші батьки, коли п’яна людина починала щось гидотне верзти про отця народів товариша Сталіна. Ні, вона не тримала Сталіна за святого, але за такі слова можна було склопотати кулю в лоба. І не від Сталіна, а від його божевільних сатрапів, які самі тріпотіли від жаху перед думкою, що їх можуть заштовхати до таборів вже за те, що вони не донесли на сусіда, або навіть на кохану жінку. В нашому православ’ї таке вже було. Нічого жахливішого за казку про Богів у людському суспільстві не існує. Не важно як звуть вашого Бога, — Ісус, Гітлер, Сталін, Нерон, чи Калігула. Тиранів створюють народи, спіймавшись на гачок їхньої облудної ідеології. А коли так, народи й повинні відповідати за своє невігластво, а не спльовувати у бік повержених кумирів.

Нарешті у нас з Василем Волоконським випала нагода пройти стежками дитинства до Ясиновського ставу, до якого в дитинстві ми бігали ледь не щодня. Особливо в спекотні дні Донецького посушливого літа.

Лише заплющу очі, виникають в уяві, ліворуч від шляху, соняшникові лани, праворуч —посадка: в’язи, біла акація, кущі бузьку та морелю з обламаними гілками, молоді дубки, тополі, осики, верби, клени, липи, хмиз, бересклет, бузина… До лісових гущавин ми були не дуже охочі, ходили обіч посадок, або вже балкою, в котрій, навіть у спекотну погоду, царювала духмяна прохолода від прозорого струмочка, що довгим вужакою дзюрчав кудись по дзвінким кольоровим камінцям. Від чотирьох криниць з водою, від якої ломило зуби навіть в самий спекотний липневий день, вже в сімдесяті роки не залишилося жодної. Криниці ті почали щезати ще за часи нашого дитинства. Спочатку відмовилася пульсувати сама маленька, яка була першою на нашому шляху. З неї ми пили воду, лягаючи на живіт і припадаючи губами до її мерехтливого люстерка. З глибоких криниць угамовували жагу, черпаючи воду лопуховим листям, складеним кошиками, а потім ті кошики надівали на голови, і йшли собі, йшли, зриваючи та пробуючи на зуба, терпку навіть у достиглості, ягоду терену, трохи солодкувату — шипшини, а коли вже трапиться знайти кущ пасльону, його об’їдали усім загалом. Десь вичитав що плоди пасльону ядовиті. Не знаю вже, хто таке втямив придумати. Ми їли з присмоктом, жменями і сині і червоні і навіть жовті пасльони, і ніхто ніколи не жалівся на якесь захворювання. Вони були смачнішими ласощами нашого голодного дитинства. І не тільки пасльони. В степу не було рослини яку б ми не покуштували на смак. Не торкалися тільки таємничої рослини — блекоти, бо бачили вже як показує себе дитина, напхавши в рота цієї степової дурійки.

Але степ, кукурудзяні, або соняшникові лани, посадки, балка з ужакою-струмком і прозорими криницями, все це було раніше, все це — взірці нашого, нехай голодного, але щасливого дитинства. Сьогодні нам з Василем Волоконським за сімдесят, на дворі вересень 2010 року. Ми зустрічаємося біля першої посадки, яка захищає взимку від снігопадів не тільки наше шахтарське селище, але й залізницю, що з’єднує станцію Кальміус з Ясиноватою. Поволі переходимо рейки залізниці, вступаємо під височезні корони другої посадки. Колись за нею відкривалася безмежна панорама степу, але відразу за кленами та в’язами посадки стежка вливається у вузеньку вуличку дачного присілка. Обіруч присадкуваті штахетники, або паркани, за ними кущі винограду, яблуні, груші, сливи, абрикоси. Будівель майже не видно, все втопає в зелені. Василь відчиняє хвіртку якогось подвір’я, гукає: «Чи є хто дома?» У відповідь чути як падають з дерева яблука, та дзвенять над квітами бджоли. Незабаром Василь з’являється на мої очі з різкою лози, на котрій висять важкі грона винограду.

— Це дача сестри моєї дружини, — каже він, протягуючи мені важке трохи вологе гроно.

Я куштую ягоду, одну, другу: смачна, але від хвилювання, яке охопило все моє єство, жодне їство зараз мені в горло не полізе. Я не впізнаю теренів свого дитинства. Ми йдемо вже майже годину, плутаємо по лабіринту вуличок, щедро засипаних величезними синіми сливами, великими жовтими грушами, які на Хабаровському ринку коштують навіть восени сімдесят карбованців, грецькими горіхами — сто шістдесят. Доводиться топтати це коштовне їство, бо воно всюди. Обійти неможливо.

— Василь, куди щезли господарі? — питаю, дивлячись не стільки на руїни дачних хатинок, як на всю оцю райську пустелю, в якій божу благодать пущено на самостійне страчення.

— Казати, що осточортіло людям працювати, буде не зовсім певно, — знизуючи плечима, відповідає Василь, — але рвати серце від наїздів харцизяк, котрим, бачте, забагнулося щось потрощити, побити, зруйнувати: взагалі — дошкулити людям. А поряд, бачиш, який шлях відбухали. Хто тільки не їздить оцим шляхом…

Ну що ж: руїна руїною, але ж треба посуватися далі. А далі впало в очі зовсім непередбачене. По-перше, відразу за дачними садибами, від степу нас відрізала висока залізнична насип. Ми ледь викарабкалися на неї, а за нею жовтіла скельним кришивом ще одна така ж залізнична насип, а поміж ними, в кущах вербени, полину та інших степових рослин, динозаврами визирали велетенські бетонні блоки, устатковані залізними арматурами, схожими на роги, вуса, та кучері отих самих смітникових тварин.

— Василю, друже, що це таке? Де соняшникові лани, де наша балка з прозорими криницями, куди пощезали стежинки нашого дитинства?

Василю що, він оцю руїну бачить не вперше, отож і посовує собі далі, ковзаючи по скельному кришиві шкіряними підош-вами черевиків.

— Не звертай уваги, Сашко, — сміється він, — мандрівка наша тільки починається. Саме цікаве чекає на нас попереду!

Перетнули ми другу залізничну насип і опинилися на якихось глиняних горбах, мізерно одягнених в якісь невідомі мені майже чорні, колючі рослини. Їхнє насіння начіплювалося на штани, на шкарпетки, заважаючи споглядати все, що відкривалося нам на тлі краєвиду. А відкривалася зовсім не та степ, котра запала мені в пам'ять з дитинства. Відразу за глиняними кучугурами, схожими на відпочиваючих динозаврів, лежало озеро, досить широке і довге настільки, що кінець його щезав десь аж за п’ятим динозавром. Раніше цього озера тут не було, і я не міг порозуміти в яку бісовщину ми вгодили. Озеро лежало праворуч від нас, ліворуч була залізнична насип, а далі… Далі на величезному пагорбі починався… починався ліс… Ліс, якого тут, як і озера, зроду не було.

Запаморочливо дивився я в новітнє лице моєї Батьківщини.

Скільки потрібно років щоб виріс отакий ліс, з грибами, чагарниками понад берегом ставу, та й сам став — за декілька років звідки він тут взявся? Грає вода срібними брижами, на березі поміж кущів скіфськими непорушними бабами сидять рибалки… Я ж вже казав, що тут був степ, були колгоспні лани, які щороку міняли своє вбрання: соняшникове, кукурудзяне, картопляне, зернове, від пшениці до гречі.

Дбайливі господарі розділили степ посадками на чималі квадрати, які захищали врожаї від спекотних південних вітрів. Праворуч за першою посадкою, що йшла вздовж шляху, стояв височезний кремезний дуб, майже щороку битий золотими батогами блискавок: опалений, поранений, він здіймався над полем — незламний вартовий нашого безжурного дитинства.

«Кращою зустрічі й уявити годі», — думав я, коли ми з Василем домовлялися пройти стежками дитинства. Я вірив, що дуб ще стоїть, але там де стояло дерево тепер був смітник: нагромадження цегли, каміння, та шматків бетону…

Дуб відстояв вартовим кілька сторіч, новітня цивілізація здмухнула його геть своїм сталевим подихом, але ж злеліяла ліс, справжній ліс з мисливським угіддям, де люди можуть, собі в насолоду, відстрілювати братів своїх слабших…

Навіть байдужому до краси спостерігачу западе у вічі це озерце, в облямівці кущів верболози та деревці, що стоять по кісточки у воді, роздумуючи — пірнати зараз, чи почекати поки сповзуть з сонця хмари, подарувавши землі і озеру вересневе тепло і сяйво.

В лісі трохи обіч озера нашому оку відкрилася невеличка галявина. На ній розташовано три столи, покриті плівкою, поміж столів — лави. На дереві дощечка з написом червоною фарбою: «Мисливське угіддя» Під молодим дубком дві пусті пляшки від горілки «Олімп», під столом — пляшка від горілки «Хлібний дар». Не знаю вже, чим закушували горілку мисливці, смажили вони забитих зайчаток, чи варили в казані над багаттям, сліди якого залишилися межі скельних уламків, принесених скоріш за все із кар’єру, або з греблі Ясиновського ставу.

Від галявини вузенькі стежки розбіглися в три боки: одна пірнає в кущі, що зеленіють понад ставом, другою ми прийшли, а третя кличе нас посуватися далі, саме до ставу нашого дитинства.

Треба признати, що я давно вже втратив орієнтири. До дрібниць знайомий з дитинства степ перетворився у казна-що: занедбані дачі, смітники поміж залізничними насипами. Сухі, порепані схили насипних курганів, шматки залізобетону, невідомого походження сміття, замість квітів і джерел у балці якісь чорні. Випалені сонцем, колючі рослини. За пагорбом ще один пагорб, на схилі котрого тупцяється зграя молодих зелених дерев. Стежинок немає, йдемо майже навпомацки брунатним у зморшках шпарин суглинком. Десь глибоко під ними поховані велетенські шарі коштовного українського чорнозему. За часи окупації німці ешелонами вивозили його до Німеччини. А ми, в гонитві за тимчасово використаними копалинами, знищуємо істинне, неоціненне золото чорноземів. Отут, на оцих занедбаних сьогодні просторах, відразу після війни ми, родини шахтарів та металургів, допомагали селянам збирати врожаї соняшників, кукурудзи, картоплі. Десять відсотків із гектара вилучала родина, дев’яносто йшло господарству. Соняшникове насіння ми переробляли на олію та макуху, з кукурудзяної крупи варили кашу мамалигу. Якою ж смачною вона була з соняш-никовою олією! Картоплі нам вистачало майже на всю зиму. Це десять відсотків з гектару. Лише десять відсотків дарували життя родині в сім осіб. А працювали ми всі гуртом, навіть п’ятирічна сестричка Валентина. Мати з батьком працювали у вільні після роботи часи, працювали навіть вночі, вартуючи колгоспне і своє мито від злодіїв, які, не працюючи, бажали мати все, що ми здобували в поті свого лиця.

Сьогодні від тих ланів залишилися тільки смітники, зруйновані дачі, залізничні насипи, які вже давно не діють, та мисливські угіддя, в котрих мисливці відстрілюють зайців та блукаючих по смітниках безпритульних собак.

Щоправда існує ще рибалка. Я не мисливець і не рибак, мені шкода вбивати живу істоту, будь то степовий птах, заєць, або маленький мешканець несподівано виниклого озера. Але я розумію, як приємно шахтарю після копальні посидіти біля ряхтливої води, з вудочкою в руці, послухати її плескіт в таємниче принишклих кущах, зворушливі мелодії лісового оркестру.

Та й не все так кепсько на рідних теренах, як мені здається. Це тільки перше враження. Перші кроки стежками дитинства. Перші кроки по занедбаному передбанникові життя, затьмареного парою розчарувань. Я завжди, скільки себе пам’ятаю, думаю одне, а несамохіть роблю все навпаки. Наче біс в спину штовхає. Добре розумію, що ще два кроки і знуджуся світом. Але ж чому радіти? Мені б вибачитися перед богом за все недобре, що про нього думаю, та прадідова впертість заважає. Не звик я схилятися головою перед чиїмось зазіханням на моє життя. Я нікого не чіпляю, не чіпляйте й мене. Якщо мені щось не сподобалося в державному укладі, я говорю про це відверто, бо не важу себе дурнішим за попа, або президента. Я буду поважати їх за добрі вчинки і осміювати за безглуздя. Я шибайголова, що не вірить ні в бога ні в біса. Вискаляти на глум зуби не звик, не в моєму це характері. Не завжди вища освіта робить людину інтелігентною. Вбивець з вищою освітою не бредня. Церква за гроші вибачає самі гидотні злодійства. Вона лише відгук біблейського бога, котрий тільки те і робить, що загрожує людству апокаліпсисом.

Я переконаний: більш підлої і мерзенної ідеології обдурення і поневолення людей, ніж російське імперське православ'я історія людства не знала. Ця хвороба руйнує не тільки мозок, але і психіку. Безвольність і покірність раба — ось ті якості, які прищеплює народам церква, що стоїть у служінні крутіїв світу цього.

З пагорба за ставом зачудовано дивлюся на повиті спекотним серпанком лани проти сонця. Яка все ж таки мудра Природа. Яке дивне вбрання придумала вона для Землі. Падаю навколішки перед Сонцем, цілую його промінці, що сяють в жмені джерельної води. П’ю воду впереміш із сонячними промінцями, закриваю вологими долонями лице, плачу від захоплення перед красою Природи. Я люблю навіженість її вітровіїв, її блискавки і громи, занурююсь в солодку знемогу, почувши сюрчання степових коників. На жаль, сьогодні вони пощезали зі степу. Не Природа цьому виною, а оті мільйони церков, які висмоктують живильні соки Землі, щоб сяйвом золота й алмазів довести до облуди людей, поневолених сатрапами так званої демокра-тичної влади.

Колись ми втішалися оповідками баби Дусі про її спілкування з німецькими загарбниками. Баба Дуся брехати не тільки любила, але й вміла, і німці в неї, німці-загарбники, були зовсім не такі, якими ми їх уявляли, начитавшись книжок про війну. З ними навіть поговорити можна було. Хоча вороги, але ж люди. Не те що радянські комісари, які ґвалтували дочку при живій матері, забивали людей нізащо. Сусіда діда Панька німці повісили, так він, бачте, німецького офіцера по голові сокирою гепнув. Смерть за смерть — війна ж таки… А Сашка з нашої вулиці в міліції забили тільки за те, що донька капітана міліції впізнала в ньому хлопчика котрий нібито зняв в трамваї з неї годинника. Потім знайшли того хлопця з годинником, але куди тільки не зверталася бідна мати, все даремно.

Кажуть… демократія. Свобода слова. Свобода безкарно вбивати журналістів, які злодія назвуть злодієм. Так чим же відрізняються сьогоднішні сатрапи від сатрапів Сталіна? Сучасні наші президенти тільки й вміють складно базікати, а на те, що робиться в державі їм глибоко начхати. Бо вони ж заступники бога на Землі…

А бабу Дусю за її нерозумні балачки в п’ятдесят шостому арештували. Прийшли веселі, добрі, на спогад дітей, фахівці державної безпеки. Досить, прорекли, тобі, бабцю, баляси діткам точити. Мабуть добре тебе фашисти ублаготворили, коли й досі позбутися симпатії до них не можеш. Більше ми бабу Дусю в нашому селищі не бачили.

А скільки людей пощезало за п'ятнадцять років нашої хваленої демократії. Скільки нових кладовищ виросло по околицях міста.

Написав і дрож торсом пройшов. Від щиколотків до шиї, а далі вдарив у голову тупим болем, наче сколок льоду до нагрітої сонцем потилиці прилучили. Це вже сталося після того, як вийшли ми з Василем із лісу, пройшли понад греблею, очікуючи господаря нашого дитячого ставу, посиділи в катамарані, але власник катамаранів і озерця, в якому накачувало м’язи наше дзвінке дитинство, так і не з’явився. Ото ж і пішли ми не солоно сьорбнувши, не помивши навіть руки у воді, бо власник ставка розмістив гасла, що купатися без його дозволу заборонено.

Легенький вітрець дмухав у лиця теплим запашним приском від вщухлого на косогорі багаття. По воді пливли прозорі пухирі, жовто-сині, як стяг держави. Берегом, по сивому від спеки пісочку, повільно пересувалися два цапи. Іноді зупиняючись, зступали лоба в лоба, товкли ратицями пісок, намагаючись зштовхнути один одного в воду. Василь від сміху за живіт хапався, ледь навколішки не ставав, але цапи не звертали на нас уваги. Трохи позмагавшись, розкривши кожен свої здібності, вони, знов таки неспішно, поверталися до зарослого очеретом грузького багнища, відшукуючи в ньому якісь, тільки їм відомі, делікатеси, або допінги для чергового змагання.

Ув’язалися за нами два собаки, маленькі, добренькі, — вартові господарського майна. Як ми не цикали на них, як не намагалися відправити до свого господарства, все даремно. Поверталися ми додому не лісом, а трішки праворуч від нього, щоб вийти на старий асфальтовий шлях. Йшли колючими, чорними від спеки, травами, обминаючи кущі верболозу, терену та шипшини. Чорні бур’яни довкіл, але стирчать на добрій відстані один одного, наче не самосівом зійшли, а хтось із людей, жартома, навтикав зерняток, розставляючи їх наче фігури на шахівниці. Кущі вздовж шляху теж були напівоблізлі, бо все літо в Донбасі не було дощу. За сірою стрічкою старого асфальту, безперервно гудів інший, новий широченний шлях, який розсікав степ високим насипом, петлявся велетенським вужакою, зникаючи геть за краєвидом.

Ніщо тут не западало в око, не торкало душі почуттям волі, красоти, щемливого хвилювання, яке з малолітку виховувало в нас поетів, музикантів, і просто людей глибокої поваги до всього живого на землі.

Попеляста стрічка старого асфальту поволі текла поміж зелених берегів, що поросли молодими деревцями в’язів, кленів, осик, та іншого деревинного братерства, яке збилося в непролазні чагарники, і тепер стояло, плямуючи асфальт жовтим, червоним, зеленим, цеглястим, напрочуд мальовничим листям.

Жодної машини, жодної душі, тільки ми з Василем, та два собаки, озираючись, блискаючи веселими очами, біжать попереду. За яким бісом вони до нас причепилися й досі не можу порозуміти. Але з ними нам було веселіше, зруйновані часом терени дитинства не здавалися пустелею. Про що ми роз-мовляли — роман захоплююче-особистий. Трагедійно-комедійне Василеве життя гідне пера Шекспіра. Про себе він і розповідав. У мене виникало сотні навідних питань, на які я так і не отримав відповіді. Але зайве було питати, гаяти час на дрібниці, коли в уяві розгорталася низка життєвих зворушень, віддзеркалення котрих показувало мене Василя Волоконського таким, якого я й досі його не знав. Він завжди держав мене, за людину розбещену в галузі кохання, показуючи себе взірцем однолюбця. Начебто, опріч дружини Тамари, в палких своїх обіймах не заколисував жодної жіночки, і раптом наче вулкан прокинувся, затопляючи мене вогняною магмою його донжуанських походжень.

Підозра в мене була, і виникла вона чверть віку тому, коли в одному зі сповідальних листів назвав Василь свою Тамару лесбіянкою. Питав, що йому робити, якщо дружина закохалася в жінку й не дозволяє йому, чоловікові, торкатися її тіла. Не знаю вже, що я йому тоді відповів, але поему написав, звинувативши в усьому героя, якого зрадила дружина. Тепер Василь розщеплював свої тодішні життєві проблеми на невеличкі дрізки, вдавався в такі подробиці, які обіляли дружину, а головне — він так взірцево намалював характер Тамариної коханки, що в її сяйві досконало висвітлився сам…

Але це тема для окремої повісті. Поки що ми йдемо старим порепаним асфальтом, і Василь зізнається мені в своїх любовних походженнях.

Небо над нами, наче серпанком, вкрите опаловою димкою. Легенький вітрець п’янить повівом гіркого полину, вихлопних газів, і нагрітого сонцем асфальту з нового, забитого машинами, шляху. Васька трохи вищій за мене, він не сутулиться, як я, в ході статечний, в розмові розважливий: я не чекав від нього такої відвертої сповіді.

Раптом, край срібного шляху, наче чорне писче перо, виникла легкова машина і стала наближатися із неймовірною швидкістю. Собаки гралися на невеличкій відстані від нас, знайшовши під кущами тенісного м’яча, а, побачивши машину, стали обіч шляху, щоб не заважати людям їхати. Але відбулося неперед-бачене. Машина пронизливо загальмувала, розчахнулися дверцята і два хлопці у військовому камуфляжі, з рушницями ледь не випали на асфальт. Не встиг я й оком повести як пролунали постріли по собакам, які побігли чомусь не в кущі, а в протилежні боки, напрямки по асфальту. Одна з них, мабуть поранена, заскавчала і шмигонула в кущі, друга щезла, наче її й не було. А мисливці все ще бігали, мовчки палили по кущам, не порозумівши куди запропастилися собаки. Потім також несподівано впурхнули в свої колеса, і взявши з місця, стрімголов помчалися далі. Крапель крові на асфальті не було, мабуть собакам пощастило втекти. Я озирнувся в пошуках Василя, але його на шляху не було. Стурбований, я покликав його, він озвався з-за кущів і незабаром з’явився, знімаючи зі штанів колючі горішки реп’яхів.

— Не можу дивитися на вбивство тварин, — сказав, ховаючи набряклі сльозою очі.

—Але ж ти ризикував, хлопче, мисливці палили по кущах, а ти стояв за кущами. В такому разі обов’язково треба залишатися на відкритому місці.

—Але ж собаки…

— Думаю, вони відбулися легким переляком.

Повертаємося в рідне шахтарське селище. Ця околиця Макіївки, останнім часом трохи занедбана, майже забута, а яке життя тут вирувало за часи нашого дитинства! Назви вулиць промовисто свідчать про літературну усвідомленість мешканців: Гоголя, Пушкіна, Чехова... Правда, поки я служив на Тихо-океанському флоті, Олександра Пушкіна тишком-нишком змістили з посади, звільнивши таким чином місце для кос-монавта Юрія Гагаріна, слава якого на той час затьмарила славу російського генія.

Українцям, які мешкали, або мешкають сьогодні в нашому шахтарському селищі, на вушко скажу, що Тарасові Шевченку не пофарбило, його прізвищем не названа жодна вулиця, хоча існує й досі навіть вулиця Чапаєва. Не знаю вже, який внесок в розвиток селища вніс Чапаєв (можливо очолював загін укра-їнського козацтва), але ні Іваном Франком, ні Лесею Українкою у нас і не пахло. Щоправда, твори українських поетів я по пам’яті читаю й сьогодні. Слухаючи їх, люди плачуть, бо як не плакати, коли в душі кожного звучить рідна мова. А про Чапаєва сучасна молодь майже нічого не знає. Не дуже, щоб ви знали, хвилює душі ім’я Гагаріна, Пушкін, хоча й росіянин, його в Україні пам’ятають. Бульвар імені Пушкіна один з кращих у Донецьку. І все ж таки, для мене вулиця Гагаріна, на котрій стоїть батьківська хата, назавжди залишається вулицею Пушкіна. Мешкаючи на цій вулиці я прямо-таки не міг в дитинстві не складати віршів. А що до космосу, мене ніколи не вабила ця порожнеча. По-перше, не в моєму характері забруднювати небо всілякими іграшками, а по-друге, знаючи невгамовну зажерливість людства, маю думку, що з часом воно обов’язково почне створювати по планетах копальні, які ні землі, ні космосу нічого доброго не принесуть.

Чим би дитя не тішило зір, аби не ревло, — каже прислів'я, — але хіба сльози не найкраща насолода. Дитина плаче собі в насолоду, але батьків це роздратовує. Виникає питання: дитина негодована, чи хвора? Нікому й на думку не спаде, що таким чином немовлятку зворушує острах того, що воно не може порозуміти про що йому з таким незадоволенням гуторять батьки… З таких непорозумінь у дитини виникає роздратування на все, що поки що не може сприйняти його мозок.

—Ну что ты, что ты, мой маленький. Что у тебя болит? Головка? Животик?

Ніякої реакції. Дитина починає верещати, аж захлинається слізьми. Нахиляюся над колискою, лагідно шепочу:

— Ну чого, чого тобі, соловейко мій? Їстоньки хочеш, га? Ні, не їстоньки, може бажаєш послухати як цвірінькають пташки в садочку?.. Як відлунюють сонячними промінцями яблука?..

Немовля замовкає, дивиться на мене якось трохи здивовано, наче очікує, запрошує: виспівуй, таточку, ще… ще виспівуй. Втямивши, що дитина починає мене розуміти, я починаю верзти все, що на думку спаде, але рідною мені з дитинства, українською мовою. Слухаючи мене, синочок перестає плакати, його губоньки розповзаються в добрій усмішці.

— Господи, який же дурень твій батько! Щебече з тобою російською, зовсім забувши, що голубила його мати зовсім іншою, рідною, українською мовою…

Як же дивно, як радісно було побачити, коли ворухнуло малятко губоньками, наче силкувалося вимовити вихлюпнуте із багатовікового джерельця слово, і засміялося, замахало рученьками, закліпало оченятами.

Бачу заблукало людство в диких хащах егоїзму, руйнує себе бажанням видавати омріяне за дійсне, жмурами по струмках мистецтва розбігається імперіалістичний шовінізм. Вбирає в себе людство його отруйний випар, набрякає ворожнечею, аби тільки було кому вуха наскубти. Аби тільки посварити народи. А ми мовчимо, все ганебне, що чинимо, перекладаємо на плечі Бога, предобре розуміючі, що не існує його, того Бога, але мозок пересічної людини вловлює те, що лежить на поверхні, скаженіє від жаху перед забобонами, цілує руки облудним душеловам, які перетворюють людей в рабів знервованого своїм благо-денством уряду.

Людина, яка добре вивчила літеру А, не розуміючи Б, не тільки жахається її, але й обливає облудою, робить все можливе, щоб знищити те, чого не може порозуміти. Так щезають мови поневолених Московщиною народів. Сокира невігластва калі-чить багатовікове дерево мистецтва, відрубує кращі гілки, намагаючись залишити один тільки стовбур, та й з того обскубти написи прадавніх цивілізацій.

Друзі кажуть, що я шибайголова, бо не віру ні в бога ні в біса. Але вискаляти на глум свої зуби я не звик, не звик цілувати руку облудній людині, так само царю і президенту. Не в моєму це характері. Я певен: вища освіта не завжди робить людину інтелігентною. Вбивець, маючий дві вищих освіти, не нонсенс. Путящої жінки в колі бізнесменів сьогодні не знайдеш. Вони одностайно глибоко релігійні і глибоко розпутні. Так само як попи по церквах. Це повір’я блискавично розповсюджується по теренах СНГ, захоплюючи народи інших держав…

Коли стряхнеться небо, затанцює під ногами земля, вкриються шпаринами болю ґрунти, тут вже на всякого з нас страх впаде. Стане й мені не по собі. Шмигону подалі від дерев, щоб, не дай боже, стовбуром або гілкою не проштрикнуло. Йтиму степом, земля гарцюватиме під ногами; хмарини, сідаючи на голову, зволожать волосся. Йтиму, розбурханий, як планета, бо я ніщо інше як блискітка в її зеленому одязі. Тому ні богу ні дияволу молитися не буду. Буду надіятися тільки на свою вдачу, бо десь у глибині моєї істоти пульсують джерельця багаторічного досліду моїх праотців. Якщо вже вони мені не допоможуть, і сам я не знайду вихід зі скрутного становища, чи зможу я, своїм життям, своїм досвідом, допомогти діточкам та онукам у їхніх майбутніх мандрах.

Тому не зійду з глузду, не підупаду до молитов не існуючому богу, бо у відчаї людина втрачає розум. «Побігайко, — колись казала мені мати, — і не остогиділо тобі, ризикуючи життям, нишпорячи по старих, бездоглядних копальнях. Який біс тебе туди заманює?»

Чи тямив я що відповісти матері? Йдеш, побачив дірку в землі, хіба не цікаво зазирнути в неї? Зазирнув, а там темна безодня. А що в тій безодні? Побіг додому за сірниками, покликав друзів… Але скільки не посувайся кінця-краю штольні немає. Та й сірники гаснуть. І з головою робиться щось не те. Раптом виникає на тлі темряви якийсь блискучий велетень. Здалік як його роздивитись, видно тільки, що він чорним димом пихкає, наче велетенську цигарку смалить. Одна з гілок штреку повертає праворуч, а велетень стоїть майже на звороті, його не обійдеш. Велетенське пихкало зовсім спаскудило повітря, дихати нічим, замість диму з цигарки летять вогняні блискітки… Тоді вже риссю назад. Розумієш що без кисню посуватися під землю не розумно. Можна знепритомніти, захлинутися чорним димом велетня, себто свого особистого жаху.

А далі що? Далі про лаз дізналися дорослі і закоркували його залізобетоном.

Але таких дірок у своєму житті я зустрічав чимало. І завжди цікавість перемагала здоровий глузд. Мій знайомий водій, Петро Квач, ледь не вгодив з машиною в прірву. Рух загальмував чималий шматок скелі, що попав під колеса. Петро настільки перелякався, що тут же вбив собі в голову, що це було боже застереження. Наступною неділею Петро вже плазував перед Богом у секті адвентистів сьомого дня. При зустрічі, тижнів отак за п’ять, почав точити баляси, що ніякого каменю біля прірви не було, що машину зупинив сам Бог, який несподівано виник у нього на очах, запобігши таким чином загрозу катастрофи. Не знаю що вже ото був за «чин такий», але чим далі, тім більш безглуздими були розповіді Петра Квача про той звичай-нісінький випадок у горах Мяо Чану. Приходив він у гараж якийсь весь жовтий, понурий, наче виходець із могили. Трапиться йому зустріти на шляху вбогу жінку, обов’язково зупинить машину, перехрестить подорожню, але в кабіну не посадить, бо… святий, богом урятований. Останнім часом я його не бачив, казали — дах з’їхав, утямилося йому, що в Росії узаконено лівобічний рух транспорту. Ото ж і почав рухатися супроти волаючих клаксо-нами автомобілів.

Я добре знав дружину Петра. Не зустрічалися ми з нею років отак п’ять, одного разу опинився в селищі Леваневському, рухаюся поміж п’ятиповерховими будинками, а назустріч посуває, з буханкою хліба в руці, Тетяна Квач. Другою рукою вона наче свої повні груди підтримує. Здогадуюсь, щось вона там від людського ока приховує. Чого б ото я щось, куплене в крамниці, в пазусі ховав? Які тут можуть гадки бути: зокрема пляшки горілки або вина жінка ховати не стане. Вітаю Тетяну, питаю, як Петро себе почуває, чи дома він? Бачу жіночка трохи зніяковіла, втупилася очима в землю. Я не нахаба, розумію — таке діло, хотів вже посувати далі, але Тетяна утримала мене. «Ходімо, — каже, — до хати, там побалакаємо». Добре що йти недалеко, три кроки до під’їзду.

Зайшли. Поставила Тетяна на стіл пляшку горілки, порізала на скибки хліб. Чотири солоних огірка на блюдці дістала з холодильника. Не помітив як на столі опинилися дві гранованих склянки.

— Наливай, — каже, — про Петра потім розповім.

Хильнула двісті грамів не скривляючись. І розрюмсалася. Я вже розкаявся, що зупинив жінку. Почав було збиратися, але Тетяна замахала рукою:

—Ні-ні-ні, вибачайте, це я так… напливло-наїхало. Термін Петро відбуває, вісім років. У пресвітери, бачте, вибився, святим себе оголосив… А в допр загудів за поневолення людини, начисто йому дах знесло…

І все б нічого, та запало в дурну макітру провідати Петра в таборі. Добився побачення, різної смачнятини накупував, вітання від дружини, як просила. І що ви думаєте: ледь не відправив мужика чортам на сніданок. Взяв він собі в уяву що я з його дружиною фіглі-міглі кручу. А в мене й на думці такого не було. Це вже потім, коли повернувся, та розповів Тетяні, які Петро там коники викидав, вона затягла мене в ліжко. Не валитися ж, каже, мені з ніг перед його істерією! Він, бачте, своїх послушниць по черзі на карачки ставив, а я що… не жінка.

Після прогулянки степом закортіло мені побачитися з Тетяною. Поїхав на стару адресу, сусідка сказала, що Тетяна з новим чоловіком мешкає в Донецьку. Де саме вона не знає, але телефон може дати, бо доглядає за її помешканням. Подзвонив я Тетяні, але зустрітися вона відмовилася. Сказала, що живе за новим чоловіком як за кам’яною стіною, але є в нього одна вада, надміру ревнивий… Я вже й забув про неї, три дні залишилося до мого від’їзду в Москву, коли подзвонила:

— Як ти?

— Як-як… відраював у сестричок, через три тижні на потяг.

— Може зустрінемося? — питає.

—Я з радістю, а як же твій чоловік?

— Чоловік вже тиждень як під слідством. Наш сусід щез, зайшов міліціонер попитати що та як, а день паркий був. Зняв хлопчина кітеля, а тут мій заходить… Я в Макіївці на старій квартирі тебе чекатиму…

Я поїхав, але в квартиру не зайшов. Виникла думка: а чи воно мені треба? Зайду, а услід її перший чоловік, Петро Квач. Розмалює мене краще того міліціонера.

В останній день мого перебування на Донеччині, ми з Тетяною зустрілися. На станції Ясинувата. Я приїхав туди з Волоконським по його садівничим справам: шукав саджанці персиків та якихось надто смачних яблунь. Тетяна виникла перед очима наче з сонячного сяйва і відразу почала дорікати за те, що не зайшов до неї, хоча із вікна вона бачила мене, і навіть покликала. Підійшов потяг, але ми не звернули на нього уваги. Розщебеталися пташки! Не помітили як тишком-нишком підкрався Петро, якого Тетяна й прийшла зустрічати. Але, побачивши мене, забула за яким бісом прийшла. Отож і гепнув Петро, спочатку дружину, а потім мене. Тетяну скора допомога забрала, Петра Квача заарештували два молодих міліціонера, і здалося мені — ті самі, що обшукували мене у вагоні потягу «Москва-Донецьк». Я, хоча й отримав доброго стусана від Квача, Василю про цю подію не розповів. Не пожалівся навіть на нестерпний біль у потилиці, куди мене довбонув кулаком вельми дурний ревнивець.

Тепер обидва чоловіки Тетяни відбувають кожен свій термін в одному таборі, і кожен має на думці, при добрій нагоді, знищити свого суперника.

Про долю сієї родини треба писати окремо, але що за сенс шпортати по пущах людських примар, коли я й сам вже стою над прірвою повного непорозуміння: що таке життя, і якщо є Творець, яка йому від мене користь? Але я й помирати особливого бажання не маю. Бо є надія нарешті порозуміти, що я є таке на цьому світі? Нісенітниця якась. Про щось мріємо, дбаємо, на щось надіємося. Щось не те, або не так сказав — з’явиться машкара з палицею, надає по голові, щоб язика за зубами тримав, а то ще під термін підведе.

Не життя — цілкове непорозуміння…

Знесилений довгою ходою по кам’яних осипах, припадаю лицем до плоскої, як дошка, прохолодної скельки, і поволі, зі стогоном полегшення, опускаюся на коліна. Навкруги мертва тиша, така тиша, що чути як пульсує в судинах кров, а, можливо, що десь недалечко під камінням, вперто пробивається до сонця холодний джерельний струмочок. Таке тутечки трапляється. Гори Мяо Чану по вінця наповнені ще й не такими чудасіями, але мені зараз не до чудасій. Це п’ятдесят років тому я гасав по кам’яних чагарях, як молодий гірський козел, а зараз, в глейких тенетах сімдесятиріччя, навіть повільна хода висмоктує сили, спокушає бажанням зручніше приліпитися до теплих камінців і спати, спати, спати…

Як не дивно, але, засинаючи вві сні, я прокинувся. Проки-нувся в домі моєї сестри Ніни, в окремій кімнаті, вікна якої щільно прикриті густим віттям грецького горіха. Ні цяточки зоряного неба, чорна безпросвітна темінь заповняє кімнату. Я встаю, навпомацки знаходжу на столі сорочку, похитуючись, від одвірка до одвірка, проходжу дві кімнати, і, ледь не збивши дзеркало в коридорі, нарешті прямо таки випадаю із дверей у чорне вологе провалля двору. Не бачу, тільки чую як дзвякає залізним ланцюгом собака, як солодко вона зіває, усвідом-люючи мене, що вона не спить, а досить сумлінно виконує свою нічну варту.

В горах Далекого Сходу таких темних ночей я не бачив. Навіть у кромішній пітьмі світяться засніжені верхів’я, люстер-цями сяють озера, білими стрічками зблискують спрямовані у вічність річки.

Від Донбасу до Мяо Чану вісім годин літаком. Останні дні я був заклопотаний місцевими справами, захоплювався красо-тами Донецька, Києва, аж підстрибував від запалу, читаючи книжку історика Віктора Урбана «Нотатки про роль Росії в долі підкорених нею народів». Насолоджувався зустрічами з авто-ром цієї чудової праці, яку, як я помітив, не дуже шанували в Донецькій спілці письменників. А можливо й не читали, бо сучасні письменники, на мою думку, більше пишуть аніж читають своїх братів по натхненню.

І раптом оцей сон. Дивний сон довгих стомлюючих мандрів по кам’яним річкам Мяо Чану. Та що особливо дивно: я прокинувся, засинаючи уві сні. Засинав від втоми, але з якою дивною полегкістю на душі і в тілі. У дійсності я вже давно так солодко не засинав. Перед сном я завжди багато читаю, а потім годину, а то й дві, переживаю, переварюю в уяві прочитане, іноді, коли не йде сон, знову хапаюся за книжку, правда, ненадовго, бо знемога нарешті бере своє.

Повертаюся з садку, знов таки навпомацки наточую підошви черевиків на килимку під дверима. Сестра не настільки молода щоб щоранку працювати прибиральницею. Досить того що вона готує мені їства, тричі, а то й чотири рази на добу. Добрішої за мою сестру Ніну людини за своє довге життя я не зустрічав. У неї розумні працьовиті діти й онуки. А це вже велике щастя. Моя сестра щаслива людина. Як про жінку я цього не скажу. Не завжди її чоловік, Павло, шанував її. По вдачі добра людина, він любив добре хильнути, а вже під мухою, коли в мозку прокидалися старезні інстинкти праотців, на Павла находило щось дике, несамовите. Але хіба на нього одного! Бувають випадки, коли вишколені освітою жінки впадають в дику нестяму, хильнувши залишню чарку. Але про це нехай пишуть спадкоємці Зиґмунда Фрейда. А ми повернемося до своїх баранів.

Навпомацки пробрався до ліжка, пірнув під ковдру і знову я на Мяо Чані. Молодість брунькує в тілі, бадьорить чисте горяне повітря. Я кудись поспішаю, дзвінко цюкаю ратицями по слизь-ких уламках скелі. Не втямлю навіть, сплю я чи насолоджуюсь уявою. В такому стані я перебуваю досить рідко, але останнім часом частіше. Можливо це ознаки старості. І раптом проти себе, сидячою на камені, спиною до скелі, бачу коханку свого юнацтва Таїсію Буденську. Вона наче Оленочка з відомої картини Васнецова, схилилася над озерцем, оплакуючи перетворення братця Іванка в козлика. Сидить підперши долонею підбо-ріддя. Несподівано скеля починає трястися, гуркотіти, з її розломів, шпарин випадає важке каміння… Я прокидаюся від гуркоту приїжджаючої повз будинок важкої вантажної машини.

Я сприймаю сон як заклик побачитися з Таїсією Семенівною. Можливо останній раз в житті. Сідаю в ліжку, спустивши на підлогу босі ноги. Виникає нестерпне бажання побачити молоду, вродливу: таку, якою вона була в юнацтві. А за вікном вже сіріє. В короні горіха з’явилися зблиски ледь жовтуватої слюди. Я планував сьогодні поїхати до Вадима Оліфіренка, і поїхав би, якби не оцей сон. Тепер піду питати людей, в якому закутку Макіївки вона мешкає. Казали десь за базаром селища Східного, в дев’ятиповерхових будинках.

Ця, сімдесяти двох літня жіночка, як я вже казав, півсторіччя назад була моєю коханкою. Моєю першою пристрастю. Не кажу — любов’ю, бо не зовсім розумію, що воно є таке — любов. А нестерпне жадання припасти до вуст вродливиці, розчинитися всім своїм єством у жіночому тілі — таке було завжди. Вона першою покликала мене до інтимних зв’язків, попередивши, що інакше на розважливі стосунки знайде когось іншого хлопця. Мені на той час було п'ятнадцять років, я тільки й робив, що рахував та регістрував на дошках горища кількості подарованих мені поцілунків.

Незабаром у нас народилася дівчинка.

Юрко Козлітін в останнє наше побачення казав, що я немовбито зрадив нашу юнацьку дружбу, злигавшись з дочкою сектантів. Що вихована в релігійній облуді дівчина все своє життя буде коливатися і розчинятися в ній, як солодкий пряник в помийниці. Колись таку думку виказувала мені моя мати, але на той час багаття нашого кохання починало вже повільно вщухати. З одного боку — батьки дівчини, з другого — моя невгамовна зацікавленість іншими, більше освіченими жінками. В останню нашу зустріч, Таїсія з погордою повідала мені, що за своє життя не прочитала жодної книжки, бо це сам Господь-Бог зберігав її душу і розум для вивчення святого писання, себто — Біблії. Не знаю вже, чи читала вона ту Біблію? Скоріш за все — тільки підкреслені олівцем рядки Нового заповіту. А чого вона з них насмоктала, правду кажучи, я так і не порозумів.

В останнє на цей час мандрування по теренах дитинства, мені вельми приспічило побачитися з Таїсією Семенівною. Була думка, що така можливість випадає останній раз. Що не кажіть, а я вже мерщій посувався до сімдесят другого року. А чоловіки в Росії по статистиці ледь дотягують до шістдесяти.

Отож і зійшов я з наїждженої, вкритої пилюгою, вулички на ледь помітну в траві-мураві стежинку, пройшов дворами двох двоповерхових будинків, безлюдних у той південний час. Йдучи, подумки пригадував: в оцьому під’їзді жила родина Кощеєвих, була у них донька, з якою вчилися в одному класі. Як її звали, убий бог, забув. В будинку напроти мешкали Ісаченкови, тіточка Дуся з сином Вовкою, з котрим довгий час ми були нерозлийвода. Потім, рік або два, мешкали в одному домі по вулиці Чапаєва, а потім… потім Володимир Миколайович з дружиною Ольгою від’їхали в якесь далеке українське село, він отримав сільськогосподарську освіту. Казали, став зоотехніком. Двічі чи тричі приїздив у рідне селище, але моєї адреси не взяв, і своєї не дав, поясняючи це тим, що при зустрічі нам не буде про що говорити. Прикро мені було таке чути, але що поробиш, така вже він людина. Що до мене, мене вдоволить і декілька годин мовчанні, або тільки посидіти поряд.

Але до Володимира Ісаченко-Бажуліна ми ще повернемося, поки що я неспішно посуваю до будинку, в якому мешкала родина Буденських. Неспішно тому, що сам не знаю, чи треба мені з нею зустрічатися. Це п’ятдесят років тому ми зомлівали в солодких обіймах неповнолітніх коханців, а зараз вона лежить на амбразурі, захищаючи від мене, антихриста, свого останнього і самого коханого чоловіка, Ісуса Христа.

Йшов до Буденських поза шкурою продирало. Ось вони п’ять двоповерхових кам’яних будинків, де відразу після війни мешкали полонені німці, а потім, після легкого косметичного ремонту, квартири отримали працівники нашої Ново-Бутівскої копальні.

Кожний будинок має три підходи. Родина Буденських мешкала в середньому, на другому поверсі. Підійнявся я сходинками, бачу, під дверима шкапа стоїть та стілець із фарбленою крейдою по жбанах. Добре що двері у сусідів відчинені, а то б так і пішов не злагодивши інтересу. Зиркнула на мене незнайома жіночка й запричитала:

— Ніяк ви Сашко, перший чоловік Таїсії. Якими вас вітрами… А вона упоралася із побілом і до своєї хати побігла.

Я запитав чи не знає сусідка адреси Таїсії Семенівни. А головне, куди ділася родина? Невже всі заможними стали, престижних квартир накупували?

— Була родина та вся вийшла, — на мій смак, трохи навіть по-хамськи, відгукнулася сусідка. — Залишилася поки що тільки старша їхня дочка, твоя Таїсія. Сестра Люба та молодші брати веліли довго жити. Ти ж знаєш, батьки у них віруючими, сек-тантами були, молили бога дарувати діткам щастя, а намовили собі та діткам пекла вогняного. Люба та пиячкою була, горілкою погоріла, старший брат п’яний в ліжку смалив цигарку, сам згорів і матір за собою до могили спровадив. А за ними й молодший богові душу віддав…

Дала мені жінка номер стільникового телефону останньої із родини Буденських, подзвонив я і, не дочекавшись відповіді, почвалав до містечкового парку, де колись буяли життям літня бібліотека, літній кінотеатр, танцювальний майданчик, два чи три ятка, водограй, дерев’яні зручні лави під низькими коронами дерев. Нічого цього вже не залишилося, та й парку, як такого, не було, буяли різнокольоровою листвою чагарники, потужне, як старики перед смертю, рипіли старі тополі. Там де колись красувалися височенні металеві брами навіть сліду від них не зосталося. Блідим сиротиною ввижався в цій пустелі навіть вояк, що уклінно з каскою в руці стояв біля плити з прізвищами загиблих товаришів.

Довго я нишпорив по хащах в пошуках минулого. Знайшов руїни водограю, рештки підмурку літньої бібліотеки, навіть бетонну плиту, на котрій до п’ятдесят шостого року стояв Йосип Сталін. Повертався додому вже в смерках, посадкою, де ночами хіба що п’яні мужики блукають, поки не обридне сліпе шугання кущами і не зморить довгий солодкий сон під доглядом добро-сердого лісовичка.

Йду, слухаю як солодко шерехтить під ногами сухе листячко, як походжає верховіттям легенький степовий вітрець, як шару-дять у траві їжаки, мисливці темряви. І раптом фонічним багаттям помежи кущів і дерев полихнули музики. Здавалося, оркестр зазвучав таємничим обладнанням мого усього єства, що сам я воднораз став скрипкою, гобоєм і бубном. Ошелешений стояв я декілька хвилин в обіймах лісових примар, поки нарешті не втямив, що це заграв оркестр у нічній чеченській ресторації , яка вже років десять як виросла на околиці лісу, над невеличким ставочком, на відстані п’яти хвилин ходи від залізничної станції Кальміус. В давні часи саме тут протікала однойменна річка, яка поступово зійшла до вугільних копалин, поцяткувавши Донецьку землю отакими невеличкими озерцями.

Вибираючись на дорогу знову подзвонив Таїсії Семенівні.

— Спиш, дівонько? — спитав, почувши трохи охрипле «Хто?» і не гаючись назвався, — дід Піхто з твого забутого дитинства…

Вона не відразу втямила хто дзвонить, мабуть і на думці не тримала, що я можу об’явитися. Прийшлося розкривати карти, але зустріла вона моє появлення не дуже щоб дуже. Спитала: «ти де? чи надовго?», правда, на пропозицію — побачитися згодилася умить. Назвала адресу: світ неблизький, але в таких випадках доля завжди дарувала мені крила, так що десь за годину я вже натискував цятку дзвоника на одвірку її квартири.

Мене дрижаки пройняли коли плюхнувся в помешкання, наче в яток зі старими речами, такими старими, що вже й саму господарку не відразу розгледів між них. Спочатку майнуло в уяві, що то розмальований жіночий кожух на цвяху висить. Під стелею ледь жевріє засмалена електрична лампочка, але з-за нагромадження якихось різнобарвних коробок, стільців, та іншого ганчір’я, й без того мерехтливе освітлення, тільки підкреслювало сутінь приміщення.

Таїсія, наскільки я пам’ятаю, завжди була взірцевою чепурухою, і раптом таке безладдя… Але вона навіть не вибачилася, мабуть була певна, що все так і має бути: мій дім — моя фортеця. Обережно посуваємося коридором в таку ж неохайну кімнату, загромаджену вщерть невідомого призначення речами, з пакунками по ліжку, на якому вона мабуть і відпочиває. Від настільного люстерка світла небагато, але я вже розгледів, як же вона постаріла, як висохла по стегнах та грудях. Виникала навіть думка, що це зовсім не Таїсія Семенівна, не донька своїх батьків поляків, вродливців, яких треба ще пошукати.

Я не проти був щось перехопити зі щедрого столу, я приніс з собою пляшку коштовного коньяку, дві плитки шоколаду, але Таїсія Семенівна відразу дала зрозуміти, що гостей в цій родині не шанують, що тут живе Бог, хоча жодного натяку на релігійність господарки я не побачив.

До якої секти вона належить я не знаю й сьогодні. Знаю що батьки були п’ятидесятниками. Натомість щоб поцікавитися з якого біса Таїсія своє житло перетворила в склад дрантя, я сидів, ламав пальці, не могучі втямити, що сталося з цією, колись такою чарівною жіночкою? Звідки пішла оця релігійна пошесть. По-людські вже побалакати немає з ким. Одні космосом мандрують, другі облизують ікони, треті плазують перед крутіями, які на релігійній облуді будують собі забезпечене майбутнє.

Першою заговорила Таїсія.

— Тебе мабуть накачали інформацією про моє життя. Дурні мене повією звуть, а хіба гріх — знайти гідного чоловіка. Багато коханців у мене було, се правда, але ж я любого, справжнього шукала. І нарешті знайшла… Сьогодні мій любий чоловік Ісус Христос. Його кохаю, з ним люблюся. Ніколи йому не зраджу…

Вона говорила й говорила… Щось про чоловіка, за яким останнім часом одружилася, але він був нікчемою, не вірив як слід в Ісуса, не відписав їй, як дружині, своє подвір’я, і тепер воно в приватній власності його дітей… Я припинив цей не зовсім мені цікавий монолог питанням:

— Може по чарці коньяку вип’ємо?

Таїсія заперечливо хитає головою.

— Ні, не питиму… це гріховне зілля.

— Так ми ж за останнього твого святого коханця, за Христа?

— Він не коханець, він мій чоловік. А за любого чого б не випити… Нехай йому затишно буде на небі…

— Так він таки мешкає на небі, до тебе голубком прилітає, чи як?

Вона щось мурмотить собі під ніс, можливо — молитву. Потім встає, йде на кухню і довго нишпорить там в пошуках чарок. Нарешті знаходить. Маленькі скляночки, не миті мабуть роками, бо повиті жовтою плівкою намулу.

Скільки перелускала Таїсія Семенівна пустих надій, скількох мужиків привітала у себе в ліжку, а тепер схопилася за останню можливість одружитися. Яка-не-яка, а надія, що нарешті знайшла те, що шукала. Що там Ленін про релігію товкмачив: опіум для народу?

— Ти зігрілася в обіймах Христа, а пам’ятаєш, як сміялася, знущалася над батьками, як осміювала біблейські гасла, котрі твої батьки в золочених рамах розвішували по стінах? Як спльовувала в бік церкви…

Лице Таїсії сяйнуло ледь не молодою усмішкою.

—Я й сьогодні на церкву плюю, бо не свята вона. Церква це від біса. Бог до церкви не ходить, не любить він кіптяві від свічок, бо свічки придумав не він, а люди, не любить Бог попівських співів, бо вони облудні. З Богом треба розмовляти як з шановною людиною. Тихо, лагідно, а ще краще — подумки. Він все чує, навіть тебе, великий грішнику. Але речі твої для нього що пухирі по дощових калюжах. Зблиснуть і тріснуть…

Таїсія навіть хихикнула від задоволення, що знайшла смачне слово. А далі вже почала вона розгортати переді мною сувій свого буденного життя, з невеличкими вкрапленнями релігійної філософії.

— Досить тобі, Сашко, наморщувати носа, нюшкувати… нічим бридким від мене не тхне. Не лякайся майна, воно із хати батьків. Я звідти все, що там було, до себе притягла, бо навіть ганчірка і та нагадує мені побут родини. Як пішла я в шістнадцять років до тебе, так більше з ними не мешкала. Свій притулок мала. За які гріхи, про це не тобі знати. А тепер, бач, дві квартири в мене, та ще хата від померлого чоловіка. Але все це Богові. Все належить йому, любому моєму Ісусові…

Я наповнюю чарки коньяком. Таїсія за Ісуса випиває до донця, я ледь пригубив напій, і тепер тримаю, верчу чарку в руці. Чи зігріваю, чи викликаю в собі огиду до спиртного. Таїсія щось щебече, але мені вже зробилося так тоскно від її слів, що виникло бажання негайно збігти з цієї заваленої ганчір’ям квартири. Мене не так пригноблюють складені стосами речі, як покриті шарами облудної релігійної філософії монологи Таїсії Семенівни. Сон розуму породжує потвор. Хто ж це казав? Не можу второпати, бо мозок мій спить. Мене загойдають химерні хвилі божевілля. Подумки я виказую Таїсії Семенівні таке, чого ніколи не викажу уголос.

«А хіба тобі не солодко було з нелюбими, хіба не плигала, як кобилиця, по мужицьких стегнах. Наскільки пам’ятаю, ти була в захвати саме від такого кохання… ти завжди прагнула бути наїзницею, а не шкапою під мужиком. Тепер тебе насолоджує почуття наддослідності над Христом. Пресвітер вимолив тобі прощення за всі грішки твого невгавного молодецтва. Не знаю вже за які кошти. Але коли це сталося, в якому віці ти вимушена була прийти до секти? Коли на тебе перестали звертати увагу місцеві мужики! Чи не так?!. Шістдесят років тоді тобі було. В шістдесят ти вже не була красунею, твоя гнучка постать скам’я-ніла трохи раніше. Останній раз ти покликала мене до себе у вісімдесят другому. Чи трохи пізніше? Сорок три роки тобі було. Красуня… нічого не скажеш. Але ж яка пропозиція була! Ти побажала щоб я заліз до тебе в ліжко сто першим коханцем. Мабуть ти прагнула тоді показати мені свою досвідченість, надбану за роки випадкових зв’язків. Але ж я був у тебе першим, а ти першою в мене. Навіщо ж мені здалися оті сто чоловіків, які обдарували тебе чималим досвідом кохання. Тому я й відмовився залізти до тебе в ліжко.

А тепер тобі сімдесят три. Що робить з нами життя! Не знаю вже якого досвіду ти набула за роки після вісімдесят другого, але, якщо вірити очевидцям, з таким досвідом сідати на Ісуса чи не соромно? Та й навіщо ти йому така стара. Ти потрібна хіба що пресвітеру, але не як жінка, а як окрема одиниця в його стаді психічнохворих мерців.»

Після чарки коньяку голос і очі Таїсії Семенівни трохи пожва-вішали. Але нічого нового від неї я вже не почув. Вона свята, бо вийшла заміж за Христа! Я квапився скоріше опинитися за дверима цієї квартири. Бо якщо вона й справді вознесеться на небо до свого чоловіка, та ще разом з ключем, якого, як я помітив, вона засунула собі в кишеню, що я робитиму в оцьому нашпигованому речами приміщенні, як вийду з сьомого поверху?

— Краще я піду, — сказав я, підіймаючись з ліжка. — А ти запрошуй до себе свого Ісуса, якщо він і справді мужик, від чарки коньяку не відмовиться.

—А ти ще подзвониш?

— А чи воно тобі треба?

Вона скривила рота, схиливши голову вбік.

— Занудьгуєш з Ісусом, дзвони, мій потяг через тиждень…

Одного разу сестра Ніна казала про свого чоловіка, Павла: «Коли нап’ється, нехай краще спатиме, аніж буде кидатися на людей з чим непогоді.» Кажуть: натурка-дурка, а на мою думку — пересічна людина завжди бачить себе розумнішою за сусідів. Отаким був наш сусід, Степан Одвірок: кремезний чолов’яга, і хоча сили був невеличкої, удавав себе незборимим велетнем. Бо в свій час, років отак тридцять тому, працював у славетній бригаді прохідників Йвана Кравченка. Чимось там його нагородили, чи не «Подякою» в золотій облямівці, та ще й поличчя в газеті надрукували. Одвірчиха, його дружина, вже тоді жалілася знайомим: «Степанові лікуватися треба: годинами сидить над газетою, кохається зі своїм портретом, щось белькоче собі під ніс, а що саме ніяк я не врозумію.»

Житло Таїсії Семенівни ні в яке порівняння не йшло з апартаментами Василя Волоконського, хоча сам я, вихований на літературі дев’ятнадцятого сторіччя, не любив «помпезних палат». Цяцьковані візерунками стіни, ходи-переходи поміж кімнатами, кручені драбини з вузенькими сходинками… Тільки не подумайте що я заздрив другові. З дитинства не звиклий розкошувати, я навіть кабінет з комп’ютером і бібліотекою спрацював собі на лоджії. На ній і повернутися немає де, але в такому помешканні навіть думки збігаються докупи. Якби, правда, дружина щовечора не прала побутові речі, та не розвішувала оте ганчір’я над головою, бо від нього тхнуло не зовсім добре. Особливо взимку, коли вікна не відчинити з-за морозів, а дихати насиченою пральним порошком парою, це, щоб ви знали, аніскільки не понукає натхненню. Але переби-ратися з лоджії в кімнату я рішуче відмовився.

Моє життя за часів радянської влади складалося найкращім чином, хоча я й копилив губи. Коли друзі-поети соловейками виспівували гімни партії та народу. Я виказував незадоволення не тільки тимчасовою буденністю, але обґрунтованість ідеології взагалі, як в політиці так і в народному господарстві.

Правда те, що діється в державі останні роки здається мені загальним божевіллям. Якщо за радянською владою Росія була Імперією зла тільки на думку європейських політиків, то сьогодні безумовно це імперія відвертої бісовщини. Від людей зали-шилися хіба що їхні обличчя, а всьому іншому не знайдеш навіть належної назви. Сьогодні вся Росія це Поле чудасій, на якому закляклий Буратіно закапує свої таланти, з надією отримати щось надзвичайно корисне. Правда на кожного Буратіно знаходиться зграя шахраїв, в тому числі чиновники, попи та злодії в законі, котрим дозволено безкарно грабувати і, навіть, вбивати людей.

Пішки посуваюся до сестри Ніни. Недалечко від станції Кальміус зграйка розхристаних патланів по черзі смокчуть із пляшки «Чернігівське» пиво. Закортіло й мені випити, але ж не на вулиці, а вдома з сухою воблою, і не з пляшки пити, а зі склянки та ще й удвох з сестричкою. Заходжу до невеличкого приватного магазинчика, де від пивного різноманіття починає рябіти в очах . Давно неголений чолов'яга дивиться мені в лице. Дивиться мовчки, тримаючи в руці на долоні копійки з українськими тризубцями. Я купую дві пляшки «Чернігівського», одну подаю неголеному. Від несподіванки він трохи сахається, потім, схиливши голову на праве плече, якось навіть зніяковіло каже, що йому не вистачає на пляшку десяти копійок, а повну він не може взяти, бо йому соромно. Я ледь втримую себе щоб не засміятися. Кажу, що дві пляшки я не вип’ю, так що доведеться йому трохи посоромитися…

Знаєте чим відрізняються привокзальні Московські площі від українських. Вийдеш із Київського вокзалу ніхто на тебе уваги не зверне: ходи, купуй пиріжки або морозиво, милуйся точе-ними жіночими ніжками… А в Москві… З Московських вокзалів треба виходити завулками, щоб ніхто тебе не побачив, бо відразу налетять люди з кінокамерами, коробками, кольо-ровими пакетами… Такої локшини навішають на вуха, такими матюками покриють, якщо не хапнеш ротом черв’ячка на гачку, що на протязі тижня будеш ходити як опльований.

Страшнішого за Москву міста я ще не бачив. З дитинства шахрайськими станціями у нас називали Ростовську-на-Дону та Ясинувату. Там тебе обнишпорять, украдуть гаманця з грішми або документами, а то ще й пиріжка з рота висмикнуть. Не дуже добрі чутки про Ясинувату ходять на Донеччині й сьогодні. Та що там чутки, я сам став свідком міліцейського свавілля. І хоча, за місяць перебування на Донеччині, тричі чув зречення «Будь ти тричі клята станція Ясинувата», поруч з Москвою Ясинувата майже святе місто. Бабуся, яка продає пиріжки, побачивши схудлого хлопчика, обов’язково суне йому в руку пиріжок, ще й перехрестить услід.

Бозна-колишнє обростає іноді таким, чого не було, та й бути не могло. Але люди вірять, мотають собі на вуса, розповідаючи, привносять щось своє, хто жартома, а хто по натхненню. Чого тільки мені про Таїсію Семенівну не наплескали. Така собі, знаєте, вихована під палким сонцем Донеччини, невгамовна на витівки, коханка, що Камасутра поряд з її досвідом — ніщо. Капати на вуха про походження моєї першої любові почали відразу як, після флотів російських, повернувся я до рідної шахти. Їдемо в підземному трамвайчику, і ось вже хтось починає: «Учора Буденську зустрів, чи не запросиш, кажу, до ліжка, бо дуже скучив по твоїм статевим викрутням. Вона сміється, спочатку, каже, треба чоловіка упокорити, а там подивимося… Оце баба, стільки чоловіків через ліжко пропустила, а наш морячок вірить в її добропорядність…» «Помовчав би вже казанова задрипаний, чую голос одного з шахтарів. Я б на місці Буденської не язика тобі, а статевий член відтяв, щоб не базікав чого не слід…»

Батько казав:

— Вб’ю, якщо злигуєшся з цією повією…

Не зв’язався, але в селищі вистачало інших. Покуштував одну, другу — обридло. Щоб не повернутися до Таїсії, втри-матися від її зваби, купив квитка на потяг і, ковтаючи сльози, на дев’яту добу висадився на привокзальному майданчику Комсомольська-на-Амурі. І же наступної ночі опинився в обіймах такої ж повії, тільки нелюбої. Довелося драпцювати знову, тільки тепер вже завулками міста. Втікав, поки не знайшов чорнооку красуню Тамару, в обіймах якої Таїсія Семенівна згасла, майнула піднебінням зіркою.

Над головою сонним оком блимає ліхтар. З електрикою щось не ладно, або якась судина в лампі лопнула. Ще трошки і пітьма вологої , нахмареної ночі заполонить завулок. Який тоді сенс стояти, чекати того, хто, на мою думку, вже не прийде? Племін-ниця казала що Микола Дубов дуже хотів зі мною побачитися, але вмер шість місяців як… А хіба мертві дзвонять? Але він подзвонив:

— Санько, нам треба зустрітися?

— А-а-а… ти хто?

— Микола я… Дубов Микола. Невже не впізнав?

— Як впізнати, коли п’ятдесят років не бачилися?

—Я тебе по наголосу впізнав, ледь помітний, але є…

І раптом, наче блискавка вдарила в мозок: «Який Дубов, який Микола, він же помер?» Порозумівши, що хтось зі мною жартує, питаю:

—Але ж всім відомо що ти помер…

Довга мовчанка, потім, після старочеського «кахи-кахи».

— Може й помер, біс його знає. Але зустрітися треба. Пам’ятаєш завулок за вулицею Чапаєва, біля нової школи. Там ще ліхтар на стовпі висить. Чекай о дев’ятій годині. Я саме поспішатиму з роботи…

Вже двадцять хвилин на десяту. Сонним оком блимає ліхтар, а завулком ще жодний собака не пробіг. Тільки о десятій почув кроки, поволі сповільняючи шаг, в мій бік посувалася жінка. Кроках отак в десяти зупинилася, вагаючись: чи йти далі? Чи не злодій який стирчить під стовпом? Я промовив з усміш-кою:

— Не лякайтеся, красуне. Вже година як чекаю товариша. Він подзвонив. Я прийшов, а він вже на годину запізнюється.

—І хто він, ваш товариш? Я всіх місцевих мешканців знаю…

— Микола Дубов… Племінниця казала що він півроку як помер, але ж хтось подзвонив?

—А ви хто?

Я назвав себе, але жінці моє прізвище було незнайоме. Паролем стало прізвищі Василя Волоконського. Я сказав що ми вчилися з ним, а його дружина Тамара — з моєю сестричкою Валентиною…

Мене трохи здивував жартівливо-образливий сміх незнайомки.

— Це я вам дзвонила, — сказала вона, надзвичайно змінивши свою жіночу фістулу на чоловічий бас, котрим розмовляла по телефону. — Подзвонила, але, побачивши, засумнівалася. На огляд ви молодші за свої сімдесят…

— Хіба бути молодим це гріх?

Вона підійшла, кинула спрожогу:

— Ходімо звідси… швидше ходімо!

І міцно вхопилася пальцями мені під лікоть.

На жінці чорна плетена сукня з китицями по поділу та довгих рукавах.

— Вмираючи, Микола написав вам листа, але не знав куди надіслати. Двічі приходив до вашої хати, але нікого не застав вдома…

Ліхтар на стовпі міцно зіщулив око, але ми вже вийшли на асфальтову вулицю, обіч якої, по дворах, та інде по стовпах, висіли, ледь жевріючи, вуличні ліхтарики. На Далекому Сході таких темних ночей, як на Донбасі, я не бачив. Навіть тривкі мусонні дощі випромінюють сяйво. Йдеш і бачиш як сяє, збігаючи вдалечінь, вузька стежинка, не говорячи вже про шлях, котрий яскрить від дотиків дощу, як в безхмарну ніч яскрить зоряне небо. А тут йдеш, не бачачи ні землі під ногами, ні чорного віття в’язів над головою. Але відчуття! Як відрізняються відчуття посування в повній темряві, від почуттів ходи по осяяному дощем асфальтові. Пам’ятаєте вірш Лесі Українки «Досвітні вогні» Є в ньому такі рядки: «Ніч темна людей всіх потомлених скрила під чорні широкії крила». І є там рядок «Навколо все спить, як в могилі». Воно й справді так. Втрачаються зносини з землею, з небом, зі всім, що оточувало тебе вдень. Ні людей, ні дерев, ні трави, або каменю під ногами, тільки сполошна стіна пітьми. І тоді вже, все твоє, сповнене безліччю почуттів, єство обростає холодними дрижаками, тіло — сиротами… Ні, це не тільки жах, це ще й захват, піднесення, що дарує крила…

В саму таку темну вуличку ми зійшли з незнайомкою, залишивши за спиною, байдужого до усього, ліхтарика. Потім і він щез, розчинився в чорному безпросвітні. Ми йшли впритул, плече-в-плече, іноді я зиркав у бік незнайомки, і бачив як фосфорують її великі вологі очі. Я нічого не питав у неї, йшов, куди вела, йшов мовчки, передчуваючи дивовижну пригоду. Можливо навіть зустріч з Миколою Дубовим. Можливо що він і не вмирав, що замість нього поховали другу людину, а сам Микола, існував собі під другим прізвищем і обличчям. Чого тільки не вигадаєш, опинившись в такому стані. На теренах Росії, навіть у Хабаровську, я б на таку приключку не пішов, там зараз, як кажуть, злодій на злодії сидить і злодієм поганяє. Україна поки що живе по іншим законам. Не раз, посуваючись в пітьмі, і почувши шарудіння черевиків по асфальту, я відчував щось подібне жаху, але із темряви долинало: «Здрастуйте», і я аж присідав від не сподіванки. Горлянку перехоплював спазм, в очах закипали сльози, і я кричав навздогін невидимці: «Щастя вам, шановний друже». А із темряви лунало: «Дякую, земляче!»

Майже навпомацки зайшов за жіночкою в темний дворик, над дверима хатинки загорілася електрична лампочка, і я поба-чив себе в оточенні виноградної лози, з важкими гронами винограду. Виноградний тунель простягався від хвіртки до східців будинку, лоза звисала з даху, обрамляла стіни обіч дверей. Нарешті жіночка відімкнула двері и ми ввійшли, спочатку в сінці, а далі в простору небагато обставлену кімнату.

— Сідайте, будь ласка, куди зручніше, — сказала вона, — мене Клавою звуть, останнього року я була коханкою Миколи.

Діставши із шухляди столу конверт, подала його мені. Лист був коротеньким: Микола просив відвідати щастя з його ліжка, бути, хоча б на недовгий час, коханцем Клави.

Прочитавши, я поцікавився чи вона знайома з текстом листа.

— Так, Микола сам мені його читав, — відповіла, і я помітив як почервоніло її лице.

—А чи тобі це треба?

Вона знизнула плечима:

— Не знаю… не можу сказати. Трохи соромно, навіть моторошно, аж мороз поза шкірою…

— Може за вином збігати?

—Є в мене вино… добре, ще Микола купував.

— Яким він був останні літа, про що мріяв, на що сподівався?

— Нінащо не сподівався, іноді скаржився на пустельне життя… Але в інше, загробне не вірив. Не вірив, але хотів вірити, що існують потойбічні світи, бо інакше який сенс у земному. Побідкався на білому світі і… в пітьму… Але ж ні… пам’ятаю його іронічну усмішку коли по телебаченню про усяке-таке теревені вели. Ми спалахуємо сонячними промінцями, щоб негайно перетворитися порохнявою, — дорікав він торохкалам телеба-чення. Микола дуже шанував рубаї Хайяма. Частенько жартував: «Нарубав Хайям дровець, без вогню зігріюся». Особливо подо-балися йому антирелігійні.

В Каабі, в капищах, — дух рабства і покори.

Співають рабству гімн церковні дзвони й хори.

Міхраби, храми, хрест — та це ж усе ознаки

Терпіння рабського, його міцні підпори.

При нагоді і без Микола любив повторювати:

Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;

Є й під землею бик, що бачить не дається.

Хто ж оком розуму погляне, той помітить,

Що посередині табун ослів пасеться.

— Бачу що Хайяма Микола знав. Він навіть у листі до мене його вірша подає. Повчає мене як треба жити сьогодні, після так безпорадно осміяної радянської доби.

Не плач у злигоднях, ті ж не мале дитя;

Ті, що пішли від нас, пішли без вороття.

Із рук не випускай ні серця, ні коханки,

Будь завжди з келихом — і не марнуй життя.

Звертаючись до Клави я пожартував:

— Слідкуючи натякові Миколи, я мабуть не випущу із рук ні келиха ні коханки, бо така наша доля, виконувати заповіти небіжчиків.

Панувати над бажанням можна поки про нього жодна душа не знає, а відчини свою душу, не помітиш як затягне багнюкою. Один кахикне, другий хихикне, третій сплюне, а четвертий носа у багнюку засуне. Така вже людська врода.

Тупцяюся в сумніві: «А воно мені треба?» Як ото кажуть: і хочеться, і колеться, і мати не велить!

— Чи не сподобалася я тобі, як жінка? — питає Клава.

Подумки я вже навколішки перед Клавою стою, але щось муляє душу, застерігає: з якого переляку така красуня мені, старому, на шию плигає? Ще рік тому в такому випадку я стрімголов падав в обійми й не такої красуні, а тут нате вам… занепав у сумнів…

Клава починає роздягатися.

—Я в школі викладаю фізику. Фрейда, на жаль, не читала, але, бачу, тебе щось непокоїть? Я розумію: вперше в чужій хаті та ще з розчиненими фіранками… Облудна ласка не варта втрачених на неї зусиль. Совість кращий доглядач, це так, але це ж тобі подарунок від Миколи…

Вже роздягнена вона вимикнула світло і почала затинати вікна фіранками. Мені нічого іншого не залишалося, як підійти і об’ясняти Клаву за плечі.

Деінде, по вокзалах та містечках Росії, я не знаю як згаяти час, а на рідних теренах я вже зовсім не та людина, якою був учора. Чому ж тоді стою з увібганою в плечі головою, з почуттям, що саме небо намагається помститися мені за те, що в рідному домі відчуваю себе гостем.

Я люблю своїх друзів-росіян: хто доведе мені протилежне? Але я не люблю Росію, ненавиджу її імперську пику, її двоголового птаха, який дивиться на світ з думкою: кого б ще мені ще заграбастати в свої хижі пазурі?

Швидко, трохи навіть нервово я почав роздягатися. Ледь не впав, вистрибуючи з вузьких джинсових штанів. Налетів, зім’яв, тріпотів над жінкою крилами, цвірінькав, бив у лоба дзьобом, щось висмоктував з її вуст, цицьок, зі зволожнілих сльозою очей. Щось дуже солодке, палке,знайоме з дитинства, але втрачене за довгі роки перебування за межами України.

Клава тріпотіла, як упавши в тенета птаха. Вона була ковзка, наче одягнена в м’яке пташине пір’я. Я не знаю, не пам’ятаю хто кого пестив: я Клаву, чи вона мене? Прокинувся від легенького дотику промінців. Жовте волосся на голові жінки сяяло святим німбом. Ніколи ще жодна жінка не дивилася на мене з такою необмеженою ніжністю. Руки Клави обгортали мою голову, груди дотиками прохолоди переміщалися від шиї до живота і нижче. Якщо навіть запроторить вона мене в найжахливішу катівню, я назавжди залишуся вдячним жінці за отой вересневий ранок. Запровадить до пекла? Буцім так мені і треба. Довге перебування в раю набридає, як обридли мені за місяць солодкі груші з сестриного саду.

— Ти красуня, — кажу я жінці, — ти сама чарівність, тепер я знаю де знаходиться божий рай. Він в твоїх обіймах.

Мені заощадило побачити Клаву на вулиці, одягнену в шкільну уніформу. Мабуть вона показує себе такою ж, як усі інші вчительки. Клава не питала, чи зайду ще; поцілувавши, ледь не виштовхнула мене за двері. Я йшов від неї, як п’яний, не пам’ятаючи звідки та куди. Не запам’ятав ні вулиці, ні хати, хіба що тільки отой тунель в золотих та червоних гронах винограду. Мої очі все ще паленіли золотим німбом волосся на голові коханки, а можливо, навіть, ранішнім сонцем, яке з відвертим нахабством зазирало мені в очі.

Я не спитав навіть прізвище Клави. Сестри про коханку Дубова і слухом не чули. «Не було у Дубова коханки, — казала племінниця Наталка, — останнім часом він кохав хіба що горілку…»

Даремно наступного вечора дві битих години ходив я вуличками та завулками втопаючого в зелені селища. В школі про вчительку Клаву ніхто не чув. Ледь не півгодини стояв під стовпом, посилаючи мертвому ліхтарю енергетичні імпульси своєї психіки. Подвір’я з тунелями виноградної лози в селищі зустрічалися ледь не на кожному кроці, ледь не з кожного на мене гавкав собака, але ж я прекрасно запам’ятав, що у Клавиному господарстві собаки не було.

Нарешті я дійшов до думки: можливо тієї ночі й не було. Можливо то був тільки сон? Безліч разів дзвонив я на номер стільникового, який залишився в моєму телефоні, але у відповідь лунало: такого номера не існує! Що то було — вибрик долі? Захворювання психіки? Мені вже соромно було питати знай-омих: чи не чули вони часом про вчительку Клаву, яка викладає фізику?

Шукаючи Клаву, знайшов я хатину Петра Прудника, сина мого давнього знайомця Прудника Микити. Обидва вони, що син, що батько, добре знали Миколу Дубова, отож і порадила мені подорожня жіночка відвідати Петра Микитовича. Я постукав у відчинені навстіж двері. Не питаючи «хто?» мені дозволили війти. Сина Микити я майже не знав, зовсім ще малим хлопчиком бігав до школи, але лице чоловіка, що сидів на лаві, свідчило, що це саме він, Петро Микитович, син свого батечка. Він теж пізнав мене, бо, не гаючись, повідомив, що батько вже два роки як згорів разом з хатою і дружиною, а цю хату збудовано на згарищі…

— Батьки згоріли з-за родинних дурниць, примусив мене мучитися, відбудовуючи втрачене… Вони примусили мене страждати з-за своїх сварок, освоювати нелюбий мені з дитинства фах будівельника…

Говірка Петра мені не сподобалася: він наче випроваджував мене за поріг. Та й сам він, неохайно одягнений, забрьоханий крейдою та тиньком, справив на мене не дуже добре враження. Невтямки було мені навіщо він понатикав від долівки до стелі якихось труб, оплів їх міцними мотузками. Павукові тенета і тільки. Отож і повів я себе не так, як слід.

— Не смішіть мене, друже, який ви будівельник. Стіні цієї кімнати ваша робота? Не дуже ладна праця, я б сказав. Мій товариш Василь Волоконський майже все життя працював у вугільній копальні, а подивилися б який будинок змайстрував! Як потинькував стелю! Про стіни вже не кажу. Зі стінами клопоту менше… Менше зі стінами клопоту, аніж зі стелею. А що до тинькованих тобою стін, по таких стінах зручно спину чесати. Вони не тільки шкарубкі, але й бугристі.

Петро Прудник сповз на сідницях з лави, дивлячись на мене відверто-іронічно. Потім, чіпляючись руками за трубу, почав підійматися. Нарешті я урозумів, що у нього паралізовані ноги, що всі, на мою думку, недоладні спорудження в його квартирі, це не спортивне приладдя, а будівельне, завдяки якому він самотужки тинькував квартиру, не тільки стіни, але й стелю.

Мені стало так соромно, що я ледь не захлинувся слізьми.

— Вибачай, друже, мені казали що тебе залишила дружина, але про все оце й натяку не було…

— Не беріть в голову Олександр, — надто весело для свого становища, озвався Петро. — Ми ще повоюємо, спроможемося спіймати свою долю за хвіст. Гірше коли людина залишається з паралізованим нутром. А ноги… я їх примушу ходити, запам’я-тайте… примушу… Я не під машину вгодив, в копальні зачепило… Жити мені є нащо… А що дружина покинула, бог з нею. У сина нашого своє життя, він в Німеччині на добрій посаді. З німкенею одружився, на онука чекають… Запрошують до себе, але я не поїду. В тягар нікому не стану…

Оптимізм Петра ввижався мені удаваним, поки, після чарки горілки, він не означив мені свого світосприйняття.

— Що моє життя, життя одинця, закоханого в жінку, яка мене й за чоловіка не тримала. Сьогодні я володію вельми більшим щастям, я став свідком спорудження Україні як самостійної держави. Раніше ми навіть не мріяли про таку можливість. А сьогодні ми в ній живемо. В Самостійній Україні! Якого б злого лиха не затівала проти нас імперська Росія, не віру, що знайдеться ще один Хмельницький, котрий повірить в добро-порядність російських політиків. Я навіть безногий буду битися за незалежність Батьківщини…

Петрові не треба було пити, наша балачка закінчилася таким вибухом сліз, що я не знав як угамувати господаря. Потім він довго вибачався за свою слабкість, звинувачуючи в усьому спиртовий напій. Але я прекрасно розумів, якою ціною дається Петрові його життєвий оптимізм. Що, навіть, зависаючи під стелею з тиньком та кельмою в руці, він з палаючим серцем слухає новини, або політичні топ-шоу по телебаченню. Я певен, якщо сучасні українські політики зроблять крок до об’єднання з Росією, Петро Прудник помре від серцевого нападу. А чи витримає моє серце? Чи не вибухне воно разом з мозком від відчаю втрати шляхетнішої із моїх надій!

Таким чином, таким ладом поспілкувалися ми з Петром Прудником. Я подарував йому збірку своїх віршів, потім забігав ще двічі, можна сказати, мимохідь. Петро запрошував випити по чарці, але мені зовсім не хотілося вводити його в черговий розпач, бо зустрічав він мене із сяйвом щастя на лиці, а я вже одного разу бачив як вміє розчулити Петра ота невеличка чарка української горілки. Забіг я до нього за дві години до від’їзду з Донеччини. Двері відчинені, лежить на долівці навзнак, вщент п’яний. Очі майже божевільні, деінде по лобі та щелепах виникають і щезають кольорові, здебільше жовті та червоні цятки. Він не тільки не впізнає мене, він зовсім не бачить того, хто до нього прийшов. Світ в моїх очах починає ряхтіти темними цятками. Я викликаю швидку допомогу, і вона приїздить, але лікарка звинувачує мене в усіх смертних гріхах. Начебто, в цей час десь хтось вмирає, а її викликають до алкоголіка. Я намагаюся втовкмачити лікарці, що перед нею покалічена в копальні людина, що через годину в мене поїзд, а залишати інваліда без догляду, хіба не вбивство… Лікарка демонстративно сідає в машину, і швидка допомога, заверещавши, наче різана, стрім-голов убігає геть.

Я дзвоню сусідам: даремно, всі на роботі. Дзвоню Василю Волоконському, стільниковий мовчить… Але ж треба бігти на потяг, гривень на новий квиток я не знайду. «Вибачай, друже… я не знав, що ти людина запійна… Який же ти після цього патріот, якщо твоє серце й вибухне коли, — хіба що від горілки!»

Від хмари, що пройшла над териконом, війнуло димною прохолодою. Мабуть розпанахала дощова хмара черево об гостру каменюку: це об неї, працюючи террикоником, мій батько, Олександр Харитонович, одного разу поранився і тиждень не виходив на роботу. А далі вже на дзвінких дощових ратицях хмара процокала по старому порепаному асфальтові у напрямку Дніпропетровська.

Хмара не заважала нескінченному юрмищу машин, з виском і галасом, летіти в пожухлу від спеки далечин, на швидкість руху тут ніхто не звертав уваги, це був справжній конвеєр людського невгамовного духу. Куди вони поспішали, забувши про гальма, про дощ: насолоджуючись тільки рухом, тільки почуттям свої перемоги над відстанню. Я чотири роки працював водієм, два з них — в горах Мяо Чану, але як би не поспішав, найвищим натхненням для мене було споглядання красоти довколишнього світу. До спазму в горлі, до сльози в очах, до відчуття крил за плечима, дивився я, загальмувавши машину, на божий світ, і не міг втямити, що понукає людей трощити цю красоту, шматувати вибухівкою одне-одного, стріляти, колоти, рубити… Невже оце запалення швидкістю, оцей ризик вибухнути на асфальтовім шляху фонтаном вогню і заліза?..

Мені було байдужісінько що про мене думають місцеві письменники. В Донецьку, зокрема Вадима Оліфіренка та Володимира Білецького, цього разу мене познайомили з істориком Віктором Урбаном та поетом Юрком Доценко. Було ще декілька побіжних знайомств, які залишилися необізнаними. Про щось ми домовлялися, міцно стискували один-одному долоні, навіть книжками одаровували, але знайомств було так багато, що від них залишилося тільки відчуття моральної втоми. Особливе враження призвів на мене Віктор Урбан. За дві доби до нашого знайомства я прочитав, та ні — не прочитав, а проковтнув його книжку «Довідки про роль Росії в долі поневолених нею народів»

Ця книжка, обсягом у 484 сторінки, (до речі, написана російською мовою) краща будь якого світового бестселера, бо викликає різноманіття почуттів прагматичним поглядом вченого на історію Московії-Росії за недовгі роки її існування. Тільки її аналізом, бо саму історію пишуть відомі всім нам письменники та філософі минулих часів. Не можу втриматися, щоб не перекласти українською декілька абзаців цієї праці:

Московія (для Європи) була однією з маловажних країн на окраїні цивілізованого світу. Поки володарі Московії десь далеко на півночі, у болотній глушині, квакали про те, що вони пуп землі, ніхто не звертав на них уваги, нікому вони не були потрібні. Але коли вони понесли своє квакання на схід, південь і захід, європейські країни відчули варварську загрозу європейській цивілізації, а не як світло зі Сходу. Це тільки московіти можуть щиро вірити, що їх духовний світ, читай, бездуховне рабство, врятує людство.

У ХVІІІ столітті Росія з далекого, туманного, болотного та лісового азіатського царства (Московії-Татарії), перетворилася на величезне чудовисько з двоголовим орлом на голові, гострі дзьоби якого нависли над Віднем і Берліном, а тінь від розкинутих крил накрила Швецію і Туреччину. Російська імперія бажала перетворитися на державу з шістьма столицями: Санкт-Петербургом, Москвою, Берліном, Віднем, Константинополем, Астраханню. Росія застигла над здивованою, переляканою і ворожою Європою, змусила військовою силою взяти себе в сонм держав європейської християнської цивілізації, залишаючись, по суті, колишньої Московією, укритою саваном з надгробків Візантії і Ірану, вливши в себе молоду, вируючу, зухвалу кров монгольських улусів. Росія постала перед Європою розбудженим під час зимової сплячки ведмедем. Дивуючись досі небаченому чудовиську у вигляді величезного ведмедя з двоголовим орлом на голові, заворожена Європа відчувала його дихання, і постійно чекала нападу. Удари військових геніїв Фрідріха Великого і Наполеона не похитнули Росію, але комуністичні воші з голови бородатого єврея з берегів Темзи, пере-селившись на російського велетня, справили нестерпний свербіж, розлютували його і позбавили розуму.

В умовах відсутності політичних свобод, з ХІХ століття в Росії місце релігії для освічених людей замінює література. Саме з ХІХ століття «поет у Росії більше, ніж поет».

«Перебуваючи у смердючому болоті вихваляння влади, російська інтелігенція саме в літературі, а не в храмах православ-ної церкви шукала відповідь на запитання, що таке справед-ливість. У тих умовах прилучення освіченої людини до мис-тецтва слова було схоже з ковтком чистої води. Як-то парадок-сальний російський публіцист і філософ Василь Васильович Розанов сказав: «У Росії прекрасна література і жахлива життя. Краще б навпаки». З ХІХ століття «літературні питання, за неможливістю політичних, стають питаннями життя». Але і в літературі чітко простежується традиція державного мистецтва. «Ця традиція державного мистецтва навіть дуже проглядається в творіннях світочів — Чайковського, Глинки, Пушкіна, Толстого». Скрізь примат держави над людиною.

Коли ж траплялися відхилення від генеральної лінії, то захисника народу, видавця та публіциста Новікова, заслали до Сибіру, надто вже самостійного мислителя Петра Яковича Чаа-даєва оголосили що він зійшов з розуму, а Миколу Васильовича Гоголя звинуватили в нерозумінні російського життя. Росія і всі її верстви населення приймали тільки те, що хотіли прийняти. Вони захоплено зустріли «Ревізора» і перший том «Мертвих душ». Але коли в другому томі «Мертвих душ» та «Вибраних місцях з листування з друзями» Микола Васильович заїкнувся, що треба працювати над собою і самовдоскона-люватись, щоб стати краще, всі прогресивно налаштовані верстви суспільства на чолі з Віссаріоном Бєлінським змішали з брудом і затавру-вали малороса, і наблизили його смерть. Росія вірила і вірить тільки тим «пророкам», які обіцяють їй швидке світле майбутнє, зазначають її месіанську роль, а відсталість і бузувірство звели-чують як вищі чесноти людства.

Московія зібрала воєдино народи Російської імперії, зв'язала їх московською ідеологією служіння царю і вітчизні, і підживлюючись їхньою висмоктаною кров'ю, оголосила світу про свою месіанську місію. Тільки єврейському народу, який переніс чимало бід в Росії, вдалося піднятися на голову російському ведмедю і зайняти провідні місця в управлінні СРСР, підпорядкувавши російське месіанство єврейському.

П. Я. Чаадаєв сказав гіркі і правдиві слова, що тільки в силу покірності правителям стали ми великим народом. Немов приручені і загнуздані Клодтови коні.

«Так доки ж це, доки суспіль у ході

Будуть Клодтови коні коритись вузді?» (О. Галич).

Випущені на свободу, коні ще можуть стати мустангами, а російська (радянська) людина боїться свободи (крім єврейської національності). Росіянин просто не знає, що з нею робити, бо ніколи в пережиті часи не мав свободи і досвіду поводження з нею. Хоча, як співав Олександр Галич: «Нікого ще досвід не рятував від біди».

У Федора Михайлова Достоєвського «широка людина (російська), занадто навіть широка», але «нічого ніколи не було для людини (російської) нестерпнішим за свободу». Російська людина не може винести «настільки страшного дару».

У ХІХ столітті зарахувалася остаточно ідея російського месіанства. Це не було щось виняткове у світовій практиці. Трохи раніше такі ж процеси відбулися і в Англії, і у Франції, але там вони пройшли під егідою переваги англійського та французького народів над іншими. Найбільш же глибоко проблеми месіанства проникли в душу німецького і російського народів, бо ці народи, озброєні якою-небудь ідеєю, намагаються втілити її в життя за будь-яку ціну. Вони йдуть з нею до кінця. Недарма Фрідріх Ніцше говорив, що релігія — це опіум для народу, але коли її дають таким націям, як германці, вона перетворюється в справжню отруту.

Ми згаяли час, повертаючись в релігійну пітьму, і блукаючі в ній напомацки, як сліпі над прірвою. Ми перетнули шлях розуму, але взятися за розум урядовці влади не мають бажання, бо вища познака сучасної держави для них — узаконення рабства, і перш за все за допомогою релігійної недуги.

Брак розуму іноді можна замістити знанням етикету, але божевільна релігійність — хвороба невигойна. Стадне мислення — доля людей, які не вміють міркувати аналітично, вони сприймають запропоновану їм вістку, або як істину, або як можливість ввійти з нею до коридорів влади, себто — для них це ніщо інше як перепустка до земного раю. Тому на високих державних посадах ми бачимо чимало людей недалекозорих, хибної поведінки: фіґлярів, хабарників, страждаючих невгамовною хворобою збагачення… Саме вони провокують епідемічні хвороби суспільства, які закінчуються, якщо не заколотами, так приходом до влади осіб типа Сталіна або Гітлера. Ми не розуміємо, що самі, своєю поведінкою, створюємо тиранів, себто, людей, які звалюють на себе найважчу й найсвятішу роботу — оздоровлення цілком прогнилого суспільства. Але не знають як це зробити, бо суспільство не бажає оздоровлюватися. Воно плазує перед бездарно зробленими іконами, цілує руки релігійним невігласам, духовним отцям… А людей, які скликали нас до освіти, до розуму, до сумління, самі ж ми перетворюємо в деспотів, а потім звинувачуємо в усіх земних гріхах, і, навіть, вбиваємо, якщо випаде нагода. Забуваючи при цьому задатися питанням: а судді хто?

Багато чого цікавого нам з Віктором Урбаном показав та розповів один із Донецьких авторів «Далекосхідної хвилі» Роберт Стешенко. В дванадцятому номері ми надрукували його нарис «Дачні історії». На той час ми з Волоконським ще не мандрували теренами свого дитинства, я навіть подумати не міг, що можуть існувати покинуті дачні двори, що смачні садові плоди можуть валятися прямо під ногами, що достиглі грона винограду так і зостануться висіти на тинах та шпалерах, поки їх не розклюють птахи, або не знищать зимові морози. Стешенко заподіяв нам цікаву екскурсію довкола школи, стіні якої було прикрашено показовою мозаїкою, але останнім часом урядовці Донецька про неї забули. Так що це була екскурсія по місцям вмираючого мистецтва. А воно й справді вмирало: не так виразно, як вмирають в Росії осередки містечкової культури, особливо літератури, але гонки за грішми захопили чимале коло урядовців, попів та так званої творчої інтелігенції. Що до журналістів, ті змагалися поміж себе хто скоріше здичавіє в брехні на сучасну владу. Особливо це стосується російськомовних газет.

Я з дитинства звик насолоджуватися самотою. Особливо останнім часом, коли моя самота буває тимчасовою. Скажемо, зранку дружина на роботі, а я читаю, або пишу, добре знаючи що в пообіддя до мене забіжить швидконога сусідка, щоб за якихось півгодини вдоволити мене своїм коханням. Я вже не кажу — ласощами, бо на ласощі в неї не вистачає часу. Вона прибігає в халаті на голе тіло, навіть гудзики не застьобує, щоб відразу з порога шпурнути мені в очі весь набір свого еротичного знаряддя.

Розірвана на півгодини самота обдаровує мене неабиякою насолодою. Після чужої жінки не тільки тіло співає, але й душа, бо коханка це не тільки втіха. Вона засвідчує що ти в свої сімдесят ще чогось коштуєш.

Кожний мужик радіє нагоді переспати з чужою жінкою, якщо та розуміє в цьому смак. Трапляються, правда, й такі, аби під мужика впасти: навіть не застогне, хіба що подивується, що я в своєму віці ще спроможний вдоволити молодицю.

На дозвіллі можна не тільки складати вірші, та чужими жінками насолоджуватися. Було б бажання: пригоди свавільну людину самі обсядуть.

Приїхав далебі востаннє, бо немає віри що життя ощасливить ще одним таким подарунком: зі слізьми в очах дивитися як сестричка готує яєчню та каву, щоб було чим зранку почастувати братика. Дружина моя в Україну їхати не прагне. Залякало її російське телебачення, нібито на російськомовних людей в України дивляться як на клятих ворогів. Дружина, бачте, не чоловікові вірить (бо він український націоналіст), а вірить запроданцям журналістам. Не звикла моя дружина все під сумнів ставити, не нашої вона української крові людина. Українець поки рукою не помацає не повірить. А новини, що їх проголошує телебачення, якщо й торкнуть українцю вуха, тимчасово ж у друге вилетять. Або застигнуть іронічною посмішкою на пиці. Така вона наша українська врода. Щоправда, люблять українці пошуміти. Не второпали, що їм пропонує влада, а вже висипали до майдану з гаслами: «Не дамо! Не будемо! Закатували!» Правду кажучи, така поведінка людини мені подобається більше, ніж поведінка росіян: нічого не бачити, нічого не чути, сидіти по закутках: аби тихо!

Туди, де «аби тихо» завжди приходить лихо. Спочатку крадеться навшпиньки, потім, зухвало всміхаючись, а далі вже гарцює ратицями по покірно схилених головах суспільства. Бо всі царі, вожді та президенти, як стверджують попи, намісники Бога на землі. А проти Бога не попреш. Залишається тільки репетувати: змилуйся! Але хто нас почує в кам’яній пустелі космосу!

Нарешті мені наскучило пусте блукання шляхом від сестри до племінниці. Була думка, що не радують мої візити Вадима Оліфіренка. А тут ще сліпа довіра продавцям по магазинах: купив шматок шинки, герметично запакований, — закуску для горілки, Світлана, дружина Вадима, розгорнула, а від шинки тхне трухлятиною. Невже і тут, як в Росії: безсоромна, а точніше сказати — отруйна базарна економіка? Чи треба все перевіряти, обнюхувати? Треба означити, що весь час мого перебування в Україні пичкою в серці стирчала образа дружини за мою подорож до батькової хати. Це теж викликало неспокій, бо дружина залишилася з хворою матір’ю. Яка, правда, хворіла вже не один рік, бо то не хвороба то була, а старість — 88 років. Але більш за все пригнічувало релігійні оздоблення суспільства. Палаци культури не працювали, там, де раніше були книжкові магазини, тепер продавали в широкому асортименті горілку, вино та пиво. Люди тинялися по незлічених ятках базарів

Нас було достобіса у матері, своїх і сусідчиних дітей, коли німці, в супроводі місцевих поліцаїв, нишпорили по хатах, конфіскуючи на потреби армії «мило-яйця-молоко». Зайшли вони й по наші душі. Настовбурчивши лоби, поліцаї, не питаючи, чи є воно у нас оте «мило-яйця-молоко», один поліз було в підпілля, другий по тумбочках, але німецький вояк затримав їх, показуючи на двері і примовляючи: шнель, шнель… айн, цваі, . Сьогодні коли я бачу як судові виконавці вишпурюють на вулицю родину з діточками, я завжди згадую отих поліцаїв і фашиста-німця, і думаю собі: чи не краще б нам було жити під фашистами, аніж під сучасними зажерливими урядовцями ЖКГ, які раз-у-раз підвищують платню за житло, прекрасно розуміючи, що не кожна родина спроможна це зробити, заплатити по їхнім відверто кримінальним лічбам. Я б на місці президента спалах-нув від сорому, почувши про таке злодійство. Навіщо ж тоді гомоніти про підвищення народжуваності, коли час-від-часу збільшується кількість безпритульних людей, і не тільки стариків та діточок, але й молодих, здорових людей, які не бажають працювати за ті копійки, що їм пропонують зажерливі праце-давці. Бо тієї платні не вистачить на хліб та чай, а про житло вже й говорити нічого. Пенсіонери-одинці вимушені перебиватися з хліба на воду, поки не знайдуться злодії, котрі обіцянками раювання виштовхнуть стариків до пекла. І все це піж натхненною рукою пащекуватого президента-неука.

Не секрет, що душевна порожнеча оволодіває суспільством: «Було б сало, та ігрищ чимало», а далі — трава не рости! Вирячені до екранів телебачення очі і — жодної думки в голові. 70 відсотків росіян книжок не читають. Інтернет — ерзац читання. Він то блимне, то гримне, то електрика щезне. А ще гірше — має тисячі принад, до котрих молодь особливо охоча. Та й не тільки молодь. Інтернет — лабіринт без виходу.

Ідейне погасання людських душ, — помічене ще Іваном Багряним, — відбувається з непередбаченою швидкістю. Сьогодні всі жадають мита, як ота Пушкінська баба біля роз-битого корита.

15 липня — День поневолених народів. Свято, котре ніхто не святкує. Росія несамовито б’ється над бажанням запрягти Україну з Білорусією у Гоголівську Русь-тройку. На наших очах відбувається найжахливіша колоніальна потуга, хоча девіз Росії «народи-брати» давно означився всесвітнім сміховищем. Але недаремно Остап Вишня назвав українців чухраїнцями. Поки ми чухатимемося від української незалежності залишиться тільки пшик. Не забудьмо, що ми маємо останній шанс врятувати державність України, що можливо тільки в тому разі, якщо ми врятуємо українську мову.

Росія курує на поневолення народів, незважаючи на те, що сьогодні робиться на Кавказі. Сьогодні Москві не вистачає кривавих заколотів в Україні та Білорусії. Що це — хвороба чи відвертий фашизм?

Єльцинівська перебудова, чи прийде вона коли до свого логічного завершення. Сьогодні в Росії жити страшніше ніж за часи Йосипа Сталіна. Юнаки регочуть, стріляючи в перехожих людей із дрібнокаліберних гвинтівок, сестрі б’ються за батьків-ське майно, молодих жінок виловлюють, продають у сексуальне рабство, убивають, підлітки забивають, чобітьми або дрючками, пенсіонерів за одержану ними жебрацьку пенсію. Чорні ріелтори за допомогою міліціонерів вбивають стариків, щоб заволодіти їхнім помешканням. Учорашніх героїв праці ховають по смітниках, де їх розкопують і поїдають здичавілі собаки. Тисячі людей блукають по смітниках: забруднені, бо ніде помитись, хворі, байдужі до все і вся. І ось ця, бандитська країна, якщо послухати її президента, ставить себе на рівень Європейських країн.

Телевізійний «Суд історії», котрий очолює пересічний журналіст Сванідзе, дискутує про очевидні речі. Всі ми свідки того, яким було наше життя в шістдесяті та сімдесяті роки. Цілком для загалу було воно тоді на рівень кращим. Але історики, начебто вчені люди, відомі артисти, які двадцять років тому здавалися нам носіями справжньої демократії, сьогодні відверто прислуговують базарній пошесті. Смішно и тоскно чути їхні речі, бачити почервонілі від захвату обличчя. Вони вщент забули про тих, хто відроджував соціалістичну державу після війни, хто будував міста, заводи, залізниці, нафтопромисли, котрі сьогодні улучили до рук зажерливих магнатів, більшість із котрих учорашні злодії та вбивці…

Все що я роблю, роблю за власним бажанням. Вчитися на коваля пішов по натхненню: мріяв викувати крицеву троянду, щоб, розпалена до білого жару, вона сяяла та яскрила усіма фарбами сонця. Але на тапку творчу роботу у мене не вистачало часу. Щодня треба було виконувати планове завдання — сотні штампів та заготовок для інструментального цеху. Потім захо-пився мрією знайти прошарки породи з відтисками доісто-ричних рослин. Працював у вугільному забої, прохідником, знайшов чимало малюнків на сланцях, було навіть якесь мушля, але нікого на землі мої придбання не зацікавили. За власним бажанням почав писати. Писав не те, що треба, і не так, як треба. Писати інакше не дозволяло мені моє сумління. На вимогу газет та телебачення писав навіть святкові панегірики Леніну, а в дев’яності роки — губернатору. Але те, що я писав не друкували. У мене був свій Ленін: «в капелюшку набакир». Мені ж казали, що у Леніна був капелюх, шитий по особливому замовленню, бо магазинні капелюхи не лізли на його геніальну голову. А про губернатора і того краще. Про нього я написав на порядок краще, аніж про Леніна, бо пам’ятав його ще зварником на заводі. Але за допомогою його замісників, мого губернатора було перероблено на рядок кращим за Леніна, бо в дев’яності кожний урядовець був на голову геніальнішим за творця російського заколоту. Завдяки спільним зусиллям ми створили владу, яка, сама того не бажаючи, виросла до богоподібної. Єльцин назвав себе «Святим президентом» , бо зі п’яну поцілувався з самим Господом-Богом. А кожна людина, будь він Президент, чи сам Ісус Христос, після пляшки доброї горілки, інакше як святим себе не бачать.

Не бачать і Путін з Медведєвим що роблять. Добрих п’ятдесят відсотків учорашнього робочого класу вони пере-творили в потенційних рабів, а другу половину в безпритульних бурлаків. Вони зранку до вечора нишпорять по містечкових смітниках. Соромно дивитися, бо люди досить таки молоді. Питаю: невже не знайдете роботи? Відповідають: «хто буде задарма працювати на волоцюгу? Виникає бажання вп’ятися зубами в карк, отож. Щоб не ризикувати, краще я буду харчитися недоїдками, ніж дозволю скнарам ссати мою кров…»

Краще сидіти на воді та хлібі, ніж вкриватися дрижаками жаху при кожному шарудінні ключа в дверній шпарині.

Раніше ми знали: наука в ліс не веде, а з лісу виводить. А що роблять сучасні науковці.

Вони озброїлися батогами християнства, зганяють нас в отару, і гонять знов таки до лісу, у безум своєї віри: плазуйте, божі виродки, перед Євангелієм! Воно вас уму-розуму навчить. Але з якої б сторінки: першої, чи сто першої, не починав я читати Біблію, по собі відчуваю — біблейське слово вбиває, посіває тривогу і безнадію. Теж саме можна сказати про Коран. «Книга Мормона» — одур звісно, але читається з легкою усмішкою. Понахапав ощасливлений Господом Свіфт звідусіль, але я й сам можу написати не гірше. Одні загрожують мені пальцем, другі кулаком, треті небесною карою. Але жахливіші за небесних катів божі намісники на землі. Від них можна чекати чого завгодно. Бо виховані на релігійних постулатах, а не наукових дослід-женнях. Вони захоплені своїм оточенням. Бачать які вони всі ситі, які щасливі. А що діється за межами Кремля, або губернаторського будинку влади, хіба урядовці бачать…

Досить тобі, друже, теревені правити Втямки не візьму — за яким бісом прийшов. Учора посиділи, випили, як слід, кісточки політикам промили. А ти знову тут! Чи дієш за прислів’ям: давай дружити то я до тебе, то ти мене до себе. Але ж я тебе не кликав? Що? Тебе приставлено до мене духовним отцем? Хто приставив? Бог! А покотився б ти горошком від мене, та якомога далі. Духовний отець, не знаючий хто такий Данте Аліг’єрі. Сьогодні ти вже хреста на шлунок начепив. Дивуюся я вам, право-славним хижакам. Ходите, тьмарите людям мозки, аби тільки випити та поїсти на дурничку. Але з мене досить. Мені треба працювати. Йди зі своїм богом куди подалі…

Не буду повторювати які прокльони посилав на мою голову духовний отець. Було в мене нестерпне бажання дати йому в пику, але що з хворого візьмеш. Йому в божевільні ликуватися, а не бігати в пошуках дурнів. Або летіти у вирій, до людей, які мудрих книжок не тільки не читали, але й не бачили. А мої духовні наставники завжди зі мною. Їх дуже багато. Один мені напучує: «Якщо будівельник тільки будує, то цього недостатньо. Спра-ведливість вимагає, що він ще вмів руйнувати.» Але який сенс відроджувати зруйноване. Невже не бачимо нічого кращого? Чи знову хлопчику треба виколоти очі іконному богові, щоб з’їсти шматочок хліба. (М.Горький). Але обернемося до Ніцше.

«Якщо наука приносить із собою все менше радості, а все більше її залишається на долю метафізики, релігії та мистецтва, в такому разі життя загрожує роздвоїтися — зігріватися ілюзіями, збоченнями, чуттєвістю, і лише за допомогою науки — оберігатися від перегріву... Інтерес до істинного падає ... ілюзії, помилки, фантастика крок за кроком наступають на його споконвічні ґрунти: руїни науки, відступ у варварство — ось наслідок: людству потрібно буде все починати заново ... Але хто може бути впевнений, що воно знову знайде для цього сили? »

Як казав Серен К'єркегор: Переконливість тільки в суб'єк-тивності, шукати об'єктивність — значить помиля-тися. Істина є суб'єктивність.

Я не проти Бога, нехай у нього вірять ті, хто не має бажання докопатися до істини. Але я проти релігійної пропаганди, що звучить сьогодні із усіх джерел ЗМІ, і таким чином нав'язує мені облудне світобачення. Не розносіть релігійної пошесті по світу. Я розумію, є чимало людей, котрі сприймають те, що називають православ’ям, як одну із взірців державності — зірка, двоголовий птах, знамено, серп та молот, свастика… Всі війни Росія проводила під гаслами за царя та бога. У кожного з супротивників був свій бог. Воювали боги, а загибали люди… Безгрішною може бути тільки війна поневолених народів за свою незалежність. А всі загарбницькі війни, під якими б гаслами вони не проводилися, повинні сприйматися тільки як злодіяння проти людства. В тому числі і євангельський Апокаліпсис. Богу, котрий загрожує, місце на шибениці.

Погода в Донбасі мінлива: запалить на все літо спека, вряди-годи налетить вітер, здійме в повітря пилюгу, десь щось гримне, зблисне іронічною усмішкою, але дощ так і не впаде. А то ще буває, зарядять зливи, бігають щодня по ланах та ярах, наповнюючи їх водою і вся вона разом зі сміттям плине до ставу. Гидко буває купатися. Але грози я любив. Вони дарували мені крила. На деякий час вони допомагали мені втікати від зливи. Ти біжиш, а вона за тобою по п’ятам, вдаряє краплями по голій спині, по потилиці, наче грає з тобою, а потім вже як дожене, як схопить в свої міцні обійми, аж вдих перетинає від радощів. А громи які, а блискавки. Як гримне, аж осідаєш, як зблисне — осліпляє. А дощові струмені безжалісно дубасять і тебе і в хвіст і в гриву: не масаж, суцільна насолода. Градобій, щоправда, мені не дуже подобається. Одного разу під Верхніми Рогачиками він одшмагав мене так, що три тижня синці на спині носив. Добре ще що посадка була поруч зі шляхом, дерева спасли. На Далекому Сході схожих злив не буває. Гупають вельми здорово, але щоб бігали за тобою, наче граючись, такого за п’ятдесят років випадку не було.

Коли мені кажуть що віра і сумніви нерозривні, я можу тільки посміятися у відповідь. Ніякі сумніви не можуть похитнути мою переконаність у тому, що духовність і релігія два антиподи. Духовність це набуття людиною свободи, релігія — його закабалення. Деспотизм християнства, у всіх його численних розга-луженнях, очевидний, але туга людини по сильній караючий руці невиліковна. Василь Волоконський, вихований в релігійній родині, в Бога не вірить, але, про всяк випадок, не заперечує його категорично. А раптом чого не буває! Воно й зрозуміло: якого біса лізти на рожна, якщо є можливість триматися золотої середини — ні вашим ні нашим.

Заходить лікарка до моєї однокласниці Вірі Кухаренко. Я відходжу до вікна, щоб не заважати оглянути хвору.

— Як ви себе сьогодні почуваєте, хвора?

— Хворію.

— Цебто?

— Не дуже, щоб дуже…

Лікарка дає рецепт:

— Липовий цвіт, цвіт бузини, сушену малину або листя малини та шавлії змішати в рівних пропорціях. Дві столові ложки приготованої суміші залити двома стаканами окропу, дати настоятися під кришкою протягом години. Пити теплим перед сном. У вас, як я бачу, звичайна застуда.

Віра Кухаренко просить мене записати що, чого та скільки, а у лікарки питає:

— Пити до молитви чи після?

Лікарка здивовано:

— Якщо звертаєтесь до Бога, за яким бісом покликали мене. Він же всемогутній!

—Але ж він мовчить…

— Який тоді сенс йому молитися?

— Так всі ж моляться.

В аптеці я купив усі перелічені лікаркою речовини, висипав в склянку, залив окропом. Через годину запро-понував Вірі випити.

— Вийди, — сказала вона, — мені треба помолитися.

— Вийшов і пішов собі вуличкою в бік залізничний рейок, по яких поїзди багато років вже не їздили. Було мені трохи сумно. До кого не прийди усі під богом ходять. А якими іскристими хлопцями та дівчатками були ми в школі. Читали назубок Шевченка, Франка, Пушкіна, Маяковського… А тепер хто їх перечитує. Віра живе в своєму будиночку, запалює вугілля в печі, поступово висмикуючи сторінки із Шевченкового Кобзаря. Від Пушкіна залишилася одна палітурка. Настільна читанка Віри має назву: «Бог — це любов!» Під бездарно намальованою іконою — свічечка. Я йду і думаю: «Зараз вона свічечку запалить і почне молитися. Потім вип’є настій і знову почне молитися, дякувати за нього Богові. Про наш з лікаркою клопіт вона навіть не згадає. Бо все, щоб не робиться на землі, від Бога…

Не подумайте тільки що мені потрібна була її подяка. Але смуток на душі зостався. Мною ледь не тиждень володіло бажання зустріти лікарку і подякувати за добрий рецепт. Такий же настій я приготував своїй сестричці, вона його вживала як потогінний при бронхіті. І допомогло. Без молитви. Рецепт, взагалі знайомий, сестричка записала в зошит, і при нагоді нагадує його знайомим.

А Віра Кухаренко тільки поспіває хворіти: то — нежить, то — розлад шлунку, бо їсть що дешевше, а решту пенсії несе пресвітеру. Йому, бачте, для братської розмови з Богом треба добре їстоньки і пити.

Влада бачить у цьому розквіт християнської традиції, а я певен, що як в Росії, так і в Україні дедалі більше розквітатиме звичайнісеньке шахрайство. Працювати вже нікому, усі пара-зити розлізлися по храмах та релігійних сектах. Щоправда більша їх частина ходить у державних урядовцях, але коли такого не було? Сьогодні працюють поневолені шлунковою економікою раби. А це саме те, чого домагається від нас так зване російське православ’я.

Мені б заспокоїтися, сказати «А ну вас всіх!» І заглибитися у вивчення багатотомного Марселя Пруста. Хтось колись назвав його одним із стовпів літератури ХХ століття. Років так сорок тому я прочитав «У затінку дівчат в цвіту», намагався подужати «У напрямку до Свану», але не витримав, спіткнувся на кущі глоду. Занадто багато необов'язкових, навіть не стикуються фарб. Від мерехтіння в очах починала паморочиться голова, виникало почуття роздратування. Образ не засвоювався, як не засвою-ється в моєму шлунку знамените французско6 блюдо Олів’є. Я тоді перестукав абзац про глід на друкарській машинці: читав і перечитував його вранці не попоївши, і після ситного обіду, навіть вночі, коли долало безсоння, але так і не зміг викликати до нього апетиту.

Щось у цьому абзаці відштовхувало мене, навіть «цей незримий особливий запах», особливо коли перечитував текст сидячи в садку під кущем квітучого глоду. Я до сих пір пам'ятаю його напам'ять: «Проте я марно зупинявся перед глодом, щоб увібрати в себе цей незримий, особливий запах, щоб спробу-вати осмислити його, — хоча моя думка не знала, що з ним робити, — щоб втратити його, щоб знову знайти, щоб злитися з тим ритмом, що там і сям розкидав квіти глоду з юнацькою легкістю, через несподівані проміжки, як несподівані бувають інші музичні інтервали, — квіти з невичерпною щедрістю, невпинно обдаровували мене своєю красою, але не давали мені заглибитися в нього, подібно мелодіям, які програєш сто разів поспіль, так і не наблизившись до розуміння їх таємниці ».

Перечитуючи абзац сто разів я так і не збагнув його таємниці, якщо вона, звичайно, в ньому є. Я зводив абзац на символ, представляючи кущ глоду — життям, яка обдаровувала письменника молодими коханками, і він не знав що з ними робити. Втрачаючи одну, знаходив одну, адже кожна з них виділяла незримий особливий запах життя ... Загалом які тільки асоціації не виникали в моїй голові. Я спіткнувся на цьому абзаці і ходив з ним, як навіжений, не в силах продовжувати подальше читання роману. Звертався до друзів філологам, але мені відповідали: «не бери в голову, це чистої води французький символізм. Глибоко вникати в тексти Марселя Пруста немає сенсу, — говорили філологи, — їх потрібно просто читати. "

Ось я і думаю: чи не настав час осідлати Пруста і, ритмічно похитуючись під цокіт його неспішних копит, відправитися до свого останнього пристановища.

Я намагався безпросвітної писаниною зберегти в собі смак життя, але це в мене не виходить. Чим далі тим гірше. І не тому, що я старію. Життя із святкового феєрверку перетворилася на понуро задимлене багаття. Сьогодні повсюдно обгуджують життя при соціалізмі. Чим більше ллється на нього бруду, тим безпросвітніше здається сучасність. Мені доводиться зус-трічатися з багатьма цікавими, на мій погляд, людьми, з бувалим і молодими, і на кожному з них лежить жахливий відбиток шлункової економіки. Я чудово пам'ятаю іскрометних старих сімдесятих і вісімдесятих років, пам'ятаю молодих робітників, які навіть в обідню перерву, за копійки ситно пообідавши на «фабриці-кухні», поглиблювалися в читання улюбленої книги. Як горіли очі молодих поетів і прозаїків, які обговорюють на засіданні літоб'єднання чергову порцію віршів побратима по музам. Які вечора організовувалися у Палацах культури. Повні зали молоді і людей похилого віку набивалися, щоб послухати вірші місцевих літераторів. Щомісяця, а іноді й частіше з нами розмовляв майор КДБ Пірожняк. Нас читали, нас попереджали, нас прослуховували. Але, боже, як це було цікаво! Творчі семінари, виступи по лінії Бюро пропаганди художньої літератури. Запрошення до школи, в інститути, на підприємства ... Дружні бесіди зі слухачами, добірки віршів і оповідань на сторінках газет. Куди все це поділося? У газетах тільки й розмов, що про шелихвісток-зірок з російської попси, з ким та як вони сплять, на яких машинах пересуваються. Від телевізійних передач нудить. Краще вже цей загадково-особливий запах глоду, ніж запах крові та сперми від сьогоднішніх бандитських казематів для молодих жінок і дітей.

А уряд грає в піддавки. Думає, що помінявши міліцію на поліцію, наведе в країні відносний, хоча б прирівняний до сталінських часів, порядок. Сьогодні гине людей більше ніж за Сталіним. Але Сталінізм ми обливаємо брудом, а Путінізм вихваляємо гарчанням перегодованої сучасним достатком утроби. Волаючи про одужання, занурюємося в багно.

Сорок років тому мені хотілося всього й одразу. Вже тоді епоха миготіло строкатою стрічкою за вікном швидкого потяга. А хіба сьогодні, епоха перебудови, хіба не перетворилася у щось таке, що летить шкереберть зі швидкістю світла, зливаючи в одну суцільну лінію полустанки, переліски, озера...

І чому саме Марсель Пруст, а не прозорий, як вода в джерелі, Альберт Камю? Російські проповідники мене дратують. Вони понадміру наелектризовані мало не припадочною любов'ю до своєї імперії, світле майбутнє котрої не раз вже спотикалися на черговому «святому» цареві-президентові. То не біда, що підіймається держава з колін, забруднена кров'ю і брудом. Головне, що навіть у такому стані, підіймається вона з надмірним бажанням набити морду сусідові. Щоб не квакав, наслідуючи «великому, правдивому і вільному ....»

Те, що в СРСР було народом, сьогодні перетворилося в банду безпардонних торговців. У кожного на шиї хрест, а дурять на кожному кроці. «Євангеліє пережило себе, — писав колись Артур Рембо. — Я чекаю бога, як гурман чекає ласе блюдо.» Розгодо-вані попи носять хрести на черевині. Вони в череві ховають мерців. Чим більше з'їдено забитих тварин, тим вище надгробок. М'ясні делікатеси: телятина, козлятина, свинина, конина, перната й тайгова дичина. На які бабки вони жирують? Що роблять?

Рабська знущально безглузда процедура хрещення. Пови-тиця висмоктує із природи її життєві соки. Не тільки із людини, — реально із усього живого. Чим більше на землі церков тим менше лісів. Жорстокість християнського бога коштує дуже дорого, вона віднімає останню копійку з кишені трудівника.

Поети і художники. Кому ви сьогодні потрібні? Хіба що писати ікони та агітки попам, які ошукують людей. На підмостках історії в конвульсіях звиваються реставровані хірургами молоді жіночі тулуби. Вони покликані розбурхувати уяву. На жаль — у строго визначеному напрямку. Навіщо працювати в школі або за верстатом, якщо набагато вигідніше запалювати свічки під розмальованими банями храмів.

Прочитають віруючі і скажуть, що я збожеволів. Можливо й так: сперечатися не буду. За часи радянської влади я, як вмів, захищав віруючих. Бо вони існували майже не помітно для загалу. Моляться, та й нехай їм! Я познайомився з майором КДБ, котрий контролював діяльність релігійних сект. Ми з ним частенько сперечалися щодо віри. Вірить людина – це її святе право. Але сьогодні, коли попи, як таргани, полізли з усіх шпарин кіно, телебачення та радіо, вибачайте, шановні друзі. Це вже надто. В Комсомольську-на-Амурі, так званий священик, гримав на мене, вимагаючи, щоб я плазував перед ним, бо, бачте, він свята людина. А ця свята людина не знає навіть того, що зайшовши в чуже житло, треба спочатку привітатися з господарями, а потім вже обурюватися, що господар квартири курить. Так кого ми тримаємо за духовників? Невігласів, котрих треба ще вчити та вчити. Так що, шановні друзі, поки попівщина йде в наступ на суспільство я буду з ним боротися своїм, нехай навіть не зовсім натхненним словом.

Довгими роками по схилах терикону сюди скачувалося сланцеве каміння, так що до зупинки автобусу посуваюся абияк вмощеною бруківкою. Ліворуч жевріє розливне море квітучого соняшника. Яке чудове запашне літо! Які дивні кольори на землі і в небі! Ледь чутний сірниковий подих терикону, відчувається, можливо, тільки в уяві, бо шахта вже років отак з тридцять не діє. Немає копра, естакади, будинків шахтоуправління. На їхньому місці — дерева та кущі, котрі дедалі переходять у грушево-яблуневі садки. Над соняшниковим морем недоладно розмальоване небо. Хмаринки наче соняшниковим пилком припорошено, блакить неба в жовтих цятках, жовтою здається навіть саме-собою вимощена бруківка. Полини обіч шляху теж жевріють: здається — дмухне вітрець і займуться вони веселим синім полум’ям.

Впадає в око двійка осокорів кроків отак двадцять осторонь зупинки автобусу. Високо на гілляці — гумова мотузка від силового кабелю, і по ній підіймається на дерево сивий худорля-вий чолов’яга. «Невже й досі не перевелися тарзани?! — думаю собі, захоплений бажанням погойдатися на мотузці, як гойдав-ся в дитинстві, намагаючись перескочити з одного дуба на другий. Скільки з-за того чотирисерійного «Тарзана» хлопців постраждало: руки-ноги ламали, м'язи скручували, але «тарзанили» майже усі. І ось нове диво: шістдесят літ минуло, а тарзани не перевилися. Цей сивий чолов’яга, як подивлюся, почуває себе підлітком. Він навіть ногами не чіпляється за мотузку, мотляє ними, наче дитина. Ось він дістався гілки, схопився за неї пальцями і підтягується, наче на перекладині. Добре що він худорлявий, вистачає в руках сили підіймати тулуб. Один, два, три… шістнадцять разів підтягнувся. Потім хвильку повисів на гілці вниз головою, і знову схопився за мотузку. Сповз на землю, важко дихаючи, дійшов до зупинки і присів на лавці.

Підійшов я, привітався. Зацікавлено зиркнувши на Тарзана, запитав:

— Ви, пане, випадково не тарзанили підлітком у Батманівському лісочку?

—А самі звідки будете? — поцікавився незнайомець.

—Я бутівський, ліворуч від сучасного селище «Восточне» в балці раніше животіла зграйка старезних дубів. Скільки ми на них отаких гумових ліан начіпляли, не перелічити. У мене у вухах й досі дитинство відлунює розкотистими вигуками Тарзана. Нелі, Тарзан та Чита — три спекотливих бандита.

—Я з Ясинуватої, — подає мені долоню незнайомець, — ми з хлопцями теж бігали в дубки, лоби набивати… Вітаю тебе, брате. А сьогодні, — хитнув він головою у бік осокорів, — сьогодні слабо?..

— Достеменно так, — я йшов до осокорів з бажанням повисіти на гілці, якщо не Тарзаном так хоч пораненою Читою. — хоча маю значні вади, одна з котрих — літа.

— Скільки тобі?

— Сімдесят два.

— Й мені стільки, але іноді виникає бажання покуштувати чогось смачного від нашого дитинства…

Дійшов я осокора, підстрибнув, вчепився в гранчасту гумову мотузку, вона відразу розтяглася під вагою тіла, так що довелося підстрибнути три рази, поки ноги відірвалися від землі. Почав підійматися, поки не дістався гілляки. Трохи товстувата, пальцями, як перекладину, не охопиш. Але одноліток з Ясинуватої ляскає долонями, пишається мабуть, що ми ще не зовсім зіпсувалися. «Ще чогось ми могемо!» Ну, як тут, скажіть, не повисіти догори ногами! А за одне трохи перепочити, бо ж потім треба ще підтягуватися. Ні, шістнадцять я не витягну, бо голова вже обертом пішла. А зламати собі в’язи, що скаже сестричка? Повисів на гілці догори ногами хвильки з дві, випростався, почав підтягуватися. П’ять разів легко пішло, на десятому відчув таку слабкість в усьому тілі, що втратив останню надію дотягнутися до результатів однолітка. Але ж не засмучувати себе на довгий час. Жовте море соняшників вже вкрилося сірими плямами, в очах мерехтять срібні блискітки. Але хлопчача впертість долає. Подумки числю: чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять… Можна хапати мотузку, але ж я міг помилитися з численням. Треба перемогти себе, підійнятися ще хоча б двічі! Сімнадцять, вісімнадцять… все! Зараз я впаду. В уяві бачу себе з поломаними ногами, але хапаюся за гумову ліану і починаю поволі зісковзувати вниз.

Яке це облегшення — стояти на звичній землі! Одноліток хапає мене за плечі, стискує в обіймах:

— Стара гвардія не здається! Молодець! Бачу справжнього українця, впертого як сто волів.

Посуваючись до зупинки, ми регочемо від захвату. Ми побували в дитинстві! Як же тут не реготати. Ми не спаплюжили пам’яті дитинства.

— Чи не позначити нам нашу зустріч?, — каже одноліток. — Мене Петром звуть. Петро Нечаєв.

—Я Олександр… Олександр…

Два літніх дурня. Він Нечаєв, а я вперше в житті соромлюся назвати своє прізвище. Соромлюся витівка батька, який ще в вісімнадцятому році добавив до родинного Лозик, оте російське «ов». Я шаную, завжди шанував вибір батька. У нього була необхідність добавити оте «ов». І все ж таки я називаю своє справжнє прізвище.

— Лозиків, Лоза, як це чудово… гнучкий, але незламний…

Я дивлюся на схил терикона, на той самий схил по котрому в дитинстві ми сковзали на невеличких дощечках, іноді розбиваючись у кров. Від захвату виникає бажання підійнятися на терикон, але Петро, здогадується про що думаю, сміється:

— Може все ж таки краще ресторація, ніж лікарня…

І знову — регіт.

Тиждень тому, нахапавши в Києві україномовних книжок, я повернувся в домівку сестри, з бажанням зачаїтися, не відповідати на дзвінки, упокирливо дочекатися часу, коли, як змагун у стрибку, віддати всі свої фізичні і душевні сили чомусь надзвичайному, що обов’язково спаде на мою долю. Але мені треба було на добу-другу попасти до Дніпропетровська, зустрітися з поетом, вірші котрого надрукував у «Далекосхідній хвилі». Адреса поета в мене була, було два примірники журналу з віршами. Але як відмовитися від запрошення зазирнути в минуле. Таке просто неможливо. Нам є про що погуторити, що спом’янути. Похилі літа — не біда, біда, що залишилися в мене на теренах дитинства тільки два друзі, Василь Волоконський та Юрко Козлітін. А що як знайдеться ще хтось? Не повимирали ж вони всі, як у свій історичний час мамонти.

Ми посуваємося до шахтарського селища, потім посадкою до ресторації, звідки долинає окраса місцевого сезону пісня про сучасну Попелюшку, яка мріє обратися з сучасним донецьким олігархом.

Ми заходимо до ресторації. На наших спітнілих обличчях пилок від соняшників. Ми вмиваємося з невеличкого водосховища, вичерпуючи разом з водою маленьких стрімких пуголовок. Робітник цієї дивної ресторації підносить нам рушники, питає — бажаємо частуватися: в окремій кімнаті, в загальній залі чи в альтанці, на відкритому повітрі?

— Звичайно на повітрі, — першим окликаюся я, і помічаю трохи розчарований погляд Петра Нечаєва.

Нечаєв шкірить рота, але мовчить. І в мене відразу виникає підозра, що Петро зовсім не та людина за яку себе видає. Але це лише блискавичний сумнів. Мені не треба бути таким занудою. Вічно підозрюю людей в чомусь темному.

З такими думками сідаємо за стілець у відкритому павільйоні з гіллям кленів над головами. Гарсон підносить опис ресторанних страв, Нечаєв замовляє собі коньяк, шинку, незнайомі мені за назвиськами салати. Я — чарку горілки до борщу та окраєць хліба. Під музики, які звучать в ресторації, їжа мені в рот не лізе. Глибинні хвилі суму по далекому минулому розбігаються тілом. Дурна думка торсає душу. Не знаю вже з якого бісу, але здається мені що Петро Нечаєв не та людина за яку себе видає. Знову буде мною клята станція Ясинувата. Дивлячись у прейскурант, я подумки підраховую чи вистачить у мене гривень оплатити пожадливість Петра до їжі. Трохи дратує іронічна усмішка на лиці гарсона. Бачу, він не вперше прислуговує щирому на гумор волоцюзі. І куди дивилися мої очі. Очевидно, що Петру далеко ще до сімдесяти, йому п’ятдесят не більше. Після чарки коньяку він помолодшав років на десять. Бачу, мене тримає за невігласа. Яке там дитинство! Теж мені Тарзан на гумовій мотузці. Петро випиває коньяк і замовляє ще. Я вже доїв борщ і кажу гарсонові:

— Рахунок, будь ласка, бо я поспішаю, мене вже заче-калися…

— А за…

Я перехоплюю розмову:

—А «за» нехай розраховується пан Нечаєв…

Петро з підскоком зривається зі стільця, махаючи руками, кричить:

— Ти за кого мене тримаєш, пожадливий бандера… Ти мене, як росіянина, повинен кормити й поїти. Думаєте надовго оця ваша незалежність? Та ми вас з гімном з’їмо…

Вочевидь він провокував мене на сварку. Але з клоуна можна хіба що посміятись. Я відлічив сто двадцять гривень і подав гарсону.

— По моїм підрахункам цього вистачить навіть за зво-рушливі музики. А що до російського шовінізму ми його терпіли майже чотириста років, потерпимо ще трохи…

Я рушив до виходу із ресторації, не звертаючи уваги на блискавки і громи, яки посилав мені услід громовержець із Ясинуватої.

І що воно за штукенція така, наше життя. Щаслива зустріч на зупинці, обернулася гидотною сутичкою. Таке на душі було що ледь до сестриної хати дочвалав. Посидів на качалці в садку поряд з сестричкою, погомоніли трохи про життя—буття. І раптом заспівав у кишені мій стільниковий. Не встиг піднести до вуха, як дзвінкий жіночий голос геть змахнув з душі все, що ще там копошилося й гуло.

— Олександре, любий, хіба ж так можна. Двадцять діб як приїхав і носа не кажеш! Хіба ж так можна. За що нам така хиба? Чи зовсім забув батяньку мого Георга Семеновича Зубкова. Ти ще посвідником у нього на весіллі був. Я Галя, донька його. Вчителька. Пам’ятаєш хатину, в котрій ми мешкаємо? Завтра о дванадцятій чекатиму…

Вона не дала мені слова сказати. Прогомоніла шкільним дзвіночком і замовкла, відключила стільниковий. Я не гаючись зберіг її позивний.

Всю ніч не міг заснути. Чекав ранку, чекав зустрічі з нез-найомою вчителькою, донькою мого, не друга, ні, навіть не товариша, просто доброго знайомого Георга Зубкова. Опалювала душу можливість виникнення нового роману з молодою та гарною. Але ж безсоння не красить. Вже світало, коли, наказавши сестричці, розбурхати о десятій, я заснув. І приснився мені водограй на батьківському подворі: тисячі різноманітних цівок спрямованої в небо води, і ми, зовсім ще діти, під тим водограєм, бігаємо, танцюємо, сміємося. Ми — весь наш сьомий клас «Б» вісімдесят першої початкової школи. А водограй, оті цівки води, струменять із долонь молодої вчительки, зовсім непохожої на наших вчителів. І такі ми всі щасливі від її усмішки, від її захвату, від кольорових цівок водограю, що такого щастя насправді й не буває.

Прокинувся, бо розбурхала сестра. Було двадцять на одинадцяту. Я нашвидку поголився, випив кави з шинкою та яєчнею, підрахував скільки хвилин мені вистачить щоб дістатися хатини Зубкових. Двадцять п’ять не більше. Значить можна ще забігти до магазину, на будь-який випадок купити доброго винця та цукерок. Сестричка просить не затримуватись, бо на вечерю буде справжній український борщ. Я знизую плечима: «будемо на зв’язку, сестричко, бо йду по адресам юнацтва, від котрих можна чекати чимало несподіванок.»

В уяві я нагородив собі такого, що хоч стій, хоч падай. Подумки підсміюючись над собою, з торбинкою на плечі, бадьоро крокую асфальтовою вуличкою. Купую пляшку «Вермуту», дві платівки шоколаду. На небі жодної цятки, прозора чиста блакить. Праворуч від шляху станція Кальміус, ліворуч учорашня ресторація, а далі — посадка: похилені в’язи ледь на падають на дорогу. Самовбивці й тільки. До чорного віття можна торкнутися рукою. Я добре їх розумію. Вони сахаються від натовпу дерев, жадають простору. Краще жити напівлежачи, ніж блукаючи віттям по коронах колючих акацій. Є дерева котрі не люблять мешкати обіч. В дикій природі вони так не зростають, а в посадках… в посадках примушені жити, як того побажала людина… Отаке буває й з народами. Ну, не бажають чеченці жити по вказівках Москви, але як же це так… віддати те, що загребли до своїх пожадливих рук пращури!?.

Тьху ти ну ти, знову я на свого коника скочив! Далася мені ота політика. Писав би краще про жовте море соняшників під блакиттю неба. І не до доньки Зубкова йшов, а бруківкою обіч соняшникових ланів, від посадки до посадки, аж до станції Ясинуватої. Щоб все було як в дитинстві.

Не знаю вже з якого бісу, але зупинитися біля хвіртки подвір’я Зубкових у мене не вистачило відваги. Я хутко минув хатину, бо в садку під яблунею побачив жіночку в короні золотого волосся, в прозорому сарафані, яка стояла, замріяно дивлячись на блискітки сонця в короні дерева. Освітлене усмішкою лице викликало в душі якийсь невідомий мені раніше неспокій. І все ж таки… Чому я не зупинився, не озвався: засоромився чи злякався чого? Вона ж дзвонила мені, запрошувала до себе. Можливо отам в садку під яблунею обмірковувала нашу зустріч. Я зупинився в завулку за хатою, не тямлячи що робити далі. І, мабуть, пішов би собі, попростував завулком до іншої вулички, осипаючи себе прокльонами, чекаючи дзвоника від Галі, доньки Георга Семеновича, красуні, яка показувала себе першою сотвореною богом жінкою, що стоїть під деревом пізнання. Ну куди мені сивому до такої красуні. Який сенс надривати свою влюбливе серце?

Так би воно все й сталося, але вона таки помітила мене, вийшла до тину з-за хати, і, визираючи з-за кущів бузьку, з легким повівом іронії промовила:

— Пройшов вулицею незнайомець, думала просто пере-хожий, але оця сива кульбаба на голові. Наскільки пам’ятаю, в юнацтві вона була золотавою. Потім виникла думка: чи не засоромився мій молодик? Або злякався чого. Невже я така потвора, що зі мною соромно побалакати. Заходь, будь ласка, пане Сашко. Довго утримувати, та чіплятися не буду. Але їство ж на столі холоне. Я приготовила твій любимий плов з бара-ниною…

Плов та ще й з бараниною. Натхнення флотської молодості. У мене слинки потекли, але не від плову, ні… — від усмішки цієї небуденної красуні. Їй вже було мабуть під п’ятдесят, але показувала Галя себе надзвичайно молодою. Я й уявити собі не міг щоб така красуня залишалася неодруженою. Та ще й без кількох коханців. Подумки я вже плазував перед нею нав-колішках. Так що повертався я до хвіртки ледь не бігом. Навіть поцілував, коли, вітаючи, Галя підставила щоку.

— Якби ти так до мене бігав, як до плову, — пожартувала Галя.

Я навіть не засоромився.

— Який там плов, коли мене запрошує до себе така красуня!

Це вже після третьою зустрічі я порозумів, що Галя врод-ливиця, котрих можна зустріти на кожному кроці. Зі мною так буває завжди. Як побачу вперше яку жінку, від захвату не тільки рота роззявлю, але й бачу все в фантастичному освітленні. А коли вже придивлюся, коли спаде захват від першої зустрічі, починаю помічати деякі недоліки в лиці і постаті. Тим паче, і характерець у Галини був неабиякий. Правда, проявлятися він почав тільки пізніше, коли я прийшов до неї без вина і шоколаду.

— Хоча б квітку яку приніс, — буркнула Галина, і на якусь мить її лице здалося мені відразливим. Коли я вперше прийшов з вином шоколадом і квітами, вона, показуючи рукою на цілий палісадник квітів, натякнула, що купувати квіти не треба, бо вона й сама свої продає.

Правда я не розгубився, сказав, що йшов із думкою квітів купити саме в неї, і показав які троянди гідні її вразливої вроди. Двадцять гривень в кишені вернули обличчю Галині його добре освітлення, але я вже порозумів, чому в свої п’ятдесят вона розлучилася зі своїм третім чоловіком.

На цей раз я довго в Галини не затримався. Посуваючись під гілками похилих в’язів до сестриної хати, я обмірковував відповідь Галини на моє запитання: як так сталося, що вона не вжилася зі трьома чоловіками? Вона трохи глумливо сказала: «Це тільки чорт чортові любий, а людина з людиною комизяться як туполобі діти». Отож я й міркував собі: якщо чорт чортові любий, чому нелюбі жінка чоловікові, або навпаки? Побутові сварки, бійки, навіть вбивства… з якого бісу? Іноді вбивають за копійку, за недоладне слово, або від чуттєвого палу.

Не питайтеся як я буду жити далі. Фізична праця мені не завадить. Щодо літературної творчості, я вже розв’язав останній вузлик надії. Писати пригодницькі романи не бачу сенсу, бо їх написано стільки, що вистачить на десятки поколінь. Мої життєві враження, думки, висновки загал не підтримує. Людство ще довго блукатиме в релігійній облуді, бо жити на мотузці набагато легше, аніж торити свою стежину. Недарма людям так подобається бігати на мотузках за собаками. Саме так вони бігають за своїми богами. А в мене з дитинства негативне почуття до якої б не було облуди. Правду кажуть сучасні попи, що всі книжки треба знищіти. Зокрема, звичайно, єврейської міфології, яка підтягнена церковниками до так званої «святої книжки» Біблії. Ото буде свято для Землі. Жодної людини — тільки вовки з хрестами на потилицях, та покірливі ярчата, з бажаною долею бути засмаженими над багаттям свого духовного отця. Таке повсякчас ми бачимо вже сьогодні…

Мене моє життя вичерпало до краю. Учора помер Грицько Синьогуб, людина, з котрою у мене ще теплилася надія розвинути «Далекосхідну хвилю» увсебіч. Зі скреготом, зі негативним відлунням брався сідав він за замовлено тему, але сідав таки і добре таки розробляв. Тепер його не стало. В’ячеслав Чорномаз черпає натхнення з історії далекосхідного українства. В майбутнє він поки що не зазирає. Такого україномовного аналітика, як Грицько Синьогуб, на далекосхідних теренах мені вже не знайти. Сам я як в житті так і в літературі — дурисвіт і тільки. Мрійне пірнання в набігаючу хвилю сучасності. Відсутність логіки! Консерватизм. Суцільна нервозність. Що не так, починаю скавучати. Життя для мене тільки привід задля жартів, особливо коли над суспільством улюбленим голубком порхає Бог. Єдино можливе ставлення до побуту — іронічна усмішка, бо побут наш ніщо інше як суцільний жах. Сумлінній людині залишається одне — зашморг на шию. Саме те сумління, яке відсутнє у людей жадаючих якомога більше майна. Їхнє гасло «Мито або смерть!»

Чорні постаті на сніжному тлі. Вони молоді, швидконогі. Їх багато, не перелічити. А я посуваю одинцем. Місцеві козаки за моє світобачення не раз обіцяли застрелити, вбити, повісити… Це вже відвертих фашизм. Але я тільки плечима знизую та посміхаюся у відповідь. У мене сиве, як сніг, волосся. М’язи виснажені літами. В руці милиця, бо дорога де-не-де суцільна крига. Я роздовбую крижане дзеркало, і таким чином посуваюся далі. Але зграя молодиків наступає мені на п’яти. Щоб не заважати їх ході, я стаю осторонь шляху. А на душі моторошно. Вони регочуть, кричать, підтримують одне-одного, ковзаючи по кризі. Якщо почнуть бешкетувати, першому ж треба влучити крицевим наконечником в горлянку. Милиці прошиє її наскрізь. Краще вмирати ратником, аніж рабом. Смерть за смерть. Місяць тому мого товариша забили чобітьми і ще живого кинули в багаття. Вони уготували йому пекло на землі. Мабуть він кричав, звав на допомогу. Але люди проходили обіч мовчки. Сьогодні люди існують кожен сам по собі. Сам повинен захищатися, битися, бо надії на справедливе покарання вбивць немає. За вбивство сьогодні виносять умовний термін. Звичайно, якщо вбивець має в кишені чималу готівку.

Ось вони поряд. Хтось кидає в мене грудкою снігу, але я вчасно ухиляюся. Провокувати бійку я не буду. Хлопці молоді, їм ще жити та жити. У кожного є батьки, але того, хто першим посягне на моє життя, поховають разом зі мною. Краще, звичайно, щоб усі ми зазнали життєвого удосконалення. Його нам тисячоріччями обіцяє влада. Але ж обіцяти одне, а здійснити обіцяне — інше.

Весела зграйка молоді проходить повз мене. І душі і в тілі трохи потеплішало. Насміхаючись над своїми острашками поволі посуваюся слідом.

Чулі серця похилі до розпачу. Сентиментальність — полегшена фаза шизофренії. Але відомо, що витримані в душі сльози — неабияка вибухівка. Тиша завжди була попередницею громовиці. Так що не дратуйте дрімаючого в людині звіра. Ми — діти діючих вулканів. Розпечені надра Землі — речовина утворююча життя. Вогонь і вода, пекло і рай, все сконцентровано в кожній земній тварині. І особливо в людині. Наша кров зрідні океанській воді. Врешті-решт ми всі здіймемося порохнявою в повітря, щоб при нагоді потрапити до моря, а далі вже, у вирії життєвого коловороту, прокинутися часткою живого організму. Вірогідно й досі невідомого світові. Природа — животворча лабораторія, останнього свого слова вона поки що не сказала. Стосовно людей, невдовзі ми щезнемо, як оті мамонти, бо дуже зробилися пожадливими в злочинному пануванні над законами природи. Мандри Всесвітом — химерна надія. Ця велична мрія буде поставлена надгробком на могилу психічнохворому люд-ству. Воно вже й сьогодні на всі вісімдесят відсотків хворе.

Не вірити, звертайте іноді увагу на телевізійні передачі, зокрема сучасних телешоу, та ущент закривавлених серіалів. Світобачення сучасних відомих професорів та академіків неможливо сприймати без болю або реготу. Це вже не вчені, а грамофони сучасної вкінець зажерливою влади.

Ми нарікаємо поганською віру наших пращурів, забуваючи що до хрещення Русі існував закон котрий забороняв уживати «іудине зілля» (спиртне), торкатися дівчини до її одруження. Чоловік мав бути єдиним партнером жінки! Закон проказував: Тих, хто переступить закон, до старця не тягти, голову рубити, в землю не заривати, у воді не топити, а віддати дикому звіру на з’їдання. Новий єврейський бог принадив при хрещенні вливати дитині в рота христову кров: сьогодні не диво — десятирічний алкоголік, дванадцятирічна повія. Попи, батьки, розбещені підлітки і навіть сивовусі злодії ґвалтують діточок, як дівчаток так і хлопчиків. Часто-густо не одержуючи за це суворого покарання. Бо так звані добродії, які опрацьовують сучасні закони, самі не від того, щоб поласувати дитячою плоттю. Та й що вже казати коли сам єврейський Бог, прикинувшись голубочком, ґвалтує дружину Йосипа Марію. Це вже не духовність, а відверте покликання до порушення елементарних норм побуту. Якщо Бог спотворив мене по власній потворі, чого це я буду вивчати заповіти, котрих він сам не підтримується. Хіба це не логічно, шановні пани церковники? Це не мої висновки, це висновки людей, пасовиська для котрих сучасні містечкові смітники. А їх сьогодні незлічені гурти. І всі вони філософи. Не посороміться, підійдіть до них, сидячих взимку навколо ледь жевріючого багаття за пляшкою горілки і послухайте про що вони гуторять. З екранів телевізора ви такого не побачите й не почуєте. Вони розумніші за наших президентів та церковників, бо не вміють кривити душею, не гендлюють на довірі народу, не мріють про золоті клозети в духовних семінаріях...

Вибачайте, бачу сам що не на жарт розпалився, але який треба мати терпець, щоб славити владу, коли майже щодня відходять у вічність твої друзі. Один під колесами машини, другий від серцевого нападу, третього забили, четвертого зганьбили… А президент дивиться тобі в очі з екрана телевізора, молодий, червонощокий, і говорить, говорить, говорить… Про що, мабуть і сам не знає, але ж позувати треба, бо незабаром нові вибори. Треба зробити хоча б видимість демократії для закордонних спостережників.

На думку спадають мудровані застереження неньки:

— Не гасай, синку, світом, перекотиполе добрий сіяч, але те, що він посіє, буде кільчитися межі чужих рослин, дихати чужим повітрям. І ніхто з діточок його не спом’яне.

Ми живемо в державі, яка бачить людей не більш як іграшками на шахівниці. Вона зацікавлена грою, пересуванням, знищенням фігур заради перемоги білих над чорними, або навпаки. Гра на знищення. Білі з чорними уживатися не можуть. Так можна знудьгуватися, бо немає для державних володарів більшої насолоди ніж знущання над народом. Після армії повертайся додому. Бути українцем на теренах Росії неможливо: вчитися, друкуватися на рідній мові там заборонено. Як кажуть: немає сенсу, усі народи в російській імперії повинні розмовляти тільки російською. А закрийте російські школи в Україні, що тут буде! Головна мета Росії — знищення інакомовного населення.

Метляючи хвостом перед західною демократією, російський уряд проводить шовіністичну політику під гаслами врятування російського народу. Що для нього моє бажання почувати себе українцем на теренах, на 90 відсотків оброблених українцями. Але хто почує мене, що, зокрема нищівного реготу почую я у відповідь? А нічого, бо у росіян Бог — це любов, а не Любов — це Бог. І поки так буде викоренити шовінізм справа неможлива.

Батько казав: знаєш, синку, чому росіяни так ненавидять фашизм, тому що зернятка його почали кільчитися на росій-ський землі, але Гітлер показав себе спритнішим, він першим почав здійснювати імперські посягання комуністів на завойовування світу. На чисто комуністичній ідеології.

За годину до від’їзду з теренів Батьківщини сестра сказала, що Волоконський Василь питався про мене, бо бачив не дуже добрий сон. Мені теж щось снилося, фантастично-оптимістичне. Нарешті у нас в Хабаровську почала діяти україномовна школа. Під жовто-блакитним прапором над дверима. І саме у цьому сні я почував себе найщасливішою людиною на землі.