Спогади активного учасник Народного ансамблю козацької пісні «Воля» (Южно-Сахалінськ)

Анатолія Сідько

Сідько Анатолій Федосійович народився 3 травня 1939 року в селі Пилипівка Фастівського району Київської області в сім,ї колгоспника.

Перші спогади в 2 роки. На якомусь святі сидів за столом у тітки на колінах. Повів себе не культурно і мене посадили в гурток дітей на полу. Пам’ятаю початок війни, коли бомбили Фастів, а через село проїжджала колона німецьких бронемашин. Німці пішли по хатах і стали забирати у людей корів. Коли німець побачив що в нас багато дітей то сказав, що корову не треба забирати, а староста, який був з ним, сказав що наш батько був головою сільради і знаходиться на війні. Тоді корову забрали, а мати йшла за нею й плакала. Коли всю сім,ю (сім осіб) вигнали з хати, то ми лежали на полі в канаві, а мати ходила до хати варити суп і у відрі приносила нам їсти. Потім ховались у викопаній печері на городі у діда. В нього ж ховались у погребі. Потім пам’ятаю трохи жили в однієї тітки (Зося – полячка, а чоловік був українець – воював)і, мабуть, із тієї хати нашу родину з родиною тітки Зосі та ще одну сім,ю забрали німці і погнали в Білу Церкву в концентраційний табір.

Як сьогодні, пам’ятаю, ми – діти лежали на підводі, а німці перевертали нас і підіймали, бо шукали зброю. Була осінь, слякота велика і німці, і коні потомились. Наступила ніч і ми дійшли до села Тетянівка (за 5 км. від Білої Церкви). Німці залишили нас в одній хаті, а самі ночували у старости села. Вони ніяк не могли подумати що ті замучені люди ще можуть кудись тікати. А мати за декілька годин з старшим братом зарізали козу, що плелась за возом, спекли хліб, який був у діжі з собою, погодувала коней, підняла нас дітей із соломи на полу і ми пішли в ніч. Коли німці проснулись, то наш і слід розтанув. Доїхавши до другого села Гай, де проживав троюрідний брат матері, ми як родичі прожили там поки німця не вигнали з України.

Повернувшись у село ми побачили один обгорілий димар, згоріли всі пожитки та багато зерна.

В 1946 році пішов у школу, яка колись була церковно-приходською і закінчив там сім класів. Навчався відмінно, співав сильно в школі, любив бігати, грати в футбол. Кращий почерк у школі був у мене – зошити брали на виставку. Грав у духовому оркестрі. Босому приходилось ходити в школу, бо жили дуже бідно.

Після школи була одна дорога – в колгосп.

В 17 років закінчив курси водіїв і з правами водія майже три роки працював вантажником у колгоспі, співав, їздив з піснями по селах. До речі, за цей час молодому юнакові довелось перелопатити тисячі центнерів цукрового буряка та зерна. Навіть дорослі водії дивувалися, що я міг без відпочинку, самотужки навантажити повну машину піску. Пам’ятаю, як у 1957 році повинен був їхати на фестиваль у Москву, та не було в що одітись.

В 1958 році призвали до лав Радянської армії в Московський округ ПВО, де прослужив 3 роки й два місяці. Один рік грав на баритоні в духовому оркестрі, а потім дали машину ГАЗ-93 (самоскид) і на другий день послали в Москву по страшній ожеледиці. Так почалася шоферська служба.

Коли повернувся у рідне село на правлінні колгоспу сказали – ти ж до армії працював вантажником, то й далі працюй. А в мене вже був другий клас водія. Звичайно вантажником пра-цювати я не став і попросив довідку для одержання паспорта, щоб виїхати з села та знайти собі роботу. Довідку дали з горем пополам при умові що я далеко поїду. Але їхати не хотілось, то я спробував прописатись у Фастові через знайому жінку. Та начальник паспортного столу паспорт забрав і сказав мені – постарайся прописатись у другому районі області, бо в нашому прописати тебе не можу. Паспорт віддав і я поїхав до Києва, де прочитав оголошення про комсомольську путівку в Приморський край.

Нас, молодих, здорових хлопців українців цілий ешелон відправляють відбудовувати Далекий Схід. Нас сильно підма-нули, те, що обіцяли не виконували, а заставляли брати в руки лопати і таким знаряддям будувати місто Великий Камінь. Ми 6 хлопців поїхали у Владивосток поскаржитись керівництву Приморськтрансстрою, після чого нас забрав до себе Дальзавод.

У Владивостоці я зустрівся з великим співаком, бувшим солістом Великого театру. Він оцінив мої природні дані і став з ентузіазмом займатись зі мною. Та втрутилась доля в обличчі дуже гарної дівчини з іменем Валентина з якою я в 1962 році переїхав до Южно-Сахалінська.

Постільки Сахалін був закритою зоною, то майбутня теща вимушена була через міськвиконком та таксомоторний парк направити виклик для роботи водієм таксі.

Спочатку робота сподобалась, кожний день різні люди, різні місця міста та області та й відношення населення до таксистів тоді було доброзичливіше ніж тепер. Хоча діставалось від ДАІ, міліції, здавалося, що окрім як за водієм таксі немає більш за ким полювати, хоч і була своя строга служба безпеки. Незва-жаючи на занятість (до 10 годин на добу), про пісні не забував, співав за рулем, в гостях, приїжджаючи в Україну. Там навіть говорили мені, що ми співаємо коли ти приїжджаєш.

Треба по-чесному признатись, я дуже жалію, що природний дар я просто загубив і тільки із-за тієї бідноти з якої я вийшов. Треба було старатись заробити, щоб поїхати у відпустку з пода-рунками 6 братам та 2 сестрам, не кажучи вже про батьків та свою сім,ю з трьома дітьми, яку треба було годувати й одягати. І було не до того, щоб розвивати свій природний талант і стати професійним співаком.

Десь у 1964 році до мене підсів пасажир і він помітив, що в мене рідкий по силі й красоті голос, і він запропонував мені явитись в музичну школу де проходили репетиції Сахалінського хору. Коли керівник Наумов прослухав мене, то вивів на сцену перед колективом і заявив – ось товариші наша велика надія. І сказав він це не для красного слівця. Тоді я міг своїм голосом проспівати десь біля трьох октав. Але ж робота за хліб насущний зробила своє діло. Не пам’ятаю по якій причині я не пішов на слідкуючу репетицію. А керівник мене не шукав, хоч місто у нас і не велике.

Так і працював я, став ударником комуністичної праці, нагороджений знаком за безаварійну роботу I ступеня, нагород-жений нагрудним знаком «Почесний автотранспортник» - приказом Міністра транспорту РФ від 30.10.1998р. № 422-к.

Якось почув по радіо, що в міському будинку культури «Родина» буде проходити вечір, присвячений Т.Г. Шевченко, куди я й пішов. Після урочистостей попросив дозволу заспівати пісню «Думи мої…» де, мабуть, і не могла не помітити мене керівник ансамблю «Воля» Людмила Петрівна Засенко. Але знову ж таки щось тримало мене, щоб ходити на репетиції. І тільки декілька зустрічей з керівником української діаспори Миколою Засенком в 2002 році привели мене в цей колектив. Але не залишала думка, що це сталось надто пізно. Не та сила в голосі, яку я мав з молоду і якою вона повинна бути, хоча рівних собі на Сахаліні я не знаходив.

Приємно згадувати, що з колективом ансамблю «Воля» довелось виступити на головній сцені Батьківщини – націо-нальному палаці «Україна» під час роботи IV Всесвітнього форуму українців в 2006 році. Були цікаві зустрічі в музеї під відкритим небом в Пирогово (навіть мій брат Микола з нами їздив та переночував в готелі «Славутич»). А виступ у Влади-востоці в 2007 році на IV Далекосхідному Фестивалі - конкурсі «Наша дума – наша пісня» запам’ятався тим, що навіть члени журі піднялися коли ми співали «Реве та стогне Дніпр широкий» в обробці Анатолія Пашкевича.

Цікавились моєю персоною і в Фастівському музеї, куди запросили декілька фотографій в українській одежі. А саме головне для мене те, що коли буваю в рідному селі, то земляки дивляться на мене з гордістю, як на посла України на Далекому Сході. До речі, мою сестру в Пилипівці провідував київський журналіст Микола Хрієнко разом з Миколою Засенком, за що я їм дуже вдячний. Приємно, що є публікації про сахалінців і в газеті «Сільські вісті» від 01.08.2008 і в журналі «Міжнародний туризм» №3 (93) 2010 року.

Хай не буде нескромністю коли я згадаю, що якось у селі старенька жінка кинулась цілувати мені руку, але я попросив не робити цього і поцілував її руку.

Жалкую, що мій природний талант ні в дітях, ні в онуках не проснувся. Мабуть треба родитись у такому селі, як Пилипівка, вирости на тих вишнях, грушах та помідорах та дихати тим повітрям.

Записав Микола Засенко