Знайти стежку Берегині

Ще ледве спуститься на землю густий туман, і високі трави нап’ються вранішньої роси, заспішить Адріанна Михайлівна Димська на свій город – так називає вона дачу – невеличкий клаптик землі далеко за містом, в густих заростях дерев і кущів, що загубилися серед розлогих сопок Сіхоте-Аліня. Вже друге літо нічого майже не садить на своєму городі – то все літа, літа і хвороби – не ті вже сили, не ті… Але приїздить сюди щоразу з великою радістю - бо тут у неї свої улюблені куточки: в одному розкинулись гущавини калини й жасмину, в іншому – щовесни горнуться до землі густі китяги бузку, а неподалік, на осонні м’яким яскраво-зеленим килимом розстелився барвінок. Скільки-то вже десятиліть, як привезла з відпустки з далекої Тернопільщини малесенький той кущик! Посадила, навіть і не в тій надії, що виживе він після довгої подорожі. А він кволів-кволів якийсь час, а потім відійшов з дороги, поволі став приживатися на новій землі, згодом забуяв листячком, а навесні заряснів синьоокими квітами. За довгі літа скільки разів вона його ділила на кущики і роздавала всім – хто просив, а кому й сама доброзичливо пропонувала!..

Років двадцять тому я випадково потрапила на зустріч моїх земляків-українців. На той час я вже десять літ проживала у Владивостоку, приїхала сюди вслід за чоловіком-моряком, але туга за рідною домівкою, мальовничим куточком України, де пройшло моє дитинство і юність, не покидали ні на хвилину. Так хотілося почути рідне слово, поспілкуватися, тим більше, як журналісту, мені довелося перейти на російську мову, працюючи в газеті і на радіо. Я дотепер пам’ятаю свої враження від того вечора – я опинилася у великій дружній родині; цікаво, затишно, приємно було не тільки мені, але й моїй маленькій донечці: українські пісні, рідна мова, добрі слова вітань і така щирість, душевність, доброзичливість, таке єднання, яке можливе тільки серед дуже близьких рідних людей.

Всі ці роки я відчуваю себе частинкою тої великої дружної української родини, яка так привітно зустріла мене колись, прийняла до себе. Я відчувала справжню радість, коли моя підростаюча дочка приймала участь у заходах нашої громади, концертах і гастрольних поїздках, і неймовірне щастя, трепетне хвилювання, коли цього літа одягла вишиту сорочечку моїй крихітній внучечці. Я розумію, що все це сталося завдяки тій випадковій зустрічі, яка абсолютно змінила моє життя, допомогла відчути себе тут, на краю російської землі українкою, відкрила величезний світ - для спілкування, зустрічей, а потім і справжньої цікавої роботи, пов'язаної з організацією і прове-денням концертів, конференцій, фестивалів. На цьому шляху було немало прикрощів і розчарувань, але радості, відкриттів, прекрасних зустрічей, творчого захоплення і задоволення - незрівнянно більше. А головне, щоразу, коли я в чомусь сумнівалася, коли мені потрібна була порада, підтримка, я знала, куди звертатися. Я набирала телефон Адріанни Михай-лівни Димської, і після розмови з нею все вже виглядало по-іншому – ситуація менш складною і заплутаною, а рішення – реальнішим і простішим. Здається, за ці два десятиліття вона зовсім не змінилася – та ж м'яка доброзичлива усмішка, та ж простота і відкритість у спілкуванні, та ж щира зацікавленість і глибока переконаність в необхідності наших зусиль по збере-женню всього, що нам дороге - традицій, мови, пісенної куль-тури. І так всі п'ятдесят п'ять років її перебування в Примор'ї – з тих пір, як приїхала випускницею Львівського політехнічного інституту за призначенням на Спаський цементний завод. Приїхала не сама, а разом з чоловіком Валентином Михайло-вичем Димським, своїм однокурсником і колегою. Тут незаба-ром народилася старша дочка Наталія, сьогодні лікарка в місті Хабаровську, а через рік Валентина Михайловича як молодого перспективного фахівця перевели до Владивостоку в Раднаргосп керівником будівельного відділу. Молода дружина і мама стала працювати інженером в проектному інституті №4 з профілем проектування підприємств будівельної індустрії, згодом об'єднаним з науково – дослідницьким інститутом будівельних матеріалів, в якому на той час вже працював після ліквідації Раднаргоспів Валентин Михайлович – заступник директора по науковій роботі, кандидат технічних наук. Об'єднані інститути стали Промбудніїпроектом. За 33 роки Адріанна Михайлівна працювала тут у різних відділах. На заслужений відпочинок вийшла головним фахівцем відділу, за плечима якого – участь в проектуванні підприємств будівельної індустрії не лише в Приморському краї, але і майже по всьому Далекому Сходу: Камчатській, Сахалінській, Амурській, Магаданській областях.

Владивосток став для Адріанни Михайлівни і її сім'ї рідним – тут народилися молодші дочки – Оксана і Оля, тут дорос-лішали, тягнулися до рідних джерел шестеро внуків, тут прийшла до неї зрілість і мудрість. Крізь усе життя пронесла вона трепетне ставлення до всього, що нагадує їй Україну: вишивки, пісні, мови, якою, не дивлячись на прожиті в Росії десятиліття, володіє вільно і переходить до спілкування, наче тільки що покинула Україну; літератури, яку знає глибоко і зберігає непогану бібліотеку вдома. Людина вона дуже скромна, але за цим, безумовно, – висока інтелігентність, шляхетність, і дуже непроста доля. Адріанна Михайлівна – із сім'ї юристів, її дідусь закінчив факультет права Львівського університету, батько – Карловський університет в Празі, в 1939 році був заарештований і засланий в табори, звідки вже не повернувся. А через рік і маму з двома дітьми заслали до Казахстану, звідки вони повернулися додому лише через п'ять років. Напевно, мама Ольга Григорівна і була для неї зразком дбайливого зберігання народних традицій. До самої глибокої старості вона пам'ятала і співала стародавні українські народні пісні, чим приводила в захоплення і подив дітей і онуків. Але все це відбувалося в сім'ї, близькому крузі спілкування – серед друзів і знайомих. І лише одночасно з виходом на пенсію познайомилася Адріанна Михайлівна з товариством української культури Владивостоку, на лекції-концерті «Вишневі усмішки» майстра художнього слова доцента Далекосхідного інституту мистецтв Альберта Яковича Мамонтова, сина відомого українського драматурга. Тоді ж зустрілася з бібліотекарем Ганною Макарівною Сербул і студентом історичного факультету Далекосхідного університету В'ячеславом Анатолійовичем Чорномазом, нині кандидатом історичних наук, відомим фахівцем в області вивчення історії українських переселенців на Далекому Сході. Незабаром отри-мала запрошення на установчі збори товариства української культури Приморського краю, що відбулися 27 січня 1991 року, на яких А. М. Димська була вибрана членом правління. У 1992 році у Владивостоку проходили дні української культури, в яких брала участь велика делегація українських письменників. У музеї імені В. К. Арсеньєва зусиллями Адріанни Михайлівни Дим-ської і Віталія Ілліча Кандиби була оформлена перша виставка українського побуту. Товариство української культури відродило тоді в нашому місті традицію щорічного святкування Шевченківських свят ( якій вже більше ста років). Після першого такого свята в 1992 році був створений український хор «Червона калина» під керівництвом Мирослави Степанівни Лизун, куди увійшла і Адріанна Михайлівна. Цей колектив, який став згодом народним, вів активну концертну діяльність, пропагуючи українську пісню у Владивостоку і його околицях, у тому числі – дуже активно на кораблях і берегових військових частинах Тихоокеанського флоту. У колективі співав також наш земляк з Полтавщини А. А. Євженко, Заслужений артист Росії, який більше п'ятдесяти років працював солістом ансамблю пісні і танцю Тихоокеанського флоту і мав безперечний авторитет на флоті. Завдяки йому «Червона калина» щотижня виступала з концер-тами для воїнів – тихоокеанців. Андрій Андрійович деякий час ще був художнім керівником хору після від'їзду Мирослави Степанівни до України, а потім, на жаль, хор припинив свою роботу. А. М. Димська разом з групою жінок перейшла в україн-ський хор і літературно-музичне товариство, створені великим ентузіастом збереження українських традицій на Далекому Сході Заслуженим працівником культури Росії поетом і ком-позитором Анатолієм Ульяновічем Крілем, потім перей-меноване ним же в Центр української культури "ГОРЛИЦЯ". Це був період активної творчої роботи, в яку включилася і Адріанна Михайлівна. Завдяки ентузіазму Анатолія Ульяновича, його вмінню об'єднати навколо себе однодумців, створити умови для проявлення здібностей кожного, вдалося провести перший фестиваль української культури «Солов'їна пісня» в 2002 році у Владивостоку, а також в містах Партизанськ, Спасськ-Дальній і Фокино. У музеї імені В. К. Арсеньєва пройшла яскрава виставка «Вечора на хуторі біля Диканьки», в підготовці якої Адріанна Михайлівна брала найактивнішу участь. Під час приїзду в наше місто делегації Української Всесвітньої Координаційної Ради з Києва в 2003 році головним чином зусиллями Адріанни Михайлівни була зібрана і відкрита бібліотека української книги в Палаці культури залізничників. Багато років Адріанна Михайлівна була хранителькою цієї бібліотеки, прикладаючи немало праці для популяризації книг і їх збереження. Сьогодні більшість заходів нашого Центру вже стали традиційними, їх чекають в місті і краю, але безумовно, все це сталося завдяки їм, старо-жилам нашої громади, адже саме вони створили умови для існування і подальшого розвитку нашого українського това-риства, багато десятиліть берегли і підтримували наші традиції, священне вогнище української культури. І, перш за все, це Адріанна Михайлівна Димська, наша Берегиня. Цей образ, стосовно неї виник вперше в 2007 році, коли ми готували Четвертий Далекосхідний фестиваль української культури «Наша дума – наша пісня» – подію досі поки неперевершену по своєму розмаху і значимості в нашому Далекосхідному регіоні. Він знаменував 100-річний ювілей початку організованої діяльності українських громадських організацій, і нам дуже хотілося на заключному гала-концерті передати естафету поколінь, яка б символізувала спадкоємність поколінь і непересічну цінність національних святинь. І тоді згадалося, як у багатьох з нас з'явилася дуже поширена в Україні і оспівана в піснях квітка – барвінок. Я бачила, як плакали на сцені наші гості з України – артисти ансамблю пісні і танцю «Козаки Поділля», як плакали глядачі в залі, коли на вишитий рушник встала наша Адріанна Михайлівна з красивим кошичком заквітчаного барвінку, а назустріч ній – маленька дівчинка, наймолодша учасниця нашого фестивалю. Це було так зво-рушливо і хвилююче. А, головне, це було глибоко символічно, бо всі ми знали, що передати естафету поколінь ми не змогли б знати більш достойної, як наша Адріанна Михайлівна. На тому ж фестивалі ми вперше зробили показ українських національних костюмів, представлених делегаціями з Якутії, Сахаліну, Хаба-ровська, міст нашого краю. Адріанна Михайлівна формувала колекцію нашого Центру, підготувала також текстовий супровід. А коли в 2008 році ми проводили фестиваль національної української моди, в усьому покладалися на її думку! Більше як півроку йшла активна підготовка – шилися сучасні костюми і плаття – з трансляцією в ці моделі національних українських мотивів (Добре, що в цей період мені вдалося побувати в Києві і привезти тканини в українському стилі). Як пригодилася нам тоді безцінна книга про народний український одяг, яку отри-мали ми в дар від Всесвітньої організації жінок-українок з Канади, і безумовно, глибокі знання українського фольклору, величезний життєвий досвід Адріанни Михайлівни Димської!.. А коли постало питання про те, як назвати вокальний ансамбль нашого Центру, всі ми були одностайні – перед нами завжди був яскравий приклад беззавітного служіння справі збереження української культури нашої Берегині – Адріанни Михайлівни Димської. Тому, якщо Ви почуєте, що виступає вокальний ансамбль «Берегиня» Центру української культури Анатолія Кріля «ГОРЛИЦЯ», знайте, надихає нас вона, наша Берегиня. Ми прагнемо її не підводити, наш вокальний ансамбль – Лауреат 3 і 4 -го Приморського крайового фестивалю української культури «Солов'їна пісня», дипломант У11 крайового конкурсу вокалістів «Пою тебе, мое Приморье» і Лауреат 1 Далекосхідного конкурсу вокалістів «Пою тебе, мой край родной». Колектив наш, зви-чайно молодий, ми ще тільки на самому початку шляху. Для нас дуже важливо не збитися з цієї дороги, йти по її шляху, хай інколи дуже важкому і тернистому, але єдино вірному і правильному – щоб зберегти все, що з такою любов'ю леліяла більш ніж півстоліття А. М. Димська, що складає нашу гордість і національну славу. Бо ми, як і вона, окроплені любов'ю з глибокого священного джерела нашої прадавньої української культури, у нас є чудовий приклад, яскравий образ нашої Берегині — Адріанни Михайлівни Димської. І ми йдемо йому назустріч. Через усі перешкоди. Збиваємо ноги об камінці черствості, байдужості, нерозуміння. Шукаємо її стежку. І йдемо назустріч мрії, її українській мрії...