* * *

Де Аракава і Сінкасігава1, 

мов дві руки, що лагідно і тремко 

важку, доспілу ниву колисають, 

не струшуючи жодної рисинки,

в очікуванні жниці та серпа, — 

там у селі Намбата, в темній фанзі 

хлопчина із блискучими очима 

схиливсь над полем білим паперовим 

і в серці виколисує слова.

Над аркушем, як над безмежним ланом, 

юначе серце зерна розсіває. 

В цупкому ієрогліфів корінні 

всотаються землі криваві роси,

і піт, пролитий зранку на фільварку, 

і мозолі, і втома рук згрубілих — 

мов Аракава та Сінкасігава,

вони доспілу ниву колисають, 

аби віддати панові врожай.

Врожай — не наш! Затям, селянський сину.

Збери каміння в полі — то твоє,

Рясне каміння з того баговиння,

що повінь в час тайфуну принесе...

Але так само, як Сінкасігава

та Аракава в повінь і грозу, —

бідняцькі душі розметуть загати

і понесуть себе ув океан!

Так непоборний вдарить вал дев'ятий!..

Читає вперше Тейске «Капітал».

Йому тоді тринадцятий минало... 

І хоч не пас ягнят він за селом, 

як наш Тарас, а все ж було чимало 

в них схожого, властивого обом. 

Бідацькі діти — мов одного батька. 

Похилена в обох низенька хатка. 

Спекотне поле й голод по стерні. 

І шлях в майбутнє — стежкою в терни.

«Ми йдемо тепер

кожний своїм шляхом, —

писав юний Тейске другові Є,

нагадавши про революційні брошури, що Є їх давав йому,

романтикові-школярикові,

паленіючому жагою знань,

похмурому, голодному, роздратованому

злигоднями і штурханиною життя...»

І вів той шлях із сутіні 

до деаї2 — до зустрічі.

Коли народився Тейске у тихім селі Намбата, 

революції першої в Росії гули набати.

Під зорями України палали садиби панські,

а вітер іскри розносив — і був тайфун океанський.

З-понад Дніпра ревучого він освітив півсвіту — 

пломенем революції, сяєвом «Заповіту».

І хоч де префектура Сайтама — від України неблизька,

а зронилась у душу Сібуя ця мерехтлива іскра.

У безпросвітності японської нужди,

у нескінченності японської біди

ця іскорка подобою звізди

йому сяйнула

на жаскому тлі.

«Ми працюємо в полі від рання й до смерку. 

Ледь ноги волочачи, повертаєм домів. 

Там корова мукає, 

дітки плачуть, 

всі — голодні.

Морок, цвинтар, пекло...»

Орендарі ідуть, орендарі. 

Із заступами — і малі, й старі. 

На цвинтар а чи в поле — не питай. 

Копай могилу — в борозні копай!

Та ж придивись — на заступ обіпрись: 

З якої муки виростає рис. 

Вода і сльози, твань і схлип джерел — 

аж плямкає земля, що вас жере,

Орендарі мої, орендарі, 

Врожай — не наш. Сконаємо в зерні! 

Життя — не наше, наші — цвинтарі. 

Орендарі мої, орендарі...

Поглянь, уже виходять з берегів

і Аракава, і Сінкасігава,

розбурхані тайфуном опівнічним.

І догоряє трепетна свіча

над томиком Кропоткіна, в якому

ти вперше прочитав про Кобзаря...

Вже палахкоче вранішня зоря,

і ще не знаєш — звідки світло лине,

і як ти зміг зачути цю людину,

її стражданням серце власне сповнить —

через десятки літ і даль безмірну

відповісти йому, що ти — се він,

в японське серце духом перелитий...

Підземні води і вітри небесні 

чи ще якісь нам невідомі сили 

вчинили те. А деаї — живе!

Бо ти відчув: як в жилах кров — 

десь по землі тече Дніпро,

і покріпачений народ 

поет возводить до свобод.

І Україна — ось вона

в японськім серці — як струна.

Болить і плаче, і не спить 

Те серце в хвищі лихоліть. 

Торкни струну — зачуй луну.

Орендарі, орендарі! 

Нащо здалися вам псарі? 

Ви ж таки люди, не собаки.

Ідіть в Намбату, кобзарі. 

Орендарі там — бунтарі, 

як от, здається, гайдамаки...

Заклик єднання, гук перемоги: 

Намбата косака соугі!3

Роботящим рукам 

перелоги орать!

«Ось вони, щедрі та теплі —

гордість, затиснута в п'ястуці —

Засмаглі, блискучі, як мідь,

Прудкі годувальники людства.

Пощо їм презирство ситих нероб!

Та ж варто усім гречкосіям планети

скласти руки ось так — схрестити на грудях

(назвемо це вселюдським страйком хлібодарів) —

і станеться те, що станеться,

й не порівнюйте це з землетрусом, пожежею чи цунамі

усе те дрібниці!

Сконають усі вельможні людці-білоручки,

які насміхались бундючно

з наших зашкарублик рук».

Кричу в полі. Кричу в полі

і благаю долі:

«нестерпної жаги, бажання жити злого,

звільнити нас од відчаю страшного».

Доле, де ти?Доле, де ти? 

Нема ніякої.

Коли доброї жаль, Боже, 

То дай злої, злої.

І доля та відлунила в твоїй —

в повстанській, непокірній, бунтівній.

«Боротися до скону,

а здобути

свої права.

Боротися на смерть!

Страйкуймо! А коли весь хліб скінчиться —

що ж, землю їсти будемо, що потом

присолена.

Борімось до кінця!»

Сібуя Тейске. Ось твоя судьба — 

Стражденна праця. Тюрми. Боротьба.

«Знов дощить. 

На гранатовім дереві 

розповився брунатний квіт. 

Як вогонь, в темну камеру 

світло ллє».

Де Аракава та Сінкасігава

поля доспілі тихо колисають,

Намбата в кучерявих верболозах,

Синіє понад фанзами димок...

Подібної краси немає в світі.

А все ж не називаю її раєм,

тії хатиночки у гаї...

якби ви знали, паничі,

«ви, що оспівуєте сільське життя,

умліваючи від краси тутешніх краєвидів,

чи відаєте, що там — за серпанком?

Праця каторжна цілоденна,

а вночі аж скавучить зголоднілий шлунок

про недосяжну дрібку рису...

Ні, не кажіть мені

про красу сільських краєвидів».

Тож ніби українськими вустами

Сібуя Тейске промовля до нас.

Із далечі — над морем, над полями —

відлунює Шевченка Фудзіяма,

і по-японськи слово зрік Тарас.

Крик у полі. Крик у полі. 

Може хто почує 

Заклик єднання, гук перемоги: 

Намбата косака соугі!

………………………………………………

Вже в Аракава та Сінкасігава 

спливло води багато. В океані 

десь розчинились хвилі днів юначих 

і повеней розбурхані вали. 

Вже не впізнати рідної Намбати. 

Стрімке крило розгонистої траси 

несе село у технотронну еру.

Том золотий і теплий, наче сонце, 

Сібуя Тейске в далечінь пошле. 

Неси його, літаче швидкокрилий, 

туди, на захід, — в небо України — 

японський відблиск слави Кобзаря, 

гучне відлуння аж від Фудзіями. 

Хай всесвіт словом повниться його!

Бо то ж не просто вірші, ні — то ВЧЕННЯ 

ПРОТЕСТУ, НЕПОКОРИ, БОРОТЬБИ. 

І сивий Тейске зве Тараса ВЧИТЕЛЬ, 

Ще з юних літ — УЧИТЕЛЬ — 

й дотепер.

Лети, мій томе, золотий і теплий, 

і я з тобою — 

глянути хоч раз 

на край Шевченків 

та народ козацький, 

вклонитися тополям і Дніпру.

І я б з тобою...

Тільки б не лікарня,

не крапельниця й строга медсестра.

— Але ж пустіть мене...

Я хочу бачить,

як відлітає книга, відліта...

Японське чудо світ подивувало. 

Але ж довіку щонайбільше диво — 

це проростання рису навесні! 

Так само як і проростання слова, 

занесеного в неймовірну далеч 

зеренцем теплим з берегів Дніпра.

Де Аракава і Сінкасігава 

доспілу ниву легко колисають, — 

з глибокого японського мовчання, 

вкорінюючись міцно ієрогліфом, 

ось вруниться це слово на папері, 

щоб колоситись і на цій землі!

Радуйся, ниво!..

…………………………………………

Крик у полі. Чорний крук 

в небі, наче чорний плуг, 

переорює блакить, 

аж темніша білий світ.

Хіросіма і Чорнобиль — 

вже сусіднії міста. 

На рукопис пада попіл... 

Ієрогліф все всота...

«Ми восени таки похожі

Хоч капельку на образ божий...»

Триває в серці деаї з Шевченком. 

І по-японськи вже звучить Шевченко.

Полікуй мене, лікарю, Україною...

Відпусти й мене вслід за сонечком —

на Тарасові роковини.

Подаруй мені день народження.

Перезимую в білій палаті — та й полечу.

Що ж мовчиш, мій лікарю... Не перечиш?

Тяжкохворий? Старий? Операції дві? Небезпечно?

Але ж я долечу-таки? Долечу!

То ви кажете, лікарю, що полетіти я зможу, але,

повернувшись, після отих перельотів, можу й померти...

Померти? Але ж я долечу, я потраплю туди, в Україну! Я

так прагнув цього... із Шевченком!

Україна чекала його на Шевченківські свята. 

Та зустрілися дві телеграми — біла й чорна: 

запрошення й траурна вість. 

З січня 1989 року Сібуя Тейске помер.

Крик у полі. Крик у полі. 

в Токіо й в Намбата. 

Розчорнілася у горі 

білая палата.

Тихо в полі. Тихо в полі 

за селом Намбата. 

Над Дніпром його тополі 

будуть виглядати.

Тихо в полі. Тихо в полі, 

у безмежнім полі, 

де Сібуя із Тарасом 

гомонять про волю.

Тихо в полі. Тихо в полі... 

Тільки

Реве та стогне Дніпр широкий...

І Аракава та Сінкасігава...

Фрагменти текстів Сіюуя Тейске подаються «в лапках», а резонансні до них рядки з віршів Т. Шевченка — курсивом.

Аракава і Сінкасігава — ріки, між якими лежить село Намбата, батьківщина Сібуя Тейске.

Деаї — знайомство, зустріч (япон.)

Намбата косака соугі! — гасло орендарів села Намбата в боротьбі проти изискувачів. 

С. Тейске очолював односельців, а згодом став одним з

найпомітніших керівників всеяпонського селянського руху.