З к и т а й с ь к о ї Від перекладача На початку 90-х років я підготував для київського видавництва «Дніпро» збірник віршів китайського поета Лі Бо. Але тоді книжка не вийшла. Причину цього можна сформулювати, мабуть, так: в той час українським видавництвам було не до китайських поетів. Щоправда, приблизно половина книжки була опублікована в журналах: «Всесвіт» № 5-6 за 1994 рік і «Основа» № 28(6) за 1995 рік. Сьогодні я пропоную читачам «Далекосхідної хвилі» значну частину другої, ще не опублікованої, половини того збірника. Геннадій Турков Лі Бо (701 - 762?) Думи тихої ночі Внизу перед ліжком побачив місячне сяйво. А може, це іній з'явився вже на долівці? Підвів чоло — на місяць гірський задивився. Схилив чоло — в думки про вітчизну поринув. Дивлюсь на водоспад у горах Лушань 1 Вершина Кадильниця1 виситься в західнім боці. Піднявшись на неї, на півдні уздриш водоспад. Потік прямовисно летить джанів2 триста в повітрі Й кипить на дні прірви, що тягнеться декілька лі3. — Це — блискавки сяйво, спахнувши, назавжди завмерло. Це — райдуга біла між звивистих стелиться скель. При першому погляді навіть злякатися можна: Крізь отвір у небі частина Ріки4 пролилась! Поглянув округ — ще величніші речі побачив. Воістину подвиг здійснив невтомимий Творець! І місяць у річці освітлює знов-таки небо. І вітер з-над моря ніколи цілком не вщухав. …Струмки у повітрі, зіткнувшись, викрешують бризки. На виступ потрапивши, гладять смарагдовий мох. Летючі перлини роздрібнюються на серпанок. А бульбашки піною скупчуються біля брил. Я завжди радію, коли опиняюсь в цих горах. Спілкуючись з ними, вільнішає серце моє. Лиш тут розумієш: існує цілюща волога Й не тільки, щоб пити, а й порох змивати з душі! Це те, чого прагне натура моя споконвічно, — Давно вже бажаю назавжди втекти від людей! 2 На Кадильницю падають промені сонця — і з неї куриться димок. Бачу: ген вдалині водоспад межи скель — прямовисний бурхливий потік. Ця крилата бистрінь, що летить у долину, — завдовжки три тисячі чі5. І здається: на землю з небесної висі поринула Срібна ріка. 1 Кадильниця — назва однієї з вершин гір Лушань. 2 Джан — 3,33 метра. 3 Лі — приблизно 500 метрів. 4 Частина Ріки — Рікою, або Срібною рікою, а також Небесною рікою китайці називають Молочний Шлях. 5 Чі — китайський фут, 32 см. Проводжаю друга Зелені гори нависли над містом з півночі, А срібна річка в'юниться під муром на сході. У цьому місці зі мною ти попрощаєшся Й самотнім листочком за тисячі лі понесешся. Летюча хмарка — ось вона суть подорожнього! Навзахідне сонце — ось почуття його друга! Змахнувши руками, роз'їхались в різні сторони. І сумно-сумно заржали роз'єднані коні. Пісня про Чистий потік1 Над Чистим потоком і серце стає чистішим. Такої, як в ньому, нема в жодній річці води! Хоча б навіть взяти славетну Сіньань2 в порівняння — Хіба ж її воду проглянеш до самого дна! Це справдішнє дзеркало — люди ідуть у потоці! Ожилий малюнок — ширяють птахи в глибині! А вечір надходить — здіймаються мавпячі зойки, Що душу печалять мандрівцю з далеких країв. 1 Чистий потік (Цінсі) — річка в нинішній провінції Аньхой. 2 Сіньань — назва річки, що, як і Цінсі, бере початок на півдні провінції Аньхой. Славиться прозорістю своєї води. Дивлюсь на гори Джуннань1 і згадую відлюдника, що живе в «Пурпурному палаці»2 Виходжу за браму й дивлюсь на Південні гори. Стаю аж навшпиньки — так прагне туди моє серце. Нелегко сказати, який з кольорів найкращий. Моїм очам — лазур і смарагд наймиліші. Буває часом з'являються білі хмари, Неначе сувої з-за обрію хтось розгортає. Точнісінько так поводить себе й моє серце: Натхнення у ньому все дальших обширів прагне. Коли я нарешті сходжу до самітника в гості? А може, й самому безслідно зникнути в горах? 1 Джуннань — повна назва Джуннаньшань, що дослівно означає Крайні (Кінцеві) південні гори. Інколи називались скорочено Наньшань (Південні гори). Знаходяться на південному сході від міста Сіань (Чан'ань). 2 «Пурпурний палац» — назва житла відлюдника. Китайські монахи-відлюдники часто давали своїм убогим хижкам або пече¬рам пишні назви. Пісня прибульця Є в Ланьліні1 смачне вино із запахом курку?ми. В розкішних яшмових чарках янтарним блиском сяє. Але якщо надудлишся, піддавшись шинкареві, — Не розбереш, де рідний край, де той, куди ти їдеш! 1 Ланьлін — містечко на півдні сучасної провінції Шаньдун, відоме своїм високоякісним вином. Розшукав відлюдницьку хижку шановного наставника Юна Суцільна зелень шпилями торкається неба. Таке привілля, що можна забути свій вік! Розсовую хмари — і давню дорогу знаходжу. На дерево сперся — і вчув, як струмить джерело. Між квітів на сонці вляглася сита корова. В затінні під кедром завмер стрункий журавель. Балакали, поки не згасли скалки на річці. Наниз самотою іду в холодній імлі. Бій на південь від фортечного муру Минулого року бились у горах, в верхів'ї Санганя. А цього року б'ємося в пустелі, в долині Цунліна1. Кров із мечів змивали в бурунах Тяоджийського моря2. Покорм шукали для коней на засніжених схилах Тяньшаня. Скільки можна блукати від дому за тисячі лі! Вже посивіло тут не одне покоління бійців. Споконвіку гуннам різня заміняє орання. Тутешні поля — це жовтий пісок із кістками. Там, де мур збудували Ціні3, щоб від варварів захиститись, — Запалали при Ханях гасла й знов краяни пішли у військо. Все горять і горять ті вогнища-гасла, І немає кінця воєнним походам. Врукопаш піхотинці б'ються, аж поки не падають мертві. Загубивши верхівців, коні іржуть, наче небо благають. Круки і шуліки хапливо видзьобують нутрощі з трупів, І вгору злетівши, це шмаття чіпляють на всохле галуззя. Колишні ратники — добриво для бур'янів. А воєначальник — кому він потрібний тепер! Пора зрозуміти нарешті, що військо — знаряддя для вбивства. Його мудрі люди вживали, коли вже насправді безвихідь! 1 Сангань, Цунлін — назви річок. Відстань між ними чимала: перша бере початок в Центральному Китаї (нинішня провінція Шаньсі) і тече на схід, друга — на Памірі і тече в пустелю Такла-Макан. 2 Край, що його давні китайці називали словом Тяоджи, знахо¬дився в межах сучасних Ірану і Сирії, отже Тяоджи можна пере¬класти як Дворіччя. Згідно з деякими коментаторами, Тяоджий¬ське море — Перська затока, згідно з іншими — Середземне море. 3 Мур збудували Ціні — йдеться про Велику Китайську стіну. Ціні — династія Цінь (221 – 206 до н.е.). Хані — династія Хань (206 до н.е. – 220 н.е.). Під місяцем п'ю сам-один 1 Серед квітів сиджу біля дзбана з вином. П'ю сьогодні один, бо нема поруч друзів. Чарку вгору підніс — місяцю підморгнув, Привітав свою тінь — от і стало нас троє. Зрозуміло, що місяць не тямить в гульні, І не приятель тінь, хоч і завжди зі мною. Це я так, тимчасово, до гурту їх взяв, Бо ж навколо весна й веселитися треба! Я співаю — й гойдається місяць у такт. Я танцюю — і ковзає тінь по травиці. Дружно гулянка йшла, поки хміль не зборов, А тоді — розбрелися ми хто куди знає. Та віднині стосунки в нас будуть міцні. Прийде час — ще й на небі влаштуємо зустріч! 2 Якби небо ясне не любило вина — Тоді б Винні зірки1 не з'являлись на ньому. Якби чорна земля не любила вина — Тоді б Винне джерельце2 не било з-під неї. Якщо небо й земля полюбляють вино, То любити вино — це не гріх перед Небом. Неочищене — зветься питвом мудреців. А прозоре вино — це напій геніальних. Якщо істинномудрі сидять собі й п'ють, То навіщо кудись в небожителі пнутись? Пару чарок хильнув — і на Вищім шляху! Ціле доу3 здолав — і з Природою злився! Тільки раджу: не варто чарівність вина Обговорювати з непитущим ханжею. 1 Винні зірки — так китайці називають три найпівденніші зірки в сузір'ї Великий Віз. 2 Винне джерельце — знаходиться в провінції Ґаньсу, в давніх книгах написано, що нібито його вода мала смак вина. 3 Доу — міра об'єму 10,3 літра, а також назва посудини для вина. 3 У третьому місяці1 безліч в Сяньяні квітів! Здається, що місто — суцільний парчевий килим. Кому навесні сумувати в голову прийде? При всій цій пишноті добряче хильнути треба! Багатство і бідність, і довге життя, і коротке Давно вже Творцем розподілені й роздані людям. Хильнеш одну чарку — й байдуже: чи жити, чи вмерти, Бо вже не міркуєш про сутність речей цього світу. Як геть захмелієш — втрачаєш і небо, і землю, Одне лиш бажання: скоріше добратись до ліжка! Коли ж розлігся і ніби позбувся тіла — То маєш розкіш, яку ні з чим не зрівняти! 1 У третьому місяці — за далекосхідним календарем третій мі¬сяць припадає приблизно на наш квітень. Жду вино, а його все нема Порожній дзбанок висить на вербовій гілці. Торговець вином занадто десь забарився! Навколишні квіти неначе сміються з мене — Бо добрі ж люди зараз якраз кружають! І все ж надвечір під східним вікном1 хильнув я! Ще й кілька вивільг до мене прилинуло в гості. Весняний вітрець — такий доречний при чарці! Ми з ним сьогодні найкращі у світі друзі. 1 Пити вино під східним вікном — поетичний образ, відомий з віршів Тао Юаньміна (365 – 427). За чаркою Кажу я тобі, від вина відмовлятись не можна! Весняний вітрець, подивись, насміхається з тебе. Он персики й сливи, неначе б давні знайомі, До нас схиляють свої розпуклі бутони. Для нас і вивільги вдень серед листя співають, І світлий місяць увечері в дзбан загляне. Ще вчора були ми з рожевими щічками дітьми, Сьогодні ж нам душі пригнічує біле волосся. В палаці Шиху1 розрослося всіляке терня. Тераса Ґусу пристановиськом оленів стала. Князі й імператори звіку існують на світі — Та й їхні хороми вкриваються жовтим пилом. Тому поміркуй: а чи варто вина не пити? Ти ж знаєш, де зараз лежать і гниють колишні! 1 Палац Шиху і тераса Ґусу були споруджені до нашої ери і в часи Лі Бо вже стали руїнами. Альтанка розлук В усьому Китаї нема більш печального місця: Людей розлучати — призначення цеї альтанки. Весняний вітрець розуміє гірко?ту розлуки — І досі не дав розпуститися листю1 на вербах! 1 Під час розставання дарують такі вербові гілочки, на яких уже розпустилося зелене листя. Отже, вітер ніби затримує розлуку. Дарую цей жарт Джену, голові повіту Ліян Щодня був п'яний начальник повіту Тао1: В його «П'яти вербах»2 весна тривала постійно. Не грав на ціні3, бо й струн не було на ньому. Вино процідити — знімав з голови пов'язку. Сидіти любив під північним вікном, в холодочку. Себе називав однодумцем людей стародавніх. Коли ми з тобою до Тао в Лілі4 поїдем? Ми б з ним відразу на все життя подружились! 1 Тао — йдеться про відомого поета Тао Юаньміна (365 – 427). Він жив на 300 років раніше, ніж Лі Бо і його приятель Джен Янь, голова повіту Ліян. 2 «П'ять верб» — назва садиби Тао Юаньміна. 3 Цінь — семиструнний щипковий музичний інструмент типу настільних гусел. 4 Лілі — назва повіту, головою котрого був Тао Юаньмін. Проводжаю Юань Мінфу, призначеного в Чанша Під наше прощання як раз зеленіють верби.1 Вино помагає навзаєм вилити душу. Як давні мандрівці — із цінем рушаєш в дорогу. Ні гори глибинні, ні нетрі тебе не страхають. Початок шляху — квіточки, теплий легіт і сонце. А там тебе стрінуть осінні дощі й буйні трави. Та вірю: віднині в районі Довгої річки2 Не буде причин, щоб вночі валували собаки. 1 Як раз зеленіють верби — в Китаї заведено при розставанні відламувати зелену гілочку верби і дарувати тому, хто від'їжджає. 2 В районі Довгої річки — Довга (або Велика) річка (кит. Чандзян) — одна із назв ріки Яндзи. Місто Чанша розташоване південніше її середньої течії. Поет упевнений, що його приятель наведе порядок у тому районі і там буде спокійно. Рання осінь в Тайюані1 Зав'ядає рік, до кінця наближаються квіти. Настає пора, коли зірка Дахо2 — все нижче. Пересік кордон — тут раннього інею царство. Переплив Ріку3 — вже колір у хмар осінній. Мрійливо ходжу вздовж заллятого місяцем муру. А серце летить до величних палаців вітчизни. Як річка Феньшуй4, думки про повернення линуть. Ні дня не буває, щоб плин їх на мить перервався. 1 Тайюань — головне місто нинішньої провінції Шаньсі, в часи Лі Бо одне з найпівнічніших міст Китаю. 2 Дахо (досл. Великий вогонь) — зірка Антарес, в небі над тери¬торією Китаю восени починає спускатися до обрію, поступово пересуваючись з півдня на захід. 3 Переплив Ріку — мається на увазі Хуанхе. 4 Феньшуй — річка, яка протікає біля Тайюані, тече на південь і впадає в Хуанхе. Весняним днем блукаю вздовж потоку Лофутань Співаючи пісню, дійшов до гірської тіснини. Скінчилася стежка, бо далі вже люди не ходять. Деруся по скелях, долаю глибокі провалля. Милуюсь водою, йдучи вздовж виткого потоку. З-між безлічі брил піднімаються вгору хмари. У заростях трав далебі заблудити можна! Вертатись назад невгамовна душа не пускає. Пробув тут, аж поки не стало ховатися сонце. Підношу Мен Хаожаню1 О Вчителю Мен, я шаную тебе безмежно! Мистецтво твоє відоме в усій Піднебесній. Ти рожевощоким відринув карети й оздоби, А білоголовим — всамітнився в соснах і хмарах. Забув про царів ти, блукаючи серед квітів. Став істинномудрим, п'ючи під місяцем чарку. Хіба ж я наважусь здійняти погляд на гору? Ні, тільки поклоном її аромат вітаю! 1 Мен Хаожань (689 – 740) — відомий поет-пейзажист, старший друг і вчитель Лі Бо і Ван Вея. З міста Шацю1 посилаю Ду Фу Я толком не знаю, для чого сюди приїхав! Чи місто Шацю для життя на покої вибрав? Околиці тут — суціль у старих деревах, Що вдень і вночі осінніх пісень співають. Тутешнє вино хоч скільки пий — не сп'янієш. Місцеві пісні почуєш — настрій ще гірший! Усі мої думи, подібно до хвиль Веньшуя, Могутнім потоком ринуть до тебе на південь. 1 Шацю (досл. Піщані горби) — місто на заході нинішньої про¬вінції Шаньдун, стоїть на березі річки Веньшуй. Слухаю, як монах Дзюнь із Шу грає на ціні В руці у монаха «струни зеленого шовку»1. Далекий він гість — спустився з вершини Емея. Змахнувши рукою, провів тільки раз по струнах — І ніби прилинув шум сосон із тисяч ущелин. Джерельним дзюрчанням омилось натруджене серце. Заінений дзвін2 нагадали останні звуки. Заслухавшись, я й не помітив, як смерклося в горах, Як щільно вже вкрито осінніми хмарами небо. 1 «Струни зеленого шовку» — образно про музичний інструмент цінь. Так називав свій цінь відомий поет Сима Сян¬жу (179 – 117 до н.е ). 2 Заінений дзвін — згідно з легендою, на горі Феншань було дев'ять дзвонів, які самі починали видавати звук, коли вкривались інеєм. В Дев'ятий день1 випиваю на горі Дракона2 Відзначити свято на гору Дракона піднявся. Сміється з вигнанця3 пелюстка, що плаває в чарці. Хмільний, але бачу, що вітер здув з мене шапку. Танцюю — і вдячний, що місяць подовжив свято. 1 Дев'ятий день — ідеться про свято осені Чун'ян, що припадає на дев'ятий день дев'ятого місяця за далекосхідним календарем. У цей день люди піднімались на поблизькі гори і там пили вино, змі¬шане з пелюстками хризантем. 2 Гора Дракона (Луншань) — знаходиться в нинішній провінції Аньхой, формою нагадує сплячого дракона. Колись відомий пол¬ководець Хуань Вень (312 – 373) теж піднявся на цю гору у свято Чун'ян зі своїм почтом, і в одного з його підлеглих, Мен Дзя, вітер здув шапку. Але той був настільки п'яний, що не помітив цього. Лі Бо ніби полемізує з цим історичним фактом. Цей вірш — яскравий приклад історично-геоґрафічної ремінісценції, прийому, що дуже поширений в китайській класичній поезії. 3 Сміється з вигнанця — вигнанцем Лі Бо називає себе, хоча фактично зі служби в імператор¬ському палаці він пішов за влас¬ним бажанням. Дев'ятий день Сьогодні й хмарки прибрали ошатний вигляд. Вода — лазурова, осінні гори — яскраві. В руці маю глека, в якому напій безсмертних. Знайшов хризантему поміж зав'ядаючих квітів. Земля — сама? далеч, каміння і сосни — древність. У вітрі — могуть, у мелодіях флейт — прозорість. Заглянув у келих, а там — щасливе обличчя. Всміхнувся подумки й випив себе одним духом. Злетіла шапка, в очах вже двоїться місяць. Наспівую щось і згадую вірних друзів. Написано в десятий день дев'ятого місяця Учора за день до втоми набенкетувались. Та зранку сьогодні знову чарки піднімаєм. Які ж хризантемам доводиться муки терпіти! Нам свято два дні, а квітам — справжнісіньке лихо! Думками лину в Східне Лу1 до своїх дітлахів На шовковицях в У2 вже давно зеленіє листя. Шовкопрядова гусінь вже впала у третю сплячку. Аж у Східному Лу проживає моя родина. Хто зоре там без мене на схилі Ґуйшані ділянку? До весняних робіт повернутись навряд чи встигну, Бо мандрівка водою — така ненадійна справа! Не човну, то хоч серцю південний вітрець помагає Досягти прямо зараз тих місць, де таке все рідне! Там з пивничкою поруч росте одинокий персик. Його листя й гілки огортає блакитний серпанок. Я це дерево сам посадив був колись серед пустки. Ось вже скоро три роки, відколи я з ним розстався. Мабуть, персик тепер вже догнав висотою пивничку, А от я — до сих пір не вернувся з мандрів додому! Образ доньки Пін'ян постає у моїй уяві: Вона з персика зараз квітучі гілки ламає. Такі квіти чудові, а батькові їх не покажеш! — І течуть по щоках і у неї, і в мене сльози! А молодший, Боцінь, вже напевно підріс настільки, Що й сестричку догнав, хоч вона й набагато старша. От сидять вони поруч під деревом, квітами вкритим, Та нема їх кому по голівках погладити ніжно. Ці видіння мені розтроюдили душу до краю! Запалала в ній туга й не згасне, аж поки вернуся! Відірвав шматок шовку, всі думи на ньому виклав, І довірив цей лист швидким хвилям Веньянчуану3. 1 Східне Лу — місцевість на території нинішньої провінції Шань¬дун, частина давнього князівства Лу. Ґуйшань — гора в тій місце¬вості. 2 У — історична назва земель у гирлі ріки Яндзи (нинішня провінція Дзянсу), що лежать на південь від провінції Шаньдун. 3 Веньянчуан — назва річки в провінції Шаньдун. Лі Бо, пере¬буваючи в районі гирла Яндзи, не міг довірити свого листа хвилям Веньянчуану. Останній двовірш — поетичний образ. Назву Вень¬янчуан Лі Бо вжив тому, що ця річка протікає там, куди він лине думками. Подібне асоціативне вживання географічних і істо¬ричних назв — характерна особливість китайської поетики. Проводжаю гостя, що повертається в край У В селі прибережнім осінній дощ закінчився, Чарки спорожніли, вітрило напнуто — й в дорогу! Ти все ж таки їдеш, хоча й неспокійна річка. Додому рвешся, — бо жде там блаженне безділля? На ближньому острові квіти яскрять проти сонця. На дальній відмілині вітер розчісує верби. Лишився один я, і що ж тепер маю робити? Розчищу на скелі місцинку — й засяду рибалить! Проводжаю друга, що їде в край Шу1 Я чув від людей, що дорога, відкрита Цань Цуном2, Важка неймовірно, і подвиг — її подолати! Куди не поглянеш — повсюди стрімчасті горі. Пообіч коня закипають клубливі хмари. Пахучі рослини висять над містками в Ціні3. Весняні потоки оточують Шуську столицю. Всі злети й падіння давно вже записано в долю. — Тож зникла потреба звертатись тепер до Дзюньпіна4! 1 Край Шу — територія нинішньої провінції Сичуань. 2 Цань Цун — перший правитель царства Шу. 3 Цінь — територія нинішньої провінції Шеньсі. 4 Дзюньпін — прізвисько ворожбита Янь Дзуня, який жив у епоху Хань (206 до н. е. – 220 н. е.) в столиці царства Шу. Проводжаю Пей Тунаня, що повертається до гори Суншань1 1 В якому місці найкраще прощатися з другом? Звичайно ж, отут, біля Синьої брами в Чан'ані! Тут стріне гостей білорука перська красуня, Чемненько запросить, з коштовних чарок почастує. І все ж наступає пора на коня сідати. Тепер я один співрозмовником в тебе лишаюсь. Почався вітер — поникли у квітів голівки. Зникає сонце — пташки квапливо щебечуть. Я тільки рукою показую гуску в небі2 — Своїх почуттів словами віддати не можу. Знай: рано чи пізно я теж в ті краї подамся. Бо там є Іншуй3, що чистою робить людину. 2 Ти згадував завжди блакитний колір Іншуя. І врешті поклав до вершини Сун повернутись. Коли доберешся, не мий на березі вуха. Людині пристойніше дбати про чисте серце. Омиєш серце — пізнаєш високу правду. Обмиєш вуха — всього лиш ім'я придбаєш. Згадаймо: пан Сє4 нарешті піднявся до дії. Давай же і ми корисними станем народу! 1 Суншань — одна з п'яти священних гір Китаю (центральна), знаходиться біля міста Лоян в провінції Хенань. 2 Показую гуску в небі — натяк на таку оповідку: в епоху Дзінь (265 – 420) жив у горах відлюдник Ґо Юй. До нього прийшов посланець із столиці сказати, щоб він, вийшовши з гір, став чи¬новником. Ґо Юй показав рукою на гуску, що летіла в небі, і ска¬зав: «Подивись! Як ти гадаєш, для чого цього птаха кладуть у кошик?» 3 Іншуй (або: Інхе) — річка в провінції Хенань. 4 Пан Сє — тут ідеться про Сє Аньши (320 – 385), котрий до 40 років жив у горах Дуншань (в провінції Джедзян) і на запрошення в столицю не звертав уваги. Люди говорили про нього: «Якщо Аньши не вийде з гір, що ж станеться з народом?» Відповідаю другу, що подарував мені шапку з чорного шовку Дістав подарунок — шапку із чорного шовку. Куди там до неї тій білій шапці Шань Дзяня1! Тут, в горах, звичайно, нема під руками люстерка, Але хлопчаки запевняють, що дуже личить! 1 Тій білій шапці Шань Дзяня — ця біла шапка стала відома тому, що її володар Шань Дзянь, син політичного діяча Шань Тао (205 – 283), завжди, коли напивався, роз'їжджав на коні, надівши її задом наперед. Тимчасово живу в домі матінки Сюнь під горою П'ять сосон Я на деякий час поселивсь під горою П'ять сосон. Тут спокійно і тихо — ніяких причин для розваг. Восени селянину нема коли глянути вгору. Як сусідку шкода? — цілу ніч товче в ступі зерно! Пригощає хазяйка відвареним диким рисом. Груба миска під місяцем тьмяно блищить на столі. Згадав Матінку-пралю1 — і сором обпік мені душу! Я подякував щиро, та їсти нічого не став. 1 Згадав Матінку-пралю — відомий полководець Хань Сінь (? – 196 до н. е.) в юності бідував і змушений був рибалити, щоб мати харч. Яко?сь одна із жінок, що прали на березі недалеко від нього, нагодувала його. І він сказав їй: «Я неодмінно віддячу тобі, матінко». Ставши знаменитим і багатим, він знайшов цю пралю і обдарував її золотом. Поету, мабуть, соромно через те, що він не зможе стати багатим і віддячити матінці Сюнь. У горах п'ю на пару з відлюдником Черпаємо вдвох із одного барильця, навколо — квіти цвітуть. Спочатку по одній, а потім по другій, а потім — згубили лік. Мені, мабуть, досить, бо хилить на сон вже, а ти, дорогий, іди! А завтра вранці, як буде бажання, приходь, захопивши цінь! Послання в далекий край 7 Я, вірна тобі, живу на схід від Чунліна1. А ти, чоловік мій, — на острові серед Ханьдзяна2. Якось захотілось піти подивитись на квіти. Так це ходіння цілісінький день забрало. Бо як роз'єдналися хмара і дощ — ми з тобою, — Тутешня земля тільки й родить, що жовті трави. Де трави осінні — осінні й комашки літають. І я тебе прагну найдужче, коли вечоріє. О, хоч би разочок зустрітись мені з тобою! Задути свічку і скинути геть одежу! 1 Чунлін (нинішня назва: Дзаоян) — містечко на півночі провінції Хубей. 2 Ханьдзян (або Ханьшуй) — ріка, яка тече на заході, південному заході і півдні від Чунліна. 10 На луськім шовку1, що нагадує кольором іній, Листа написала в далекий край юеджийський2. Послання своє довірила білій папужці — Нехай ним на заході втішить мого мандрівця! Хоча й небагато рядків на шовковім шматочку, Та виписана кожна рисочка в знакові кожнім. За обрієм любий, та я ніби навіч бачу, І як він читає, і як течуть сльози в нього. Утишаться сльози, натомість поглибиться туга — Й за тисячі лі його серце з моїм зіллється! За вісточку з дому, що тисячі лі подолала, Й монет золотих усю тисячу, мабуть, віддав би! 1 На луськім шовку — на тканині, що виробляється в місцевості Лу (колись невелике князівство), на сході Китаю. 2 Край юеджийський — землі, де жило плем'я юеджи, — на заході від Китаю. Підняв чарку з вином і звернув увагу на місяць У безхмарному небі місяць живе. Відколи він там поселився? Зачекаю-но поки що з цим питвом — поміркую краще про місяць. Піднятись до нього, торкнутись його людина ніколи не зможе. А місяць іде по такому шляху, що завжди з людиною поруч. — Неначе в Палац небожителів брама рухливим оздоблена люстром. Розсмокчеться повністю мла — і на землю поллється чистісіньке сяйво. Ми тільки те й бачимо, як вечорами він сходить велично над морем. Але хіба знаємо, як на світанку між хмар непомітно зникає? На нім білий заєць товче лік безсмертя невпинно крізь осені й весни. Самотня красуня Чан'е1 там сумує — нема ж кому й слова сказати! Теперішні люди хіба уявляють, яким був колись цей місяць! Натомість теперішній місяць зіходив так само й при древніх людях. Колишні люди, теперішні люди… Течем, як вода у річці. Але в захопленні місячним сяйвом однакові будемо завжди. От тільки б хотілось, коли я ночами сиджу і складаю вірші, Щоб місяць ясний в позолочений келих світив до самого ранку. 1 Чан'е — жінка легендарного стрільця з лука Хоу Ї. Вона вкрала в нього лік безсмертя і втекла на Місяць. Ставши безсмертною, сумувала від самотності. Піднявся на Феніксову вежу в Дзіньліні1 Колись на гору, де тепер ця вежа, злітались феніксові пари. Птахів не стало, вежа ніби зайва, лиш плин Яндзи стрімкий, як завжди. Лужки і клумби Уського палацу2 хвилястими стежками вкрились. Шапки й халати дзіньських можновладців3 — під цими древніми горбами. Напівосіли «Три шпилі»4 за містом відкривши більш ясного неба. На два розтоки роз'єдналась річка, втворивши острів «Біла чапля». Як шкода, що минущі хмари мають можливість заслонити сонце! Не бачити Чан'ань, столицю любу, — це для людини справжнє лихо! 1 Феніксова вежа — побудована у V столітті на одній з гір на околиці міста Дзіньліна (нині Нанкін). На цю гору прилітали птахи подібні до пав. Люди називали їх феніксами. 2 Уський палац — побудований за імператора царства У Да-ді (правив у 222 – 251). 3 Маються на увазі правителі династії Східна Дзінь (317 – 419). 4 «Три шпилі» — назва тривершинної гори на південному сході від Нанкіна. Вночі пропливаю мимо альтанки Дженлу1 Мій човен пливе у напрямку до Ґуанліна2. Під повним місяцем сяє альтанка Дженлу. На скелях квіти — достоту рум'яна на щічках. Рибальські вогники — начебто рій світляків. 1 Альтанка Дженлу — відома пам'ятка міста Нанкін, що на пра¬во¬му березі Яндзи. Цю альтанку побудував генерал Сє Аньши (320 - 385). 2 Ґуанлін — район сучасного міста Янджоу, розташованого нижче Нанкіна на лівому березі Яндзи. |
Архив номеров (№10-19) > № 17 >