***
Скільки оком сягнеш – запорошені снігом поля.
Глухо стало кругом. Тільки вітер сніжинки здіймає.
А проглянуло сонце, й неначе всміхнулась земля.
І, здається, зими вже і холоду більше немає.

Що то рідна земля! Це ж та матір для нас дорога.
До дітей до своїх і привітна вона і ласкава.
Хай лютує мороз, хай поля наші все ще в снігах –
Той мороз, мабуть, тільки жартує й сміється лукаво.

Що за сила в тобі, Українська моя сторона!
Ти над світом стоїш нездоланна в віках Батьківщина.
Про людей про твоїх горда слава по світу луна,
Український народ – це родина міцна, соколина.



БОГУСЛАВКА

Частина друга

Ой що ж воно буде! Ой як далі жити!
І тоскно, і страшно Маринці було,
Коли в літній вечір горласті, сердиті
Фашистські вояки вступили в село.

Мундири зелені і морди їх п’яні
І в полі, і в хатах, на вулиці – скрізь.
Пшеницю толочать чужинці незвані.
В комори і в погреби ворог поліз.

Немов від прокази, ховалися люди,
І сонце, здається, в тривозі зайшло…
Ой, як далі жити! Ой, що ж воно буде!
І тоскно, і страшно Маринці було.

Маринка – до мами, бо хто ж найрідніший?
«Щоб часом фашисти у нас не знайшли,
Сховайте квиток комсомольський скоріше
Та грамоти ті, що в колгоспі дали.

І стрічки сховайте в сундук аж на дні.
Для чого тепер чепуритись мені?
Із ворогом б’ється мій хлопець Микола.
Його не зустріну я, мабуть, ніколи.»

В зажурі Маринка виходить із хати
До річки, до Росі, подалі з села.
Там тиша і спокій. Любила блукати,
Де в заводі ніжна лілея цвіла.

Верба там шепоче про щось з осокою,
І любо почути їх ніжні слова.
Пухнасті тумани пливуть над рікою,
В кущах соловей свою пісню співа.

Та що це? Десь близько, десь там під вербою
Протяжно і жалісно хтось застогнав.
Маринка – туди: після лютого бою
Солдат молоденький на травці лежав.

Хотів підвестися – і падав безсилий.
І в маренні – шепіт: «Водички… води…»
Маринка, як пташка, прудка, легкокрила,
До річки скоріше та й знову сюди.

І спраглі вуста до води прикипіли
(В долонях водиці йому піднесла).
Хутенько обличчя від крові обмила,
Підвівши, додому його повела.

Ніч темна тим часом на землю ступила
І їх від ворожого ока закрила.

Сплеснула руками, зустрівши їх, мати:
«Ой, що ж це, хлопчина, зробили з тобою?
Веди ж його, дочко, скоріше до хати
Та й двері - на засов мерщій за собою.»

Безрадісна доля – фашистська неволя.
Михайлівка наче в кошмарному сні.
Для ворога косять пшеницю у полі,
Не ллються вкраїнські пісні.

А люд затаївся, але не скорився.
Уже неспокійно в години нічні:
В яскравому зареві степ засвітився,
То скирди пшениці палають в вогні.

І ворогу страшно: не скирди пшениці –
Здається, земля під ногами горить…
Здається, меч помсти із гострої криці
Чатує на нього, не спить.

Шкереберть злітають військові машини,
І мчаться на вибух есесівці злі.
Пришельці ворожі ні дня, ні хвилини
Покою не знають на нашій землі.

Вночі по селу хтось розклеїв листівки,
Написані наспіх простим олівцем,
Біліли вони на стовпах, на домівках
І кликали кожного бути бійцем:

«Ховайте сколочену вами пшеницю,
Зганяйте худобу у хащі лісів!
Руйнуйте військове майно, залізниці,
І знищуйте кубла, де ворог засів!

А будуть вигонити з рідної хати
В Германію, в рабство, тікайте з села
В ліси, в партизани під сосни крислаті,
Щоб помста народна росла і росла.»

Маринку в цю пору було не впізнати:
Нервова, надовго зникає із дому.
«Скажи мені, дочко, - запитує мати, -
Що сталось з тобою в цім пеклі страшному?»

«Нестерпно, о мамо, наругу терпіти.
Ми дружно гуртуємось до боротьби
І ворогу шкодим, дорослі і діти,
Де тільки можливо, бо ми ж не раби.

І я не для того зросла в комсомолі
Й живу на радянській на вільній землі,
Щоб потім скоритися й жити в неволі.
Пощади не знатимуть недруги злі.»

Заплакала мати, стривожена й чула.
Задумавшись тихо сказала вона:
«Я знала це… знала… Я серцем відчула –
Боюсь я за тебе… Ти ж в мене одна.

Та я тобі, донько, перечить не стану.
Живи, моя люба, як совість велить:
Борися в підпілля, чи йди в партизани.
В неволі фашистській нам краще не жить.»

Дитину–кровину, страдалиця-мати
НА подвиг на муки ти благословила.
І станеш терзатись, ночами не спати,
Все думать про доньку, яку ти зростила.

Ще вдосвіта встанеш, побудеш в підвалі:
Ну, як там у воїна гояться рани,
Бо хлопці, що в лісі, рішучі, бувалі,
Готові вже взяти його в партизани.

Дні й ночі минали в постійній тривозі.
Діждалася й хлопців із лису вона.
Як з неба звалились, стають на порозі…
Здавалося, в хату війнула весна.

Вклоняються низько: «Спасибі вам, мамо,
За воїна того, якого спасли.»
Посиділи в хаті й шляхами, стежками
З ним в темряву ночі пішли.

А потім… Було це ще вдосвіта, рано.
Дрімало село в неспокійному сні.
І сонце, що скоро з-за обрію встане,
Все сипало в небо проміння рясні.

Почули: в вікно хтось настирливо стука,
Кричить нетерпляче: «Марино, відкрий!»
Схопилася мати: «Ой, лишенько-мука…
До нас прийшов староста п’яний і злий.»

І вийшла Маринка. Той мовить суворо:
«Збирайся в управу. Покликали. Ждуть.»
Здригнувши, подумала: «Ось воно, горе.
Це, мабуть, в останню відправлюся путь.»

Йдуть берегом. Сонце понад небокраєм.
Хлюпочеться Рось. Десь зозуля кує…
І чути Маринці як мати ридає,
Рве дівчині серце, жалю завдає.
Недовго тримали Маринку в управі,
Везуть в Богуслав на жорстоку розправу,
В гестапо на муки скажених катів.
Немає на світі страшніших звірів.

Сидять розвалившись, бундючні, пихаті.
Горілчаний сморід розплився по хаті
Кольнули Маринка зла втіха на лицях
І череп з кістками – емблема в петлицях.
А он на підлозі калюжа кривава,
Помучити жертви – їх краща забава.

«Ну що ж, - каже старший, - як хочеш пожити,
То мусиш відверто про все говорити.
Скажи, хто підпільники в вашім селі.»
«Не знаю.» - «Не знаєш? Скажені і злі
Вівчарки кусатимуть тіло твоє.
Забудеш під муками й ім’я своє.»

Та зникли в Маринки тривога і страх.
Лиш ненависть люта горіла в очах.
Кусали вівчарки – мовчала Маринка,
І тільки в очах появлялась сльозинка.
Розжареним дротом пекли ступні ніг.
«Ну, скажеш?» І чули у відповідь: «Ні!»

Карателі мучили знову і знову,
Та тільки від неї не чули ні слова.

А зранку Маринку везуть із в’язниці
За місто, у ліс, де ростуть полуниці,
Де трави зелені і квіти духмяні,
Як людям укір на широкій поляні.

У квітах Маринці веліли стояти
Під дулами чорних страшних автоматів.

З-за обрію сонце здіймалося вгору,
Зустріли птахи його радісним хором.
На квітах блищали краплини роси.
Зворушена подихом тої краси
Стояла Маринка. І серце їй крає
Любов незгасима до рідного краю.
Красу незвичайну побачила всюди,
А смерть невблаганна вже дихає в груди.
Окинувши поглядом рідні простори,
Гукнула в пориві безмежного горя:
«О, рідна Украйно! О, рідний мій край!
Моя Богуславщино люба, прощай!»
І тріснули постріли. Впала Маринка,
Мов зламана вітром зів’яла билинка.
Притихло навкруг щебетання птахів,
А вітер над лісом шумів та й шумів.

Ті роки минули. Прийшла перемога.
Могила Маринки одна край дороги.
Йдуть люди, змовкають, спиняються тихо
І згадують дівчину, згадують лихо.
Стоять біля шляху в скорботі, і в тузі,
А є ж тут і давні Маринчині друзі.
Хто стиха поплаче, хто голову схилить,
Хто квіточку з поля кладе на могилу.

                                               1988 рік