Київ
ДУМКИ ПРОТИ НОЧІ

¦  Демонстративний відрив від політики — це об'єктивно обхідний шлях до неминучої згодом заангажованості нею (навіть часом несвідомо для самих «демонстрантів»).
¦  Це ж яка економія для бюджету, коли президент за сумісництвом ще й сусідський резидент! (Правда, як¬що друга іпостась працює на першу). 
¦  Чи ж це демократія, коли в ній усім владують арештократи?
¦  3 підрадянських парафраз:
«Чуєш, сурми постихали,
Час розплати десь застряв —
Ми в імпернаціоналі
Залишилися без прав».
¦  Цінуймо думку, поки її не обвило виживацьке при¬стосуванство!                  
¦  Український парадокс: Україна — в епіцентрі гло¬бальних проблем з двома світовими війнами включно, і водночас таке витривацьке в ній внутрішнє моя-хата-скрайство!
¦  Спокусившись власними можливостями, декотрі новолюди стають такими запеклими любителями жур¬налістів, що й до пекла не проти їх сплавляти.
¦  Гарант — в ідеї добрий оберіг, і добре, що. він є, але було б, мабуть, незле, якби й від нього, хтось нас уберіг. 
¦  Незалежність країни деколи дуже легко трансфор¬мується у незалежність влади від країни, народу й суспільства!     
¦  Комплекс малості для великої кількості нації — часом ефективний спосіб зберегти свою бодай середність у годину розплати за розбухлу імперськість.
¦  Костомаха: коли вона до тебе в двері стука, то хоч-не-хоч будеш на неї злюка.
¦  Україна перед вибором: або сьогоднішня держава за¬ради завтрашньої демократії, або сьогодні псевдодемократія, а завтра й справжня кланократія.
¦  Народ обирає владу — а влада обдирає народ (ну на одну літеру більше — подумаєш!).
¦  Кома, може, і додає життя правопису, але ставить крапку в життєписі.
¦  Петро І прорубав вікно в Європу для Росії, але і зашрубував двері в Європу для України.
¦  Адміністративні балики з «озерного» столування, вочевидь, смакували їдцям, як кажуть очевидці, але на спілчанській більшості це не позначилось («більшість» теж буває різна).
¦  «Бути чи не бути» — все ще не сходить з порядку денного, а особливо нічного, в Україні, де серед доро¬ги гинуть і зникають безслідно поети й журналісти, а знаходять від них деколи самі голови (та чи й їхні та¬ки?) без тулубів або тулуби без голів, де самопідриваються на вибухових пристроях політики й діловики...
¦  Іноді доводиться вибирати: чи свого гаранта, а чи сусідського гувернанта.
¦  Правду нетреба прикрашати: вона промовистіша за всякі шати — але, звісно, не тоді й не тому, коли кого вона виводить на чисту воду.                            
¦  Вождь може бути і з чотирикласною освітою, але головне, щоб з першокласним нюхом для організації самовладної влади.      
¦  Нема гірше, як відступати дорогою, яка стелиться нікуди.                                                                  
¦ Лютий 1917—го — весна народів, звойованих Російською імперією, а жовтень — присмерк її (не імперії, боронь Боже!).
¦  Батіг і пряник у реальній політиці: дали тактичного пряника — його й проковтнули, щоб не зачерствів лежачи, а далі вступає в дію стратегічний батіг, з природи своєї довговічний — аж до часу, коли й згадки про пряник підуть у небуття.                                          
¦  Коли надходить пора гарантувати собі довічну неосудність, всякі ігри в демократію денонсуються — як що не де-юре, то де-факто.
¦ Дорога до свободи завжди дорога, але бодай опісля вона оплачується. Дорога до рабства, навпаки,— дешева, ба навіть дармова, і повік уже безоплатна. Чи не тому так терпляче слугує рабству народ у кріпацькому або колгоспному його варіанті, або й у прихватизованій державі, призвичаєний жити й працювати майже «на громадських засадах» для тих, хто при грошах і при посадах?                                
¦  Біда, якщо народ наділений кількістю, але обділений якістю (державотворчих стимулів) Хоча ми, дякувати долі (!), вже й кількістю активно зводимо себе до рівня якості.
¦  Плекати думки найлегше там, де їх незмога реалізувати, — в чотирьох стінах. Але навіть озвучувати їх не в усяких стінах рекомендується.
¦  Поезія твориться двома «недо»: вона вимагає недого-вореності й не допускає недоопрацьованості.
¦  Єдине, що не викликає сумніву, — це сумнів.
¦  П'ята графа загула — не без п’ятої колони.
¦  Хоч би там як, а сьогодні кожен з нас молодший від себе завтрашнього.
¦  Втеча в мрію — це теж, нехай і благенький, протест проти неприйнятної дійсності.
¦  Фриволюція — закономірний набуток еволюції ЇІ стадії вседозволених мас-медіа.
¦  Чим вище піднімаються обіцянки, тим легше не споді-ватись на їх здійснення.
¦  Не конче перевертати дзеркало, щоб побачити зворотний бік медалі.
¦  Остання надія — що восени повесніє (якщо сили волі не забракне).
¦Минає час і ми минаєм — та досі ще не маємо ні дня, що був би наш бодай хоч на годину в самозалежній Україні.
¦Мистецтво живе, доки залишається животворчим.
¦Людина зблизька  не конче й блиска, а як блисне ще навмисне — то бува хоч світ за очі тікай.
¦Від дурного проводу тільки й сподівайсь достроково проводу в засвіт, бо по цей бік він і без тебе якось обійдеться.
¦В літературі завжди примкнулих до неї більше, ніж покликаних нею.
¦Сама реальність підказує нам, що любов до свободи й ненависть до рабства (і до накидачів його) — це двобіччя однієї медалі, і нікуди від цієї єдності екстрем не дітись: на крутих поворотах безекстремну Україну вже не раз викидало на суглинок історії, і ми знаємо, чому. Клопіт лише в тому, що котрийсь такий поворот  може виявитись  для неї останнім. Тож утриматись на цьому  двобіччі — обов'язок усіх україносущих, чи то політики вони, а чи митці, чи й просто родючої землі орачі.
¦В житті не без винятків— тож бува, що й дурна голова породжує мудрі слова.
¦Національна згода вдесятеряє силу народу, спраглого на свободу.
Українцям не дивина бути "трудоголіками" — ото лиш дивує, чому "державоголіки" із них такі ніякі, бо чи не всі  "труди" свої державам іншим віддають.
¦Добре, коли твої думки переживають тебе, але зле, коли вони виживають тебе (з життя).
¦СексепільнІ жіночий найкраще придатні дія сексотмобільних функцій, чим вправно й послуговуються відповідні інстанції.
¦Мистецтво — це завжди змагання вічного І величного з тлінним і суєтним, це неугавні спроби скінченного "Я" піднестись до нескінченного "МИ".
¦Подобається це кому, чи ні, але кожен може бути об'єктивним лише в суб'єктивних межах, які ні для кого з нас не переступні.
¦Смерті не відперти, коли ти вже на вмерті, а по того — розкошуй життям у міру тями.
¦Шкурна МАРА, як свідчить хоч бі й постмайданний досвід, незле почувається і в поМАРАнчевих шатах.
¦Відкритий  для нас санскрит — скільки ще глибинного українства він нам розкриє!
¦Не май злості на всіх, бо найбільше її перепаде на тебе.
¦Хто сам себе прибирав з життя в часи терору — той і репрєсантів обкрадав у труповиробництві, і собі полегшував закат.
¦Свобода думки таки багатша за свободу слів, але не перєвбравшись у слова, вона і смертніша за них.
¦Талант таки І справні визріває в тиші, але не в такій ніші, що відсторонена від буяння життя, в якому пізнаєш усі перепади земних мандрів...
¦Для годиться можна десь і помилиться — тільки щоб не надто дурнем засвітитися.
¦Істина то, може, й проста річ, та не так просто до неї дістатись — особливо, коли вона має перевернути твої уявлення про світ.
¦Пощо листа підцензурного писати, коли не можеш в нім анічого сього сказати?
¦Новочасний капіталізм успішно творить телесуспільство, в якому майдан зводиться до образу телепатійного супермаркету.
¦Кому медові соти любі, а кому просто «сек» плюс «соти».
¦Можна продаватися й не знаючи собі ціни: платники самі її визначать. Головне — не перекрити  її своїм реальним внеском, щоб сумлінню залишився бодай окрайчик опори в душі.
¦Час у поезії — максималістський, йому вільно переливатись через мізерію років, коли його надихав вічність.
¦Як живеш з принуди — то не вийдуть з тебе люди.
¦Недбальство до національних талантів — прикро задавнена українська традиція, дбайливо плекана в Україні її імперськими володарями (і пост імперськими привладними прихвоснями також).
¦Біда, як чоловік надто мудрий: на всі боки розважує і ні на який не наважуе(ться)!
¦Жили довго в радянській ми божевільні, а як її не стало, аж надто легко й спішно прорекли: "Ми, Боже, вільні!", хоч насправді з неї ми тільки вийшли, а на собі її обруччя й до смертної днини, боюся, донесемо...
¦"Любити не себе в мистецтві, а мистецтво в собі!" — прорік хтось рекливий. Але як ти маєш вестись, коли його в тобі нема?
¦Народ, може, й справді має здійснювати "владу безпосередньо" (як сказано у верховному законі), але куди ж дітись тьмі посередників, котрих тільки те й тримає на плаву, що вони самоуповноважуються на ці  самі функції?
¦З сусідом можеш навіть обійматись, та не здивуйсь, коли до тебе він озветься матом.
¦Проблема вождівства: не обернувшись до людей спиною — як їх можна вести?
¦Україна вже кількасот років пробула і статусі надії, яку підкорила історія, не нею творена. Залишилося тільки— або стати врешті самотворцем історії, або остаточно викреслити себе з неї: резерв туди-сюди смикання вже вичерпався (тим більш у глобалізованому світі).