Тарас КУШНІР

 

Країна міражів

***

Сказала йому гордо:
- Я – невмируща мати!
                                        І.Драч

Ні перед ким не станеш спину гнути,
Не віддасися ворогу в ясу.
                                         В.Симоненко


Освячена словами матері країна
і пострілом у груди журавля,
ніколи не вставала на коліна
душею розтривожена Земля.
Дороги скрізь, дороги, хрест, розп’яття,
задимлена очима пустота.
Невже ти вмреш, не дочекавшись щастя,
розірвана, спустошена Земля.
І тільки в небо крик, спіткнувся подорожній
нетвердо ставши на священний шлях.
Невже ти вмреш, залишивши дороги
і раненого в серце журавля.
Стоїть примара, попрощавши осінь
втікає в безвість зграйка журавлів.
Невже тобі ще мало, ще не досить
народжувати виродків-синів.
В долинах чорних вічності молитва,
воскресне в грудях мрія журавля.
Таке життя скінченне, мов гонитва.
Лиш невмируща ти – моя Земля.

***
З вічністю не варто грати в шахи...
Замовчи... Чи краще – плюнь в лице.
Тіло, що заховане за ґрати
злих агоній відчуває смерть.
Ходять пішки... Ресторан... Фантоми...
Заховайте сльози в тротуар.
Я не можу пригадати осінь
для поетів, смертних і нездар.

***
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
                                     В.Симоненко

Василям Стусу та Симоненку

Це не та Україна, за яку ти молився, Василю,
Це не та Україна, за яку на Голгофу ти йшов.
Це не та Україна, що терпіла в Мордовськім засиллю,
Коли в грудях твоїх ще до неї тремтіла любов.
І схилившись над тином вже давно не чекає матуся,
І на фото старе тільки інколи дивиться син.
І у друзів твоїх білим інеєм вкриті вже вуса.
Ти ж для неї навічно залишився сином малим.
Але мати не та, за яку мордували сухоти,
На шматки розтягнули, поділили „найкращі” сини.
Та вона ще жива, вона вічно вмиратиме доти,
Доки світиться сонце у холодних снігах Колими.

***
Якби цей дощ
не потривожив тишу,
і шум дерев
весь смуток увібрав.
То небо було б
на півтону вищим,
цілуючи
потилиці вітрам
І сонця храм,
золочені ікони
ховаються
за ширмою дощу.
Лиш сонні хмари
в сірих панталонах
поплескають
хлопчину по плечу.
Бо хто ти? Хто?
Тобі немає звідки
прийти в цей світ,
навколішки прийти.
Твоєї смерті
він – незримий свідок,
холодний дощ –
примара суєти.
Не повертайся,
осінь не прощає,
не озирайсь
в палаючий Содом.
Десь сонце
прокидається за гаєм.
Ти ж хочеш жити,
жити хочеш знов.
Але прощай,
навіки. Хризантемно
хай окликом
стривожить гострий біль.
Чужі чесноти –
чистота і чесність.
Чужа країна –
ця країна мрій.
І тільки дощ
по ринвах непомітно,
скорившись долі
плутаних стежин.
В тих коридорах
знову гасне світло.
Чужі години
складені з хвилин.
Так жовте листя
ковзає під ноги,
бентежить щось,
спокушує на гріх.
Ти йдеш вперед,
минаючи дороги,
ти йдеш вперед,
підкорюючи світ.
Бо хто ти? Хто?
Кому твої потрібні
вчорашні сльози
на нерівний брук.
Останній день
відзначать треті півні,
здійнявши крила –
свій прообраз рук.
Стареньких вулиць
смертна прохолода,
звучить їх музика,
як на вимогу днів.
Дощ – через день –
новітній повів моди.
Таким завжди
тебе я бачу, Львів.

***
Замовкни, країно,
прибери різноколірні прапори.
В щасливу хвилину,
дитино, говори, говори.
І нащо вічності
на бронзових банях церков,
коли маленькій дівчинці
дарована вічна материнська любов.

***
Якісь філософії,
старі середньовічні закляття.
Суспільство ж хворе на фобію
(не знаю як хвороба зветься) щастя.
А хто ж здоровий?
Не знаю, хіба божевільні.
Бо вільні із богом
на якомусь мікрорівні.
Комусь би позаздрити,
та навіть немає причини,
за взаємними образами
ховається „Україна”.

***
На світанку знову дощ
барабанить по вуличних ринвах.
„Крізь дрімоту приходить хтось”, -
так шепоче осіннє листя.
Не прощайтесь навік з дощем,
навіть там за пекельним колом,
де усе пломеніє вогнем
ви про нього згадайте вголос.
І тривожте його вночі,
і пригладьте долонею листя,
він - один, а ви – не одні
наодинці із рідним містом.

***
Відчуття нестримності душі,
середньовічний подих мого міста,
навпомацки так ходять лиш святі,
на тротуарі залишивши вічність.
І більш нічого... Вогкість підошов,
беззвучне миготіння вікон міста,
і хтось додому втомлено прийшов
свій крок діливши над опалим листям.

***
Сахалися од тебе – що таке?
Бо ляльку ти з лахміття спеленала.
                                                           І. Драч

І ти несеш цю не вистиглу вечором ляльку,
Ховаєш її від нестримного крику юрби.
Твоє божевілля, мов погляд крізь мертву фіранку,
І чищені мешти – відбиток істерик зими.
І тлінно, за гроші душа перетворена в попіл,
І діти ридають, неначе завмерлі ляльки,
Від тебе тікають, від тебе ховаються й досі,
Чорнобильська мамо, такі-от твої огірки.
Дорога вузька. Усюди колони й колони,
А де розминутись. І двом їм бракує кінця.
Ідуть поклонитись до тої святої Мадонни,
Що голову схилить під плином душі чебрецю.
А ти, найсвятіша, шукаєш для сина Голгофу,
Лиш він оминувши хрести і терновий вінок
Пішов навпростець поклонитись навколішки богу,
Без їхніх травмованих нинішнім світом казок.
А ти не здаєшся, розпатлана вічністю мати,
Все ж хочеш вдихнути у свого синочка життя.
А десь там позаду нестримно вигукує натовп:
„Розпни його, світе, розпни його”, - без каяття.
І втративши глузд, до грудей притискатимеш ляльку,
І білу могилку вквітчаєш довкруж полином.
А він навіть там пам’ятатиме зболену маму,
Що сіла над прірвою й молиться вголос обом.

***
Над тобою схилилась, політик,
Чи впізнав ти цю матір-вдову?
Із мільярдом поганьблених діток
Вона долю несе світову.
                                                 І. Драч

І до одного місця ваші всі чини,
Коли ганебно розповзлись по кріслах
Тілесні маси. А її сини
ще ненародженими канули у вічність.
В полоні мрій і згірклих полинів,
Гойдаючи колиску без дитяти.
Таким чужим здається її гнів,
Таке складне і неминуче слово ”мати”.
І десь на лаві, скорчившись від сліз
вона стривожить подихом фіранку,
і десь застигне полиновий твіст
дрімаючи в обіймах млосних ранку.
А ти, країно, згорблена давно,
на роздоріжжі розгубивши діток
лиш келихи наповнюєш вином
у павутинні пліток і політик.

***
Твої сльози дряпають шибу,
Твій подих розбиває вікно,
Це в Японії атомний вибух, -
Американці знімають кіно.
І на вибитих вікнах – ґрати,
наче відгук фатальних ідей,
Так банально просто програти...
А ти просто танцюєш шейк...
І навпомацки йдеш до ліжка,
крізь розп’яття розбитих люстр,
як якась нагасацька жінка,
в сподіванні небесних чуд.
І від сліз твоїх мокра ковдра,
А від подиху стигне лід,
Тобі сниться чомусь Чорнобиль...
В 45-му... Мати... Дід...

***
Ось така ти, цивілізаціє, -
голі цицьки, стійкий прогрес.
На шкарпетки міняєш націю
і щоранку качаєш прес.
І тримаєш осанку гордою,
носа вгору, в кишеню – честь.
Ще й пишаємось рідною мовою.
Так, що маємо те, що „єсть”.
От така ти, країно-націє,
бачиш, діти в підвалах сплять.
Це „іздєржкі” цивілізації.
Благоденствіє, вашу мать.
А країна в полоні щирості,
а вокзали в полоні мрій.
І банани здаються стиглими,
і підгнившим здається світ.
І загублені крихти совісті,
і розбита надвоє ніч.
І тихеньким, захриплим голосом
тобі сниться країна мрій.


***
І стихнуть ефіри,
Замовкнуть і теле-, і радіо-.
Не маючи міри
замовкне на мить стадіон.
Ми чуємо небо.
Ми чуємо й майже не знаємо,
Де наче впівголоса
говорить про щось мікрофон.
Малюєм кросворди,
Читаєм ранкові газети.
Не бачимо як
за вікном виростає трава.
Щоб затихли усі,
щоб на мить зупинились планети,
щоб почути ті перші
навік одкровенні слова...


***
Таємна зброя, чорне ремесло,
безумний крик – волання допомоги.
Життя, як безперервне казино,
де кожна нічия  - це перемога.
Долаєм кризи, скреслюємо штампи,
дрімаєм на суміжжі всіх епох.
Під бляклим світлом гасової лампи,
вступити хочемо в якийсь військовий блок.
Спиніть турбіни, зупиніть трамваї,
застигни небо на безумну мить.
Ви чуєте?.. Надія помирає.
Але, н-і-ч-о-г-о н-е б-о-л-и-т-ь.

***
Безумний дух землі,
Нестримний подих волі.
Ми – діточки малі
у замкнутому колі.
Онуки всіх планет,
Праправнуки галактик.
Беззвучний пірует
згасаючих дистанцій.
На втомлених таксі
долаємо Європу...
Ми – діточки малі...
Цілуйте нас ... у жопу.


***
Ну чого ти, чого ти, чого ти,
Одкараскайся геть, відійди!
Вона ж стала затято навпроти
І пильнує очима біди.
                                          І.Драч

Презумпція волі
                        заховалась в смугастих шортах.
Зачароване небо
                        розбите на жовті квадрати.
Щоночі винищую
                       орди безмозгих орків,
десь в далеких
                       трансильванських Карпатах.
Ти – примара, ти – видиво,
                        ти – фантом пожовтілої осені,
Ти розтерзана вітром
                        територія вирваних площ...
Відійди від вікна,
                        не ходи підвіконнями босою,
задивившись зчудовано
                        як ритмічно вмирає дощ.


***
Країна сонця,
беушних нерозбитих дзеркал.
Досить емоцій,
Закінчуйте бал.
Країна антихристів
чи неживого Христа.
Десь над Прип’яттю
ця історія дуже проста.


***
РЕВОЛЮЦІЯ ГРЯДЕ
Ефір нависає смогом.
Воля справжня де?
Очевидно, в бога.
Ліліпути вперед,
Юродиві плачте,
Цнотливі де?
Ідею зраджуйте.
Як бетонна стіна –
Голубине пір’я,
Революційна мана,
Я – на своєму подвір’ї.
Де та правда, яку чекали???
Е-е, напевно, просрали.

                                             Львів