Москва

Читач розповідає про допит у справі «про екстремізм в БУЛ»

 

В неділю 13-го березня 2011 року приблизно о 10-й ранку мені зателефонували із поліції Центрального адміністративного округу Москви, представились і ввічливо запропонували зустрітися у мене вдома, щоб зробити допит і задати декілька питань у зв'язку з кримінальною справою, відкритою проти Бібліотеки української літератури в Москві по вулиці Трифонівська. На запитання, проти кого справа і в якому статусі перебуваю я, відповіли, що слідство встановить проти кого, а я виступаю як свідок. До речі, до цього часу невідомо проти кого відкрито справу. Я уникнув зустрічі у себе вдома. Зустрілись в метро. На мою пропозицію зайти в кімнату поліції, що є на кожній станції метро, пан майор категорично відмовився. Вийшли на вулицю, знайшли лавочку на тролейбусній зупинці. Тут і стався допит мене як свідка. Він представив своє посвідчення і попросив мій паспорт, всі дані якого занотував у протокол. Постанови чи якогось наказу не пред'явив. Питаю пана майора поліції Іщенка Євгена Вікторовича, чи він випадково родом не з України, бо, кажу, прізвище українського походження. «Ні», - відповідає. Народився в Москві, але дуже любить Україну і навіть там довго проживав. «Де?» - питаю. «У Сімферополі і Севастополі», - відповів. Просто безкорислива любов до України!

Потім майор поліції дав мені список літератури, яка, на думку когось там зверху, кваліфікується як екстремістська (це на думку когось там; адже не було ніякої ні постанови, ні, що найголовніше, суду; про це говорить і директор української бібліотеки пані Наталя Шаріна) та список свідків із числа відвідувачів бібліотеки з прізвищами та ініціалами. Список забороненої літератури немалий, десь приблизно 70 найменувань періодичних видань. Всі книги не пронумеровані, а через тире. Не пам'ятаю всіх, та ішлося там про Степана Бандеру, Романа Шухевича, Дмитра Донцова, ОУН-УПА. Мене вразило, що серед заборонених авторів є і вельмишановний сучасний український поет Дмитро Павличко. Виходить, що славнозвісну пісню про два кольори - «червоне - то любов, а чорне - то журба», якою захоплювався і зараз захоплюється весь світ, співати в Росії не можна, вона екстремістська? І хіба це доведено до відома російського та й українського суспільств? І де про це можна дізнатись? В цьому списку значаться дві газети:«Українське слово» та «Нація і держава».

 

Пан майор з Управління по боротьбі з екстремізмом МВС Росії спитав, чи я брав і читав хоча б одну якусь книгу або якийсь номер з двох газет цього списку. Я, дійсно, жодної книги зі списку навіть у руках не тримав, як і газет теж. Кажу: «Не читав». На моє єхидне запитання, чому так нераціонально перелічені номери однієї з газет від 1-го номера до останнього - 47-го - підряд (на весь рядок, цебто 1, 2, 3, … , 46, 47), і хто це так зробив, ласкавий пан майор трохи розгубився, а потім відповів, що не він складав цей список. Та його можна зрозуміти - він лише сумлінно виконує свою роботу. Кажу: «Можна ж було надрукувати 1-47». А потім він уважно придивився і каже: «А Ви ж бачите, що там пропущений номер 15?». Це було абсолютною правдою - я не додивився. Від здивування я завмер. Може 15-й номер пропущений випадково, а може там дійсно з їхньої точки зору немає нічого екстремістського, і цей номер газети можна безбоязно читати, не підриваючи основи Російської держави? І сміх, і гріх. На моє прохання зробити ксерокопію цього списку для мене, бо я всього не можу запам'ятати і тому користуюсь комп'ютером - мені все-таки 76-й рік стукнуло, пан майор від поліції відповів: «Де ж її, ксерокопію, тут на вулиці можна зробити?» Та при бажанні можна було б. (Згодом я довідався, що навіть у директора бібліотеки цього списку немає).

 

До речі, навіть в голову не прийшло спитати, чи повинен бути присутнім адвокат. Правда, я не був затриманим. Це, мабуть, правомірно. А якби я відмовився? Тоді б мене затримали. Один читач із списку свідків із числа відвідувачів бібліотеки (знаю точно) відмовився від допиту. Згодом мені люди сказали, що адвокат має бути присутнім.

Було ще декілька запитань. Питали, з ким я зустрічався в бібліотеці, кого я знаю із списку свідків, про що розмовляли, чи хто-небудь пропонував читати щось із списку екстремістської літератури. Кажу: «Ні». Це правда. Ніхто мені не пропонував подібного. «А що Ви читали в газетах?» - питає. Відповідаю, що я просто не пам'ятаю, бо навіть не пам'ятаю, що було вчора. Про те, що відбувалося 50 років тому, добре пам'ятаю. «А що Ви думали про прочитане?» - питає. Відповідаю, що це вже занадто. Він трошки розгубився і погодився. Я можу думати і про секс, коли читаю. Вибачте.

В бібліотеці майже щотижня влаштовуються зустрічі з видатними діячами української діаспори в Росії, з діячами з України. Запрошують всіх, вхід вільний. Ще до нинішнього директора Наталі Шаріної при директорі Валентині Слюсарчук була зустріч з Люциною-Електрою Поліщук (їй зараз 84-й рік, проживає в пансіонаті для людей похилого віку по вул. Островитянова в Москві), дочкою Валер'яна Поліщука, українського письменника, одного з більше як тисячі представників української інтелігенції, що були злочинно розстріляні більшовиками в урочищі Сандормох у Карелії, куди їх привезли усіх на розстріл із «славнозвісних» Соловків в 1937 році. Неодноразово були концертні зустрічі зі співачкою Великого театру пані Галиною Чернобою і її вихованцями. А 26-го березня гість з Києва археолог пані Лаврухіна протягом 3-х годин дуже цікаво розповідала про Трипільську культуру з показом слайдів про матеріальну культуру наших предків семитисячної давнини. Зал був переповнений. Багатьом відкрився якийсь новий незнаний і до кінця ще непізнаний світ. А це наводить на роздуми. В Бібліотеці щомісячно проходить маса різних культурницьких заходів, що відбуваються на дуже високому рівні. Подяка за це заступнику директора Бібліотеки Віталію Григоровичу Крикуненку. До концерту можна почитати газети, журнали, подивитись виставки книг, присвячених якійсь історичній даті. Ось нині, наприклад, вже втретє була зустріч з паном Ролланом Сергієнком із Києва, учнем славетного Олександра Довженка, з демонстрацією фільмів. І все це організовується безкоштовно. То чи мені заборонено обмінюватися думками з відвідувачами, що сидять поруч?

 

У кожного в житті є своє хобі. У мене теж є хобі - збираю прізвища українського, російського, білоруського походження. У мене база прізвищ - декілька десятків тисяч. Для обробки цієї великої бази в системі Clipper складено немало програм, якими можна користуватись в інтерактивному режимі. Так от, коли я щось читаю, то я перш за все вишукую, мов гриби, прізвища, яких у мене ще немає, і занотовую їх. У мене в голові неначе фільтр вмонтований. А потім уже зміст прочитаного. Тобто мені ніколи читати не те що «небезпечні» націоналістичні книжки і газети, а й будь-які взагалі. До речі, коли Бібліотека української літератури ще знаходилася по вул. Велозаводській як філіал однієї з російських бібліотек, я брав два томи книги «Герои Советского Союза» (там наводяться прізвища всіх 12628 Героїв) і «Реєстр Війська Запорізького 1649» . В ній велика статистична вибірка - 40 тисяч прізвищ козаків. Останньою книгою, між іншим, користуються москвичі професор Михаїл Горбаневський і директор фірми «История Фамилии» Владимир Максимов як надбанням Росії, представляючи ці прізвища як «південноросійські». Де ще, в якому збірнику в 1649 році є аналогічне зібрання прізвищ?! Брав ще книгу Леоніда Кучми «Україна - не Росія». Все це записано в формулярах. До речі, офіцери МВС забирали всі читацькі формуляри для вивчення в рамках справи «про екстремізм». В формулярах не записано того, чого не брав. Так для чого допит? Щоб щось зайве ляпнув?

 

У забороненому списку немає Тараса Григоровича Шевченка. Може, це буде наступна справа? В історії подібне вже було. От дісталося б за екстремізм йому, Тарасові Григоровичу, ще раз, посмертно, наприклад за поему «Кавказ», де орел (правда, одноголовий, осмілюсь добавити від себе) «щодень божий довбе ребра й серце розбиває». Це Прометеєві дісталася така кара. Та ще й дивний сон Тарасові приснився… Поживемо - побачимо. Може, іще раз буде заборонений, принаймні через три роки, тобто 200 років після народження. Зараз якось не на часі. Та вже не доведеться йому в кращу частину свого життя, на засланні, в солдатських чоботах топтати оренбурзькі і казахські степи, а от його слово… На сторожі буде стояти вічно.

Питаю пана поліцейського, чи вже був хто на допиті і який я по порядку. Виявляється, я другий. А всього десь приблизно 12 свідків. Забігаючи наперед скажу, що майже всі, хто був у списку свідків, допитані, як сказали в бібліотеці. Між іншим, це все люди похилого віку. І вони - потенційні екстремісти?.. О, Боже милий!

Я підписався під протоколом, мабуть, разів п'ять поставив свій підпис, в тому числі, що я попереджений, що за дачу неправдивої інформації я буду нести карну відповідальність згідно з відповідною статтею Карного кодексу. Допит тривав приблизно 45 хвилин.

А скільки ж часу і нервів скількох людей, що мали хоч якесь відношення до цієї справи, витрачено безглуздо, без будь-якої користі для суспільства! Пошук екстремістів серед любителів книги похилого віку. Такого «Процесу» не написав і Кафка... Згадується жарт радянських часів: «Мы рождены чтоб Кафку сделать былью». Оце ж воно і є. Дожили!

І це все відбувається в епоху Інтернету, вільного поширення інформації і нанатехнологій. До речі, якби я або хтось інший захотів, то і в Інтернеті зміг би прочитати те, що є в списку забороненої літератури. Аби тільки був час і бажання. Та тільки питання без відповіді, ким забороненої? Слово поета чи письменника може запалити Тихий чи Льодовитий океани разом з водоростями і рибою?

Виходить, я дарма погодився в 1959 році поїхати за розподіленням у Москву після закінчення ракетного факультету (на той час він був секретним) Дніпропетровського університету. В Москві працював на одному місці на режимному підприємстві 48 років. Після закінчення університету я йшов у числі перших на засідання державної комісії, яка визначала, куди їхати випускникові на роботу. Було почесно залишитися в Дніпропетровську, але навіть гуртожитку не давали тим, хто приїхав на навчання із села. Абсолютна більшість випускників була направлена в Росію. І так було кожного випуску за радянських часів. Не дивуйтесь. В той же час випускників з московських вишів тих же спеціальностей або близьких (Московський авіаційний інститут, Бауманка і ін.) направляли на роботу в Дніпропетровськ і давали гуртожиток. Правда, спочатку поселяли в готелях в центрі міста, проживання в готелях оплачувало потужне підприємство, а через декілька років забезпечували житлом. Що це? Всі про це знали і знають, всі мовчали і мовчать до цього часу.

 

Чому ж розпочали цю справу «про екстремізм»? Приміщення української бібліотеки, єдиної на всю Росію (!), дуже-таки привабливе, бо знаходиться в центрі Москви, поруч зі станцією метро. Можливо, хтось хоче його «прихватизувати»? І закон про екстремізм у цьому випадку може стати у пригоді. Під час прийняття цього закону правозахисні організації попереджали суспільство, що державні органи можуть використати його в своїх меркантильних цілях, а причину завжди можна знайти, підтасувати, зачепившись за надумане і зфальсифіковане.

 

Чому затримався з дописом? Дуже хотілося зустрітися з директором бібліотеки пані Наталією Шаріною, яку після зустрічі в своєму кабінеті з дев'ятьма панами з поліції швидка допомога забрала в лікарню. Один із панів поліцейських - підполковник, так штовхнув жінку на її робочому місці при виконанні службових обов'язків, що знадобилась швидка допомога. Довгі дні і тижні вона була на лікарняному, тільки днями ось вийшла на роботу. І от сьогодні у мене відбулася з нею зустріч. Отримав велике задоволення від розмови з нею. Уже декілька разів навідувалися пани від поліції, та нічого кримінального не можуть знайти. В дуже незручному становищі опинилися. Уже відкрито справу, а як вилізти з цього, не знають пани поліцейські, що затіяли оцю катавасію замість того, щоб вести боротьбу із справжнім екстремізмом. Певно, ніхто до пуття не проінст-руктував панів поліцейських, що означає термін «екстремізм».

                                                                                anfadis09@bk.ru